Польська експансія на українські землі наприкінці XIV — в середині XVI ст. - Середні віки - Історія України - Каталог статей

Боярська змова, через яку загинув у квітні 1340 р. галицько-волинський князь Юрій II Болеслав, стала своєрідним сигналом до нового вторгнення Польщі в українські землі. Експансія здійснювалася під прикриттям гасла захисту католиків Галичини. Захопивши Львів та пограбувавши княжий палац на Високому Замку, польський король Казимир III готував розширення агресії з метою оволодіння землями краю. У відповідь на такі зухвалі дії поляків місцеве населення підняло повстання, на чолі якого став боярин Дмитро Дедько. Повстанці не тільки визволили власні землі, а й, запросивши на допомогу татар, спустошили територію Польщі аж до Вісли. Протистояння закінчилося компромісом: Казимир III був змушений визнати Дедька правителем Галичини, а той — формальне верховенство польського короля. На деякий час на теренах колишнього Галицько-Волинського князівства виникли два державних утворення: Волинське князівство, на чолі якого стояв князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедемінович, і олігархічна боярська автономна республіка у Галичині, лідером якої був «управитель і староста Руської землі» Дмитро Дедько.

Смерть 1344 р. Дмитра Дедька стала приводом для активізації боротьби Польщі, Угорщини та Литви за спадщину Галицько-Волинського князівства. Уклавши мир з хрестоносцями, домігшись нейтралітету Золотої Орди, Казимир III розпочав 1349 р. другу широкомасштабну експансію в українські землі. Ідеологічним підґрунтям вторгнення стало поширення католицизму на схід, саме тому король проголосив себе «щитом християнства», а завойовницький напад називав Хрестовим походом проти язичників-литовців та схизматиків-православних.

У 1366 р. після тривалого збройного протистояння, під час якого Польщу підтримувала Угорщина, а Литву — місцеве українське населення, польська держава підпорядкувала собі Галичину і частину Волині. Внаслідок експансії до коронних польських земель було доточено майже 52 тис. км² із населенням 200 тис. осіб, що збільшило територію Польщі майже в 1,5 раза.

^Польське проникнення в українські землі кардинально 'знялося від литовського: польський уряд з самого Тку утвердження в цьому регіоні намагався зробити своєю провінцією, нав'язати польське право та адмі-ративну систему, витіснити православ'я шляхом ут-ження католицизму, що викликало опір та протидію цавого населення.

Іврговий історичний поворот у долі Галичини стався 70 р., коли після смерті Казимира внаслідок династич-* угоди цей край перейшов під владу Угорщини. Однак ЛЯ укладення Кревської унії (1385) Польща знову наби-ОИлу і 1387 р. остаточно приєднує Галичину до своїх во-'кь. Розпочинається ополячення та окатоличення. На цьких землях утворюється Руське воєводство, яке зго-Перетвориться на провінцію Польського королівства. "На стає офіційною мовою, всі привілеї та права нада-Я винятково польській шляхті та католицькому насе-ІЮ. Ці обставини підштовхнули частину галицьких бо-

0 прийняття католицизму, який давав змогу отримати :ий з поляками правовий статус.

ІСревська унія стала першою спробою Польщі поглину-•лике князівство Литовське, проте активний опір ли-ЬКОЇ, української та білоруської знаті зашкодив вті-Ю цього задуму. Опозицію очолив литовський князь "Т, але і йому після нищівної поразки від татар 1399 р. Ося дати клятву на вірність Ягайлові. У 1401 р. він Псує договір, відповідно до якого великокняжа влада в 1 та землі, у тому числі українські, після смерті Вітов-"0ИЛИ повернутись Ягайлові.

Часть у переможній битві під Грюнвальдом суттєво Ила політичні позиції Великого князівства Литов-~. Польща, не бажаючи розриву польсько-литовської

1 ІІІШла на певні поступки Литві. У1413р.вм. Город-польським королем Ягайлом і великим князем

ьким Вітовтом було укладено Городельську унію, о нею Польща змушена була визнати право на існу-М політично самостійного Великого князівства Литов->, українські землі після смерті Вітовта не мали переди під владу польського короля, як це свого часу 'ачалось Віленською унією, а залишалися у складі ької держави. Проте Польща не відмовлялася від нання Великого князівства Литовського, вона лише Ила тактичну лінію. Багаторічні намагання через зов-ИІЙ тиск розширити сферу польського впливу на ли-ЬКІ території поступилися місцем спробі розв'язати цю

проблему іншим способом, із середини — через литовську еліту. Саме тому однією з умов Городельської унії було зрівнювання в правах шляхти католицького віросповідання Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Литовські феодали-католики на противагу православним отримали право повністю розпоряджатися своїми земельними володіннями (до цього їхнє землеволодіння мало умовний характер), обіймати державні посади. Отже, унія, забивши два клини — між православними та католицькими феодалами, між православними народними масами й окатоличеною знаттю Великого князівства Литовського, спричинила в українських землях глибокий розкол, посилила соціальний та національно-релігійний гніт.

Після смерті Вітовта, коли на князівський трон у Литві сів Свидригайло, Ягайло з великим польським військом рушив 1431 р. на Волинь з метою максимального проникнення в українські землі. Чергове польсько-литовське протистояння закінчилося перемир'ям, відповідно до умов якого західне Поділля відходило до Польщі, а східне — залишалося під контролем Литви. Завоювання супроводжувалося активною полонізацією: у Галичині було утворено три воєводства — Руське, Бєлзьке та Подільське. З 1434 р. в руських провінціях було запроваджено польське право, нав'язано польський адміністративний апарат, створено шляхетське самоврядування.

У другій половині XV — на початку XVI ст. розгортаються процеси централізації, посилюється вплив Польщі та прогресує занепад Литви. Тривале протистояння з Московським царством, спустошливі напади татар, постійна боротьба за великокнязівський престол поставили Велике князівство Литовське на межу катастрофи. Намагаючись її уникнути, литовці звернулися по допомогу до Польщі. Драматичні й гострі польсько-литовські переговори закінчилися 1569 р. компромісом — укладенням Люблінської унії, яка об'єднала Польську державу і Велике князівство Литовське в єдине ціле — Річ Посполиту.

Отже, польське проникнення в українські землі наприкінці XIV — в середині XVI ст. суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в основу свого курсу поляки одразу поклали тотальне окатоличення, полонізацію і колонізацію краю, чим запрограмували загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин.