Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. Крім старих традиційних обмежень (гетьману заборонялося листуватися з іноземними державами, російська сторона призначала полковників та ін.) у цей час з’явилася низка нових: у 1754 р. було ліквідовано митний кордон між Гетьманщиною та Росією, а гетьману наказано складати фінансові звіти російському уряду; у 1761 р. Київ назавжди перейшов під пряме імперське правління.

Проте можна погодитися з істориком О. Субтельним, що "за Розумовського Гетьманщина переживала "золоту осінь" своєї автономії". Було проведено судову реформу, внаслідок якої Гетьманщину поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. К. Розумовський пішов назустріч старшині і у 1760 – 1761 рр. заборонив переходи селян без письмової згоди пана, почав скликати з’їзди старшини – Генеральні Збори, які мали тенденцію до перетворення у шляхетський парламент на зразок польського сейму. Була проведена певна модернізація війська: удосконалено артилерію, введено однакове озброєння та уніформу. К. Розумовський мав плани відкрити у Батурині університет.

Однак прихід до влади Катерини II кардинально змінив ситуацію. Спроба добитися визнання спадковості гетьманства для свого роду закінчився для К. Розумовського втратою гетьманської булави.

У 1764 р. було видано царський маніфест про ліквідацію гетьманства. В Лівобережній Україні царський уряд створив Малоросійське генерал-губернаторство. Для управління цією територією було створено Другу Малоросійську колегію, яка складалася з 4 росіян та 4 українців. Президентом колегії став малоросійський генерал-губернатор граф П. Румянцев.

Треба відмітити, що було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. У "Секретном наставлении" Румянцеву, Катерина наказувала вести лінію на повну ліквідацію всіх залишків автономії в Україні, маючи при цьому "вовчі зуби й лисячий хвіст". У 1765 р. уряд ліквідував слобідські козацькі полки й замість них створив регулярні гусарські полки. Козаки офіційно почали називатися військовими обивателями. На землях Слобідської України була утворена Слобідсько-Українська губернія на чолі з царськими урядовцями.

У 1764 р. за розпорядженням уряду було утворено Новоросійську губернію (центр м. Кременчук), яка складалася з двох провінцій: Єлизаветинської – на правому березі Дніпра, і Катеринославської – на лівому березі. Провінції поділялися на полки, що були одночасно і військовими, і адміністративно-територіальними одиницями. Усі козаки, які жили тут, і частина лівобережних козаків ставали солдатами й прирівнювались до селян – військових поселенців.

Уже в 1775 р. було знищено Запорізьку Січ, у 1781 р. – ліквідовано полкову систему на Гетьманщині. Лівобережна Україна була поділена на три намісництва – Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. Тоді ж були утворені Харківське та Катеринославське намісництва. Скрізь була заведена єдина для всієї Російської імперії система адміністрації.

У 1782 р. вийшов указ царської Військової колегії про ліквідацію українських козацьких полків і створення замість них регулярних карабінерних полків за російським зразком.

У 1783 р. було юридично оформлене кріпацтво. Катерина II в 1785 р. видала "Жалованую грамоту дворянству", згідно з якою українська знать звільнялася від військової служби та урівнювалася в правах з російським дворянством.

Отже, тотальний наступ російського царату на українські землі у XVIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей; посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; цілеспрямованим розколом українського суспільства; хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів українських земель.

Література

1. Аркас М. Історія України-Русі. – Одеса: 2008. – С. 128 – 145.
2. Бойко О. Д. Історія України: Посібник. – К.: Вид. центр "Академія", 2009. – С. 105 – 147.
3. Борисенко В. Й. Курс української історії. – К.: Либідь, 2007. – С. 108 – 162.
4. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К.: Наук. думка, 2008. – С. 146 – 223.
5. Історія України. Нове бачення: У 2 т. / За ред. В. А. Смолія. – К.: Україна, 2009. – Т. 1. – С. 139 – 151.
6. Історія України в особах (Редкол.: Войцехівська І. та ін.). – К.: Україна, 2009. – 479 с.
7. Політична історія України: Посібник / За ред. В. І. Танцюри. – К.: Вид. центр "Академія", 2008. – С. 81 – 99.
8. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. – К.: Либідь, 2007. –Т. 1. – С. 345 – 435.
9. Семененко В. И., Радченко А. А. История Украины. – Харьков: Торсинг, 2008. – С. 106 – 128