Суспільний розвиток став обмежуватися рядом екологічних явищ, і насамперед суперечністю між постійно зростаючим населенням і зменшенням їжі і усього необхідного для життя, постійним забрудненням та отруєнням життєвого простору людини. Цілком природно народжується думка, що окремі екологічні проблеми можна вирішити технічними засобами. І хоча це можливо (частково), проте екологічна криза не переборюється.

Екологічні проблеми можна вирішувати таким шляхом, але екологічну кризу можна подолати, тільки прийняв її як питання життя взагалі, життя людини на Землі, як питання існування людської цивілізації.

Хоча екологія відносно молода наукова дисципліна, в її розвитку розрізнюють декілька фаз. Як основні фази частіше усього наводяться ось таки: вивчання середовища мешкання окремих видів; вивчання екологічної системи; вивчання взаємовплива екологічних систем; вивчання біосфери та людини в біосфері.

Розвиток екології почався з вивчання і опису природи. Це був період, коли француз Жан Анрі Фабер написав відому працю "Ентомологічні спогади" (1870-1879 р. р.). Між тим справжній розвиток екології почався з вивчання середовища, у якому мешкають окремі види, з вивчання їх відносин, симбіозу, стосунків з іншими видами. Це перша фаза у розвитку екології. Дослідження в середині 20-х років підходять до вивчення об`єднання видів - розвивається синекологія, тобто екологія об`єднання (спілки) виду. У процесі вивчення відкриваються закони динаміки популяції, пов`язаних між собою груп видів.

Але дослідження показали, що екології бракує основних одиниць вивчання. Тому з`явилось поняття екосистеми як одиниці екології. Екосистему як термін уперше застосував Артур Джордж Тенслі у 1935 р. Пізніше, у 1942 р., Реймонд Ліндемон висуває концептуальні і методологічні основи вивчання екосистеми як складної системи, крізь яку перепускають струм енергії і цикл живлення крізь усі живі і неживі її компоненти.

По суті, екосистема розуміється як система, ясно позначена в обширі та у часі, вона охоплює не тільки організми, які живуть в неї, але і фізичні умови клімату та ґрунту, так само, як і усі взаємні дії між різними організмами і між організмами та фізичними умовами. Це був початок у визначені екосистеми як основний одиниці вивчання у екології.

Проте у другий фазі свого розвитку екологія усе більш зосереджується на вивченні екосистеми як функціонального об`єднання, що складається із взаємодії організмів і усіх елементів навколишнього середовища у будь-який специфічній галузі. Це дозволяє повністю описати екосистему як живе об`єднання разом з оточуючим його неживим фізичним середовищем, котре має свою рівновагу і свою взаємозалежність, обумовлені зміною енергії та матерії.

В екосистему включені, окрім живих організмів і фізичних умов (клімат і ґрунт), і усі взаємні дії між різними організмами та між цими організмами і фізичними умовами.

У третій фазі свого розвитку екологія виявляється націленою на вивчання взаємовпливу екосистем. Починається вивчення відносин екосистем. Ці дослідження спрямовані на вивчання закритих зон, тобто зон, де стикаються різні екосистеми, котрі усі разом складають єдине ціле - біосферу.

Вивчення біосфери - це четверта фаза у розвитку екології. Біосфера зображає середовище мешкання усіх живих організмів і людини. Вона зображує єдність усіх екосистем на Землі, де усі екосистеми пов`язані (так, планету Земля можна сприймати як величезну екосистему). В біосфері відбувається кругообіг матерії через живлення, можна сказати, що в біосфері кожен кожного їсть, і кожен буває з`їдений. По суті, біосфера уявляє відкриту систему живий природи, в якій міститься усе, що існує і діє в окремих екосистемах. Але біосфера на Землі уявляє і єдину систему з єдиними законами.

У п`ятий фазі свого розвитку екологія вивчає становище людини в біосфері. Ця фаза уявляє деяким чином заокруглений еволюційний цикл, відтворюючи за науковим змістом стан людини з самого початку, тобто інтеграційну частину біосфери, яка еволюціонувала разом з усіма іншими компонентами. Своєю трудовою діяльністю людина змінює природу, мотивуючи це перетворенням тваринних товариств, чиїм членом з`являється, і це перетворення частіше усього виникає незалежно від його волі. Швидкість перемін під впливом людини у товариствах тварин зростає з розвитком цивілізації.

Людина не тільки змінює природу, але коїть це з полоханою швидкістю. Вивчаючи становище людини у біосфері, екологія повинна виходити з того факту, що людина завжди відноситься до природи як до чогось зовнішнього, змінюючи та використовуючи її, він залишається природною істотою. Тільки на основі створюваних природою умов, через те що матерія має свої власні закономірності, самі люди можуть реалізуватися при урахуванні цих закономірностей.

Тому екологія формулює основне питання так: чи шкодять змінювання у результаті діяльності людей не відновлюваним природним ресурсам, чи мають перевагу (превалюють) негативні ефекти виробництва над позитивними?

Екологія виявляється природною і гуманітарною наукою. Як природна наука, вона не може виключити людину, а як гуманітарна - вона не може бути відокремлена від природи.

Історія еволюції екологічної думки досить чітко розподіляється на три частини:

• людська та міська екологія (Чікагська школа) у 1920 - 30 -х роках,
• соціологія екологічних проблем, котра розвилась спочатку у США, потім у Західний Європі і СРСР у 1970 - 1989 -х роках,
• екологічна діяльність, яка виникла у кінці 1980-х років під впливом серії доповідей Римському Клубу, ідей комісії ООН по середовищу і розвитку ("Наше спільне майбутнє"), а також внаслідок необхідності соціальної інтерпретації глобальних змін у біосфері під сукупним впливом індустріалізації, урбанізації і росту народонаселення планети (скорочення озонового шару, парникового ефекту і сукупного скорочення лісів - основних виробників кисню на Землі).

Чікагська школа, використовуючи ідеї нової (тоді!) науки екології, стверджувала, що просторово-часові взаємовідносини людських істот детермінуються селективними, дистрибутивними і акомодативними силами середовища мешкання (Р. Макензі). Ідеї Р. Парка, Ю. Берджеса і Р. Макензі пізніше розвили ортодокси школи А. Хоулі, Г. Теодорсон та інші. У Росії ідеї "міста-організму" розвивали А. Диканьський, у 1920 0 30-х роках М. Мілютін, О. Сабсович та інші теоретики "соціалістичного міста-саду".

У 1960-х роках як реакція на структурно-функціональний аналіз, біхевіоризм та символічний інтеракціонізм, які елімінували з-проміж своїх побудов будь-які матеріальні (фізичні) явища, виникла соціологія екологічних проблем. Це насамперед концепція "екологічного комплексу", яка вивчала взаємовідносини між населенням, соціальною організацією, технологією та середовищем (О. Дункан).

У більш досконалому вигляду цей підхід був використаний у доповідях Римському Клубу 1972, 1992 років (Д. Мідоуз та інші), в концепції міський динаміки (Дж. Форрестер). Повсюдно розвивалася екологія окремих проблем - міста і регіону, наслідків забруднень і екологічних злигоднів, екологічної свідомості, процесів екологізації культури і способу життя і, звичайно, екологічні рухи. У СРСР особлива увага приділялась проблемам формування екологічної свідомості і громадської думки, екології міста і альтернативних поселень, громадянських природозахисних ініціатив (О. Баранов, Д. Кавтарадзе, М. Лауристін, Е. Орлова, М. Хейдметс, О. Яницький).

Розвиток екологічної думки у 1980 - 90-і роки має своїм теоретичним фундаментом "Нову екологічну парадигму" (Р. Данлеп, У. Катон, Л. Мілбрес, О. Яницкий та інші), яка фіксує непереборну залежність людини і соціальних систем від стану біосфери. Ключова проблематика - глобальні середовищні зміни антропогенного походження та їх соціокультурна інтерпретація.

"Нова екологічна парадигма" (НЕП) - теоретичний фундамент сучасної екологічної діяльності. Головні постулати: люди, що володіють винятковими властивостями (культура, технології), залишаються проте одніми з багатьох живих істот - взаємозалежних і включених до глобальної екосистеми, біосфери; людська діяльність уплетена у складну сітку причинно-висновочних і зворотних зв`язків природної тканини; суспільство живе у кінцевому біофізичному середовищі, що накладає серйозні обмеження на його діяльність; винятковість людини як культурної істоти не скасовує законів біосфери (Катон, Данлеп, 1980). Протилежна їй парадигма, що заперечує названі обмеження, одержала назву "Парадигми людської винятковості".

Поява НЕП стимулювала артикуляцію "Домінуючої соціальної парадигми" (ДСП), теоретичною основою якої з`являються антропоцентризм, технократизм і "історичний оптимізм". У темі дається розгорнене зіставлення НЕП/ДСП по таким критеріям, як: самоцінність природи, екстенсивний економічний ріст/ якісний розвиток, рівень соціально-припустимого риску, направлення і характер соціальних змінювань в суспільстві, принципи людських взаємовідносин, політична структура суспільства і розуміння екологічної політики (О. Мол, Г. Спаргаарен, Р. Данлеп, Л. Мілбрес, О. Яблуков).

Для авторитарних режимів і суспільств "перехідного типу", яким з`являється сьогодні Україна, повинні існувати парадигми, які адекватно відображують їх соцієтальну специфіку. У зв`язку з цім викладаються принципи побудови парадигм "Системної винятковості" (ПСВ) і "Системної адаптованості" (ПСА) по таким, зокрема, параметрам, як "природа" даного суспільства, його взаємозв`язки з навколишнім світом, "природа" самої людини, здатність системи до управління власним розвитком, контексту її діяльності, обмежень, які покладаються на неї середовищем мешкання.

Література

1. Маркович Д. Ж. Социальная экология. - М.: Рос. ун-т дружбы народов, 1997. - 433с.
2. Махортов Ю. А. Эколого-экономические проблемы использования земельных угодий. - Луганск: Лугань, 1999. - 414с. 468. Потравный И. М.,
3. Семенченко П. М. Практика экономического регулирования и охраны окружающей среды /Приаз. гос. техн. ун-т. - Донецк, 1997. - 39с.