|
|
 |
Країни Африки. Здобуття незалежності народами континенту
До Другої світової війни в Африці існувало тільки чотири незалежні держави: Єгипет, Ефіопія, Ліберія і Південно-Афри-канський Союз. Найбільші колонії в регіоні належали Великій Британії, Франції, Бельгії та Португалії.
Країни центральної та південної частини Африканського континенту особливо гостро відчули на собі наслідки панування колонізаторів. Тропічна Африка була найвідсталішим в економічному аспекті регіоном світу. Промислової продукції на душу населення вироблялось у 10—20 разів менше, ніж в економічно розвинених країнах. Більша частина населення була зосереджена у традиційному секторі — сільському господарстві, де панували родоплемінні й напівфеодальні відносини. Корінне населення у більшості своїй було неписьменним. Голод і хвороби прирікали народи на вимирання. Середня тривалість життя становила менше 30 років.
Пік боротьби за незалежність в Африці припав на період із 1957 р. по 1962 р., коли майже весь континент звільнився від колоніалізму, У 1957 р. незалежність дістали Лівія, Марокко, Туніс, Судан, британська колонія Золотий Берег (з березня 1957 р. — Гана). Перші три країни належать до Північної, більш розвиненої частини континенту, де переважає арабське населення. Судан дуже тісно пов'язаний з Єгиптом.
У 60-ті рр. незалежність здобули колишні британські колонії: Нігерія— 1960 р., Танганьїка — 1961 р., Уганда— 1962 р., Кенія — 1963 р., Занзібар — 1964 р. Того ж 1964 р. відбулось об'єднання Танганьїки й Занзібару в нову державу — Об'єднану Республіку Танзанію. У жовтні 1958 р. звільнилася перша з французьких колоній — Гвінея, 1960 р. набули суверенітету колишні француз зькі володіння — Малі, Нігер, Чад, Камерун, Габон, Дагомея, Верхня Вольта (нині Буркіна-Фасо), Берег Слонової Кості (Кот-дТвуар), Конго (зі столицею Браззавіль), Мавританія, Сенегал, Малагасійська Республіка (нині Демократична Республіка Мадагаскар).
У 1960 р. бельгійці раптово покинули свою найбільшу колонію Конго (нині Заїр). Місцеве населення виявилось неготовим до такого перебігу подій, і в країні вибухнула громадянська війна між різними етнічними групами Період смути, відомої як "конголезька криза", тривав до 1965 р. Для відновлення порядку ООН .довелося надіслати до країни експедиційний корпус.
У 1960 р. стала незалежною державою Сомалі, територія якої раніше належала Великій Британії та Італії. Тут було встановлено демократичну парламентську республіку на багатопартійній основі, одну з перших в Африці. Але багатопартійна система створювалась у країні з дуже сильним кланово-етнічним протистоянням Переворот 1969 р. привів до влади Сіада Барре з його мріями про Велике Сомалі та орієнтацією на соціалістичну модель розвитку. У 1977—1978 рр. у війні проти Ефіопії за Огаден Сомалі зазнало поразки, причому це вплинуло на зміну орієнтації: сомалійська влада відмовилася від колишньої ставки на СРСР, оскільки радянське керівництво підтримувало ефіопський режим Менгісту Хайле Маріама, і почало шукати підтримки на Заході. Одначе західні держави не квапилися допомогати диктаторському правлінню С. Барре.
Воєнні витрати призвели до найгострішої внутрішньої кризи, розпочалися виступи проти режиму Барре Незважаючи на спроби диктатора провести лібералізацію економічної й політичної системи і навіть введення нової конституції 1989 р., тоталітарний режим був приречений і впав 1991 р. під ударами повстанців. У 1992 р. в країні розгорнулася кровопролитна громадянська війна, яку не спромоглися зупинити навіть війська ООН та армійські підрозділи США. У Сомалі стався небачений за масштабами голодомор.
До демократичної революції в Португалії 1974 р., коли було повалено фашистський режим Салазара, на півдні Африки було п'ять португальських колоній — Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау, Кабо-Верде (Острови Зеленого Мису), Сан-Томе І.Принсіпі.
Квітнева революція в Португалії створила сприятливі умови для здобуття незалежності колишніми португальськими колоніями. Одначе подальші події в Анголі й Мозамбіку склалися трагіч* но — їхня територія стала ареною кровопролитних громадянських воєн, у цій боротьбі перетиналися інтереси багатьох країн.
В Анголі ще під час визвольної боротьби склалися три угруповання різного спрямування. Народний рух за незалежність Анголи (МПЛА) додержувався марксистської орієнтації та був підтриманий СРСР і Кубою. Фронт національного визволення Анголи (ФНЛА) виступав за збереження місцевих традицій і спирався на підтримку сусідніх африканських країн, насамперед Заїру. Національний фронт за повну незалежність Анголи (УНГТА) буї прихильником прозахідного розвитку і мав підтримку США і ПАР.
Після підписання мирної угоди між трьома ангольськими угрупованнями і португальським урядом у січні 1975 р було створено умови для мирного демократичного розвитку країни.
Але політичні та ідеологічні чвари взяли верх. Розгорнулися бої за столицю держави Луанду, до якої першими вступили війська МПЛА. 11 листопада 1975 р. було проголошено Народну Республіку Анголу (НРА). Першим президентом республіки став керівник МПЛА Антоні о-АгостІньйо Нето. Основна частина опозиційних угруповань відступила на південь країни і незабаром розпочала наступ на столицю. За прямої участі СРСР на допомогу режимові А. Нето було негайно перекинуто регулярні кубинські війська, які блокували повстанців УНІТА і ФНЛА на підступах до Луанди. Почалася тривала громадянська війна між урядом і військами опозиціонерів, очолюваних Ж. Савімбі. Ангола, як і сусідній Мозамбік, у 70—80-ті рр. була своєрідним полігоном, територією протиборства великих держав, двох світових сил.
Марксистів Анголи і Мозамбіку підтримували 50 тис. кубинських вояків і 20 тис. радянських військових спеціалістів, а формування УНІТА — південноафриканські війська.
"Перебудова" у СРСР вплинула на перебіг подій у регіоні й насамперед позначилася на різкому скороченні допомоги прора-дянським режимам МПЛА в Анголі та Фронту визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО). У 1986 р. радянські війська залишили територію цих держав. Переговори, що розпочалися між МПЛА та УНІТА за посередництва Заїру, привели до підписання угоди про перемир'я в Анголі (червень 1989 р.). У 1989—1991 рр. було підписано інші угоди між сторонами, які мали наслідком вивід кубинських військ. Постало питання про загальні вибори за учас тю всіх політичних сил Анголи. Вибори до парламенту восени 1992 р. повинні були поставити крапку на воєнному етапі історії незалежної Анголи. Одначе перемога МПЛА не задовольнила опозиціонерів, і війна в Анголі тривала. Мирну угоду між воюючими сторонами було підписано, лише у березні 2002 р. після смерті Ж. Савімбі.
Мозамбік — іще одна португальська колонія, яка мас подібну до Анголи долю. Після здобуття незалежності у 1975 р. владу в країні захопила прорадянська організація ФРЕЛІМО (Фронт визволення Мозамбіку). Мозамбік із населенням" близько 15 млн душ упродовж 15 років енергійно прямував шляхом, звичайним для соціалістичної моделі розвитку, — зі здійсненням тотальної націоналізації та насильницької кооперації на селі. Неперервне погіршення економічного становища викликало до життя потужний опір прокомуністичному режимові. У країні вибухнула кровопролитна громадянська війна. Злам 80—90-х рр. був ознаменований відмовою керівництва Мозамбіку від багатьох з його первісних позицій. Керівник правлячої партії та президент країни ЖоакІм Чисса-но, який заступив 1986 р. Самору Машела, провіврнизку реформ, пов'язаних із приватизацією економіки та відмовою від насильницької кооперації. У серпні 1989 р. розпочалися переговори між ФРЕЛІМО і РЕНАМО (Національний опір Мозамбіку). Прихильники ФРЕЛІМО також погодилися на проведення виборів на багатопартійній основі. Незважаючи на поліпшення економічного становища, у країні трапляються спалахи бойових дій.
Наприкінці 70.-х рр. хвилі національно-визвольного руху на Африканському континенті докотилися до останніх оплотів колоніалізму на півдні — Південної Родезії (Зімбабве) та Південно-ЗахІдної Африки (Намібії).
У Південній Родезії — колишній британській колонії — меиґ-кало близько 200 тис. осіб європейського походження і понад 8,8 млн африканців, позбавлених будь-яких прав. Расисти на чолі з Яном Смітом заявили про проголошення незалежності й перебрали всю повноту влади до своїх рук. Але чорна більшість розгорнула боротьбу за справжнє визволення під керівництвом Патріотичного фронту. Британський уряд намагався оволодіти ситуацією в країні, однак його зусилля виявились марними. Лондон був змушений скликати конференцію всіх сторін, що протиборствували. На основі досягнутого компромісу у лютому 1980 р. відбулися вибори до парламенту Зімбабве. Внаслідок виборів абсолютну перемогу здобув Патріотичний фронт. Новий уряд очолив один із його лідерів Роберт Мугабе. У квітні 1980 р. було проголошено незалежність Республіки Зімбабве, яка в подальшому досягла певних економічних успіхів за певної консолідації суспільства, хоча з роками режим Р. Мугабе все більше нагадував диктатуру.
Драматично розвивалася доля Намібії (так за рішенням ООН з 1968 р. почало називатися колишнє колоніальне володіння Пів-денно-Західна Африка). ПАР практично перетворила територію Намібії на колонію, анексувавши її 1949 р. Наприкінці 50-х рр. у країні розгорнувся національно-визвольний рух, очолюваний Народною організацією Південно-Західної Африки (СВАПО). З 1966 р. поряд із політичними формами боротьби СВАПО вдавалася до збройного опору. У 1973 р. ООН визнала цю організацію "єдиним справжнім представником народу Намібії". У 1978 р. Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію щодо Намібії, яка передбачала припинення .вогню між ПАР і СВАПО, виведення військ ПАР з країни, проведення виборів до Установчих зборів під контролем ООН, ухвалення конституції, проголошення незалежності Намібії. Але ПАР за підтримки США затягла виконання резолюції більш як на 10 років.
Тільки у березні 1990 р. було проголошено Республіку Намібію, першим президентом якої став Сем Нуйома, лідер СВАПО. Нове керівництво взяло курс на розвиток багатопартійної парламентської республіки і ринкових відносин в економіці.
Джерело: http://school.xvatit.com |
| Категорія: Новітня історія | Додав: Natar (19.09.2013)
|
| Переглядів: 4849
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
|
|
|
