Джон Фі́тцджеральд Ке́ннеді (англ. John Fitzgerald Kennedy, відомий також як JFK; * 29 травня 1917 — † 22 листопада 1963) — 35-й президент Сполучених Штатів Америки від Демократичної партії. Був обраний до Палати представників 1946 року, через 6 років обраний до Сенату. В 1961 році став другим наймолодшим президентом в історії Сполучених Штатів (після Теодора Рузвельта) та наймолодшим обраним на цю посаду. Єдиний на даний момент президент США-католик. Перший американський президент, що народився у 20 столітті. Став єдиним президентом США, що отримав Пулітцерівську премію. Загинув у результаті замаху 22 листопада 1963 року.

Сім'я і початок кар'єри

Джон Фітцджеральд Кеннеді народився 29 травня 1917 р. у місті Бруклайн, штат Массачусетс. Він походив з багатої ірландської сім'ї, в якій було дев'ять дітей. Його батько, Джозеф Кеннеді (1888-1969), був відомим політиком, близьким радником президента Франкліна Рузвельта, послом США у Великій Британії (1938-1940). Мати - Роза Елізабет Фітцджеральд (1890-1995), була найстаршою дочкою мера міста Бостон Джона Френсіса Фітцджеральда (1863-1950). Усі 4 його бабусь та дідусів були дітьми іммігрантів з Ірландії.

У сім'ї Джона називали «Джеком». Він мав 3 братів: Джозефа «Джо», який загинув під час Другої світової війни, Роберта «Боббі» та Едварда «Теда». Двоє останніх пішли у політику та підтримували Джона під час його президентської каденції. Також він мав п'ять сестер: Розу Мері (1918-2005), Кетлін Еґнес (1920-1948), Юніс Мері (1921-2009), Патрицію Хелен (1924-2006) та Джин Енн (нар. 1928).

Через слабке здоров'я «Джек» був змушений отримувати домашню освіту, а до Школи Чоут у місті Уоллінгфорд, штат Коннектикут, пішов у віці 14 років. У 1936 він вступив на навчання до Гарвардського університету, який у 1940 році закінчив із відзнакою у сфері міжнародних відносин. Прямо перед війною здійснив турне країнами Східної та Центральної Європи, а також Близьким Сходом, зокрема відвідав СРСР, Чехо-Словаччину та Балкани. Початок Другої світової війни застав у Лондоні.


Внаслідок проблем зі здоров'ям, «Джек» не був призваний до військової служби. Але, завдяки наполяганням та впливу свого батька, Джон Кеннеді почав службу у ВМФ США у вересні 1941. Брав участь в бойових діях на Тихому океані. Кеннеді отримав звання лейтенанта і став капітаном торпедного катера «PT-109». 2 серпня 1943 японський есмінець «Амагірі» протаранив і розрізав торпедний катер «PT-109» навпіл, під час патрулювання у Соломоновому морі. Кеннеді був кинутий через палубу, що пошкодило його спинний хребет. Кеннеді врятував 11 з 13 своїх моряків. Він залишався в морі протягом 4 годин, для того, щоб підтримувати життя деяких своїх важкообгорілих товаришів. За цей геройський вчинок його було нагороджено Медаллю ВМС та Корпусу морської піхоти, а також про це було надруковано у «Нью-Йорк Таймс». Так він став улюбленцем американців та героєм війни. До речі, у день своєї інавгурації, Кеннеді отримав листівку з Японії, підписану усіма членами екіпажу есмінця «Амагірі», у якій вони його поздоровляли з обранням на посаду Президента США.

Після закінчення Другої світової війни, Джон бажав стати журналістом, тому він влаштувався на роботу в одну з газет. Але у його батька були інші плани щодо сина. У 1946 році Джон почав передвиборчу боротьбу за місце у Палаті представників Конгресу США у Бостоні, штат Массачусетс. Завдяки підказкам батька, Джон повторював у кожному виступі історію свого подвигу в південній частині Тихого океану, розповідав про героїчну загибель свого старшого брата Джо (пілота ВПС Сполучених Штатів Америки під час Другої світової війни) над протокою Ла-Манш у серпні 1944 року, чим забезпечив собі широку підтримку електорату. Навіть його мати Роза забезпечувала зростання популярності сина, запрошуючи на чай дружин політиків з передвиборчого оточення Джона. Так створювався образ дружньої, люблячої сім'ї, що сприяло збільшенню популярності Кеннеді. Його батько витрачав величезні суми грошей для підтримки політичних союзників сина. У грудні 1946 року він став депутатом Палати представників від Демократичної партії. Пізніше він переобирався ще 2 рази.

Тільки перед початком балотування у Сенат, Джон став приділяти більше уваги своїй політичній програмі і проявляти зовнішню активність. Щоб заявити про себе на міжнародній арені, Джон відправився у подорож по країнах світу, зустрівшись з президентом Югославії Йосипом Брозом Тіто, з Папою Римським Пієм XII, з ізраїльським прем'єр-міністром Давидом Бен-Гуріоном, прем'єр-міністром Індії Неру та іншими лідерами. У 1952 році він почав свою передвиборчу боротьбу за місце в Сенаті від штату Массачусетс і переміг. Це було початком його боротьби за президентський пост.

12 вересня 1953 Кеннеді одружився на Жаклін Бувье, відомій красуні і законодавцеві мод, яка працювала фотокореспондентом газети «Вашингтон Таймс». Вони познайомились на весіллі спільного знайомого, коли Джон ще не був сенатором, а Жаклін навчалася в університеті. Від Жаклін у них було четверо дітей, з яких двоє померли незабаром після пологів; вижили дочка Кароліна і син Джон, який загинув в авіакатастрофі у 1999 р. Їх шлюб протримався трохи більше 10 років, поки Джон не був вбитий. Згодом, Жаклін, після загибелі Кеннеді, вийшла заміж за Аристотеля Онассіса.
Передвиборча гонка

Роберт, Едвард і Джон Кеннеді

Відношення до Джона у його рідній партії було неоднозначним. Старші діячі, такі, як Ліндон Джонсон, не підтримували його, стверджуючи, що він у Сенаті за багато років не зробив нічого значного.

На початку своєї політичної кар'єри Кеннеді дуже гостро реагував на амбіційність батька та його постійні поради заявляючи:« Мій батько, як черевомовець, а я - маріонетка у його руках. »


Але з часом він втягнувся у політичну гру, і думка про президентство перестала його лякати. Навіть більше, Джон захотів стати президентом. Спочатку, він намагався стати кандидатом у віце-президенти від демократів на майбутніх президентських виборах, але місце було віддано сенатору від штату Теннессі Естесу Кевоферу. Після цієї поразки він відвідав 150 міст у рамках кампанії підтримки кандидата від демократів Едлая Стівенсона. На президентських виборах 1956 року республіканець Ейзенхауер переміг Стівенсона, але брати Кеннеді набралися чималого досвіду передвиборчої боротьби.

У січні 1960 року Кеннеді офіційно заявив про свій задум балотуватися у президенти США. Для цього йому потрібно було висунути свою кандидатуру на з'їзді Демократичної партії. Кеннеді, не маючи достатніх зв'язків і підтримки з боку серйозних політиків, став часто з'являтися у телепрограмах, виступати на радіо, широко використовував засоби масової інформації для прямого спілкування з народом.
Кеннеді проти Ніксона

Активна політика щодо американських ЗМІ посприяла повній перемозі Кеннеді на виборах над своїми конкурентами — Х'юбертом Хемфрі та Ліндоном Джонсоном, отримавши 14 липня на праймеріз Демократичної партії майже вдвічі більше голосів, ніж його конкуренти. Така ж стратегія проводилася і під час президентських виборів. Джон, вступивши у боротьбу з республіканцем Річардом Ніксоном, завжди з'являвся перед телекамерами, передаючи глядачам свої думки та пропозиції.

На виборах 1960 року основна боротьба за президентський пост точилась між демократом Джоном Кеннеді та республіканцем Річардом Ніксоном. Кеннеді було 43 роки, а Ніксону — 46 років. Обидва почали політичну кар'єру у 1946 році. У Сенаті їхні кабінети знаходилися поряд, тому стосунки між ними склались непогані. Коли у 1954 році Кеннеді переніс операцію на хребті, він отримав від Ніксона кошик з фруктами та побажання найшвидшого одужання.

Але вони дуже відрізнялись. Джон був сином мультимільйонера, його кар'єра складалася легко, а успіхи Ніксона — результат його кропіткої праці. Під час правління президента Ейзенхауера Ніксон займав пост віце-президента. Він 8 років був у політиці, тому він вважався беззаперечним фаворитом виборів 1960 року. На початку передвиборної кампанії шальки терезів показували перевагу Ніксона над Кеннеді. Все вирішили прямі теледебати кандидатів. Ніксон, поводячи себе скуто та нервово, не отримав симпатій з боку глядачів. Позитивний Кеннеді сподобався виборцям більше, ніж серйозний Ніксон.

Нарешті, 8 листопада 1960 року, Джон Кеннеді переміг з надзвичайно малою різницею голосів, а саме, 34 млн. 220 тис. 984 голоси за Кеннеді проти 34 млн. 108 тис. 157 голосів за Ніксона. Сполучені Штати вперше за свою історію обрали президента-католика ірландського походження.
Президент

20 січня 1961 року Джон Кеннеді склав присягу і став таким чином 35-м президентом США. Хоча церемонія інавгурації проходила у сильний мороз, промова Джона Кеннеді була досить емоційною. Новообраний Президент США закликав своїх громадян бути активними, сказавши: «Не запитуйте, що Ваша держава може зробити для Вас, запитуйте, що Ви можете зробити для Вашої держави». Також він закликав народи світу об'єднатися щоби побороти «спільних ворогів людства: тиранію, бідність, хвороби та війну як таку».

Спершу, Кеннеді потрібно було сформувати нову адміністрацію, тобто призначити близько 1200 чиновників разом із членами уряду. Він відразу став призначати на високі посади людей, які бажали з ним співпрацювати. До того ж, Кеннеді вирішив заспокоїти республіканців, тому на своїх місцях залишилися Аллен Даллес (голова ЦРУ) та Едгар Гувер (голова ФБР).

Демократ Кеннеді, на відмінну від республіканців і колишньої адміністрації президента Ейзенхауера, зібрав у Білому домі команду з молодих, освічених та амбіційних людей. Вони склали штат радників президента, а також зайняли декілька важливих посад. Віце-президентом, за підсумками з'їзду Демократичної партії, став Ліндон Джонсон, який не дуже комфортно почував себе у команді президента. Відносини між Джонсоном та Кеннеді складалися непрості.

Новий уряд США відразу ж намагався реалізувати передвиборні обіцянки президента. Кеннеді заявив: «Ми стоїмо на порозі нових рубежів!»
Внутрішня політика

Молодому урядові та Кеннеді потрібно було вирішити питання зовнішньої політики, досліджувати науку та космос, вирішувати проблеми, що назріли в американському суспільстві. На початку 1960-х років у Сполучені Штати прийшов період реорганізації та змін. У економіці з'явився спад, що негативно відобразилось на суспільному настрої. Було очевидно, що Америка потребувала нового лідера, який би зміг правити країною у нових умовах. А політика «нових рубежів» включала в себе проведення реформ в усіх основних сферах життя, в тому числі у освіті та охороні здоров'я; вирішення таких гострих проблем, як безробіття, житлове питання, расова дискримінація. Припускалося значно розширити космічну програму Сполучених Штатів заради того, щоб побороти відстань від СРСР.
Економіка

Прихід Кеннеді до влади збігся у часі із фазою циклічного підйому у економіці. Однак президенту та його адміністрації довелося зіткнутися із певними економічними ускладненнями. Зокрема, державний бюджет США 1961 року був першим дефіцитним бюджетом в історії економіки Штатів, не враховуючи роки війни та періодів економічних криз. До весни 1962 року ситуація ускладнилась ще й тим, що рівень безробіття, що перед цим стрімко спадав, зупинився на позначці у 5,5%, а в травні цього ж року відбулося найбільш різке з часів Великої депресії падіння курсу акцій на біржі. Однак, поступово ситуацію вдалося владнати і вже державний бюджет США 1962 року був першим в історії країни, що сягнув позначки у більш ніж 100 млрд. доларів. Зростання ВВП у період президентства Кеннеді досягло в середньому 5,5% на рік, водночас вдалося знизити рівень безробіття за умови, що інфляція не перевищувала 1% на рік. Промислове виробництво зростало на 15%, а продажі транспортних засобів - на 40% на рік. Такий рівень зростання цих показників продовжувався до 1969 року й так і не був повторений впродовж такого довгого періоду часу.

Також Адміністрація президента вступила в конфлікт зі сталеливарними компаніями на чолі з Юнайтед Стейтс Стіл Корпорейшн (United States Steel Corporation), які, незважаючи на наполягання адміністрації, змусила перед цим профспілки сталеливарників обмежити свої вимоги щодо підвищення заробітної плати рамками «орієнтирів», демонстративно пішли на стрімке підвищення цін на сталь. Тільки залучивши усі важелі тиску, Білому дому вдалося домогтися скасування цього рішення ціною погіршення відносин із монополіями. Кеннеді досягнув цієї найближчої мети, але втратив підтримку промислових кіл. Наприклад, у січні 1963 року Кеннеді направив Конгресу програму скорочення податків з прибутків корпорацій (з 52 до 47 %) та зниження ставок податку на прибуток з громадян (з 20-91 до 14-65 %) на загальну суму близько 10 млрд. доларів, за фактичної відмові від податкової реформи. Коли ж Кеннеді спробував провести через Палати Конгресу закон про зниження податків, щоб стимулювати накопичення і пожвавити економіку, консервативні республіканці позбавили його будь-якої надії на прийняття закону, що створює бюджетний дефіцит. Одночасно він обіцяв скоротити витрати держави на соціальні потреби і збалансувати федеральний бюджет.
Громадянські права

Заява президента Кеннеді про «політику нових рубежів» підсилила боротьбу темношкірих за рівні громадянські права з білими. Президент розумів, що його підтримка афро-американського руху призведе до вагомого зниження його популярності у південних штатах, де расова дискримінація була особливо сильною. Але він розумів, що рух за рівноправність буде лише збільшуватись. Кеннеді розраховував на те, що його віце-президент Джонсон, який був більш консервативним та поміркованим, дозволить зберегти традиційний електорат на Півдні США. Він вирішив йти за моделлю Лінкольна і пішов на рішучі кроки. У 1963 році, після того, як більш ніж 200 тисяч людей здійснили марш протесту у Вашингтоні та священик Мартін Лютер Кінг провів свою знамениту промову про мрію, Кеннеді вніс на розгляд Сенату законопроект про громадянські права, який проголошував незаконною будь-яку расову дискримінацію.
Космічна програма

Програма "Аполлон" була задумана на початку 1960 року ще за часів адміністрації Ейзенхауера як продовження космічної програми "Меркурій". У той час, коли НАСА знаходилась у фазі активного складання майбутньої програми, її фінансування ще не було затвердженим через опозицію у владних колах. Із приходом до влади Кеннеді, його радники заявили про надзвичайну дорожнечу реалізації проекту польоту людини на Місяць, але Кеннеді відклав вирішення питання.

Джон Кеннеді призначив Головою Державної Ради з питань космосу Ліндона Джонсона, оскільки той був переконаним прихильником американської космічної програми, а також під час роботи у Сенаті боровся за створення НАСА. У 1961 році Кеннеді запропонував Радянському Союзу співробітництво у питанні дослідження космосу. Однак тодішній перший секретар КПРС Микита Хрущов відмовився.

Кеннеді дуже прагнув досягнути лідерства Сполучених Штатів у космічних перегонах із СРСР, виходячи із міркувань стратегії та престижу. Для цього Кеннеді втричі збільшив бюджет НАСА. Він вперше оголосив про фінальну мету програми, а саме висадку людини на Місяць в промові на спільному засіданні Конгресу 25 травня 1961 року. У 1962 році Ліндон Джонсон заявив про те, що очікувані витрати від програми досягнуть позначки близько 40 млрд. доларів, однак зазначив про важливість проекту також і для зміцнення військового потенціалу США. Такий крок мав довгострокові наслідки: різко активізувались розробки у області високих технологій, які підготували умови для початку ери комп'ютерів.

Останньою спробою залучити Радянський Союз до співпраці у сфері дослідження космосу була промова Джона Кеннеді у 1963 році перед ООН, однак Хрущов знову відмовився. 20 липня 1969 року, майже через 6 років після загибелі Кеннеді, посадковий модуль "Аполлону-11" приземлився на поверхню Місяця, а Ніл Армстронг став першою людиною, що ступила на поверхню супутника Землі.
Зовнішня політика

Кеннеді значно збільшив військові витрати США, що було пов'язане з тим, що у середині 20-го століття у країнах Африки та Азії широко розгорнулись національно-визвольні рухи. Для протидії впливу комуністів у цих регіонах команда Кеннеді розробила ряд економічних та військових заходів. У березні 1961 року був створений Корпус миру для роботи американських добровольців у країнах, що розвиваються. При цьому передбачалося вести локальні та антипартизанські війни з використанням ядерних та звичайних озброєнь. Все це призвело до загострення міжнародної ситуації.
Куба

Одним із прикладів таких загострень став інцидент у бухті Кочинос. Ще уряд Ейзенхауера розробив план озброєного нападу на Кубу для повалення уряду Фіделя Кастро. ЦРУ підготувало та озброїло кубинських емігрантів для висадки на «Острів Свободи». Американці чекали лише зручного приводу для нападу, але він так і не з'явився.

Після вступу на посаду президента Кеннеді, 20 січня 1961 року голова ЦРУ А. Даллес та Р. Біссел ознайомили його із планом десантної операції, що була спланована ще попередньою адміністрацією («операція Тринідад»), але президент вказав, щоби план був ретельно вивчений і досліджений спеціалістами Пентагону. 26 січня було затверджено змінений варіант плану операції, який передбачував збільшення кількості військ десантників та надання їм додаткового озброєння та оснащення.

У березні 1961 року з кубинців-емігрантів, що були категорично незадоволені режимом Кастро, було сформовано «Кубинську революційну раду», що мала стати майбутнім урядом, до складу якої увійшли Хосе Міро Кардона, Мануель А. Верона та Мануель Рей.

3 квітня 1961 року Держдепартамент США видав т. зв. «Білу книгу», яка мала на меті заплямувати репутацію уряду Куби та позбавити його міжнародної підтримки, а також створити теоретичне підґрунтя майбутньому вторгненню. Вже 4 квітня було затверджено остаточний варіант плану вторгнення («Operation Zapata»). Кеннеді дав згоду на відкрите вторгнення на Кубу, але з умовою, що у операції не прийматимуть участь американські війська.

17 квітня 1961 року підрозділ кубинських емігрантів виконав заплановану висадку у південно-західній частині Куби, у затоці Кочинос, але за 3 дні їх було розгромлено. Провал операції викликав значний міжнародний резонанс. У Каїрі, Джакарті, Ріо-де-Жанейро та у Лімі демонстранти намагались штурмувати дипломатичні місії Сполучених Штатів.

На засіданні ООН представники 40 країн засудили агресію США проти Куби. Уряд Радянського Союзу направив Сполученим Штатам ноту протесту із закликом вжити заходів задля припинення агресії проти Куби. Дії США лише підштовхнули Кастро до зближення з Радянським Союзом і прийняття ним соціалістичного шляху розвитку Куби.
Карибська криза

Уже друге десятиліття тривала «холодна війна» між СРСР та США. Відносини між двома країнами особливо на початку 1960-х років різко загострилися. Через три місяці після проголошення на Кубі соціалістичної демократії, Німецька Демократична Республіка, за «порадою» СРСР, почала будівництво стіни навколо Західного Берліну з метою зупинити неконтрольований перехід німців зі Східної у Західну Німеччину.

У 1962 році американські літаки-розвідники, здійснюючи регулярні польоти над територією Куби, знайшли там ракетні установки середнього радіусу з ядерними боєголовками. Це повідомлення призвело до паніки у Америці. Почалась Карибська криза. 16 жовтня Джон Кеннеді провів позапланове зібрання Ради національної безпеки США. З'явилась ідея негайно знищити ракети за допомоги авіації, але це б спричинило удар СРСР по Америці і, таким чином, спричинило б початок ядерної війни. Хоча 18 жовтня у Пентагоні й почалася підготовка до авіаційних нападів на Кубу, на наступний день Кеннеді запропонував ввести морську блокаду острова. Ввечері 22 жовтня 1962 року президент Кеннеді у телевізійному виступі заявив про присутність радянських ракет з ядерними боєголовками на Кубі й заявив про початок військово-морської блокади острова.

Через 2 дні 180 військових кораблів вийшли у Карибське море, щоб закрити радянським кораблям дорогу до Куби. Кубинський лідер Фідель Кастро заявив Микиті Хрущову про майже неповоротність збройного зіткнення з США. Почалась «війна нервів». 26 жовтня радянський керівник запропонував Кеннеді пошукати можливості для мирного урегулювання конфлікту. У вирішальний момент обидві сторони пішли на компроміс: 28 жовтня після довгих переговорів Хрущов згодився на вивід радянських ракет при умові повного невтручання США у внутрішні справи Куби. Із 29 жовтня почався вивіз радянськими кораблями демонтованих ракетних установок з острова.

У 1963 році Радянський Союз та США уклали «договір гарячої лінії», який включав у себе можливість прямого діалогу керівників цих країн за необхідністю. У серпні того ж року був підписаний Московський договір між Великою Британією, СРСР та США про заборону випробувань ядерної зброї у трьох середовищах — у атмосфері, у космосі та під водою.
Західний Берлін

1963 рік видався для Німеччини доволі складним. Внутрішньополітична ситуація ускладнилася внаслідок дії зовнішніх чинників: Радянський Союз продовжував політику поширення свого впливу зі Сходу, Франція на чолі із де Голлем "давила" із Заходу. Також на ситуацію всередині країни негативно впливав майбутній вихід на пенсію західнонімецького канцлера, одного із головних творців німецького економічного дива, Конрада Аденауера. 26 червня Кеннеді виступив із публічною промовою у Західному Берліні, демонструючи американську прихильність до ФРН та критикуючи комунізм. Промова була зустрінута публікою із великим захватом.

Кеннеді використав будівництво Берлінської стіни як приклад невдач комунізму: «Свобода має багато складнощів, і демократія недосконала. Але нам ніколи не доводилось будувати стіну, аби втримувати наших людей, щоби перешкодити їм залишити нас». Промова також є загальновідомою своєю знаменитою фразою «Ich bin ein Berliner» («Я - громадянин Берліна»). Близько мільйона чоловік вийшли на вулиці Західного Берліну для того, щоб привітати президента Кеннеді, а також прослухати його звернення до жителів міста.
В'єтнам

Ці дії можна було б зарахувати до політичних тріумфів Кеннеді. Але боротьба між двома супердержавами продовжувалась. Саме під час його президентства США втрутились у внутрішні справи В'єтнаму. У грудні 1962 року Джон Кеннеді відіслав у В'єтнам спостерігачів з метою прояснення ситуації у країні. Згідно з їхніми доповідями, громадянська війна на півдні країни продовжувалась без втручання Північного В'єтнаму, але бойовий дух американських військ, які там дислокувались, був надзвичайно низьким. Щоб зарадити об'єднанню країни під владою комуністів, Кеннеді наказав відправити морську піхоту на південь країни для створення маріонеткового уряду. Так США втягнулись у тяжку та безрезультатну війну у В'єтнамі.

Президент Кеннеді вважається зразком американського лібералізму.
Загибель

Півдолара з портретом Кеннеді

Джон Кеннеді був убитий 22 листопада 1963 року в місті Даллас (штат Техас); під час слідування президентського кортежу по вулицях міста почулися постріли. Перша куля потрапила президентові в шию ззаду і вийшла спереду з горла, друга потрапила в голову і викликала руйнування кісток черепа в потиличній частині, а також пошкодження мозкової речовини. Президент Кеннеді був доставлений в операційну, де через півгодини після замаху констатована його смерть. Крім того, був серйозно поранений губернатор штату, що їхав в тій же машині, Техас Коннолі, легке поранення отримав також один з перехожих. Лі Гарві Освальд, заарештований, за підозрою у вбивстві був застрелений через декілька днів в поліцейській дільниці жителем Далласа Джеком Рубі, який також згодом помер у в'язниці.

Офіційна доповідь «Комісії Уоррена» про розслідування обставин вбивства Кеннеді була опублікована у 1964 році; згідно з цією доповіддю вбивцею президента був Освальд, і всі постріли були зроблені ним з верхнього поверху будівлі. Якої-небудь змови, що мала на меті вбивство, згідно з доповіддю, виявити не вдалося. Офіційні дані щодо вбивства Кеннеді суперечливі і містять деяку кількість «білих плям». З приводу цієї справи існують особливо багато різних конспіраторських версій: під сумнів ставиться те, що Освальд взагалі стріляв по машині або що він був єдиним стрільцем, передбачається зв'язок вбивства з різного роду крупними фігурами політики і бізнесу, убачається навмисне усунення свідків тощо. Одна з таких версій представлена у фільмі «JFK» Олівера Стоуна. Про Джона Кеннеді зняті зокрема фільми: «PT 109» (1963) — про участь Кеннеді в Другій світовій війні; серіал «Кеннеді» (Kennedy, 1983); «Джон Ф. Кеннеді: Зухвала юність» (J.F.K.: Reckless Youth, 1993).

Стівен Кінг написав художню книгу про вбивство Джона Кеннеді під назвою «11/22/63». У ній мандрівник у часі вирушає з 2012 року в 1958-ий з метою запобігти смерті президента та виправити світ.