Главою держави був президент, який обирався абсолютною більшістю Національних зборів на сім років і міг бути переобраний на будьшкий ноп вий строк. Конституція надавала йому право видавати законодавчі акти, які мали більшу юридичну силу, ніж законодавство парламенту.

Парламент складався з двох палат: вищої (Сенат) та нижньої (палата депутатів). До вищої входило 300 сенаторів (225 з яких призначались на 9 років, а інші - довічно самими сенаторами). Палата депутатів обиралася на основі загального виборчого права для чоловіків.

Рада міністрів призначалася президентом, але була підзвітною парп ламенту, хоча урядові акти і перевершували за значенням законодавство парламенту.

Місцевого самоврядування практично не існувало. За законами 1876-1882 рр. посади мерів стали виборними. Реальна влада у департап ментах належала префектам, які призначалися урядом.

1.2. Політичне життя
Політичні партії у Франції. Найвпливовішими були помірковані республіканці. Вони відстоювали інтереси великої буржуазії. Цю партію, завдяки прогресивним реформам, підтримувала середня буржуазія, яка становила значну частину виборців.

На початку XX ст. зріс вплив партії частини середньої буржуазії - раЕ дикалів. Її лідери, особливо Жорж Клемансо, здобули популярність ріп шучими виступами проти монархістів та клерикалів, викриттям зловжип вань поміркованих республіканців. Клерикали ставили за мету посилення впливу церкви і духівництва на політичне і культурне життя країни.

Парламентські вибори 1902 р. Під час парламентських виборів у 1902 р. більшість голосів дістали ліві партії — радикали і соціалісти. Серед соціалістів перемогла група на чолі з Жоресом, що блокувалась на виборах із радикалами. Радикальний уряд, намагаючись зберегти довіру виборців, розгорнув наступ на католицьку церкву. Було прийнято закон, за яким діяльність кожної релігійної, церковної громади потрібно було оформлювати спеціальним дозволом парламенту. Цей закон був відповідп дю на відкриту антиреспубліканську пропаганду католицької церкви.

У грудні 1905 р. кабінет правого радикала Рув'є провів закон про відокремлення церкви від держави. Однак розходження радикалів і соціалістів стосовно закону про прибутковий податок примусило останніх стати в опозицію до правлячих радикалів.

Парламентські вибори 1906 р. Незважаючи на це, на парламентських виборах у 1906 р. партія радикалів, яку тепер підтримувала й буржуазія, ще більше зміцніла. Очолив раду міністрів Жорж Клемансо. Він став вип значним політичним діячем Франції завдяки розуму, бурхливому темпераменту, ораторському мистецтву.

Партія радикалів користувалася великою популярністю серед міських та сільських жителів. Однак після призначення на пост прем*єрпмністра Клемансо зосередив свої сили на боротьбі проти робітничого руху. «Тепер я по інший бік барикади», - говорив він. Уряд Клемансо обмежував своп боду політичної діяльності трудящих, свободу зборів, демонстрацій, вип користовував поліцію і війська для розправи із страйкарями.

Зовнішня політика радикалів була спрямована на зближення з Англіп ею з метою боротьби проти Німеччини і розширення колоніальної імперії.

1.3. Соціально-екомічний розвиток

Франція стала світовим кредитором (лихварем). Місцеві капіталісти ввап жали для себе вигіднішим вкладати кап пітали не в промисловість і землеробство власної країни, а в іноземні позики, які давали величезний прибуток. В умовах застою промисловості, торгівлі, морського транспорту, зниження життєвого рівня.

Париж на початку XX ст. народу країна багатшала.

Незважаючи на поразку у війні з Пруссією (1870-1871), Франція залишалася державою, що мала значні економічні можливості, а також величезною колоніальною імперією.

На відміну від Англії та Німеччини, Франція була аграрноендустріальною країною: 43 % її жителів були зайняті у сільському господарстві.

Чисельність населення зростала повільно, з 1871 по 1913 рр. воно збільшилось на 3,6 мільйона, тоді як населення Німеччини за цей же період - на 26 мільйонів.

Темпи промислового розвитку Франції на початку XX ст. були невип сокими (2,5 % річних), не набагато вищі, ніж у Англії (1 %). За темпами зростання економіки Франція відставала від Німеччини і США, за обсяп гом промислового виробництва - і від Англії.