Вже під кінець XIV ст. туркам вдалося оволодіти – в тій чи іншій формі – досить великой частиной Балкан. Це пояснюється перш за все не згуртованістю південних слов’янських феодальних князівств, що не дозволило їм об’єднати сили проти спільного ворога – турків османів. Це дозволило досить легко османам розбити та підкорити їх по одинці. На користь турків була і політика деяких великих феодалів, які переходили на бік султанів в момент коли вирішувалася доля того чи іншого бою або вступали зі своїми дружинниками на службу до турків. Багато малих сербських князів відкрито співпрацювали з турками, за що сподівалися зберегти свої землі і свої привілеї.

На той час турки вселили у візантійців такий жах, що імператори Візантії вже поводилися як данники султанів. Дочки імператора були віддані в дружини Мураду і двом його синам. Незабаром Візантії довелося повернути Мураду I незадовго до цього втрачені ним володіння на Галліпольськом півострові. Восени 1376 р. османи відновили свою владу в Галліполі. В кінці 70-х—80-х роках турецькі війська захопили майже всі візантійські володіння на Балканах. Константинополь з хінтерландом виявився під постійною загрозою турецького нашестя.

Часом тяжких випробувань для балканських народів виявився 1389 рік. Цього року турки вторгнулися в болгарські землі, захопили ряд міст і обложили Нікополь, де сховався цар Шишман. Болгарський цар був вимушений здатися на милість переможців. Потім він визнав себе за васала султана. У цей момент сербський князь Лазар зібрав велике військо, маючи намір попередити вторгнення турецької армії до Сербії. Лазар сподівався на успіх, пам'ятаючи про те, що за два роки до цього його військам вдалося при підтримці загонів боснійців завдати туркам поразки в битві при Плочніке. Але надіям цим не судилося збутися.

В червні 1389 р. Мурад I на чолі величезної армії вступив на сербські землі. Пройшовши через труднодоступну Іхтіманську ущелину, турки досягли річки Морави, перейшли її убрід і зайняли позиції на Косовом полі — рівнині, що знаходилася на межі Боснії, Сербії і Албанії. Військам Мурада I тут протистояла союзна армія, головні сили якої складали з'єднання сербів і боснійців. Їх підтримували невеликі загони албанців і герцеговинців, а також поляків і угорців. Битва відбулася 15 червня 1389 р. Незвичайна ситуація склалася в стані турок. Рано вранці, коли Мурад одягався, готуючись до битви, в його шатер був доставлений серб-перебіжчик на ім'я Мілош, що пообіцяв повідомити відомості про те, як розташовуються протидіючі туркам армії. Коли Мілоша підвели до султана, він несподівано встромив кинджал йому в серці. Серб був тут же зарубаний яничарами, що охороняли султанський шатер. Самовідданий вчинок сербського воїна не вплинув на результат битви. Турки отримали повну перемогу. Лазар був полонений, а потім обезголовлений на очах у вмираючого від смертельної рани Мурада I. Перемогу турок в чималій мірі визначило вогнепальну зброю — гармати і мушкети, — якими вони були споряджені. Старший син Мурада, Баязід, був проголошений султаном. Він тут же наказав задушити свого брата, щоб уникнути можливої боротьби за престол.

Битва на Косовом полі вирішила долю Сербії. До середини XV в. вона знаходилася у васальній залежності від турецьких султанів і виплачувала їм значну дань, а потім була включена до складу держави Османа як провінція. Але битва на Косовом полі мала ще більш важливі наслідки: відтепер Баязід I, Йилдирим (Блискавичний), що прозвав, став повновладним господарем Балкан. Візантійський імператор відчував себе настільки беззахисним перед грізним супротивником, що поводився як васал султана. Справа дійшла до того, що в 1390 р., під час одного з походів султана по Малій Азії, спадкоємець візантійського престолу з військовим загоном знаходився в рядах воїнства Османа. За іронією долі саме візантійський василевс першим зійшов на стіну обложеної турками Філадельфії , розташованої на схід від Смирні (тур. Ізмір): то було останнє володіння греків в західній частині Малої Азії.

Кілька разів турецькі загони проникали до Албанії, але горці чинили їм наполегливий опір. В результаті лише небагато земель албанців потрапили під владу султана

Стрімкі операції Баязіда I виправдовували його прізвисько Блискавичний. В 1396 р., що надихнув перемогами своїх військ, він зважився навіть на спробу захоплення візантійської столиці. Але не встиг султан встати з своїм військом біля стін Константинополя, як в його табір прийшла звістка про те, що угорський король Сигизмунд почав готувати хрестовий похід проти турок.

Турецьке завоювання Болгарії і Сербії створило безпосередню загрозу Угорщини, до меж якій наблизилося впритул військо султана. Очевидної стала і турецька загроза народам Центральної Європи. Це дозволило Сигизмунду добитися того, чого йому не вдалося зробити в 1392 р. Король зібрав під прапором хреста не тільки угорських воїнів, але і лицарів з багатьох країн Європи. В його війську були загони англійських, французьких, італійських, німецьких, чеських лицарів. З'єднане військо хрестоносців налічувало, за даними різних джерел, від 60 тис. до 100 тис. людина. Але сили Баязіда I, що рушив від стін Константинополя назустріч армії хрестоносців, за чисельністю удвічі перевищували її.

Супротивники зустрілися у захопленого турками болгарського міста Никополя (на правому березі Дунаю), яке обложили союзні війська. Битва відбулася 25 вересня 1396 р., і було воно неймовірно наполегливим і кровопролитним. Спочатку успіх супроводив союзному війську. Загони французьких лицарів зім'яли першу лінію війська турок, у тому числі яничарську піхоту. Лише кинувши в бій резерв, що складався з добірних кавалерійських частин, Баязід I зміг добитися перелому в ході битви. Неабиякою мірою цьому сприяло 15-тисячне військо васала султана сербського князя Стефана Лазаревича, що вступило в бій у вирішальний момент битви.

Армія Сигизмунда була розгромлена, його розбиті частини звернулися у втечу. Сам Сигизмунд з жменькою наближених зумів на конях піти від переслідування до берега Дунаю, де його чекав човен, що доставив на один з кораблів, які входили до складу венеціансько-мальтійської ескадри, що крейсувала по Дунаю.

На початку XV в. над державою османів нависнула страшна небезпека: до Малої Азії вторгнулися полчища середньоазіатського еміра Тімура. Створивши до кінця XIV в. величезну імперію, що тягнулася від меж Китаю і бенгальської затоки до Закавказзі, Тімур на рубежі XIV—XV ст. поставив свою за мету знищення султанату турок-османів. Підкоривши Закавказзю, він почав скоювати рейди по східних землях султанів Османа. Вперше його армія вторгнулася в межі Східної Анатолії в 1386 р., але тоді справа обмежилася спустошливими набігами і розгромом з'єднаного війська анатолійских беїв в районі Ерзінджана. В 1395 р. Тімур знов з'явився в цих краях. Він дійшов до Сиваса, знищуючи все на своєму шляху.

Султан Баязід I вельми зневажливо віднісся до грізної небезпеки. Коли армія Баязіда ще стояла біля стін Константинополя, в табір султана прибутку посли Тімура з категоричною вимогою повернути візантійцям всі захоплені у них турками-османами землі. Відповідь Баязіда була відверто образливою. Все ж таки султан відвів свої основні сили в Анатолію. Але самовпевненість Баязіда продовжувала визначати його поведінку в назріваючому військовому зіткненні з небезпечним ворогом. В усякому разі, коли в Бурсу, де знаходився в цей час султан, прибув посол Тімура, Баязід відіслав його із словами: «хай Тімур починає війну, я віддаю перевагу їй миру між ним і мною».

Шлях армії Тімура по Малій Азії був відзначений десятками тисяч убитих, дотла спаленими містами і селами. Візантійський історик Дука так описував ці події: «просуваючись від міста до міста, він [Тімур] до того спустошив покинуту країну, що тепер уже не чутно ні собачого гавкоту, ні півнячого співу, ні дитячого плачу. Як рибак, витягуючи мережу з глибини на землю, захоплює нею все, що попадеться... так і він обезлюдив всю Азію». Тімур погнав в свою столицю Самарканд тисячі і тисячі полонених, в числі яких було багато ремісників-умільці, якими славилися міста Малої Азії. Він мав намір доставити туди і полоненого Баязіда, якого весь час возив з собою. Коли Баязіду стало відоме про це, він отруївся. Перебування султана в полоні у Тімура породило немало легенд, у тому числі легенду про залізну клітку, в якій Тімур возив з собою знатного полоненого. Швидше за все під залізною кліткою мався на увазі паланкін, вікна якого були забрані гратами. Такі носилки для перевезення арештованих використовувалися ще у Візантії. Турецький історик кінця XV в. Нешрі писав, що Тімур наказав спорудити для Баязіда «паланкін на зразок клітки», який везли між двох коней попереду самого Тімура, а на привалах встановлювали перед його шатром.

Слідством розорення Тімуром Малої Азії було тимчасове припинення існування централізованої держави Османа. Коли Тімур в кінці 1403 р. покинув Анатолію, він повернув самостійність бейликам Айдин, Герміян, Караман і ряду інших у минулому самостійних областей, що ввійшли згодом до складу держави османів. Але і ту територію, яку переможець визнав можливим залишити династії Османа, Тімур розділив між чотирма синами Баязіда. В результаті ціле десятиріччя продовжувалася кровопролитна боротьба за владу між братами.

Боротьба за престол відображала не тільки особисті амбіції претендентів. Синова Баязіда спиралися на різні угрупування, що переслідували власні цілі. Сулеймана, зокрема, спочатку підтримали крупних беїв в європейських володіннях османів; пізніше він зробив своєю опорою яничар і деяких васальних християнських князів. Але, саме позбавившися підтримка місцевих беїв, Сулейман програв в боротьбі за престол. Таким чином, усобиця в турецькій державі відображала і певні соціальні суперечності в суспільстві Османа.

Після погрому який вчинила армія Тімура Османська імперія хиталася від голоду і повстань бідноти та непокорних беїв. В цей час у балканських народів зявилася надія на звільнення від османського іга. Коли один з князів - князь Стефан – виступив проти турків в 1403 році  на стороні турків виступив двоюрідний брат Стефана – Юрій Бранкович.

Висновок

Сербський народ мав неоднаразову можливість як і уникнути іга так і звільнитися від нього. Свободі сербського народу протидіяли місцеві князі які зрікалися християнства і переходили в іслам заради своїх привілеїв.