Перервана традиція літописання зумовила наявність білих плям в історії польсько-литовської доби. Через це Частина істориків період існування Великого князівства литовського до Люблінської унії 1569 р. вважає часом існування Литовсько-Руської держави, а решта переконана, До цієї доби йшов процес перетворення українських зе-вль на литовську провінцію. Така розбіжність поглядів Ов'язана з тим, що час перебування українських земель у Кладі Великого князівства Литовського мав надзвичайно ливу особливість: він складався з неоднакових за три-істю та змістом періодів, у межах яких домінувала то „на, то інша тенденція. І етап (1340—1362) — «оксамитове» литовське про-Кнення. Литовське князівство розпочало своє проник-~ня на Русь ще за часів Міндовга (1230—1263). Голов-М об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. /Часи наступника Міндовга — Гедиміна (1316—1341) — "алося включення до складу Литовського князівства ^внно-західних руських (українських) земель. Яскра-виявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні іО те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на ІЯЖОму столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, НИМИ номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протисто­яння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.

Скориставшись у 50-ті роки XIV ст. слабкістю Золотої Орди (після смерті хана Джанібека 1357 р. тут розпочина­ється хвиля міжусобиць, протягом 1359—1361 рр. у золо-тоординській столиці Сараї змінюється сім ханів, а 1362 р. Орда розпадається на дві частини з кордоном по Волзі), ли­товці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345—1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Витіснення татар­ських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) до сфери литовського впливу потрапило і Поділля.

Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне про­тистояння в боротьбі за українські землі відбувалося пере­важно між литовцями та іншими чужинцями — претен­дентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтри­мувало утвердження литовського правління, яке витісня­ло золотоординське. Литовська влада була м'якшою, толе-рантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви зем­лях руські князі зберігали свою автономність. У зв'язку з цим відомий історик О. Субтельний назвав процес збиран­ня українських земель Литвою «проникненням, включен­ням, приєднанням».

II етап (1362—1385) — «ослов'янення» литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступа­ли землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та По­ділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Оцінюючи ситуацію в Литовській державі, яка утворилася після 1362 р., Н. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних заво­йовницьких зусиль новий державний організм являв со­бою вельми неординарний суб'єкт історії — державу, у якій від народу-завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населення становили русини, тобто білоруси та ук­раїнці»¹.

Така ситуація певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь, наслідком якого стала асиміляція, розчинення їх у потужному слов'янському етнічному масиві. Про запо-чаткування аналогічного процесу — «ослов'янення» ли­товських правителів у другій половині XIV ст. — свідчать факти: розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави; утвердження «Руської прав­ди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фор­тець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо.

Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм кон­тролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджува­ти». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Ство­рюється ілюзія продовження давньоруської державності. Проте литовці не стали другими варягами. Процес асимі­ляції завойовників не завершився. Події розгорнулися інакше. Починаючи з правління Ягайла (1377—1392) у Литовській державі дедалі більше набирають сили тенден­ції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладе­но Кревську унію, яка докорінно змінює становище пів­денно-західних руських земель.

III етап (1385—1480) — втрата українськими землями залишків автономії. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст, від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом динас­тичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського КНЯЗЯ Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. було уНЛІДено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Ве-ЛИК0Г0 князівства Литовського до складу Польської дер-НИЩії 8а умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, ДТрріував титул короля Польщі й зобов'язувався окатоли-НИИуїИТОВЦІв та «навік приєднати всі свої землі  до Корони Польської». Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Ві-товт (1392—1430). Підтриманий зброєю литовських фео­далів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаю­чись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держа­ви, максимально централізувати управління, Вітовт незаба­ром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств — Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управ­ляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього поси­люється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня ав­тономія українських земель. Виношуючи плани «великого княжіння на всій Руській землі», Вітовт постійно розбудо­вував систему опорних укріплень у Барі, Брацлаві, Звени-городі, Жванці, Черкасах та інших містах. Проте ці плани так і не вдалося реалізувати. Поступальний рух на схід бу­ло припинено, в 1399 р. у битві з татарами на Ворсклі заги­нули найкращі військові формування Литви та Русі. Вод­ночас воєнний потенціал князівства був ще значним, про що свідчить перемога об'єднаних сил слов'ян і литовців над Тевтонським орденом 1410 р. під Грюнвальдом.

Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі засвід­чила зростаючу дискримінацію православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у дер­жавному управлінні обмежувалася. Розширенню сфери впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкві українських земель, заснування католицьких єпископ­ських кафедр у Кам'янці-Подільському та Луцьку. По­дальше зближення та блокування польської та литовської шляхти поступово зміщувало акценти визвольної боротьби в українських землях: поряд з антипольським наростає ан-тилитовський рух, що вилився в народні виступи 1440 р. на Волині та Київщині. Намагаючись проводити гнучку внут­рішню політику, литовська верхівка спершу іде на віднов­лення Київського та Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу (1452—1471) навіть ці залишки автономії українських земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінціями Литви.

IV етап (1480—1569) — посилення литовсько-росій­ської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Мос-

ИОІОЬКОго князівства. Консолідуючи навколо себе навко­лишні землі, воно трансформувалося в єдину централізо-ІІНу Російську державу. З поваленням 1480 р. ординсько-№ 1га Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про Иве Як про центр «збирання земель Русі». Вже 1489 р. ІІІН III вперше зауважує Великому князю литовському та Королю польському Казимиру: «Наши города, и волости, и 9ЄМЛИ, и воды король за собою держит».

Початок XVI ст. характеризується загостренням мос-ЙЬвсько-литовського протистояння. Війни та збройні су-ИЙЧКИ тривали майже безперервно — 1500—1503, 1507— 1508, 1512—1522 рр. Під час невщухаючої боротьби росій-ЬКа сторона неухильно намагалася довести, що саме цар і [бправжнім «государем усієї Русі». За цих обставин під ІЛКВОМ зростаючого соціального гніту, релігійної дис-ЬММІнації, загрози ополячення та окатоличення в умовах ІКВІдації залишків автономії в українських землях поміт-^ВОШирюються проросійські настрої. Це виявляється в ^вільному переході під владу Москви деяких князів зі ЇМИ володіннями (Чернігово-Сіверські князі, Бєлєв-(і Воротинські, Новосильські, Одоєвські, Шемячич); в ІНІВації змов і повстань (1481 р. невдала змова Олель-14а, Бєльського та Гольшанського з метою вбивства ко-I Казимира, 1507 р. антилитовське повстання князя енського на Київщині та Поліссі); втечах та пересе-і'Селян до Російської держави та ін. НрВМагаючись максимально сконцентрувати сили про-ІХ зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укла-Люблінську унію. Утворюється нова держава — деполита. З цього моменту українські землі опиня-у складі Польщі. Починається якісно новий етап ІВНТку.

ІЖ6, перебування українських земель у складі Вели-I Князівства Литовського тривало декілька віків. У се-XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але до-I'активне литовське проникнення у землі колишньої ВЬКОЇ Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ЮЬ до місцевого населення, органічно сприймати ^Традиції та досвід. Після укладення Кревської унії 1) українські землі остаточно втрачають залишки ав-аїї» а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-ли-ЬКОГО протистояння. Після утворення Речі Посполитої І) вони стають частиною Польщі, що призводить до ІЯЧення та окатоличення українського люду.