Що ж стосується технології та безпосередньої мети спілкування та учня, то їх змістом є налагоджування партнерських взаємовідносин, про що вже йшла мова вище. В цілому можна сказати, що налагодження партнерського співробітництва учнів та вчителя в педагогічному процесі - це суть конкретних форм навчання, виховання, спілкування в школі. "Зробити дитину нашим добровільним і зацікавленим соратником, співробітником, однодумцем у своїх же вихованні, освіті, навчанні, зробити його рівноправним учасником педагогічного процесу, турботливим і відповідальним за цей процес, за його результати" - так Ш.Амонашвілі визначає конкретику педагогічної роботи в школі.

І далі: "Гуманна педагогіка може бути реалізована лише в тому випадку, якщо через відповідні їй принципи будуть переосмислені всі основні компоненти педагогічного процесу: і урок, і методи, і програми, і підручники, і особистість вчителя, і класна кімната, і колективна творчість вчителів. І найголовніше в усьому - взаємовідносини вчителя з учнем.... Ідея співробітництва - це дух школи.... Урок будь-якого навчального предмету... повинен виховувати і формувати розум, душу і серце дитини, але це повинно відбуватися не при допомозі штучних виховних моментів,... а в першу чергу і головним чином через той дух взаємовідносин, який культивується вчителем".

Якщо прийоми і методи конкретного спілкування учня та вчителя в педагогічному процесі повністю залежать від індивідуальної творчості самого вчителя, то технологічні системи, які покликані допомогти гуманоцентричній переорієнтації навчального процесу досить широко розробляються, в тому числі і у вітчизняній педагогічній науці. Плюралізація освітнього процесу в країні дозволила експериментально перевірити ефективність багатьох особистісно орієнтованих педагогічних систем. З нашої точки зору одна з найбільш оптимальних, що дійсно сприяє переорієнтації навчального процесу з пріоритетності знань на пріоритетність розвитку і в той же час полегшує цей перехід - не дуже широко застосовувана система опереджуючого навчання, до розробки якої доклали зусиль відомі психологи та педагоги - Л.Виготський, Д.Узнадзе, Ш.Амонашвілі та інші.

Суть системи в тому, що за основу навчального процесу береться принцип вивчення знань, які реально перевищують можливості засвоєння дітьми в даний момент. Іншими словами, реально поданий дітям матеріал вони повноцінно засвоїти не можуть, проте в процесі подолання пов'язаних з цим труднощів розкривається дуже широкий простір для функцій саморозвитку. Сам метод не є принципово новим - ще давньоримський педагог Квінтіліан вказував на те, що "похвала підносить душу, боротьба збільшує її сили, і вона завжди прагне до великого". Сучасна психологія експериментально довела, що вирішення завдань на межі можливостей дійсно є оптимальною формою розвитку сутнісних сил дитини. "Тільки те навчання є хорошим у дитячому віці, яке забігає наперед розвитку і веде розвиток за собою",- підкреслював у зв'язку з цим відомий психолог Л.Виготський.

В сучасних умовах вже існують досить хороші практичні розробки для організації опереджуючого навчання не лише з окремих предметів, а й в цілому в школі. Загальний їх принцип - завдання даються на межі складності, доступної учням на даному рівні розвитку. Цілком зрозуміло, що впровадити таку систему навчання досить складно, оскільки вказана межа досить важко піддається визначенню і в кожної дитини індивідуальна. Проте є можливість використати вже накопичений досвід, що полегшує розробку індивідуальних завдань для учнів і педагогічної концепції школи.

Попри всі труднощі, пов'язані з впровадженням системи, вони виправдовуються отриманими результатами.

По-перше, дійсно вдається забезпечити переорієнтацію навчального процесу на розвиток дітей, отримані в експериментальних учбових закладах свідчать про набагато більший розвиток здібностей дітей, що працюють в рамках такої системи.

По-друге, впровадження вказаних методик навчання сприяє формуванню у школі дійсно сприятливого для учнів середовища, оскільки вимагає підвищеної уваги до формування внутрішньої мотивації учнів, налагоджування неформального партнерства учнів та вчителів, індивідуалізації навчального процесу.

По-третє, методика опереджуючого навчання дає можливість здійснювати гуманоцентричну переорієнтацію діяльності освітнього закладу, не вибиваючись з існуючих нормативів освіти. Постійне виконання завдань підвищеної трудності не лише сприяє розвитку дітей, а зрештою забезпечує і більш високий рівень знань за стандартами сьогоднішньої освіти.

Дуже важливо, що вказана система сприяє індивідуалізації навчального процесу. Попри всі розробки в цьому напрямі педагогічної науки, навчання у масовій школі продовжує залишатися без особистісним, оскільки і програми, і вчитель орієнтовані не на навчання конкретного учня, а на виконання вимог державних стандартів "взагалі". Звичайно, існує і чисто матеріальний бік стандартизації освіти, оскільки при нинішньому наповненні класів та завантаженості вчителя і учня на індивідуальне навчання в школі просто немає часу. Але практика елітарних шкіл, де ці проблеми значною мірою вирішені, вказує на методологічні та психологічні перепони на шляху індивідуалізації навчання та виховання.

Причини вказаної проблеми кореняться у загальносистемних характеристиках вітчизняної освіти, яка просто не бачить особистості учня, а відтак не може поставити його індивідуальність у центр навчально-виховного процесу. У кращому випадку педагоги можуть адаптувати до індивідуальних можливостей учня завдання з окремих дисциплін, але забезпечити індивідуалізацію всього освітнього процесу виходячи з принципу оптимізації усіх його елементів стосовно конкретної особистості наша школа поки що не в змозі.

На нашу думку, вирішення цієї проблеми пов'язане з загальним процесом гуманоцентричної переорієнтації освіти. Справжня індивідуалізація навчально-виховного процесу можлива лише тоді, коли в учневі педагог буде бачити особистість, а не знаряддя виконання тих чи інших педагогічних завдань. В центр шкільного життя має стати завдання розкриття здібностей індивіда, формування особистості, а основою педагогічних технологій має стати внутрішня мотивація і особистісний досвід учня. Це - необхідні передумови дійсно індивідуального навчання та виховання.

В сьогоднішніх умовах найбільш реальним шляхом і до гуманізації школи, і до індивідуалізації навчально-виховного процесу є поступове розширення ролі елементів самонавчання. Це досить об'єктивний процес, який фактично здійснюється і в рамках нинішньої, в цілому авторитарної вітчизняної системи освіти навіть незалежно від її характеристик. Визначається він матеріально-технологічними факторами, спільними і для розвитку системи освіти, і для розвитку суспільства в цілому, які пов'язані з формуванням у країні інформаційного суспільства.

Вже говорилося, що останнє створює об'єктивну потребу в переорієнтації і суспільства, і освіти на особистість. Але, крім того, інформаційна революція створює і знаряддя такої переорієнтації - комп'ютерну техніку, інформаційні мережі з індивідуальним доступом до банків інформації, зрештою - індивідуальні комп'ютерні програми навчання. Інформатизація освіти відкриває широкі можливості для індивідуального навчання, в першу чергу методом самоосвіти. Адже через комп'ютер, підключений до регіональних чи глобальних освітніх мереж, учень легко може отримати з мінімальною допомогою педагога будь-яку необхідну для оволодіння тим чи іншим навчальним предметом інформацію. Можна говорити про справжню революцію у сфері освіти, яку можна порівняти хіба що з винайденням письма.

Для процесу гуманізації освіти ця революція має доленосний характер зразу ж у кількох відношеннях. По-перше, є можливість індивідуалізувати навчання навіть при великій наповненості класів і стандартизуючи орієнтирах самої системи освіти. Персональні комп'ютерні програми навчання можна максимально наблизити до особистості дитини, врахувати її психологію, прагнення, внутрішню мотивацію, внести необхідні ігрові елементи в навчання - чи навпаки, організувати його як вирішення реальних дорослих проблем. По-друге, заняття з використанням комп'ютерів дійсно створюють для учнів ситуацію вільного особистісного вибору при прийнятті тих чи інших рішень, оскільки фактично дають можливість звільнитися від постійної опіки педагога. По-третє, навчання з використанням комп'ютера вимагає великої самостійності у дитини, прояву активності та ініціативи, що відповідає одному з основних напрямів гуманізації школи.

Звичайно, тут є й негативні моменти, які зараз вже стали предметом стурбованості і громадськості, і педагогів. Комп'ютерна віртуальна реальність аж ніяк не сприяє збагаченню та олюдненню міжособистісної комунікації, більш того, потенційно може перетворитися у альтернативу їй і сприяти відчуженню школярів від реального життя. Тому впровадження комп'ютерних технологій в освіту має супроводжуватися розширенням її соціокультурної складової. Мається на увазі, що індивідуальна активність в рамках самостійної роботи з комп'ютером має урівноважуватися неформальним спілкуванням з учителем та іншими учнями в рамках всієї системи організації шкільного життя, про яку йшлося вище. Іншими словами, комп'ютеризація освіти є одним з чинників, який настійно вимагає інтенсивної гуманізації освітньої діяльності як форми ефективної протидії замикання індивіда в рамках віртуальної реальності.

Як і в цілому при організації шкільного життя і міжособистісного спілкування в школі, в даному випадку ключове значення мають ціннісні установки, орієнтація на особистість учня педагогів. На теоретичному рівні вже досить чітко визначено, що означає комп'ютеризація як чинник змін функціонального імперативу вчителя у школі. Вчитель перестає бути монополістом знань у навчальному процесі, в принципі необхідні знання учень може добути і без нього, або при мінімальній допомозі вчителя. Між іншим, це теж один з аргументів на користь переорієнтації системи освіти зі знань на особистість - адже для отримання власне знань школа як специфічний соціальний інститут буде важити все менше і менше, по мірі розвитку процесу інформатизації.

Натомість за вчителем залишаються саме ті функції, які сприяють впровадженню особистісного виміру в освіту. Це функція організації навчально-виховного процесу - вже не як просто процесу оволодіння знаннями (конкретні методики будуть закладені в комп'ютерні програми, адаптовані до кожного учня), а як процесу розвитку здібностей дитини і формування її особистості. Впровадження комп'ютерних технологій дозволяє звільнити вчителя від механічної роботи, пов'язаної з вербальною передачею знань, і дійсно сконцентрувати свою увагу на особистості і життєвих потребах дитини, на організації її життя в школі, в тому числі і підпорядкуванні потребам цього життя уроку і інших конкретних форм організації навчально-виховного процесу.

Ще одна функція - це функція експерта, допомоги дітям у критичних ситуаціях. Ця функція прямо орієнтує педагога на зміну механізмів контролю в освітньому процесі за загальносоціальним принципом демократичного суспільства: тотальна регламентація відсутня, втручання відбувається лише у випадку потреби для самого учня, контролюється лише кінцевий результат. В якійсь мірі це полегшує діяльність вчителя, знову ж таки звільнюючи його від значної за обсягом механічної роботи. Проте реально такий тип контролю вимагає від педагога на порядок вищого рівня професійної підготовки - адже вирішувати прийдеться фактично лише нестандарті проблеми, до того ж різні у кожного учня в залежності від його індивідуальних особливостей. В якійсь мірі реалізація цієї функції буде вимагати від педагога більш глибокого проникнення як у внутрішній світ учнів, так і їх специфічні потреби в рамках навчальної дисципліни.

Нарешті, за вчителем залишається функція безпосередньої мотивації учня в навчально-виховному процесі. Тобто весь комплекс виховних завдань, який і зараз включено безпосередньо в навчальний процес у зв'язку з необхідністю формування внутрішньої мотивації до навчання, розвитку та самоактуалізації особистості, залишається за педагогом і школою в повному обсязі. Воно й зрозуміло - ніякий комп'ютер не може замінити цінності і виховного впливу особистісного контакту учня з вчителем, особливо якщо він побудований на принципах партнерства і взаємної поваги.

Якщо в цілому визначити новий гуманістичний смисл функцій вчителя в гуманоцентричній школі комп'ютеризованого суспільства, то принципову новацію можна виразити наступним чином. За вчителем залишається функція посередника, як і в традиційній школі, але тепер він є не посередником між учнем та знаннями, а посередником між учнем та культурою. І комп'ютеризація освіти значно спрощує процес оволодіння необхідними знаннями, але разом з тим піднімає на порядок значущість педагога, школи, освітньої діяльності як факторів набуття дитиною своєї людської суті, визначення життєвих орієнтирів особистості, моделей діяльності тощо.

В цьому контексті гуманістична педагогіка вирішує і проблему гуманітаризації освіти. Взаємовідносини між гуманітарним та технічним знанням завжди були досить складними, а епоха промислової та науково-технічної революцій поставила проблему технократизму та сайентизму як один з пріоритетних аспектів розвитку сучасної освіти. З цього приводу сказано вже дуже багато, і на рівні педагогічної теорії, як і суспільної практики, технократична освіта засуджена як соціально неефективна і шкідлива для розвитку особистості. Проте дискусії про співвідношення гуманітарного та природничого і спеціалізованого знання тривають. У вітчизняній системі освіти нового імпульсу цій дискусії надають перспективи профільної спеціалізації в старших класах загальноосвітньої школи.

В цілому слід констатувати, що вітчизняна освіта до цього часу продовжує орієнтуватися все ж таки на випуск хороших спеціалістів певного профілю, а не на підготовку добре розвинених людей, які здатні самостійно набути спеціальність в межах досить широкого кола професій. У зв'язку з цим навіть Національна доктрина розвитку освіти України не вносить чіткої ясності у перспективи гуманітаризації вітчизняної системи освіти, оскільки разом з заходами, спрямованими на розвиток загальнокультурного потенціалу освіти передбачає посилену увагу до точних і спеціальних дисциплін.

Оскільки питання принципово не вирішене (та й при нинішніх умовах, очевидно, не може бути вирішене на рівні концепції), то майбутній розвиток вітчизняної освіти у цій сфері, очевидно, буде визначатися темпами змін самого українського суспільства. Чим більш швидкими будуть модернізаційні реформи у напрямку побудови ринкового та інформаційного суспільства, тим більшу актуальність будуть набувати завдання збільшення гуманітарної, соціокультурної складової освіти.

Що ж стосується принципового вирішення цього питання в теорії, то з вищесказаного цілком зрозуміла пріоритетність гуманітарної складової процесу освіти. На необхідність піднесення її значущості вказує і світовий досвід. Проте розуміти це положення просто як обґрунтування доцільності збільшення долі гуманітарних дисциплін немає ніяких підстав.

Мова йде про збільшення розвиваючого і соціокультурного потенціалу освіти, а цього можна досягати не тільки шляхом впровадження гуманітарних дисциплін, а й шляхом особистісної та соціокультурної переорієнтації змісту та способів викладання природничих та точних наук. І в світі, і в нашій країні є хороший досвід адаптації навіть технічних та інженерних знань до потреб особистісного і культурного розвитку людини, певною мірою цей досвід використовується в педагогічній практиці - правда, більше в вузах, ніж в загальноосвітній школі.

Можна дискутувати про конкретні форми його використання, проте вже зараз цілком очевидно, що в рамках загального процесу гуманоцентричної переорієнтації вітчизняної освіти цілком доступно поєднати ґрунтовну спеціальну підготовку в школах та високий рівень особистісного і загальнокультурного розвитку дітей. На нашу думку, традиційне протистояння "фізиків" та "ліриків" у наш час вже повністю вичерпало себе, і вирішення проблем гуманітаризації переміщується з предметно-дисциплінарної зовсім в іншу площину - площину загальної орієнтації навчально-виховного процесу в освітньому закладі. А тому процес гуманітаризації освіти все більше стає нероздільною складовою загального процесу гуманоцентричної переорієнтації освітньої системи.

Важливим аспектом гуманітаризації освіти є новий підхід до гуманітарного знання в умовах інформаційного суспільства. На початку ХХІ століття складається новий образ науки і новий раціоналізм, далекий від просвітительської концепції. У ХХ столітті виявилися нові способи буття наукового знання (альтернативна наука) та нові форми знання взагалі. Не враховувати плин часу та неминучу при цьому переоцінку цінностей неможливо. Освіта нашого часу повинна змістити наголос із Знання, до того ж переважно наукового, на Особистість, на весь світ культури та вийти на антропологічну парадигму як в теорії, так і на практиці.

Освіта повинна стати не тільки і не стільки виробничоцентрична, скільки культуроцентрична, тобто повинна нести новим поколінням ідеї Нового гуманізму і Нового раціоналізму, що означає служити потребам Людини і Суспільства, а в умовах глобалізації навіть усього людства, але з урахуванням реалій, що складаються у Земної цивілізації на початок нового тисячоліття. Таке завдання під силу вирішити лише засобами глибоко продуманої, добре спланованої та організованої гуманітарної освіти.

За висловом видатного французького філософа та етнографа Леві-Строса "ХХІ століття буде століттям гуманітарних наук або його не буде". Такий висновок свідчить про радикальну переоцінку місця і ролі гуманітарного знання в системі культури. Коли похитнулися цінності нашої культури, виявилися розмитими її цілі та ідеали, а нормою життя стали негуманні засоби - гостро відчувся дефіцит гуманітарної культури.

Виник мотиваційний та екзистенційний вакуум, які ведуть до втрати сенсу життя, до абсурду існування. "Міф про Сізіфа" Альбера Камю - це визнання екзистенційної трагедії європейської людини у ХХ столітті. "Феномен людини" Тейяра де Шардена, "Положення людини в космосі" Макса Шелера - пошуки нової онтології Людини. "Людина у пошуках сенсу" Віктора Франкла, "Мати чи Бути?" та "Людина для самої себе" Еріха Фромма - аналіз екзистенціалів людського буття і пошук глибинних психологічних підвалин, без яких неможливе комфортне духовне існування людини.

"Два джерела моралі та релігії" Анрі Бергсона, "Захід Європи" Шпенглера, "Осягнення історії" Арнольда Тойнбі, "Культура та етика" Альберта Швейцера - пошуки нового типу культури, адекватного реаліям нашого часу. "Втеча від свободи" Еріка Фромма та "Одномірна людина" Герберта Маркузе - інтелектуальний бунт проти суспільства тотального контролю, проти "раціонального рабства" у яке перетворилася така бажана Свобода. Доповіді Римському клубу - це пошуки запобігти екологічної катастрофи та соціального колапсу. Повернути сенс та стабільність буття Людині та Людству може лише гуманітарна культура.

Лише вона виробляє, відтворює і зберігає цінності культури. Жодна промисловість, верстат, доменна піч їх не виробляє. Слід усвідомити специфіку цінностей культури: вони не мають прямої економічної вартості, не мають утилітарної, уживчої цінності, але без них не може бути економічних цінностей, і, що головне - Суспільства. В цьому розумінні можна говорити про неутилітарний прангматизм я цінність гуманітарної культури та мету гуманітарної освіти.

В цих умовах виникає потреба чіткого розуміння специфіки гуманітарної освіти: її цілей, змісту, засобів та форм.

Гуманітарна освіта є процес гуманоцентричного та культуроцентричного навчання і виховання, який має на меті засвоєння людиною цінностей культури, що складають ядро її світогляду, є невід'ємною складовою переконань і допомагають відповідати на питання "Як жити".

Гуманітарна освіта повинна вирішити два головних завдання:

• виживання людства в цілому;

• якомога повне задоволення потреб в освіті окремої людини з метою найповнішої реалізації її здібностей та власної життєвої мети.

Для вирішення першого завдання необхідно формування принципово нового світогляду, який повинен включати усвідомлення людства як цілісної системи та необхідність гармонійної взаємодії людства і природи, тобто вимагає поглибленого діалогу культур та екологічного виховання. Друге завдання повинно бути підпорядковане першому, а тому вимагає певною мірою соціальної інженерії, тобто потрібне обережне формування мотиваційної сфери та ціннісних орієнтацій людини.

Вивчення соціально-гуманітарних дисциплін як загальноосвітніх предметів має на меті навчити учнів орієнтуватися у "просторі культури", засвоїти ціннісний підхід до світу на відміну від технократичного та сайєнтистського ставлення до оточуючого світу, усвідомити значення екзистенціальної проблематики для формування світогляду та збагнути глибинний смисл "вічних" питань: що є людина, що є історія, що є краса, що таке добро і зло, в чому сенс людського життя, звідки виник світ та інших. Таким чином, гуманітарна освіта переносить наголос з позитивного (наукового) знання на Особистість і Культуру з метою відновлення цілісності культури шляхом формування моральної, естетичної, ціннісної свідомості особистості як носія, творця та "субстрата" культури.

Гуманітарна освіта на відміну від науково-природничої, має свою специфіку. Це пов'язано із специфікою гуманітарного знання, а також з метою, формами та методами навчання.

Гуманітарне знання традиційно втискується у "Прокрустове ложе" науковості, або йому відмовляють у науковості, а отже в значимості, цінності, корисності, в цілому в Істинності. У зв'язку з цим постає питання про специфіку гуманітарного знання у порівнянні з науково-природничим. Насамперед відрізняється об'єкт дослідження. Для гуманітарного знання - це Людина, Суспільство, Культура. Для природничого знання - навколишній світ. Звідси випливає специфіка співвідношення "дослідник - об'єкт дослідження". Дослідник природи є так би мовити стороннім спостерігачем, дослідник Культури - є невід'ємна складова частина об'єкту свого дослідження. Мета дослідження точних наук - пізнання фактів природи з метою розуміння феноменів навколишнього світу.

Мета гуманітарного дослідження - пізнання фактів Культури з метою розуміння Людини і її місця у природі. Позитивне знання звернене до Розуму людини. Гуманітарне знання - як до Розуму, так і до Почуттів. Гуманітарні знання мало знати, їх слід відчувати, щоб відрізняти добро від зла, прекрасне від потворного. Позитивне знання певною мірою існує "паралельно" світу Культури. Гуманітарне знання - це сам світ Культури у ідеальній формі, а світ Культури - це матеріалізоване гуманітарне знання.

Дослідник природи вивчає природні явища, феномени як сторонній спостерігач, із зовні. Гуманітарій вивчає явища культури зсередини, він сам є частинкою-учасником цих явищ, цього феномену і через це його об'єкт дослідження є ноуменом, а мета дослідження - пізнати феномен. Для природничника навпаки: об'єкт дослідження - феномен, з метою пізнання ноумену.

Викладання гуманітарних дисциплін повинно вестись не лише на наукових засадах, оскільки родовою рисою науки є об'єктивність, тобто нівелювання усього людського із сфери пізнання: смаків, емоцій, пристрастей, схильностей. Гуманітарна ж освіта має бути звернена саме до людської душі, яку позитивна наука не визнає. Гуманітарна освіта повинна бути культуроцентрична, а не сайєнтистська. Засвоєння людиною культурніх цінностей означає не просто інформаційну обізнаність, а сприйняття їх як своїх власних, за які можна і навіть інколи треба жертвувати власним життям, що і означає сформованість світогляду.

Такий підхід вимагає і зміни форм гуманітарної освіти. Виховання патріотизму, моральності, відчуття краси і добра вимагає від учня співпереживання, емпатії, співпричетності до того, що "вивчається". Можна вивчити всю фізику, хімію, математику і результатом такого вивчення буде засвоєння знань та формування вмінь і навичок. Але не можна "вивчити" літературу, філософію, мистецтво, оскільки вивчення у галузі гуманітарної освіти має на меті не просто засвоєння інформації, а формування культури сприйняття нової інформації та формування ціннісно зрілої особистості. Тобто, по-перше, за формою гуманітарна освіта повинна бути певною мірою ігровою.

А по-друге, можна говорити про "голографічний принцип" гуманітарної освіти: через вивчення одного художнього твору, або шляхом аналізу історичної події чи доби можна осягнути і Добро, і Істину, і Красу. А це і є головна мета гуманітарної освіти. Не якомога більше знати, а якомога глибше розуміти, відчувати, співпереживати, щоб діяти так, як повеліває категоричний імператив. Щоб бути гідним звання Людини. Тобто гуманітарна освіта мусить сформувати в людини здатність до самоаналізу, самосвідомості, до рефлексії себе і навколишніх подій: духовних, історичних, політичних, економічних, екологічних, соціальних і природних.

Чому ми називаємо цей принцип голографічним. Тому що голограма як фізичний об'єкт і явище має дивовижну особливість: уламок голограми зберігає повну інформацію про ціле зображення. Ми звикли до того, що половина фотографії - це лише половина того, що на ній зображено, вірніше було зображено. А голограма, як ціла, так і її осколок, зберігає повну інформацію про початкове зображення, яке на ній зафіксували.

Образно кажучи, як у краплині роси відображається весь світ, як у шматочку від цілісної голограми зберігається повне зображення, так і в одному справжньому витворі мистецтва спресовані і комплексно присутні усі духовні пошуки і надбання будь-якої історичної доби: її цінності, ідеали, прагнення, протести. Як каже видатний іспанський філософ Ортега-і-Гассет, "поистине, есть что-то удивительное и загадочное в том, насколько целостна историческая эпоха в своих различных проявлениях - одно и то же умонастроение, общие идеи, один и тот же биологический ритм проявляется в различных искусствах. Молодой музыкант бессознательно при помощи звуков пытается выразить те же самые эстетические ценности, что и его современники: художник, поэт, драматург"

Щодо ігрової форми гуманітарної освіти, то знов таки краще Ортеги-і-Гассета важко сказати: "Современная педагогика самым прискорбным образом влияет на развитие художественной культуры, делая из искусства нечто полезное, обыденное и отмеренное по часам. Из-за этого мы теряем чувство дистанции: теряем уважение и страх перед искусством, приближаемся к нему в любую минуту, в каком придется костюме и настроении и привыкаем не понимать его. Реальная эмоция, которую сегодня имеют ввиду, когда говорят об эстетическом наслаждении, - это (если искренне признаться) бледное удовольствие, лишенное той силы и того напряжения, какие должно вызывать одно лиш прикосновение к прекрасному творению".

Таким чином, мабуть слід говорити про неформальність гуманітарної освіти, яка має на меті сформулювати практичне осмислення і прийняття цінностей культури. Вони певною мірою начебто мають народитися у свідомості учня, мають стати частиною його духовного Я, і, тим самим, визначатимуть його життя і побут, вчинки і дії.

Найголовнішою задачею гуманітарної освіти, таким чином, буде формування у себе здатності і потреби у сумнівах, у пошуках причинності, у готовності до переосмислення матеріалу, який подається учням. Наступна здача - чітке усвідомлення і урахування рівня підготовки учнів і, відповідно, який смисл вкладатимемо ми в пояснення, переконання, приклад і які смисли при цьому виникатимуть у свідомості учня. Спершу учні потребують керівництва своєю навчальною діяльністю. Коли ж учні досягнуть певного рівня засвоєння гуманітарного знання і почнуть орієнтуватися у ньому - то потреба у керівництві зменшується і учню потрібна певна свобода для оперування з учбовим матеріалом.

Гуманітарна освіта вимагає напруженої духовної роботи самого учня, а тому вчитель вимушений відмовитися від звичної нам оціночної позиції, коли всі явища культурного, духовного життя упорядковуються за бінарною схемою полярних протилежностей: так - ні, вірно - невірно, добре - погано тощо. Завдання гуманітарної освіти значно ширше, ніж проста передача знань. Через це воно має включати розвиток громадянської і національної свідомості учня.

Відповідно до рівня знань учнів, складу класу, етапу навчання вибирати і відповідні форми навчання. При цьому задача вчителя полягатиме в тім, щоб спрямовувати хід обговорення, врівноважувати крайності суджень, сприяти виявленню різних поглядів і заохочувати аргументації різних позицій. Це, безумовно, набагато важче, ніж "проповідувати істину", але набагато ефективніше і доцільніше.

Можна запропонувати такі групи методів навчальних занять з гуманітарних дисциплін:

• Методи подання навчального матеріалу;

• Методи групового обговорення;

• Дискусійні методи;

• Методи стимуляції групи;

• Методи практичних занять.

• Спираючись на викладене, можна виділити наступні принципи-характеристики гуманітарної освіти:

• Культуроцентричність

• Аксіологічність

• Поліваріативність

• Діалогічність

• Емоційність

• Плюралістичність

• Толерантність

• Екзистенційність

• Ноуменальність

Виклад проблем, пов'язаних зі змінами у змісті та орієнтирах вітчизняної школи в рамках загального процесу гуманізації освіти був би неповним без такого важливого компоненту, як критерії та методологія оцінювання. Адже останні у різноманітних формах задають реальні, а не теоретичні орієнтири навчально-виховного процесу. Можна змінити методологію освіти, теорію і доктрину, основи організації навчання та виховання, але якщо залишити незмінними критерії, за якими встановлюється успішність чи неуспішність діяльності учасників педагогічного процесу, то реальних змін у педагогічній практиці не буде.

Правильність даного твердження засвідчує і сьогоднішній день вітчизняної освіти. Шкільні реформи здійснюються вже не перший рік, мало не щороку змінюються навчальні програми, впровадження педагогічних новацій стало ознакою повсякденної освітньої діяльності. Але незмінність критеріїв оцінювання діяльності як учнів, так і педагогів і цілих педагогічних колективів зводить нанівець зусилля вивести вітчизняну школу з тісних обіймів авторитарної педагогіки.

Школа продовжує оцінювати дітей, а суспільство - школу на основі того, які вона дає дітям знання. І ніякі новації в сфері особистісно орієнтованого навчання не можуть змінити основоположних засад функціонування школи, яка не бачить в дітях особистості тому що цього в неї ніхто не вимагає. Без нових критеріїв оцінки освітньої діяльності, дійсно зорієнтованих на особистість та її розвиток, гуманоцентрична переорієнтація школи буде залишатися справою ентузіастів, а не загальносистемних модернізацій них реформ.

Теоретично ніяких сумнівів у спрямованості змін начебто немає. Традиційна система авторитарного оцінювання, характерна для радянської школи, педагогічною наукою одностайно засуджена, причому дуже часто в досить сильних виразах. "Оцінка - це націлена в лоб дитини гвинтівка", - так визначив її функцію відомий своїми експериментами в сфері особистісно орієнтованої педагогіки сучасний російський педагог Д.Ельконін. Якщо коротко визначити претензії до традиційної системи оцінювання, то вони виглядять наступним чином.

По-перше, вона не має ніякого відношення до розвитку дітей, формування внутрішньої системи мотивації і стимулювання освітньої діяльності останніх. По своїй природі вона не бачить ні особистості школяра, ні індивідуальних відмінностей дітей і носить абсолютно без особистісний характер. По-друге, вона в цілому носить не характер стимулювання, а характер покарання. Іншими словами, при існуючих традиціях і механізмах оцінювання головним його об'єктом стають не знання, чесноти і хороші поступки дітей, а навпаки - їх недоліки, упущення, проступки. Тому автоматично система оцінювання працює не на закріплення хорошого, а на знищення поганого - з відповідним використанням репресивних можливостей школи і батьків. По-третє, вона є знаряддям авторитарного тиску в руках учителя і педагогічного колективу в цілому, перетворює учня в безправний об'єкт навчально-виховного процесу, спотворює мотивацію його діяльності.

Більше того, в своєму традиційному вигляді система оцінювання взагалі є бар'єром на шляху встановлення механізмів партнерства та неформального спілкування учнів та вчителя. По-четверте, специфічна п'ятибальна система оцінювання крім того ще й стає об'єктом критики з чисто технологічної позиції, оскільки має надто великий крок між балами і, таким чином, не дає змоги провести необхідну диференціацію в досягненнях учнів.

Як бачимо, весь цей перелік не дає підстав для звинувачення авторів реформування системи оцінювання в школі в нігілізмі. Мова зовсім не йде про ліквідацію оціночного компоненту навчально-виховного процесу, скоріше його намагаються адаптувати до сучасних вимог. І, оскільки впровадження 12-бальної системи оцінювання принципово знімає підстави для критики лише по четвертій позиції, не так вже й важко зрозуміти, в яких напрямах мають відбуватися зміни у цій сфері в подальшому.

У відповідності з гуманоцентричним баченням природи та ролі оцінки в навчальному процесі, вона безумовно повинна служити завданню розвитку та формування особистості дитини. В першу чергу це означає, що оцінка з зовнішнього фактору впливу на дитину, її підпорядкування виконанню абсолютно чужих їй показників має перетворитися у фактор формування внутрішньої мотивації діяльності.

Ось як Л.Занков, ще один відомий прихильник особистісно орієнтованої системи освіти, описує цю трансформацію оцінки у власних експериментах: "В експериментальній системі, де відсутній тиск на школяра з допомогою оцінок та інших подібних способів, реалізація наших дидактичних принципів приводить до виникнення, росту та поглиблення внутрішньої мотивації до навчання. Збагачення все новими і новими знаннями, роздуми, прагнення самому дошукатися істини, виконання складних завдань - все це вирізняє інтенсивну і стійку внутрішню мотивацію. Звичайно, і тут нерідко присутнє зусилля, однак, вплітаючись у змістовну діяльність, глибоко вкорінюючись у прагненні до пізнання, зусилля позбавлені того тяжкого характеру, що пов'язаний з тиском зовні."

Основною тенденцією розвитку сучасних гуманоцентричних освітніх систем є поступове звуження регламентаційної функції оцінок. У останніх зникає та частина, що пов'язана з силовим тиском на учня, утвердженням зверхності вчителя і нав'язуванням учневі стандартизованої системи знань та цінностей. Натомість сама оцінка і в цілому оціночна сфера навчання не зникає, але адаптується до потреб розвитку особистості. За оцінкою залишається кілька важливих функцій, в тому числі і соціальних. По суті через критерії оцінювання система навчання добивається поєднання загальносуспільних і загальноосвітніх орієнтирів навчання та виховання з особистісними. Але - саме поєднання, а не нав'язування.

Принципова різниця в тому, що рівень диференціації та адаптації до потреб формування особистості дозволяє в гуманоцентрично орієнтованій системі оцінювання включити в її критерії і індивідуальні особливості, прагнення, специфічні життєві орієнтири учня. А відтак оцінка перестає бути проявом зовнішньої для учня реальності, а стає шляхом поєднання цієї реальності з його внутрішнім світом. В такій формі оцінка стає однією з сфер співробітництва в навчальному процесі між учнем та вчителем.

Ще одна важлива функція оцінки, яка залишається за нею і в процесі гуманізації системи освіти - це розвиток оціночної діяльності самих учнів, причому як в об'єктивному, так і в суб'єктивному смислі. Учні в процесі навчання повинні оволодівати і цією сферою діяльності, отримувати навички оцінювання як зовнішніх явищ та процесів, так і себе самого. Останнє особливо важливо для організації внутрішньої мотивації та механізмів саморозвитку дитини. Вміння самостійно оцінювати власні досягнення, потреби, можливості, життєві перспективи, недоліки та проблеми є важливою складовою і самостійного навчання, і самоактуалізації особистості.

У зв'язку з цим деякі педагоги, які сповідують гуманістичні принципи організації навчання та виховання, наприклад, В.Шаталов, активно використовують метод самооцінювання учнів. Ставлячи собі оцінку, учень глибше розуміє і міру своїх успіхів, і власні проблеми. Таким чином, така суб'єктивізована і змістовна оцінка повністю позбавлена авторитарної складової і переорієнтовує весь процес оціночної діяльності в школі на дитину, її розвиток і формування її особистості.

Відтак можна прогнозувати, що діяльність, пов'язана з зовнішнім для навчального процесу змістом оцінки (наприклад, екзамени), поступово буде звужуватися. Вже зараз в багатьох передових освітніх закладах, особливо в більш розвинених західних освітніх системах, оцінка перетворюється у елемент неформального спілкування вчителя та учня і служить виключно завданню кращої організації самостійної діяльності учня.

У зв'язку з цим багато педагогів вважають, що і у нас в недалекому майбутньому оцінка як показних успішності учня, що має зовнішньо-статусний характер, невдовзі стане непотрібною. "Якщо відповідним чином змінити характер, спрямованість процесу навчання,.. то потреба в оцінках взагалі може відпасти сама собою", - підкреслює Ш.Амонашвілі. Слід сказати, що останні зміни у вітчизняній системі освіти, які принципово знизили роль шкільних оцінок як фактору вступу до вузів, об'єктивно сприяють гуманізації оціночного процесу в школі.

Цілком зрозуміло, що потребує принципових змін не лише система оцінювання успіхів учнів у школі, а й роботи самих педагогів, освітніх закладів в цілому. Існуюча система критеріїв абсолютно не відповідає завданням гуманоцентричної переорієнтації освіти на потреби саморозвитку дитини. Потрібна докорінна перебудова змісту педагогічної атестації різного рівня в самому широкому розумінні цієї форми діяльності. І щоб визначити концептуальної рамки такої перебудови, на завершення розгляду напрямів гуманістичної трансформації змісту освіти сформулюємо кілька основних критеріїв гуманоцентрично орієнтованого навчально-виховного процесу в освітньому закладі.

Змістом освітнього процесу в школі є життя дітей, в якому діти дорослішають, розвиваються і формуються як особистості. Всі аспекти освітньої діяльності, включаючи процес навчання, виховання і міжособистісної комунікації, підпорядковуються основній меті - саморозвитку дітей - як методи та технології. Цілісність педагогічного процесу в гуманоцентрично орієнтованій школі визначається саме життям її учнів. Відтак основним критерієм педагогічного процесу в цілому і кожної його складової зокрема є співпадіння освітньої діяльності та життя дітей, іншими словами - наскільки смисл та особливості життя дітей стали змістом самого педагогічного процесу.

Школа має забезпечувати умови для того, щоб кожна дитина в ній знаходила простір для розвитку своїх можливостей, могла в повній мірі проявити свою індивідуальність - і в навчанні, і в усіх інших формах шкільного життя. Індивідуалізація освітньої діяльності, її максимальне наближення і специфікація у відповідності з потребами кожної особистості - основа освітніх технологій, які застосовуються в гуманоцентрично орієнтованому освітньому закладі.

Основним результативним критерієм педагогічного процесу в загальноосвітній школі має стати формування зрілої особистості, адаптованої до самостійного життя і діяльності в сучасному інформаційному суспільстві в усіх її проявах - і як працівник, і як громадянин, і як приватна особа. Під цим кутом зору мають розглядатися і наслідки освітньої діяльності в різноманітних сферах навчання та виховання.

Успішність останніх визначається не скільки загальним обсягом знань, скільки наявністю цілісного синтезу на рівні особистості, що забезпечує останній адаптацію до суспільства, життєвий успіх, достатній для цього рівень самодостатності у обраних сферах діяльності тощо.

Найважливішим аспектом цілісного розвитку особистості слід вважати відповідність отриманих нею знань, навичок, соціокультурних орієнтирів її сутнісним силам, індивідуальним особливостям та життєвій програмі розвитку. Іншими словами, весь освітній процес в школі результується в формуванні самодостатньої особистості, основою якої є пізнання нею себе як людини і визначення на цій основі власного життєвого шляху. Ми оцінюємо результативність навчання та виховання виходячи з того, наскільки педагогічний процес привів дитину до усвідомлення, привласнення та розвитку власної природи, і на основі цього - до утвердження в суспільстві як креативної, активної особистості.

Основним механізмом виконання школою своєї освітньої місії є налагоджування системи партнерства між учнями та педагогічним колективом, в основі якого лежать потреби розвитку учнів і включення педагогів у життя дітей. Створення системи неформальної комунікації, в якій учні та вчителі спілкуються як особистості, а не формальні функції, є основою організації конкретного навчально-виховного процесу.

Основним критерієм при оцінці педагогічних технологій та методик, що застосовуються в педагогічній практиці освітнього закладу, є наявність чи відсутність неформальних партнерських взаємовідносин між учасниками педагогічного процесу і їх результативність з точки зору саморозвитку дітей.

Основною соціальною функцією школи в умовах інформаційного суспільства є посередництво між дитиною, що розвивається, та культурою. Успішність розвитку дитини змістовно визначається тим, яка за змістом культура лежить в його основі. Критерій виконання школою основної соціокультурної функції - пізнання і засвоєння дітьми істинно людського, морального в культурі, які детермінують співпадіння на рівні систем цінностей індивідуальних та загальнолюдських інтересів.

Іншими словами, успіх виконання виховних і соціалізуючи функцій (а в інформаційному суспільстві значною мірою -і функцій професійної підготовки) гуманоцентрично орієнтованою школою визначається тим, яку людську культуру, в яких обсягах і напрямах, якими методами і з якою долею інтеріорізації освоює дитина в педагогічному процесі, а відтак - які у вже сформованої особистості складаються стосунки з культурою, реальним життям, людьми.

Звичайно, це лише найбільш загальні критерії, які визначають змістовне поле гуманоцентричних новацій. Їх цінність - не в прямому застосуванні до практичного педагогічного процесу у нашій школі, а в створенні концептуальних основ вироблення нової системи практичних критеріїв оцінювання освітньої діяльності. Наступним кроком є редукування вказаних концептуальних положень до системи емпіричних індикаторів, які можуть бути верифіковані кількісно чи якісно. Проте це - самостійне завдання, яке виходить за межі нашого дослідження і входить в сферу нормативного регулювання освітньої діяльності.