Реалізація аграрної реформи 1906 року на Правобережній Україні мала свої особливості. Якщо протягом 1906-1914 рр. по всій Російській імперії закріпили землю в особисту власність майже чверть усіх селянських господарств, то тут цей процес охопив 48,6% господарств. Це пояснювалось тим, що община на Правобережжі ще у XVI ст. перестала існувати у багатьох місцевостях і їй на зміну прийшло подвірне землеволодіння.

Наприклад, у Київській губернії на 1906 р. община існувала переважно в Уманському повіті, а в цілому нараховувалось 56 громад, які об'єднували 23 454 селянські двори. Вже на 1 грудня 1908 р. до особистої власності на землю перейшла у повному складі 41 громада, з яких 23 - на відруби, що значною мірою було наслідком сусідства цих селян з подвірниками.

Звіти повітових землевпорядних комісій свідчать, що пік їхньої діяльності припав на 1908-1909 рр., коли більшість селян усвідомила необхідність переходу до особистої власності на землю. При проведенні землевпорядних робіт по всій Україні найбільш інтенсивне утворення хуторів та відрубів відбувалося на Волині: у 1911 р. тут нараховувалось 1 139 хутірських господарств; на 1 січня 1912 р. найбільша кількість одноосібних господарів (13 709) була у Житомирському повіті.

Діяльність землевпорядних комісій на Поділлі мала успіх там, де було можливо за допомогою Селянського Поземельного банку придбати землю і тим самим збільшити площу розверстання. За період з вересня 1909 р. по січень 1912 р. землевпорядні роботи були виконані на 14 400 дес. землі. Важливим джерелом для розуміння ходу аграрних перетворень у цьому регіоні є матеріали Наради: губернаторів та селянських діячів Південно-Західного краю, яка відбулася у листопаді-грудні 1910 р.

Нарада визнала за необхідне вести боротьбу з інертністю населення, звичкою його до далекоземелля, черезсмужжя, переконувати його у перевагах нових форм землеволодіння, підкресливши, що для успіху землевпорядних робіт необхідний тісний взаємозв'язок у діях землевпорядних комісій та селянських установ, пошук у кожному випадку шляхів та засобів найбільш справедливого розподілу землі між господарями, організація агрономічної допомоги, головним чином, на місцях одноосібним господарствам. За 1907-1914 рр. на Волині було утворено 42 091 одноосібне господарство, на Поділлі - 11 597, у Київській губернії - 36 192. За цими показниками виділялась Волинська губернія, займаючи 7-е місце в імперії.

Реформи - це складний і часто суперечливий процес, особливо відчутний у соціальній сфері суспільства, і тому закономірним було неоднозначне ставлення селянства до нових аграрних перетворень. Вони торкнулися докорінних інтересів селян, вимагали зміни їхньої психології у переході до нового типу господарства. Столипінська реформа привела до руху в самому селянстві, підвищенню його підприємливості, господарської ініціативи і, як наслідок, подальшої його диференціації. Цілком зрозуміло, що малоземельному селянству було складніше вирішувати проблеми господарювання у нових умовах, а тому воно й стало основним незадоволеним елементом села в роки реформи.

Про це свідчать: Собківська справа в Уманському повіті Київської губернії, справа про самоправні дії селян села Ледянки Ізяславльського повіту Волинської губернії; скарги селян села Залужжя Каменецького повіту на Поділлі про примусові дії землевпорядних комісій стосовно переходу на хутори; скарга селян села Борятин Луцького повіту Волинської губернії з приводу неправильної нарізки відрубів тощо. Часто більшість сільської громади займала вороже ставлення до виділенців.

Відносно заможних селян, які жили краще своїх збіднілих сусідів, нерідко застосовувались підпали. В. О. Кудь, наприклад, зазначає, що підпалювачами заможних були батраки, безробітні, бідні селяни, при засудженні яких виявлялось, що вони не мають ніякого майна. Продовжувалась і боротьба з поміщиками: так, на Волині була найбільшою кількість випасів та потрав поміщицьких земель, пов'язаних із сервітутами (угіддями спільного користування селян та поміщиків)"- 44,3% тощо. Між тим, приміром, у цій же губернії, масові та групові виступи селян проти поміщиків зменшились з 105 у 1906 р. до 28 у 1914 р., що, безперечно, було і свідченням змін у психології селянства при переході до нових умов господарювання та відносного соціального спокою на селі.

Література

1. Панченко П. П. Аграрна історія України. – К., 2000.
2. Вергунов Віктор Анатолійович, Хижняк Василь Петрович, Кірпаль Зінаїда Петрівна, Кучер Володимир Іванович, Коцур Анатолій Петрович. Україна в умовах столипінської аграрної реформи / УААН; Державна наукова сільськогосподарська бібліотека / Віктор Анатолійович Вергунов (ред.). - К.: ННЦ "Інститут аграрної економіки", 2006. - 134с.
3. Власюк Ігор Миколайович. Вплив столипінської аграрної реформи на соціально- економічний розвиток Правобережної України (1906-1914 рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00. 01 / НАН України; Інститут історії України - К., 2000. - 20с.
4. Терещенко Валентин Дмитрович. Роль іпотечних банків у проведенні столипінської аграрної реформи в Україні (1906-1916 рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00. 01 / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького - Черкаси, 2006. - 20с