Саме тоді, коли Російська імперія втягнулася у війну проти Туреччини, її потрясали повстання вздовж південних і східних кордонів, від Польщі до Маньчжурії. Для деяких козацьких формувань і місцевих народів це був останній бій проти зростаючого тиску "регульованої" Російської держави на їхній спосіб життя.

По цьому величезному російському кордону імперська адміністрація зіткнулася з двома взаємопов’язаними проблемами:

• рішучим відстоюванням традиційних прав різними козацькими формуваннями і етнічними групами перед лицем постійної загрози від російської імперської влади;
• незадоволенням виборних козаків і селян старшиною та землевласниками.

Найгостріше остання проблема проявлялася на порубіжних землях, бо там незадоволені часто-густо мали в своїх руках зброю, були відносно вільними і на силу могли відповісти силою. Ці вибухи приховували в собі небезпеку поширення конфлікту на центральні провінції імперії і, отже, загрожували самій основі соціальних взаємин між господарем і кріпаком.

Україну заливали хвилі соціального неспокою. На Правобережжі, під Польщею, вибухнуло криваве повстання, очолене запорозькими козаками, яке було придушене в 1768-1769 рр. з допомогою російських військ.

Повстання відгукнулося і в Гетьманщині, оскільки частина повсталих перейшла кордон і підштовхнула цілу низку козацьких і селянських виступів. Як правило, вони не мали масштабного характеру, але в с. Кліщинцях все ж таки вибухнуло досить значне повстання. Місцева поміщицька родина Лисенків, зареєструвавши козаків, що проживали в селі, як селян, спробувала нав’язати їм відповідні трудові повинності. В цій справі козаки звернулися до суду, а потім - до центральної імперської адміністрації, проте їхні зусилля виявилися марними через втручання генерального писаря Василя Туманського - шваґра Лисенка.

Розгнівані селяни зруйнували лисенківський маєток (1767), після чого до конфлікту підключилася урядова влада. Але жителів міста не вдалося підкорити ні козацьким загонам, ані козацькій старшині та російським офіцерам, що приїжджали туди на переговори. Врешті-решт, 1769 р. урядові війська придушили повстання силою - 7 заколотників було вбито, а 53 заарештовано. Пізніше 176 повстанців постали перед судом. Керівників повстання вислали на Сибір, а виборних козаків позбавили козацького статусу і закріпачили.

На південь від Гетьманщини, у Запорозькій Січі, збунтувалося найбідніше козацтво. Кошовий отаман Петро Калнишевський зі старшиною змушені були шукати захисту в російському гарнізоні. Після придушення повстання російськими військами слідство довело, що бунтівники хотіли обрати нову старшину, захопити гроші, зброю й амуніцію, а потім шукати захисту в турків. Між 1770-1774 рр. у різних запорозьких формуваннях пройшли поодинокі виступи проти старшини.

1769 р. в щойно створеній Новоросійській губернії повстало кілька загонів уланів. Їх набирали з козаків Гетьманщини і простого люду, і вони не хотіли підкорятися регулярній військовій дисципліні. На придушення повстання вислали запорожців, але лише 1770 р. регулярній російській армії разом із донськими козаками вдалося втихомирити бунтівників.

Хоча запорозька верхівка і гасила соціальні конфлікти з допомогою російської влади та військової сили, вона, однак, чинила відчайдушний опір будь-яким російським обмеженням своєї автономії. Петро Калнишевський - кошовий, що змушений був шукати в росіян захисту від своїх власних підлеглих, - намагався повернути запорозькі території, що контролювалися російською адміністрацією. Поки численні імперські комісії вивчали територіальні претензії запорожців, останні почали розганяти привезених імперським урядом колоністів, приймаючи водночас під козацький протекторат інших поселенців. Роздратований відсутністю прогресу у переговорах з урядом, Калнишевський навіть погрожував, що шукатиме захисту для війська в Туреччини, - за подібну політичну альтернативу виступили козаки, які повстали проти старшини. Підозріння щодо запорозького сепаратизму підсилювалися чутками про секретні переговори запорожців із польськими конфедератами.

Імперський уряд вважав запорожців основними підбурювачами соціальних заворушень,розглядаючи їх як серйозну перешкоду імперській колонізації Півдня, як потенційно небезпечних сепаратистів. Поки запорожці були частиною імперських сил у війні проти турків, не було жодної можливості якось діяти проти них. Навпаки, запорожці отримували імперські почесті, нагороди й запевнення в тому, що невдовзі всі їхні територіальні вимоги будуть вирішені.

Сепаратистські тенденції відчувалися також серед східних сусідів запорожців - донських козаків. 1771 р. отамана Донського війська Степана Єфремова звинуватили в таємних зв’язках з татарськими та кавказькими правителями, а саме: князями Кабарди та кумицьким князем Теміром. Отаман нібито не воював з татарами, оскільки був з ними у "змові". У всякому випадку, 1769 р. Єфремов розпустив своє військо і не виступив проти кримських татар. Ні він, ні донські козаки не приєдналися до Другої російської армії, як це наказувала 1770-1771 рр. Військова колегія. Невдовзі Єфремов взагалі виступив проти того, щоб російські офіцери командували донськими козаками. Коли його викликали у Санкт-Петербург для пояснень, Єфремов відмовився підкорятися і з допомогою козаків переховувався до жовтня 1772 р. Його нарешті схопили, спочатку присудили до страти, але 1773 р. замінили вирок на довічне ув’язнення. Для розслідування цієї справи була створена спеціальна імперська комісія, яка потім допитувала 50 найближчих соратників Єфремова.

Виступи козаків не обмежувалися Запорожжям та Доном. Набагато сильнішим виявився козацький рух на Уралі, де яїцькі козаки, подібно до інших козацьких військ, намагалися відстояти свою автономію. Тут козаки безпосередньо підлягали генерал-губернаторові Оренбурга, і навіть отаман призначався імперським урядом. У справах забезпечення й поліпшення свого соціально-економічного становища яїцька старшина залежала від російського уряду навіть більше, ніж запорожці. Отже, виборні козаки стали дивитися на російську адміністрацію як на порушника своїх козацьких прав і водночас як на свого класового ворога. Ця ненависть підсилювалася релігійним антагонізмом: майже всі яїцькі козаки були старовірами, в той час як імперська адміністрація складалася з прихильників офіційної православної церкви. Через голови своїх безпосередніх зверхників - генерал-губернатора Оренбурга та Військової колегії - яїцькі козаки постійно подавали петиції імператриці, сподіваючись, що остання задовольнить їхні скарги проти імперської адміністрації та старшини.

1772 р., розчаровані невдачею цих спроб, яїцькі козаки збунтувалися. Вони вирізали російський гарнізон, вбили командуючого, генерала Траубенберга, пограбували будинки проросійської старшини і, за давнім звичаєм, спробували обрати нову старшину.

У червні 1772 р. повстання було розгромлене каральною експедицією на чолі з генералом Фрайманом. Але ще до того Санкт-Петербург планував ліквідувати залишки яїцького самоврядування та підпорядкувати цих козаків російській військовій владі. Однак ці плани не були втілені в життя. 86 козаків арештували, а решту примусили заплатити штраф в розмірі 36 756 карбованців.

Крім яїцьких козаків, Поволжя населяли два місцеві народи, які опиралися асиміляції, - башкири і калмики. Башкири були кочовим тюркським народом, сповідали іслам і впродовж XVI ст. поступово підпали під російський протекторат. Потроху російські поселенці почали займати їхні землі. Процес прискорився через розвиток на Уралі у XVIII ст. гірничодобувної промисловості. Оточені зі всіх боків, башкири відповіли рядом повстань - 1646, 1662, 1680, 1705-1720, 1735-1740 і 1755 рр. 1772 р. губернатор Райнсдорп доповідав Військовій колегії про чергову змову башкирів, але жодних заходів тоді не було вжито.

Калмики були ойратськими монголами - буддистами, що наприкінці XVI - на початку XVII ст. прийшли у Поволжя з Маньчжурії. Після прийняття російського протекторату влада калмицького хана зазнала значних обмежень: він уже не призначав чиновників - їх обирали різні клани, а затверджувала російська адміністрація; мали місце спроби активніше залучати калмиків до військової служби, через що хан Убаша з вельможами вирішили повернутися до Монголії. У січні 1771 р. калмики en masse (30 969 сімей) рушили у похід на землі своїх предків.

Стривожена Катерина разом з імперською радою вирішили вжити всіх можливих заходів, щоб запобігти цьому. Врахувавши невдалий досвід перехопити калмиків регулярним військом, росіяни вдалися до старої політики "розділяй і володарюй": вони звернулися до одвічних ворогів калмиків - казахів, аби останні загнали їх на місце. Попри шалені людські втрати через бої, голод і пошесть худоби, калмики досягли Маньчжурії та присягнули на вірність китайському імператору.

Обурена Катерина дала розпорядження ліквідувати Калмицьке ханство, а титул хана скасувати. Тепер вожді кланів тих 4706 калмицьких сімей, що залишилися на Волзі, змушені були безпосередньо звертатися до російської адміністрації через Департамент калмицьких справ, створений при канцелярії астраханського губернатора.

Після розгрому яїцьких козаків і встановлення урядового контролю над башкирами й рештками калмиків на Поволжі - на перший погляд - встановилися спокій і покора. Проте це було скоріше уявним, ніж дійсним.

Невдовзі на цій землі спалахнуло найбільше повстання XVIII ст. в Росії - Пугачовський бунт. Це була далеко не проста жакерія - тут відіграли роль три взаємопов’язані фактори: проблема козаків, етнічна гетерогенність й обширне соціальне невдоволення. Сам Пугачов був донським козаком, а серед його найпалкіших прихильників були й яїцькі козаки. На початкових стадіях повстання Оренбурзьку дорогу охороняв невеликий загін українських козаків, які віддали Пугачову Ілецьку фортецю. Інші козацькі формування були ненадійними. У відповідь на "укази" Пугачова про відновлення козацьких привілеїв Волзьке військо перейшло на бік бунтівників. Спроби Катерини пригасити полум’я, використовуючи чвари між козаками, також зазнали невдачі. У січні 1774 р. вона наказала козакам Гетьманщини приєднатися до військових дій проти Пугачова.

Виступаючи під іменем Петра III, Пугачов видавав маніфести не лише для козаків, але й для башкирів, калмиків, татарів і казахів (у XVIII ст. їх звали киргизами), обіцяючи їм повернути "всі їхні землі та пасовиська, гроші, кулі й порох, і харч" . Багато з них відгукнулося на заклик Пугачова й приєдналося до нього. Якби Пугачов не використав військовий досвід різних козацьких формувань, а також башкирів і калмиків, він ніколи не протримався б так довго. Складність т. зв. "селянської війни" підкреслює той факт, що повстання підтримали, наприклад, родовиті башкири, в той час як рядові башкири нападали на всіх російських поселенців, включно з прихильниками Пугачова.

Після придушення Пугачовщини уряд розпочав слідство. Спочатку розглядалася можливість іноземного заколоту - включаючи інтриги й зв’язки Франції з польськими конфедератами. Теорія не підтвердилася, і слідчі спробували пов’язати повстання з діяльністю старовірів. Але і для такої гіпотези не було жодних підстав. Хоча яїцькі козаки і були старовірами, Пугачов і більшість його послідовників сповідали офіційне православ’я, тоді як решта були мусульманами або буддистами. Отже, козацькі заворушення висувалися як першопричина такого широкомасштабного повстання.

Внаслідок цього висновку центральний уряд прийняв рішення підпорядкувати усі козацькі формування імперським потребам. У червні 1774 р. командування всіма нерегулярними загонами й козацькими формуваннями обійняв віце-президент Військової колегії і генерал-губернатор Новоросії Григорій Потьомкін. За його пропозицією Катерина негайно перейменувала яїцьких козаків на уральських. Яїцьк став Уральськом. Для відновлення порядку на Урал була перекинута велика кількість російських гарнізонів, а старшина перейменованих козаків тепер безпосередньо призначалася російською адміністрацією. Волзьке козацьке військо розігнали, а його членів, багато з яких також допомагали Пугачову, насильно вивезли на Кавказ.

Навіть донські козаки, які під час Пугачовського бунту залишалися лояльними до уряду, не уникнули нової реформи. За рекомендацією Потьомкіна, Катерина видала указ про призначення козацької старшини відповідно до російських військових звань; у цивільному житті судівництво й торгівля підпорядковувалися тепер імперським правилам. Після цих нововведень донські козаки вже не мали самоврядування, вони залишалися хоча й привілейованою, але контрольованою частиною імперської армії. Рекомендуючи ці заходи, Потьомкін нагадав імператриці, що саме козацька автономія надала колишньому донському отаманові Степану Єфремову можливість проводити свою підступну діяльність.

Але найбільше від анти-козацької політики Катерини потерпіли запорожці. Незважаючи на свою невгамовність, сепаратистські тенденції і, можливо, якісь незначні про-пугачовські настрої, запорожці відважно боролися проти турків в останній російсько-турецькій війні. Однак російська перемога над Туреччиною й приєднання Криму поклали край історичній ролі запорожців як буфера між імперією й Туреччиною. Тепер уряд розглядав запорозькі землі вже як непотрібний автономний анклав, що гальмував імперську колонізацію, і як центр можливих бунтів. Відтак 4 червня 1775 р., на свято Трійці, російські війська прямим ходом з турецької війни здійснили несподіваний напад на Запорозьку Січ. Саму Січ зруйнували, а запорожців розігнали. Деякі козаки втекли до турецького султана, інших примусили служити в російській армії, а ще якась частина - залишилась вільними хліборобами. З серпня 1775 р. Катерина власноручно підписала маніфест, що проголошував слушність ліквідації Запорозької Січі.

На думку Катерини, однак, козацька участь була лише однією з двох найважливіших причин масштабності й жорстокості Пугачовського бунту. Рівнозначна провина падала на російську цивільну адміністрацію, що виявилася неспроможною контролювати неосяжні простори імперії.

Звинувачуючи останню, Катерина навряд чи усвідомлювала, що саме російська адміністрація, яка нищила й руйнувала традиційне життя козаків і туземців, і породила цей конфлікт.

Для Катерини козаки й туземні народи знаходилися на нижчому щаблі розвитку, і їх треба було підняти до такого самого рівня життя й організації, що й серцевина імперії. Інструментом такого перетворення Катерина бачила просвітницький уряд, зокрема, на місцевому рівні. Вона твердо вірила, що козаки і туземці, лише раз покуштувавши плоди просвітницького правління, назавжди позбудуться непослуху й поголовно стануть цивілізованими та вдячними суб’єктами. Проте запровадження просвітницького правління на порубіжних землях було неможливим без зміни структури російського уряду й інститутів держави.

Література

1. Василенко М. Н. Г. Н. Теплов і його "Записка о непорядках в Малороссии" // Записки Українського наукового товариства в Києві. -1912. - Т. 9. - С. 13-23.
2. Грушевський М. Історія України-Руси. 2-е вид. В 10 т. - Нью-Йорк, 1954-1958. - Т. 6-10.
3. Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2 т. - Варшава, 1933.
4. Історія Русів / Під ред. О. Оглоблина. - Нью-Йорк, 1966.
5. Історія селянства Української РСР. В 2 т. - К., 1967.
6. Клименко П. Місто і територія на Україні за часів Гетьманщини (1654-1767 рр.) // ЗІФВ ВУАН. - 1926. - Т. 7-8. - С. 308-357.
7. Литвиненко МА. Джерела історії України XVIII ст. - Харків, 1970.