|
|
 |
Чехословацька держава та Закарпаття
Постійна актуалізація проблем з історії України XX ст. є свідченням якісного зростання історичної думки, подолання застарілих концепцій і міфів, що засновані на запереченні не стільки ідеологічних доктрин досліджуваних проблем, скільки на запереченні, чи пак, розширенні самої історіософії історичного аналізу.
Розширення джерелознавчої бази і поглиблення історичного аналізу обов'язково веде до заперечення багатьох концептуальних висновків та якісно піднімає на значно вищий рівень розуміння самої проблеми.
Дослідження історії національно-визвольного руху в Україні вимагає пов'язання і висвітлення проблем етнополітичних явищ у зв'язку з світовими геополітичними процесами. Адже XX століття для української нації стало етапом етнічної активізації. Про це свідчать політичні змагання українців за осягнення національно-державних перспектив.
Етнічне піднесення і національне пробудження не оминуло і Закарпаття. Тому суспільно-політичні процеси 1918-1920-х років, що відбувались у краї, слід розглядати під кутом зору загально-етнічного поступу, а не лише як явища локального значення. У 1919 році згідно Сен-Жерменського договору Закарпаття було включене до складу Чехословацької республіки. Це була подія надзвичайної історичної ваги. Вона змінила державну належність краю, створила якісно нові умови його суспільно-політичного і культурного розвитку.
Важливо висвітлити не самі події цього процесу, скільки очевидні і приховані фактори, що зумовили перехід краю до складу новоствореної держави, та наслідки перебування закарпатських українців у складі спільної держави чехів і словаків. Найперше це стосується цілого комплексу геополітичних чинників, що впливали прямо і опосередковано на долю цього регіону України, та загалом більш глибокого осмислення світових процесів тих років, політичних тенденцій в Європі і т. ін.
У 1918 році внаслідок поразки у Першій світовій війні країн Четвертного союзу та розвитку національно-визвольних рухів в Європі, виникли, а точніше, на руїнах Австро-Угорської та Російської імперій було відновлено ряд держав Центральної Європи. Ця континентальна геополітична революція була юридично узаконена Версальською мирною системою. Паризька мирна конференція, представники велико-держав відмовились розв'язувати українську проблему, посилаючись на непевне становище українських державних організмів. Насправді ж, вони своїм баченням геополітичного розвитку Східної Європи створили "непевне становище українських державних організмів". Влади УНР і ЗУНР були повалені, а їх терени, в тому числі і Закарпаття, були включені в чужі державні організми.
Закарпатська територіальна проблема має довгу передісторію геополітичних зацікавлень. Після 1867 року цей край знову опинився у складі відновленого Угорського королівства, яке проводило жорстку, по суті тоталітарну політику угорського етноцентризму, Будапешт намагався чимшвидше "проковтнути", тобто асимілювати, етнічно неугорську людність краю і цим увічнити його належність до Угорщини. Угорщина прагнула успадкувати територіальні володіння колишньої "Свято-Стефанської корони".
З цих причин угорська влада, особливо ревно стежила за тим, щоб на Закарпаття не проникали "шкідливі" впливи. Найперше це стосувалося поширення ідеї національної єдності з українцями по той бік Карпат, зародження національної анти-угорської відрубної ідеології, переслідувань москвофільства і православ'я (сігетський судовий процес) як духовного підґрунтя російського імперіалізму.
З 70-х років XIX ст. українські землі Австро-Угорщини стали важливим чинником російської зовнішньої політики. Росія засобами ідейного впливу, через створення релігійних осередків у формі православ'я та планів безпосередньої територіальної анексії намагалась придушити основу українського національно-визвольного руху. Закарпаттю відводилась роль плацдарму для посилення впливу на традиційному напрямі - Ватіканський півострів та словенський (новацько чеський і лужицький) регіони Центральної (Територіальні претензії Російської імперії на західноукраїнські землі були одною з причин напружених російсько Австро-угорських відносин.
Змінити територіальну належність Закарпаття могли лише сприятливі зовнішні обставини, головним чином такі, що виникли б у результаті російсько-австро-угорського військового конфлікту. Адже цупкі обійми угорської імперської політики практично унеможливлювали місцевий національно-визвольний рух. В умовах угорського тоталітаризму на Закарпатті в українському національному організмі появилися глибокі деструкції. При досить тривалій практиці цей процес міг завершитися цілковитою асиміляцією закарпатських українців. За таких умов у краї не було суспільної сили, яка б спромоглась на активні дії. Тому тільки надзвичайно сприятливі зовнішні обставини могли зупинити асиміляторську практику Будапешту і посилити започатковане українське національне відродження.
Зовсім нові обставини склалися внаслідок поразки Австро-Угорщини та її союзників у Першій світовій війні. Політичний колапс охопив всі землі колись могутньої Австро-Угорщини. Вона втратила можливість контролювати не тільки традиційно сильні на національні рухи регіони Польщі та Чехії, але й області відносно спокійні, що не турбували в попередні роки національними рухами. Втягування Закарпаття в систему загальноімперських кризових процесів, що проходив під сильним диктатом Антанти, було тим головним і, мабуть, домінуючим фактором, що активізував внутрішні суспільні процеси в краї і вирвав його з-під панування угорців.
Національно-визвольні рухи поневолених народів в Європі стали реальним політичним фактором. У час війни ворогуючі сторони підтримували визвольні рухи і визнавали право недержавних етносів країн-суперниць на самовизначення і державне відокремлення. Дуже сильно національно-визвольний рух підточував могутність Австро-Угорської монархії. Особливо загрозливими були ті з рухів, які з самого початку були орієнтовані на країни Антанти, користувалися їх політичною підтримкою. Найвиразніше це простежувалось на прикладі визвольних рухів Чехії і Польщі.
Ще до завершення війни В. Вільсон визначив основні ідеологічні кличі щодо принципів самовизначення поневолених народів, а 14 пунктів американського президента ще більше роздмухали полум'я національно-визвольних рухів, спрямованих, головним чином, проти Австро-Угорської і Османської імперій. Логічним завершенням військово-політичного тріумфу держав Антанти у Першій світовій війні була Паризька мирна конференція, яка поставила у і політичний нокаут Берлін, Відень, Будапешт і Стамбул.
Такий хід подій призвів до соціальних вибухів у їх метрополіях. Так, комуністична революція в Угорщині висвітлила ще одну загрозу, яка постала перед країнами-переможцями. Боячись впливу більшовиків на сході Центральної Європи, країни Антанти у квітні 1919 року ввели чехословацькі війська на чолі з французьким генералом Енноком до західної частини Закарпаття.
Література
Нариси історії Закарпаття. Т. ІІ (1918-1945). -Ужгород, 2005.
Болдижар М. Закарпаття між двома світовими війнами. - Ужгород, 2006.
Стерчо П. Карпато-Українська держава. -Львів, 2004.
Магочій П. Р. Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848-1948) - Ужгород, 2004.
Джерело: http://ru.osvita.ua/vnz/reports/world_history/26465/ |
| Категорія: Новітня історія | Додав: Natar (27.01.2014)
|
| Переглядів: 439
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
|
|
|
