Навесні 1991 р. офіційний візит до України здійснив тодішній президент Турецької Республіки Т. Озал. 13 березня 1991 р. відбулася зустріч голови українського парламенту з турецьким президентом. Керівники двох країн прийняли Спільну заяву та підписали Декларацію про принципи та цілі відносин між обома державами. У Декларації, зокрема, відзначалось: "Виходячи з обопільних намірів продовжувати добрі традиції, закладені Договором про дружбу і братерство від 2 січня 1922 р., Україна і Туреччина заявляють про прагнення розвивати взаємовигідне співробітництво у політичній, економічній, екологічній, науково-технічній, інформаційній, культурній, гуманітарній та інших сферах".

Українська сторона підкреслила свою зацікавленість у підтримці ініціативи турецького президента щодо створення зони Чорноморського економічного співробітництва як одного з шляхів розвитку інтеграційних процесів в Європі. У зв’язку з цим Декларація виявила згоду двох країн спільно працювати у справі охорони навколишнього середовища, передусім Чорного моря, а також вироблення відповідної екологічної конвенції. Під час цього візиту було підписано документи про співробітництво у сфері телекомунікацій, в галузі культури, досягнуто домовленості про утворення українсько-турецької Асоціації зовнішньоторговельних та зовнішньоекономічних зв’язків. Ще 20 листопада 1991 р., тобто до українського референдуму щодо незалежності, Туреччина оголосила про встановлення консульських зносин з Україною.

Розпад Радянського Союзу і утворення незалежної України поставили перед Туреччиною нові завдання і виявили нові перспективи. 5-6 березня 1992 р. відбувся офіційний візит до Києва міністра закордонних справ Туреччини Х. Четіна, під час якого було підписано Протокол про консультації з питань зовнішньополітичної діяльності. Вже в травні 1992 р. відбувся перший в історії наших двосторонніх відносин офіційний візит до Туреччини Президента України Л. Кравчука та був підписаний Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою Республікою.

Сторони підтвердили "свої зобов’язання в рамках усіх підписаних між ними раніше та нині діючих актів, особливо Договору про дружбу і братерство між Україною і Туреччиною від 2 січня 1922 р.".

Договір від 4 травня 1992 р. заклав основу для всебічного двостороннього співробітництва в політичній, економічній, культурній та інших сферах. Він передбачає розвиток прямих зв’язків між підприємствами, а також тісне співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища, науки і техніки, зв’язку, інформатики, туризму та спорту.

Зафіксовано, що "сторони погоджуються проводити консультації з метою упорядкованого розвитку їхніх відносин та обміну думками з міжнародних і регіональних питань". Особлива увага надається взаємодії в Чорноморському регіоні на основі "Декларації про Чорноморське економічне співробітництво", яка була підписана в Стамбулі 25 червня 1992 р. одинадцятьма країнами причорноморського регіону і включає взаємні зобов’язання країн-учасниць щодо поступового зняття обмежень на пересування капіталів, товарів, послуг і людей. Угода передбачає розвиток інфраструктури, а також максимальне заохочення ділового партнерства.

Україна й Туреччина, виходячи з прийнятих на себе міжнародних зобов’язань, домовились також про тісне співробітництво в рамках Наради з безпеки і співробітництва в Європі, а також в органах ООН.

Концептуальний підхід турецького уряду до будови стратегій у регіоні полягає в тому, що політика балансування між Росією та Україною може бути відхилена в український бік, якщо і українська сторона буде докладати зусиль у цьому напрямку. Росія - країна, політику якої важко прогнозувати внаслідок цілої низки геополітичних, національних і соціальних причин. Україна продемонструвала своє прагнення підтримувати мир та безпеку не тільки в країні, а й у всьому регіоні, її політика більш прогнозована і може в цілому відповідати національним інтересам Туреччини.

Одне з головних завдань, яке поставила перед собою Туреччина, - допомагати новим незалежним державам у перехідний період до ринку. Однією з причин цього є те, що всі ці держави - її сусіди. "Перша причина - це наші власні інтереси, ми хочемо сусідів без проблем, ми хочемо, щоб вони стояли на власних ногах і робили цей перехід. Ми хочемо допомогти цьому процесові". Серед своїх перших сусідів турецький президент назвав Україну - "одного з могутніх сусідів Туреччини". Виступаючи з промовою в українському парламенті 31 травня 1994 р., президент Туреччини, зокрема, сказав: "Туреччина надає значення тому, щоб бути для України надійним другом, корисним сусідом та серйозним економічним і торговельним партнером, і докладає зусиль у цьому напрямі. Ми з задоволенням бачимо, що й Україна з подібними почуттями та підходами простягає нам руку дружби й співробітництва".

Іншою причиною особливої зацікавленості Туреччини у своїх північних сусідах є тюркський, а щодо України конкретно - кримськотатарський чинник. У Криму проживають, як відзначив турецький президент, "наші брати". Туреччина вважає не тільки своїм обов’язком, але й обов’язком інших держав надати їм допомогу. І якщо зараз сотні тисяч кримських татар повернулися до Криму, то сьогодні - це проблема не тільки України, яка не в змозі розв’язати її самостійно, а й усіх цивілізованих країн.

У зв’язку з 50-річчям депортації татарського населення з Криму, турецький президент підкреслив у своєму виступі: "Наші брати татари... - є велика гілка турецької нації, вони зайняли своє місце серед тих, хто писав історію України, є найміцнішим мостом дружби між Туреччиною та Україною". Турецька сторона з вдячністю відзначила зусилля уряду України щодо повернення кримських татар на їхню історичну батьківщину і висловила готовність сприяти вирішенню їхніх житлових проблем. Помітна тенденція активізації економічної та гуманітарної діяльності турецьких організацій і фірм на півострові.

Взагалі кримське питання займає серйозне місце у турецькій зовнішній політиці щодо України.