Referat-info
Меню сайту
Категорії розділу
Педагогіка [83]
Інформатика і комп`ютерні технології [73]
Всесвітня історія [1044]
Історія України [495]
Історичні постаті [211]
Основи правознавства [104]
Філософія [134]
Екологія [105]
Біологія [158]
Географія [201]
Рефераты на русском [125]
Хімія [91]
Література [182]
Економіка [226]
Психология [85]
Техніка та технології [69]
Військова справа [72]
Будівництво [88]
Block title
Block title
Завантаження
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Головна » Статті » Військова справа

Розвиток артилерійських систем армій провідних країн світу у другий половині ХХ-го ст. – початку XXI ст.(частина 2)

Хоча GHN45 була прототипом, але значні зміни, внесені у її конструкцію, дозволяють розглядати G-5 як нову самостійну систему. Механізм заряджання та конструкція затвору, що забезпечують полегшення досилки снаряду позволили досягти таких показників у бойових умовах: ведення вогню з середньою швидкострільностю до 4 постр/хв. протягом 15 хв та до 2 постр/хв. протягом 1 години. Такі показники для гармати аналогічного калібру на даний час одні з кращих у світі.

ПГ G-5 стала складовою частиною комплексу, до якого також увійшли система управління вогнем AS-80, метеоустановка S700 та система звязку. Для G-5 також розроблений індикатор початкової швидкості снаряду, який вимірює відхилення швидкості з точністю до 0,05% та дає змогу в повній мірі враховувати поправки на балістичні умови стрільби.

Подальшим розвитком вказаної системи стала 155 мм ПГ з стволом довжиною 52 клб. Застосування модульних метальних зарядів з порохами нового типу дозволило досягнути на перших стрільбах Дстр до 42 км при стрільбі звичайними ОФС. За оцінками багатьох військових фахівців, саме ця система має всі шанси на даний час стати кращою буксируємою артилерійською системою з тих, що стоять на озброєнні армій країн світу.

2.Самохідні установки польової артилерії 

Самохідні гаубиці, пушки та пушки-гаубиці складають основу ПА СВ багатьох армій світу. Їх розвиток був обумовлений досвідом вдалого використання САУ у роки другої світової війни. Широке застосування танкових зєднань і частин у ході бойових дій поставило питання створення артсистем, які за своїми маневровими можливостями не поступались би танкам, та, одночасно, забезпечували б безперервну ефективну вогневу підтримку танкових підрозділів.

Перші зразки САУ зявились у Німеччині у якості самохідних штурмових гармат. У порівнянні з гарматами, які буксирувались, САУ мали більшу рухомість, проходимість та боєздатність, а броня забезпечувала захист розрахунку від куль та осколків снарядів.

Тому цілком закономірно, що і у роки другої світової війни, і після неї армії ПКС стали збільшувати у своєму арсеналі долю самохідної артилерії. Деякий час САУ, створені у 1940-х роках, відповідали вимогам бою. Але загроза ведення бойових дій із застосування зброї масового знищення (ЗМЗ), підвищення маневреності бою вимагали створення нових зразків. Крім того, для розвитку самохідної артилерії зявились сприятливі умови з створенням нових зразків бронетанкової техніки, ходова частина яких використовувалась в якості шасі, та нових буксируємих гармат, які стали прототипом артилерійських частин у будові САУ. 

2.1 Самохідні установки польової артилерії виробництва СРСР 

Перший час, який пройшов після другої світової війни, потреби Радянської армії забезпечували САУ, розроблені у 1940-х роках та модифіковані пізніше - СУ-76, СУ-85, СУ-100, СУ-122, ІСУ-122, СУ-152, ІСУ-152. Крім того, погляди керівництва СРСР та МО СРСР у 1950-х роках не сприяли розвитку артилерії. Тому роботи по створенню перших після другої світової війни зразків САУ у СРСР розпочались тільки у 1967 р.

Поштовхом для цього стала поява на озброєнні армій країн НАТО наприкінці 50-х - початку 60-х років минулого сторіччя таких самохідних гаубиць та пушек, як: у США у 1961 р - 203,2 мм СГ М110, 175 мм СП М107, 155 мм СГ М109, 105 мм СГ М108; у Англії - 105 мм СП «Аббот» (1963 р); у Франції - 155 мм СП F-3 (1966 р), 105 мм СГ М61 (1965 р).

Але найбільш дійсним приводом стали висновки, зроблені військовими фахівцями по результатам арабо-ізраїльської війни 1967 р, коли широке застосування танкових угруповань вимагало мати на озброєнні високоманеврені артсистеми. Застосування ізраїльською армією 155 мм СГ «Солтам», які являли собою поєднання шасі танку «Супер Шерман» та французької гаубиці М-50, показало, що САУ є потужним озброєнням, яке відповідає сучасним вимогам того періоду.

Першими САУ, створеними радянськими конструкторами, стали 122 мм СГ 2С1 «Гвоздика» та 152 мм СГ 2С3 «Акація». Вони були розроблені у КБ під керівництвом видатного конструктора Ф. Петрова.

Розробка 2С1 розпочалася наприкінці 1967 р. Перші дослідні зразки надійшли на полігонні випробування у серпні 1969 р, а рішення про прийняття її на озброєння було прийнято у 1971 р. Серійне виробництво 2С1 було розпочато у 1972 р.

С1 призначалась для озброєння артилерійських дивізіонів танкових та мотострілецьких (на БМП) полків танкових та мотострілецьких дивізій. Крім СРСР САУ були на озброєнні армій країн ВД, а також експортувалась у Алжир, Анголу, Ірак, Лівію, Сірію та деякі інші країни світу.

СГ 2С1 розроблена по компановочній схемі, яка стала традиційною для САУ: у передній частині розміщено відділення управління та моторно-трансмісійне відділення, бойове відділення займає середню та задню частину корпусу, де встановлена башта з артилерійським озброєнням. Артилерійська частина являла собою модифікацію стволу добре зарекомендувалої себе 122 мм Г Д-30. Різниця була в наявності ежектора для відводу порохових газів.

За рахунок кругового оберту башти досягався круговий обстріл, а електромеханічний механізм заряджання дозволяв досягти швидкострільності 5-6 постр/хв. Досвід бойового використання 2С1 у ДРА показав, що бойова швидкострільність нижче розрахункової: при стрільбі прямим наведенням та при стрільбі з закритої ВП при подачі пострілів з грунту - 4-5 постр/хв, а при подачі пострілів з боєукладки - 2 постр/хв.

Для стрільби використовувались такі ж боєприпаси, як і для Д-30, а возимий боєкомплект складав 40 пострілів.

В якості шасі була використана модифікація тягача МТЛБ, що надало змогу 2С1 форсувати водні перешкоди вплав. Габарити та вагові характеристики дозволяють перевозити САУ у вантажних кабінах середніх військово-транспортних літаків.

Аналогічним шляхом створювалась і 152 мм СГ 2С3 «Акація». За основу артилерійської частини була взята 152 мм ПГ Д-20, а за основу шасі - шасі пускової установки ЗРК «Куб» з дизельним двигуном В-59 потужністю 520 к.с.

Робота по створенню 2С3 велась одночасно з роботами по 2С1, але випробування та доводка до прийняття на озброєння тривала більш довгий час. Це було повязане з дуже високою загазованістю бойового відділення при стрільбі. До речі, з досвіду експлуатації даної системи та застосування її у бойових діях, ця проблема конструкторами так до кінця вирішена не була. Особливо вона дала знати при використанні САУ в умовах жаркого клімату - у ДРА та у Іраку.

Перша крупна партія у 70 од. Була вироблена у 1973 р. Як і випадку з 2С1 нова САУ була на озброєнні не тільки Радянської армії, а і армій країн ВД, Іраку, Сірії, Лівії, а після кітайсько - вєтнамського збройного конфлікту надходила і у Вєтнам.

Вогневі можливості 2С3 були аналогічні можливостям Д-20, тому що ці системи використовували одні й ті ж боєприпаси. Але по результатам бойового застосування САУ у локальних війнах на Близькому Сході та військових навчань був зроблений висновок, що возимий боєкомплект 2С3 недостатній. Тому за рахунок конструктивних змін він був збільшений з 40 до 48 пострілів. Це був один з найкращих показників того часу - більший боєкомплект (60 пострілів) мала тільки ізраїльська 155 мм СГ «Солтам М-68», але вона мала і більші габаритні розміри.

Розміри та вага 2С3 дозволяли перевозити її військово-транспортними літаками. Наприклад, АН-22 здатний взяти на борт дві такі САУ.

САУ 2С1 та 2С3 добре зарекомендували себе в бойових діях в ДРА, особливо 2С1, маневрові якості якої у гірських умовах досить високі. До речі, при бойових діях у Чечні та зараз у 201 мотострілецькій дивізії Російської армії, яка виконує завдання по охороні таджиксько - афганського кордону батарея 2С1 обовязково включалась та включається та складу ротних тактичних груп.

З 1987 р після появи на озброєнні модернізованих комплексів КМУ на 2С3 стали монтувати апаратуру прийому та передачи інформації. Ці гаубиці отримали індекс 2С3М1 та 2С3М1У. Комплексне використання можливостей КМУ та САУ дозволило значно збільшити можливості дивізіону 2С3: ЕОМ машини начальника штабу дивізіону швидко обробляла дані засічки цілей, які надходили з машини командири дивізіону, враховувала метеобалістичні умови стрільби, визначала витрату снарядів по цілі та видавала вираховані дані для стрільби на кожну САУ. Завдяки цьому, значно скоротився час виконання вогневих завдань та підвисилась точність вогню.

Саме низька оснащеність іракської армії такими автоматизованими комплексами управління вогнем була однією з причин домінування артилерії багатонаціональних сил у війні у зоні Перської затоки та наступних бойових дій у Іраку. Так, укомплектованість артилерійських підрозділів армії Іраку комплексами управління вогнем складала приблизно 10% та, до того ж, ці комплекси радянського виробництва, не модернізовані, значно поступались за своїми ТТХ західним аналогам.

Ще один з недоліків, виявлених у ході вищезгаданих бойових дій - недостатня Дстр 2С1 та 2С3, яка вже не відповідає сучасним вимогам: вражати противника, не знаходячись у зоні досягнення вогню його засобів.

Але, не зважаючи на те, що в даний час згадані САУ та їх модифікації рахуються вже застарілими, вони, вірогідно, ще залишаться у строю протягом першого десятиріччя ХХІ сторіччя. До речі, саме 2С1 та 2С3 у ЗС України складають основу самохідної артилерії. На боку їх позитивних якостей такі показники, як висока надійність, зручність та великий досвід експлуатації, порівняно невеликі експлуатаційні затрати.

З метою підвищення конкурентноздатності на світовому ринку озброєння в Росії розроблена нова модифікація 2С3 з стволом калібру 155 мм. Пропонований конструкторами варіант вирішує багато проблем для потенційних покупців та країн, які вже мають на озброєнні 2С3: ствол дозволяє використовувати стандартні сучасні боєприпаси НАТО, а використання надійного та засвоєного шасі дозволяє обійтись без перенавчання особового складу та заміни ремонтно-технічної бази. Такий підхід можливий і для нашої країни, як що ми дійсно прагнемо до вступу в НАТО.

Якщо створення 2С1 та 2С3 велося з використанням складових буксируємих систем, які себе вже добре зарекомендували, то інші САУ, створені у СРСР, розроблялись другим шляхом - паралельним створенням буксируємого та самохідного вариантів.

Системи 2С5 «Гіацинт С» та 2С7 «Піон» почали розроблятись майже одночасно з 2С1 та 2С3. 152 мм СП 2С5 розроблялась з 1968 р. Роботи велись практично з нуля. Тому на озброєння вона була прийнята у 1976 р, і відразу розпочалась робота по її серійному виробництву, яке тривало до початку 1990-х років. Пушка надходила на озброєння артилерійських бригад та дивізій армійського та окружного підпорядкування. По даним на 1991 р на території СРСР к заходу від Уралу на озброєнні таких зєднань було 1122 од «Гіацинтів» у буксируємо му та самохідному варіантах.

СП 2С5 виконана з відкритим розташуванням гармати у кормовій частині гусеничного шасі. Розміщення основних елементів конструкції схоже на компановку американської 175 мм СП М107, але враховані недоліки, які виявились при використанні американського аналогу у Вєтнамі - ненадійний захист екіпажу від куль та осколків, як на марші, так і у бойовому положенні.

На 2С5 корпус, зварений з катаних бронелистів, захищає розрахунок від куль та осколків, а встановлений під великим кутом лобовий бронелист - від снарядів малокаліберних автоматичних гармат.

Діапазон кутів підвищення дозволяє застосовувати гармату і для навісної стрільби, хоча це для пушек не характерно. Статичність пушки при стрільбі та кучність стрільби при швидкострільності до 5 постр/хв. досягається установкою у бойовому положення опорних сошників у кормовій частині та опорної плити - у носовій. Всі процеси переводу в бойове або похідне положення механізовані, тому час переводу не перевищує 3 хв.

Крім розробки самої системи конструкторами були розроблені і нові боєприпаси, про які вже згадувалось вище. Повний боєкомплект 2С5 складає 60 пострілів, з яких 30 перевозяться у САУ, а ще 30 - на спеціальній транспортно-заряджаючої машині (ТЗМ).

Допоміжне озброєння включає 7,62 мм кулемет ПКТ та, враховуючи досвід арабо-ізраїльської війни 1967 р, коли різко зросла роль засобів повітряного нападу, передбачено встановлення переносного ЗРК «Стріла -2М» з двома керованими ракетами.

Як і 2С3 СП 2С5 є авіатранспортабельною.

Щодо бойового застосування 152 мм пушки «Гіацинт» (як самохідного, так і буксируємого варіантів), то, на жаль, крім вищезгаданого невдалого досвіду застосування артилерії Іраку, інших даних знайти не вдалося.

Розробку 203 мм СП 2С7 «Піон» супроводжували попередні дослідження, повязані з можливістю створення артсистеми з Дстр не менш 25 км, які розпочались у грудні 1967 р. Перспективна пушка повинна була призначатись для знищення окремих віддалених важливих обєктів, руйнування фортифікаційних споруд та нанесення ударів боєприпасами з ядерним зарядом. Від створення буксирує мого варіанту було вирішено відмовитись, а тактико-технічні характеристики на розробку нової самохідної гармати були затверджені у березні 1970 р.

Спеціальне гусеничне шасі «Обєкт 216» було розроблено та вироблялось Кіровським заводом (м. Ленінград), який проводив і загальну зборку. Артилерійська частина САУ поставлялась заводом «Барикади». Перші серійні зразки почали поступати на озброєння артилерійських бригад великої потужності Радянської армії у другий половині 1970-х років. У даний час, крім армій Росії, України та Білорусії, такі системи мають ЗС Чехії та Польщі.

Компановка 2С7 аналогічна компановці 2С5. Пушка має поршневий затвір для пострілів роздільно-картузного заряджання. Механізм подачи та досилки снаряду працює при любих кутах підвищення та забезпечує такі режими стрільби: 8 постр за 5 зв, 15 постр за 10 хв, 30 постр за 30 хв та 40 постр за 1 годину.

Основними снарядами є ОФС вагою 110 кг (17,8 кг вибухівки) та з Дстр до 37,5 км та АРС вагою 103 кг і з Дстр, яка на даний час є рекордною для артсистем, які знаходяться на озброєнні, - 49,5 км. Крім вищевказаних снарядів також були розроблені бетонобійний снаряд, снаряд з ядерним боєприпасам та хімічні снаряди.

Завдяки високій для своєї ваги (46 т) маневреності та високому рівню механізації процесу переводу в бойове або похідне положення 2С7 здатна здійснити постріл та залишити ВП швидше, ніж снаряд вразить ціль на максимальній Дстр.

На початку 1980-х рр. конструкторами Кіровського заводу була проведена детальна модернізація 2С7, яка завершилась створенням майже нової системи. Після всебічних випробувань у 1983 р пушка була прийнята на озброєння під найменуванням 2С7М «Малка». У рішенні МО СРСР було вказано, що дана система повністю задовольняє вимогам перспективного озброєння на період до 2010 р.

Найбільш важливі зміни, які відрізняють «Малку» від «Піона», дійсно зробили систему однією з найкращих. Була встановлена апаратура управління вогнем, яка була скомутована з апаратурою КМУ. Зміни в конструкції зарядних укладок збільшили возимий боєкомплект, а нові боєприпаси суттєво підвисили потужність вогневого ураження. Вперше у світовій практиці механізм заряджання мав автоматизовану систему контролю повноти та надійності досилки снаряду, що повністю виключало аварійні випадки, які на 2С7 кілька раз приводили до загибелі та травмування особового складу розрахунків.

Але самою сучасною самохідною артилерійською системою, яка була розроблена у СРСР, стала 152 мм СГ 2С19 «Мста-С». Вона була розроблена у середині 1980-х років КБ заводу «Уралтрансмаш».

Її буксируємий варіант став надходити на озброєння у 1986 р, а роботи на самохідним варіантом ще тривали. Конструктори на свій власний ризик перевищили межі технічного завдання на розробку САУ та вели роботи по досягненню повністю автоматизованого процесу стрільби. Для проведення дослідних та випробувальних робіт з цього питання фінансування не передбачалось і роботи йшли за рахунок ентузіазму колективу КБ та керівництва заводу. На одне з полігонних випробувань прибув Б.М. Єльцин, якій на той час займав посаду першого секретаря Свердловського обкому КПРС. Стрільба велась у повністю автоматизованому режимі без участі розрахунку. Партійний діяч не повірив, що таке можливо без участі екіпажу. За його вимогою стрільба була проведена ще раз, а Б.М. Єльцин особисто знаходився в САУ під час стрільби. Позитивним наслідком його приїзду було те, що питання фінансування робіт та збільшення темпу їх проведення було швидко вирішено на самому високому рівні.

У 1989 р САУ 2С19 була прийнята на озброєння. Про те, яке значення придавало керівництво держави та МО СРСР цій системі говорить той факт, що для її серійного виробництва був побудований спеціальний завод у м. Стерлімак (перші зразки випускались на заводі «Уралтрансмаш»).

Однією з особливостей конструкції 2С19 був високий рівень уніфікації САУ з серійними зразками бойової техніки. Корпус шасі являв собою модифікований варіант Т-72, ходова частина - від Т-80.

Нові розроблені снаряди - касетні з протитанковими суббоєприпасами, керовані, снаряди-постановщики радіозавад - розширили коло завдань, яке може виконувати САУ. Дстр досягла для ОФС 24700 м, а для АРС - 28900 м. Під час демонстраційних стрільб 2С19 на міжнародній виставці в Абу-Дабі розрахунок САУ вразив коректованим снарядом «Краснополь» рухомий танк на Дстр близько 12 км.

Кожна СГ має систему прийому та передачи даних для стрільби, яка скомутована з апаратурою комплексу КМУ «Фальцет». Саме за рахунок командних сигналів з цієї апаратури досягнута можливість ведення стрільби у повністю автоматичному режимі. Механізму САУ самі наводять гармату, подають потрібні боєприпаси з боєукладки та проводять визначену кількість пострілів.

Досвід застосування артилерії у Чечні, особливу у першу кампанію, показав, що необхідність у таких САУ дуже велика. Під час другої чеченської війни артилерія угруповання Російської армії, де була значно збільшена кількість 152 мм СГ 2С19, застосовувала нові види вогню, які вимагали майже ювелірних розрахунків та точності вогню - вогневі мішки, вогневі тиски, вогневе прочісування, вогневі коридори. На відміну від першого періоду бойових дій у Чечні, коли деякі загальновійськові командири намагалися визвати вогонь реактивного дивізіону БМ-21 по вогневій точці бойовиків, розташованій на відстані 400 м від своїх військ, не беручи до уваги той факт, що розсіювання при стрільбі реактивної артилерії перевищує цю відстань, у другий період бойових дій багато вогневих точок противника знищувались високоточними боєприпасами стрільбою з 2С19. При цьому досягались заходи безпеки і як для своїх військ, так і для місцевого населення.

Потрібно також зауважити, що у «Мста-С» виявились і недоліки в конструкції. В першу чергу це повязано з довжиною її ствола. Деякі ділянки гірських доріг, які мали хвилєобразний профіль для САУ були непрохідними - гаубиця при подоланні глибоких ям середньої ширини упиралась стволом в дорожне покриття. Це вимагало ретельного вивчення маршрутів висування та, при необхідності, їх додаткового інженерного обладнання. Другий недолік був повязаний з недостатньою надійністю механізму подачі пострілів при заряджанні з грунту, який не рідко виходив з ладу.

В цілому слід відмітити, що 2С19 є досить сучасною САУ, яка відповідає вимогам сьогодення.

Військовими фахівцями Росії у даний час як основний засіб артилерії батальйонної ланки розглядається низка систем родини «Нона». Перша машина цієї серії була створена у 1970-х рр. для озброєння артилерії повітряно-десантних військ. На озброєння вона стала надходити з 1981 р та вдало застосовувалась у Афганістані. Її якості як артилерійської системи вже розглядались вище («Нона-К»), тому зверну увагу на нові модифікації.

Для озброєння мінометних батарей батальйонів на БТР була розроблена система 2С23 «Нона - СВК», звичайно, на базовому шасі НТР-80.А для мотострілецьких батальйонів на БМП конструктори розробили 2С31 «Вена» з базовим шасі БМП-3. Саме такі багатофункціональні артилерійські самохідні системи здатні забезпечити надійну вогневу підтримку підрозділів батальону, що і підтвердив досвід їх застосування у Чечні. У деяких випадках батареї, озброєні «Нонами» виконували завдання з меншою витратою боєприпасів та бистрійше за часом, ніж батареї 152 мм гаубиць. 

2.2 Самохідні установки польової артилерії армій країн НАТО 

Одними з перших САУ, розроблених після другої світової війни, були американські 155 мм СГ М44 та 105 мм СГ М52.

СГ М44 розроблялась наприкінці 1940-х рр. Та була прийнята до серійного виробництва у 1951 р, а М52 - у 1955 р. Крім США, вони були на озброєнні європейських країн та армії Південної Кореї.

Обидві САУ поєднує те, що базою для їх створення став легкий танк М41. Досвід бойового застосування М44 у війні у Кореї показав необхідність посилення броньового захисту розрахунку, що і було враховано у конструкції М52. Хоч бойове відділення не було захищено зверху, бокові бронелисти надійно прикривали особовий склад. Крім того, була можливість їх демонтажу для забезпечення перевезення САУ військово-транспортними літаками.

У 1950-х рр. роботи по створенню нових САУ були продовжені. У США розробили 155 мм СП М53 та 203,2 мм СГ М55, у Англії почали розробку 105 мм СГ «Аббот».

Однак справжній прорив у розробці самохідних ар систем почався на початку 1960-х рр. Досвід використання САУ у війнах 50-х років ХХ ст. та висновки з результатів навчань та випробувань дали змогу замовникам озброєння висунути нові вимоги до конструкції знову розробляє мого озброєння: САУ середнього калібру повинні мати круговий обстріл, забезпечувати можливість стрільби як по настильній, так і по навісній траєкторії, екіпаж САУ повинен бути надійно захищений. Також у конструкції самохідних гармат повинно передбачатися механізація процесу заряджання для досягнення швидкострільності не менш, як у буксируємих систем аналогічного калібру, а маневрові показники не повинні поступатись можливостям загальновійськових та танкових підрозділів, дії яких підтримуються. Кількість возимого боєкомплекту та запас ходу повинні були забезпечувати необхідну автономність дій протягом виконання тактичного завдання (періоду бою).

Саме розробка у США у той час таких систем, як 175 мм СП М107, 105 мм СГ М108, 155 мм СГ М109, 203,2 мм СГ М110 на довгий час визначила основні тенденції розвитку самохідної артилерії.

Розробка М107 велась у США з середини 1950-х рр. Перші її поставки у війська розпочались у вересні 1962 р. Крім США та країн НАТО вони поставлялись на озброєння арміям Ізраїлю та Південної Кореї.

Компановка САУ була обумовлена конструкцією шасі. Гармата розміщувалась та тумбовому лафеті у кормовій частині. Тому для придання стійкості при стрільбі САУ мала гідравлічний сошник. Довжина стволу 52 клб дозволила досягнути максимальної Дстр 32,7 км.

Установка могла транспортуватись двома середніми військово-транспортними літаками: на одному розміщувалось шасі, на другому - артилерійська частина. Для її демонтажу потрібно було до 30 хв.

Досвід використання М107 у Вєтнамі вскрив окремі недоліки її конструкції. Зокрема, з-за великої потужності картузного порохового заряду ствол швидко виходив з ладу. Його приходилось замінювати через 200 пострілів. Тому був розроблений новий, більш живучий, ствол та нові боєприпаси для ураження живої сили - снаряд ХМ696 з готовими стріло видними вбивчими елементами та снаряд з осколковими бойовими елементами.

,2 мм СГ М110 розроблялась одночасно з М107 на базі такого ж шасі, тому їх будова дуже схожа. Але географія експортних поставок М110 значно ширша, її серійне виробництво тривало більш довгий час.

Спочатку у боєкомплект САУ входили тільки ОФС снаряди та снарядт з ядерним зарядом. Але після бойових дій у Вєтнамі були проведені роботи як по модифікації самої М110, так і по створенню нових боєприпасів до неї.

По-перше, це було обумовлено недостатньою Дстр першої моделі - лише 17 км, що для гармати такого калібру було дуже мало. В ході першої модифікації ствол був замінений на більш довгий та введений посилений пороховий заряд.

По-друге, гаубиця мала недостатню стійкість при стрільбі. Тому після другої модифікації (М110А2) у 1978 р на стволі зявився дульний гальм та введений ще один посилений заряд. Також були розроблені касетний снаряд з Дстр до 21,3 км та АРС з Дстр до 29,1 км.

На даний час у ЗС США мається 250 од. М110 та 90 од. - у силах самооборони Японії.

Слід відмітити, що недоліки М110 були враховані радянськими конструкторами при створенні 203,2 мм СП 2С7 «Піон», тому радянська система за всіма характеристиками перевищувала американський аналог.

мм СГ М108, яка була створена у США у 1959 р. цікава тим, що це була перша самохідна установка, яка мала самостійну можливість подолання водних перешкод та ведення вогню на плаву. Це досягалось використання у якості шасі плаваючого БТР М113, алюмінієвої броні та надувних контейнерів з хвиле відбиваючими щитками.

Ця САУ надходила у війська для заміни 105 мм СГ М52, але вже у 1963 р. вона була знята з виробництва у звязку з прийнятим рішенням зробити основним калібром самохідної артилерії НАТО калібр 155 мм.

Але самою вдалою САУ, розробленою у той час у США, стала 155 мм СГ М109. Вона заслуговує уваги розглянути її більш детально.

СГ була прийнята на озброєння у 1961 р та після кількох модифікацій залишається у строю і зараз. Так, на початок 2004 р. її кількість у деяких країнах дорівнювала: у США - 2568 од, у Німеччині - 499, у Італії - 260, у Нідерландах - 120, у Норвегії - 126, у Єгипті - 200. При тому, модифікації проводились не тільки країно-виробником, а і у країнах, де вона стоїть на озброєнні. Так італійська модифікація носить індекс М109L, ізраїльська - М109AL, німецька - М109G. До теперішнього часу вироблено більш 5000 од. САУ цього типу

В якості шасі був використаний БТР М113. Основним озброєнням М109 є 155 мм гаубиця М126 з живучістю стволу до 7500 пострілів. Перші зразки такого озброєння забезпечували Дстр для ОФС до 15,1 км та 18,1 км - для АРС. Возимий боєкомплект складав 28 пострілів, а максимальна швидкострільність не перевищувала 3-4 постр/хв.

Досвід бойового застосування М109 у Вєтнамі змусив конструкторів внести перші зміни для виправлення виявлених недоліків - недостатня Дстр та кількість возимого боєкомплекту, ненадійність роботи механізму поліпшення заряджання.

Перша модифікація отримала індекс М109А1 (1973 р), а друга була проведена у 1978 р. Була збільшена довжина стволу, зявився дульний гальм, внесені зміни у конструкцію механізму полегшення заряджання та у підвіску ходової частини САУ. Гаубиця була обладнана додатковим контейнером для перевезення ще 22 снарядів. Дстр ОФС збільшилась до 18,1 км, а АРС - до 24 км. У склад боєкомплекту був введений керований снаряд М721 «Копперхед» з наведенням по проміню лазеру та снаряд з ядерним зарядом.

Наступні модифікації - А3 та А4 - були спрямовані на вдосконалення противідктувальних пристроїв, боєукладки та установку системи захисту від ЗМЗ.

Після проведення модифікація А5 Дстр гаубиці зросла до 30 км (для АРС). Одночасно з нею у Німеччині велися свої роботи по модифікації, і по деяким параметрам німецька версія виявилась більш вдалою.

Шоста модифікація, яка була проведена фірмою «Бойен - Маклафін - Йорк», першочергово велась по програмі HELP (Howitzer Extended Life Program - програма продовження строку експлуатації гаубиць), а закінчувалась по програмі HIP (Howitzer Improvement Program - програма модернізації гаубиць). Вона привела до створення гаубиці М109А6 «Палладін», яка за своїми можливостями значно перевищує базову модель.

На останньому етапі робіт по модернізації САУ були враховані результати її застосування у війні в районі Перської затоки.

Як відомо, вдалий успіх операції «Буря в пустелі» показав головну роль у досягненні перемоги сучасного озброєння та військової техніки (ОВТ), підтвердив значення новітніх технологій. Але, разом з тим відмічена необхідність підвищення вимог до мобільності бойових засобів СВ, їх транспортабельності та надійності.

Застосування артилерії в ході війни у районі Перської затоки не носило широкомасштабного характеру, який був присутній у військових конфліктах попередніх років. Це обумовлюється, зокрема, тим, що ЗС Іраку не змогли нанести ні упереджу вального, ні масованого удару по військам коаліції, а потім, деморалізовані авіаналітами та ракетними ударами (про тактику дій артилерії союзників згадувалось у попередньому розділі), не надали суттєвого відпору сухопутному угрупованню багатонаціональних сил. Так, наприклад, за весь час проведення наземної операції артилерійські підрозділи 7АК США провели близько 8000 пострілів з 155 мм СГ, 1000 пострілів з 203,2 мм СГ та понад 100 залпів РСЗВ. Але висновки з практики застосування самохідної артилерії зробити можливо.

В цілому самохідна артилерія союзників по своєї бойової потужності перевищувала іракську у 3,8 рази, а артилерія крупних калібрів - у 3,9 рази (7, ст. 15). Ця перевага надавала можливість нанесення ударів 2-3 короткочасними вогневими налітами з наступною зміною ВП. Така тактика в умовах дуже низької активності та наявності у іракських військ засобів артилерійської розвідки дозволила артилерії багатонаціональних сил залишатись майже неуязвимими.

Крім того, вогневу перевагу союзникам забезпечили і більш потужні боєприпаси. Так, наприклад, американська артилерія використовувала поруч зі звичайними ОФС, касетні снаряди з кумулятивно-осколковими БЕ (по 64 або 88 КОБЕ у кожному), касетні снаряди з осколковими БЕ (по 60 гранат у кожному снаряді), касетні снаряди з протитанковими та протипіхотними мінами, димові та освітлювальні снаряди.

Також був застосований модернізований снаряд «Копперхед-2». Він використовувався у бойовій обстановці вперше і показав високу ефективність стрільби по мало розмірним броньованим цілям. Але ряд фахівців НАТО підвергають сумніву можливість масованого застосування ВТБ. Ця точка зору базується на поглядах, повязаних з обмеженістю умов застосування ВТБ, їх великою вартістю, залежність від радіоелектронної обстановки на полі бою

Однією з останніх модифікацій, проведених з М109, була пропонована швейцарською фірмою «Schweizerische Unternehmung fur Waffensysteme», внаслідок якої досягнута Дстр до 40 км.

Але країни Європи не тільки вдосконалювали САУ американського виробництва, а і розробляли власні. Найбільший досвід був накопичений у Франції, де у 1966 р. розпочалось серійне виробництво 155 мм СГ F-3. У 1969 р Науково-виробничий центр у м. Бурже почав розробку 155 мм СП F-1GCT (Grand Cadence de Tir - висока швидкострільність). Серійне виробництво їх тривало з 1977 по 1993 роки, ЗС Франції отримали 264 од. пушек даного типу. Особливістю її конструкції була паралельна система механізму заряджання, який складався з двох ліній - подачі снаряду та подачі порохового заряду у гільзі, яка згорала. Управління виконувалось електронним блоком. Час першого пострілу складав 15 секунд, наступних - 8 секунд.

Для цієї системи був розроблений керований снаряд ADC з автономною системою наведення. На відміну від «Копперхед» у цьому снаряді вперше у світової практиці будови артилерійських боєприпасів був реалізований принцип «зробив постріл - і забув». Вперше на огляд він був виставлений на виставці Eurosatory-2000.

Інші європейські країни - ФРН, Великобританія, Італія - обєдналися для створення нової САУ. Це обєднання базувалось на вдалому досвіді по створенню 155 мм БГ FH70. Проект САУ отримав назву SP70. Для його реалізації на території ФРН було створене обєднане КБ, до складу якого увійшли представники фірм «Рейнметал» (ФРН), «ОТО-Мелара» (Італія) та науково-дослідницького центру Великобританії по розробці озброєння.

У 1980 р було вироблено 5 дослідних зразків, які проходили інтенсивні полігонні випробування. SP70 мала високі ТТХ та надійність в експлуатації. В її конструкції використовувалися елементи зразків ОВТ, які добре себе зарекомендували - 155 мм БГ FH70, танк «Леопард», БМП «Мардер».

Внаслідок фінансових труднощів, для вирішення яких країни розробники не знайшли спільної мови, роботи по проекту були згорнуті. Але вдалі конструкторські рішення та досвід були реалізовані в інших розробках, які країни-розробники вели вже самостійно.

Першою по цьому шляху пішла Італія, яка вже у 1982 р розпочала серійне виробництво перших крупних партій 155 мм СГ «Палмарія» (для ЗС Лівії та Нігерії). Її будова повністю повторює компановку прототипу, але в якості шасі було використано шасі італійського танку OF-40. Це була перша САУ, що прийнята на озброєння, яка мала засоби навігації та систему топогеодезичної привязки, без якої зараз не обходиться жодна сучасна САУ. Крім того, використання у башті допоміжної силової установки дозволяє ставити артилерійську частину на інше шасі.

Аналогічну розробку провели і у Великобританії - башта з індексом GBT155 стала відправним пунктом для створення нової СГ AS90. Початково ця башта була призначена для експортних поставок для того, щоб заказники мали змогу самостійно або за допомогою фірми-розробчика встановлювати її на шасі застарілих танків (як це зробили у Індії). Але також було прийнято рішення про установку башти на шасі власного виробництва від танку «Челленджер». Нова система стала розглядатись як альтернатива американській М109.

Згодом був створений новий варіант зі стволом довжиною 52 клб. Ця модифікація отримала назвуAS90В «Brave Heart» («Хоробре серце») та вже могла на рівних конкурувати з М109А6. Перший контракт на суму 300 млн фунтів стерлінгів був підписаний у 1989 р та передбачав поставку 179 од САУ для ЗС Великобританії.

Але у тому ж році було прийнято нову угоду країн НАТО про стандартизацію балістичних характеристик систем калібру 155 мм (довжина стволу - 52 клб, обсяг зарядної камори - 23,1 л, використання модульних метальних зарядів (ММЗ). Тому був розроблений варіант зі стволом, який відповідав вказаним вимогам.

У 1993 р на полігоні у штаті ЮТА (США) були проведені випробування та демонстрація можливостей третього варіанту AS90. Згідно заяви представників фірми-розробника, гаубиця доставила у район цілі 4 снаряди, при чому останній з них був випущений ще до розриву першого в районі цілі. Таким чином був вперше досягнутий ефект так званого «псевдозалпу». Стрільба велась за допомогою бортової системи управління вогнем, розробленої сумісно з США.

У ході створення AS90 конструкторами були знайдені нові варіанти рішення проблеми підвищення живучості ствола, створення нових ММЗ та заряджання САУ. Для робіт з цього питання залучалась фірма «Сомхем» (ПАР). Її дослідження живучості стволів значно зменшили витрати на їх виробництво і підвищили показник живучості, у перспективі, до 10000 пострілів, а Дстр снарядами нової аеробалістичної форми досягла показника 30 км для ОФС та 37 км для АРС.

Зараз ведеться сумісна робота з південноафриканськими фірмами «Сомхем» та «Насхем» по створенню нових ММЗ. Ці заряди відрізняються від існуючих меншою залежністю від зовнішньої температури, корпус їх вироблений з низько енергетичних матеріалів, які мають меншу, ніж порох температуру згорання, та таким чином захищають стінки камори згорання від посиленого зносу.

У звязку з використання нових згораючи ММЗ були внесені зміни у конструкцію боєукладки, яка тепер налічує 48 снарядів та 240 модулів ММЗ пяти типів.

За допомогою змін у системі заряджання досягнуті наступні показники швидкострільності: 3 постр за 8,4 сек, 18 постр за 2 хв. Випробування на тривалість стрільби проводились у Саудівській Аравії та був досягнутий показник 120 постр за 1 год.

Застосування нової системи управління вогнем дозволило досягти такого показника: при розгортанні системи з маршу визначення даних для стрільби, заряджання та наведення САУ виконується за 22 сек, псевдо залп з 3 снарядів - за 10 сек, перевід системи у похідне положення за 5 сек. Таким чином. Вже через 37 секунд після зайняття ВП САУ може її залишити, виконавши вогневе завдання.

На даний час є відомості про намір Польщи про закупку 90 од башт AS90 для встановки їх на шасі радянських танків Т-72.

На відміну від Польщи, керівництво ЗС Італії, реально оцінюючи САУ власного виробництва, заключило контракт з німецькою фірмою Krauss Mafei Wegmann на поставку 70 од 152 мм СГ PzH-2000, яка, аналогічно AS90, розроблялась на базі досвіду розробки SР70.

Роботи по створенню нової СГ PzH - 2000 (Panzerhaubitze) були розпочаті у ФРН у 1987 р. У виконанні робіт про даному проекту брали участь два створених консорціума. Німецькі фахівці підкреслюють, що завдяки тісної співпраці замовника - МО ФРН та розробників вдалося вирішити всі поставлені технічні завдання та знизити фінансові витрати.

мм СГ PzH-2000 стала першою броньованою артсистемою цілком розробленою та виробленою у Німеччині після другої світової війни. Полігонні випробування розпочались у 1993 р, коли були створені перші 2, а згодом ще 4 дослідні зразки. На 41-му полігоні (м. Трір) проводились ходові випробування, на 91-му (в районі м. Меппен) - випробувальні стрільби. Взимку 1994-1995 рр САУ проходила випробування в екстремальних умовах низьких температур на полігонах Канади та США, а влітку 1995 р - в умовах високих температур та запиленості на полігоні в штаті Юта. У ході випробувань була досягнута Дстр ОФС до 34 км.

У ході військових випробувань до яких залучались курсанти артилерійської та технічної шкіл бундесверу було проведено 2018 пострілів, а загальний пробіг двох зразків склав 3506 км. При цьому була досягнута наступна швидкострільність: 3 постр за 9,2 сек, 8 постр - за 51,4 сек, 20 постр - за 2,5 хв. У ході ціх випробувань була також перевірена спряженість системи управління вогнем САУ з новітніми системами управління військами.

Хоч PzH-2000 є самою сучасною за часом розробки з серійних САУ, в її основу покладена класична компановка. В якості бази використані вузли та агрегати танку «Леопард-2». Ствол дозволяє вести вогонь всіма типами стандартних боєприпасів НАТО. Возимий боєкомплект є одним з найбільших серед сучасних САУ світу: 60 снарядів та 288 ММЗ.

Слід також відмітити, що роботи по вдосконаленню PzH-2000 продовжуються, і вона дійсно може стати найкращею САУ у світі.

Конкуренцію PzH-2000 та AS90 могла скласти 155 мм СГ «Крусайдер» американської розробки. Система розроблялась для заміни з 2010 р М109А6, ресурс підвищення можливостей якої вже вичерпаний.

Однією з проблем, яку вирішували розробники нової системи, був вибір нової артилерійської частини. Розглядались 3 варіанти: дліноствольна з ММЗ, на основі рідинних метальних речовин або електротермічна. Дослідження нетрадиційних способів, хоч і показали низку позитивних сторін, виявили технічну неспроможність досягнення необхідного результату на даний час.

У ході робіт по створенню 155 мм СГ «Крусайдер» були досягнуті дуже високі показники: система управління вогнем дозволяє відкрити вогонь через 13 - 30 сек після зайняття ВП, а вже через 90 сек САУ могла відкривати вогонь з нової ВП на відстані 750 м від попередньої.

Для неї була розроблена ТЗМ з модулем, який дозволяв за 12 хв поповнити боєкомплект з 60 снарядів та повністю заправити САУ пальним. Загальна вага САУ з ТЗМ (80т) дозволяла їх перевезення наземним та морським транспортом, а також літаками С17 або С5В.

До явних переваг слід також віднести Дстр понад 40 км, чисельність розрахунку - 3 чоловіка (це зменшувало кількість особового складу у дивізіоні з 750 до 400 чоловік у порівнянні з М109А6), маршові можливості на рівні танку «Абрамс» та БМП «Бредлі».

Прийняття САУ на озброєння планувалось у 2005-2006 рр. Всього ЗС США повинні були закупити 480 од., які, за прогнозами, столи б на озброєнні до 2030 р.

Тому виступ Міністра оборони США Д. Рамсфельда 8 травня 2002 року про звернення багатомілліардної (від 9 до 11,2 млрд $) програми по створенню 155 мм СГ «Крусайдер» визвав дуже неоднозначну реакцію у військово-політичних колах США.

мм СГ «Крусайдер» повинна була усунути всі недоліки та провали у вогневому забезпеченні бойових дій, які виявились у ході війни у Іраку. Аргументи рішення про звернення програми зводились до наступного: по-перше, керівництво МО США вважає, що нова САУ - це релікт «холодної війни», рішення про створення якої приймалось у період переваги поглядів про ведення крупномасштабних війн, а війни майбутнього будуть вестись так званими «легкими та середніми силами». Як приклад, приводилась операція у Афганістані, де американські підрозділи виконували завдання без таких крупно габаритних та важких зразків ОВТ.

По-друге, деякі військові фахівці США вважають, що ствольна артилерія втратила своє домінування на полі бою та її повинні замінити нові ракетні та комбіновані системи вогневої підтримки.

У 1999 р у США була проголошена програма трансформації СВ, зміст якої полягає у відмові від «важких сил» та формуванні так званих «середніх сил», основу яких повинні складати легкі (до 20т) платформи - бойові броньовані машини майбутнього.

Таким чином, згортання програми по розробці 155 мм СГ «Крусайдер» підкреслило пріоритети військового будівництва США на початку ХХІ ст. - створення високомобільних ЗС з можливістю їх застосування у любому місці планети.

Тому значно активізувала свої зусилля французька фірма GIAT, яка розробляє 155 мм СПГ «Цезар», та шведська фірма «Бофорс», яка представила самохідну версію 155 мм Г FH77 власного виробництва. Ці системи обєднує та, що артилерійська частина встановлена на шасі армійського вантажного автомобілю підвищеної проходимості. Важливою перевагою є їх вартість (приблизно 2 млн $ у порівнянні з 7 - 10 млн $ для «Крусайдер») та вага (менш 20 т). А Дстр до 42 км, досягнута у ході випробувань французького зразка робить цю систему дуже привабливою для потенційних покупців. Слід також згадати про родину систем «НОНА» радянського та російського виробництва. 

.3 Самохідні установки польової артилерії інших країн світу 

Крім СРСР та країн НАТО розробку власних САУ вели і інші країни світу. Найбільших успіхів досягли Ізраїль, ПАР, Китай. Основною причиною цих успіхів була не тільки економічна потужність цих держав, а й те, що створені ними системи проходили перевірку та вдосконалення у бойових умовах.

В період створення ізраїльської армії США поставили значну кількість середніх танків «Супер Шерман». К початку 1960-х років бойова цінність таких танків у порівнянні з радянськими Т-54, Т-55, які були на озброєнні сусідніх арабських країн, стала низькою. Тому шляхом встановки французької 155 мм гаубиці М-50 на танкове шасі у 1964 р ізраїльська фірма «Солтам» створила першу свою САУ. Досвід її використання у війні 1967 р дозволив внести зміни у її будову - посилити бронезахист, довести боєкомплект до 60 снарядів, замінити карбюраторний двигун на дизельний - та створити нову систему, яка отримала назву «Солтам М-68».

Подальші роботи велись у напрямку використання власної промислової бази - виробництво 155 мм ствола розробки конструкторів фірми. Його установка на шасі англійського танку «Центуріон» обумовила появу нової самохідної системи - М72. Ствол САУ відповідав балістичним стандартам НАТО.

Нові САУ ізраїльської розробки зявились вже у 1990-х роках після прийняття нових балістичних стандартів НАТО. 155 мм СПГ «Рексел» була розроблена для експорту у країни Азії та Африки. Тому основні позитивні якості її конструкції - простота, надійність, мала вага, підвищена проходимість в умовах бездоріжжя. За рахунок зниження рівня захисту екіпажу САУ має дуже малу вагу - 18,5 т (для порівняння - «Гіацинт - С» має вагу 28т). САУ обладнана апаратурою топогеодезичної привязки.

Але найбільш сучасною САУ Ізраїлю стала 155 мм СПГ «Сламмер». В якості шасі був використаний танк «Меркава». Ствол має довжину 45 клб та заряджається ММЗ. Возимий боєкомплект складає 75 снарядів, що є найбільшим показником у світі для САУ аналогічного калібру.

Заслуговує уваги 155 мм СПГ G-6 «Ріно» південноафриканської розробки. САУ зявилась у 1981 р, після чого пройшла не тільки полігонні випробування, а і участь у бойових діях у Анголі. У серійне виробництво вона була запущена у 1988 р. Її високі бойові якості в умовах пустелі привернули увагу військового керівництва ОАЕ, яке закупило САУ для озброєння власних артилерійських підрозділів.

На відміну від інших сучасних САУ G-6 має колісний хід (аналогічний варіант має тільки САУ, розроблена у Чехословакії - «Дана» та її модифікація «Сюзанна»).

Артилерійська частина аналогічна вже згаданої 155 мм БГ G-5. Возимий боєкомплект складає 47 снарядів. САУ після модифікації обладнана сучасною системою управління вогнем.

Враховуючи здобутки ПАР у розробці нових ММЗ у G-6 є всі шанси увійти у число найкращих самохідних систем світу. 

3.Розвиток реактивних систем залпового вогню (РСЗВ) 

РСЗВ є ефективним засобом істотного підвищення вогневої потужності частин і підрозділів СВ. Вони забезпечують високу щільність вогню та несподіваність нанесення вогневого удару, впливають на противника і морально, мають високі показники мобільності, прості та зручні в експлуатації. Недоліки реактивних снарядів - велике розсіювання, мала кучність стрільби - стали запорукою вдалого виконання вогневих завдань. РСЗВ доповнюють ствольну артилерію тим, що можуть забезпечити вогонь по великій площі ураження у той час, коли ствольна артилерія веде вогонь по малорозмірним обєктам.

Як від артилерії вона є наймолодшою. Її історія почалась з 1939 р, коли у СРСР були проведені перші випробування бойової машини реактивної артилерії (БМ РА) БМ-13. Перше бойове застосування відбулось 14 липня 1941 р. біля м. Орша.

Саме СРСР досяг найбільших успіхів у створенні РСЗВ.

Першою післявоєнною БМ РА стала БМ-14-16, яка була прийнята на озброєння у 1952 р. Ця система довго випускалась оборонною промисловістю СРСР та, крім країн ВД, поставлялась у Алжир, Анголу, Камбоджу, Китай, Єгипет, КНДР, Сірію, Вєтнам. Її застосування у локальних війнах та збройних конфліктах завжди давало позитивні результати.

Однією з її модифікацій був варіант РПУ-14, створений для артилерійських підрозділів повітряно-десантних військ. Аналогічні установки розроблялись також у Польщі, Китаї та ПАР. Компактна, неважка установка була популярна у діячів багатьох національно - повстанських рухів того часу, так як дуже підходила для партизанської тактики дій. На полі бою така установка могла переміщатись розрахунком у 5 чоловік.

Хоча слід замітити, що ці установки не забезпечували потрібної кучності стрільби, снаряди мали велике розсіювання. Тому у Китаї та ПАР для неї були розроблені снаряди з посиленою вражаючою дією.

БМ-14 та її модифікації застосовували турбореактивні снаряди, які на початку 1960-х рр. вже не відповідали вимогам щодо їх Дстр. Роботи конструкторів СРСР привели до прийняття на озброєння у 1963 р 122 мм БМ РА БМ-21 «Град» (комплекс з БМ, ТЗМ та реактивних снарядів отримав індекс 9К51). Роботи по її створенню велись в умовах великої таємності, тому перше застосування 40-ствольних «Градів» у збройному конфлікті з Китаєм в районі о. Даманського були шоком для противника. За лічені секунди потужному угрупуванню китайських військ було нанесене таке міцне вогневе ураження та міцний психологічний вплив, від якого ворог не зміг оправитись.

За рахунок створення снарядів з більшою Дстр та більш потужною дією радянським конструкторам вдалося досягти збільшення щільності ураження противника з одночасним збільшенням площи ураження та вогневої потужності. Як у конструкцію снарядів, так і конструкцію машини були закладені нові для РА конструктивні рішення: стабілізатори снарядів, що сами розкривались після вильоту з труби, придання обертання снаряду за рахунок П-образного штифта на снаряді та кута наклону стабілізаторів, використання гальмових кілець для збільшення кучності стрільби та кута падіння снарядів і, відповідно, їх зони ураження.

Випуск БМ-21 тривав у СРСР протягом довгого часу та у великій кількості. Загальна кількість вироблених БМ сягнула позначку у 10000 од. Тільки Мотовіліхінські заводи виробили понад 3 млн снарядів до неї. У даний час БМ-21 знаходиться на озброєнні більш чим у 30 країнах світу. Виробництво БМ-21 та її перероблених копій як за радянською ліцензією, так і «піратським» способом проводилось у Китаї, Єгипті, Іраку, Ірану, Румунії, ЧССР та ПАР.

Досвід бойового застосування БМ-21 підтвердив її високу вогневу ефективність та надійність. Батарея БМ-21 здатна уразити противника на площі 16-24 гектари, а дивізіон - до 66 гектарів. Принципи застосування РА були закладені ще в роки другої світової війни, і вони мало змінились до цього часу: швидке розгортання на ВП, нанесення раптового потужного удару, залишення ВП та розгортання через короткий час у новому районі.

Для підвищення вогневої потужності у Росії у останні роки розроблені нові снаряди, деякі з них пройшли бойове випробування у Чечні. Коло завдань, які зараз здатна виконувати БМ-21 дуже широке. Поруч з ураженням живої сили та вогневих засобів, вона здатна: створювати пожежі, ставити димові завіси, протитанкові та протипіхотні мінні поля, радіозавади, розповсюджувати агітаційні матеріали, освітлювати місцевість на великій площі. Але, як я вже відмічав, багатьом загальновійськовим командирам ще потрібно навчитись грамотно застосовувати цей потужний вогневий засіб.

Категорія: Військова справа | Додав: Natar (13.11.2017)
Переглядів: 7 | Теги: Розвиток артилерійських систем армі | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Block title
Block title

Copyright MyCorp © 2017