Обрані «активними» громадянами, Законодавчі збори урочисто розпочали свою діяльність у жовтні 1791 р. У них переважали прихильники поміркованих буржуазних реформ і конституційної Монархії, які очолювали революцію на її початку і вважали, що з прийняттям конституції необхідні перетворення у Франції вже здійснено. Тепер вони гуртувалися навколо Клубу фельянів.

Проте з часом дедалі активнішу роль у роботі зборів почали відігравати представники середньої буржуазії - промисловці, торговці, фінансисти, які вважали проведені в країні перетворення занадто обмеженими : недостатніми. їх називали бріссотинцями - на честь лідера, відомого паризького промовця і літератора Жака Бріссо. Пізніше за ними закріпилася назва жирондисти, оскільки більшість депутатів фракції бріссотинців походила з багатих приморських департаментів Франції, зокрема Жиронди. Вони виступали за подальші реформи з метою забезпечення повної свободи підприємництва, скасування будь-яких монополій і привілеїв, а головне, вважали потрібними подальші політичні зміни в країні. Дехто з бріссотинців заявляв про необхідність заміни короля з ненависної у Франції династії Бурбонів, але більшість схилялася до ідеї проголошення республіки.

Робота зборів проходила в частих суперечках депутатів, що ускладнювало їх нормальну роботу. Більшість з прийнятих декретів не впроваджувались у життя, бо на них накладав вето (заборону) сам король. Тим часом у Франції поглиблювалась економічна криза, зростали ціни, збільшувалася кількість безробітних. Народ голодував, і у великих містах Франції почастішали виступи найбідніших верств населення. Виразники їх інтересів -священики Жак Ру і П'єр Долів'є - вимагали від депутатів безкоштовного розподілу між селянами поміщицької землі, введення твердих цін на хліб і предмети першої необхідності, жорстких заходів проти спекулянтів, що наживалися на народних бідуваннях.

Нестійке політичне становище в країні ускладнилось у зв'язку з прямою загрозою контрреволюційної інтервенції. Монархи Європи вбачали в революції заколот бунтівників, загрозу Своїм власним тронам. Австрійський імператор Леопольд II і прусський король Фрідріх Вільгельм II домовилися розпочати війну проти Франції з метою знищення революційних здобутків і поновлення необмеженої влади Людовіка XVI. До цього їх активно підбурювали також англійський і російський уряди. У 1792 р. Пруссія і Австрія підписали союзний договір, який поклав початок утворенню першої антифранцузької коаліції. Поруч із французьким кордоном у містечку Кобленц союзники сформували табір французьких дворян-емігрантів, які мали стати авангардом у боротьбі з революційною загрозою.

Вимоги Австрії і Пруссії скасувати конституцію і поновити абсолютизм Законодавчі збори сприйняли як втручання у внутрішні справи Франції. Прагнучи випередити реакційних монархів, вони оголосили війну Австрії, котру невдовзі підтримала й Пруссія. Війна для Франції складалася невдало. Королівські генерали і офіцери неохоче воювали проти пруссаків, що вдерлися на територію Франції. А королева Франції Марія Антуанетта, сестра австрійського імператора, передавала австрійцям військові плани.

Саме в цей час країну охопило могутнє патріотичне піднесення. На гасло Законодавчих зборів «Батьківщина в небезпеці!» відгукнулися десятки тисяч французів. З усіх міст до Парижа прямували загони добровольців, об'єднаних у Федерацію Національної гвардії, щоб дати відсіч арусським загарбникам. У цей час уся Франція співала «Марсельєзу» -пісню марсельського батальйону, автором якої був молодий офіцер Руже де Ліль. Пісня, що закликала до боротьби з тиранами, до повалення королівських тронів, стала гімном революції, а згодом (у 1879 р.) і національним гімном Франції.

Загроза вторгнення прусських військ, злидні й голод в Парижі викликали дедалі більше невдоволення мешканців столиці та національних гвардійців. Жирондисти і лідери міської бідноти відкрито звинувачували Людовіка XVI у зраді й закликали до повалення королівської влади. Оскільки мерія Парижа контролювалась фельянами, у тривожні серпневі дні 1792 р. жителі найбідніших районів міста обрали власний орган міського самоврядування - Комуну Парижа, яка і стала осередком підготовки нового повстання.

У ніч на 10 серпня 1792 р. по дзвону на сполох озброєні парижани і національні гвардійці почали збиратися біля будинку ратуші. На світанку понад 20 тис. повстанців штурмували королівський палац Тюїльрі. Короля і членів його сім'ї заарештували. Відразу після повстання Законодавчі збори, які керувалися вже жирондистами, ввели в дію всі декрети, які раніше заборонялися королем. Поділ громадян на «активних» і «пасивних» було скасовано, що означало введення у Франції загального виборчого права. Тоді ж скасовувалися дворянські звання і титули. Ставало очевидним, що країні потрібна нова конституція. Стара, 1791 р., вже не могла діяти: монархію у Франції було ліквідовано.

Проте ворогами революції тепер ставали ті діячі, які власне її розпочали. Люди, які підняли народ проти абсолютизму, штурмували Бастилію, приймали Декларацію прав людини і громадянина, тепер вважалися ворогами нації, бо залишалися прибічниками нехай обмеженої, але все-таки монархії. Багатьох з них ув'язнили, а решта змушена була рятуватися втечею за кордон.

2. Діяльність Конвенту. Після повстання 10 серпня Законодавчі збори розпустилися й оголосили про вибори до Установчого конвенту (зборів), який мав прийняти нову конституцію вже республіканської Франції. Одночасно національні гвардійці поповнювали лави регулярної армії. 20 вересня 1792 р. вона нанесла прусським військам першу серйозну поразку під м. Вальмі. У цей же день в урочистій обстановці було відкрито перше засідання Установчого конвенту. Наступного дня Конвент скасував у країні монархію, а 22 вересня Франція вперше у своїй історії була проголошена республікою.

Провідне становище у Конвенті посідали жирондисти, які головуваи на засіданнях і визначали їх порядок денний. Більшість із 750 депутатів не мала власних політичних доглядів і підтримувала всі рішення жирондистів. Парижани призирливо їх називали «жабами біля болота» або просто «болотом». Менш численну фракцію становило ліворадикальне угруповання монтаньярів (депутати цієї фракції розташовувалися на верхніх лавах залу засідань, звідси їхнє пріз-зисько «монтань» - у перекладі з французької «гора»). їх очолювали Марат, Дантон і один з найвизначніших діячів революції, палкий прихильник республіки, адвокат з Арраса - Максиміліан Робесп'єр. Поступово монтаньяри перетворилися на впливову політичну силу і домоглися переваги над жи рондистами в Якобінському клубі (з якого жирондистів виключили в грудні 1792 р.). Після цього назви монтаньяр і якобінець стали синонімами).

Монтаньяри поділяли республіканські погляди жирондистів, їхні прагнення забезпечити повну свободу підприємництва в країні, але рішуче виступали проти спроб перетворити Францію на федерацію департаментів. Захищаючи загалом принцип приватної власності, дехто з монтаньярів припускав можливість її обмеження і навіть перерозподілу майна багатих на користь незаможних громадян. Саме під тиском монтаньярів, всупереч позиції жирондистів, Людовіка XVI віддали під суд трибуналу Конвенту, і після тривалих дебатів більшість депутатів проголосувала за страту короля. 21 січня 1793 р. Людовіка XVI було страчено.

Після битви під Вальмі революційна армія здобула низку перемог над прусськими і австрійськими військами. Вона підкинула окупантів за межі Франції та зайняла територію Бельгії, західного берегу Рейну, Ніццу і Савойю. Підставою просування армії було ухвалене Конвентом гасло про допомогу народам, що прагнуть скинути тиранів. Прикордонні з Францією території приєднувалися до республіки, на них здійснювались буржуазні перетворення.

Проте успіхи республіканської Франції викликали дедалі більшу тривогу європейських монархів. Після страти Людовіка XVI до антифран-цузької коаліції долучилися Англія, Іспанія, Сардинське королівство, Неаполь і більшість малих німецьких держав. Офіційно приєдналася до коаліції і Російська імперія. Під натиском переважаючих сил коаліції французька армія знову почала відступати, залишила зайняті раніше території, і в країну знову вступили інтервенти. З англійською допомогою і на англійські гроші спалахнули роялістські (монархічні) повстання на заході Франції - у Вандеї і Бретані. Нова загроза інтервенції ускладнювалася через гостру нестачу продовольства у великих містах, зростаюче невдоволення владою міської і сільської бідноти.