У 1920 р. за умов посилення блокади Туреччини уряд Кемаля-паші закономірно шукав контактів на півночі, де він розраховував дістати підтримку не тільки моральну, а й матеріальну та військову. За цих умов зміна політичного режиму мало впливала на стратегію. Вже 16 березня 1921 р. було підписано Московський договір про дружбу та братерство між Туреччиною та Радянською Росією, 13 жовтня того ж року - Карський договір з республіками Радянського Закавказзя.

А наприкінці 1921 року до Анкари відбула надзвичайна українська місія на чолі з членом Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету та Ради Народних Комісарів УРСР М. Фрунзе. Через нього турецькому урядові була передана значна сума коштів. 2 січня 1922 р. було підписано Договір про дружбу і братерство між Туреччиною та Україною. Виступаючи 3 січня 1922 р. на прийомі з нагоди підписання договору, голова Великих Національних зборів М. Кемаль-паша відзначав: "Туреччина та Україна - найближчі одна до одної країни. Так само є близька й дружба між народами цих двох країн".

Нове керівництво Туреччини легко пішло на забуття основ двосторонніх зв’язків, закладених у перші повоєнні роки, і охоче підігравало відповідному підходу більшовиків. Таким чином Анкарський договір про дружбу та братерство став наступною важливою віхою в добросусідських стосунках між Україною та Туреччиною. Він передбачав установлення дипломатичних і консульських відносин, заклав правові підвалини їх політичного союзу, започаткував активне співробітництво в торговельно-економічній та культурній сферах.

Анкарський договір, разом із Московським і Карським договорами, мав велике значення для подальшого розвитку незалежної турецької держави, засвідчив прорив дипломатичної та економічної блокади з боку держав Антанти. Крім того, ці угоди значною мірою сприяли і військовим перемогам турецьких патріотичних сил. Але надалі договору не судилося відіграти великої ролі в українсько-турецьких стосунках: вони фактично втрачають повноцінний міждержавний характер.

Ще на початку та в середині 20-х років турецько-українські торговельні стосунки були досить інтенсивні. Українські офіційні кола надали турецьким купцям право без будь-яких перешкод приїжджати в Україну та здійснювати комерційні операції на ярмарках, які влаштовувалися у 20-ті роки. Турецькі судна могли заходити в українські чорноморські та азовські порти без спеціальної візи радянських представників у Туреччині. Значна частина турецького експорту до СРСР йшла саме через українські порти.

У 1925 р. в Харкові було засновано Українсько-Східну торговельну палату з філіями у Києві та Одесі. Палата сприяла зовнішньоторговельній діяльності різних українських організацій. За даними Народного Комісаріату торгівлі УРСР, у зовнішній торгівлі України саме Туреччина посідала перше місце: у 1926-1927 рр. частка зовнішньої торгівлі України з Туреччиною становила 45% всього обороту зовнішньої торгівлі УРСР. За даними Головного Митного Управління СРСР за той же період частка України приблизно дорівнювала 35% всього експорту СРСР на Туреччину.

Важливу роль у розвитку українсько-турецьких відносин, наукових контактів, культурних зв’язків відіграла створена в січні 1926 р. Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства (ВУНАС),діяльність якої зосереджувалася на політико-економічному та історико-етнологічному напрямах. Багато досліджень стосувалися саме Туреччини - її економіки, політики, історії, мови. Саме ВУНАС, Тюркологічна комісія на чолі з академіком А. Кримським та окремі діячі культури наприкінці 20-х у 30-ті роки завдяки контактам з турецькими колегами підтримували діалог між двома країнами.

У подальшому сталінський ізоляціонізм і світова війна призвели до майже повного згортання українсько-турецьких стосунків. Тільки в 60–80-ті роки, з нормалізацією та відчутним поліпшенням відносин між Радянським Союзом і Туреччиною, активізувались і її економічні, науково-технічні та культурні зв’язки з Україною. Але жодної самостійної ролі та політичного підтексту вони не мали