Перші дослідники Північної Америки
Згідно з традиційними переказами індіанського населення, воно було автохтоном на території сучасної Канади з давніх давен. Новітні дослідження археологів доводять, що перші люди з'явилися в північному Юконі близько 26 500 років тому і в південному Онтаріо близько 9 500 років тому. Більшість антропологів вважають, що це були представники протомонголоїдної популяції — переселенці з Сибіру і Східної Азії. За даними досліджень, заселення Північної Америки відбулось пізніше інших континентів.[1] Першими європейцями на американському континенті були вікінги, які висадилися на східному узбережжі Канади приблизно в 1000 році. Джон Кабот в 1497 р. та Мартін Фробішер в 1576 р. були одними з перших європейських дослідників Канади. В 1534 р. Жак Картьє та Самюель де Шамплен в 1608 р. були першими французами, які досліджували територію Канади.
Нова Франція
Перші постійні французькі поселення з'явилися в Порт Роялі (1605 р.) та м. Квебек (1608 р.). В 1608 р. в Ньюфаундленді з'явилося також і англійське поселення. Європейські дослідники і мисливці мимоволі принесли на континент незнані до того часу і тому смертельні хвороби, що швидко розповсюдилися через торговельні маршрути і сильно спустошили корінне населення. Протягом більшої частини сімнадцятого сторіччя, англійські і французькі колонії в Північній Америці могли розвиватися у відносній ізоляції один від одного. Французькі колоністи поволі заселили долину ріки Св. Лаврентія, а англійські колоністи в значній мірі розбудовували Тринадцять Колоній на півдні від теперішньої Канади. Проте, із загостренням змагання за територію, військово-морські бази, хутро і рибний промисел, мали місце декілька військових конфліктів між французькими та англійськими поселенцями, а також між ними та індіанцями.
Семирічна війна
У французьких війнах з Конфедерацією Ірокезів також брали участь і індіанці алгонкіни — союзники французів. Ці війни велися переважно задля встановлення контролю над хутряною торгівлею на континенті. Англійці остаточно встановили контроль в Північній Америці після перемоги в Семирічній Війні 1756—1763 рр. В 1763 р. за Паризьким Мирним Договором до Англії відійшли всі колишні французькі території в Північній Америці, окрім двох маленьких островів Сен-П'єр і Мікелон біля узбережжя Канади. Ці острови продовжують знаходитись у володінні Франції по цей час.
Наслідки Американської Революції
Після війни Великобританія отримала у володіння території заселені здебільшого франкомовними канадцями — католиками. Ці мешканці ще донедавна були ворожо налаштовані проти споконвічних ворогів англійців, тому аби запобігти майбутнім конфліктам англійський уряд прийняв Квебекський Акт 1774 р., за яким французька мова, католицька віра і французьке цивільне право були урівняні в правах. Акт мав непередбачувані наслідки для Британської імперії, оскільки це розгнівало багатьох колоністів в Тринадцяти Колоніях, спричинивши разом з іншим Американську Революцію. Після здобуття незалежності Сполученими Штатами приблизно 50 000 так званих лоялістів — ті, хто залишався вірними Британській Імперії, переселилися на територію сучасної Канади, а саме в Квебек, Онтаріо, Нову Шотландію, Острів Принца Едварда та Ньюфаундленд. Щоб розмістити великі кількості втікаючих із США англомовних лоялістів, тогочасна провінція Квебек була поділена на франкомовну Нижню Канаду і англомовну Верхню Канаду за Конституційним Актом 1791 року.
Реорганізація колонії
Канада брала активну участь у війні 1812 року між Сполученими Штатами і Британською Імперією. Її успішне завершення і вдала оборона Канади мали важливі й тривалі наслідки для Канади — це сприяло укріпленню почуття єдності і появі національної гордості серед британських підданих Канади. З 1815 р. почалася велика хвиля імміграції до Канади з Британії та Ірландії. Серії угод із Сполученими Штатами привели до тривалого миру між Канадою і США.
1837 року відбулося повстання Патріотів у франкомовній Нижній Канаді (Квебек) та повстання Мекензі у англомовній Верхній Канаді (Онтаріо). Повстанці вимагали створення власного відповідального уряду та реального самоврядування. Оскільки колоніальна влада відкидала такі вимоги, було проголошено незалежність як Нижньої, так і Верхньої Канади. Проте, обидва повстання зазнали поразки.
У відповідь на повстання, колоніальна влада прийняла в 1839 р. так званий Акт про Стан Справ в Британській Америці, інакше відомий як Доклад Дурама (англ. Durham Report), за яким обидві частини Канади були з'єднані в єдину напівфедеральну британську колонію Сполучена Провінція Канади. Це об'єднання було закріплене Актом Об'єднання 1840 р. Підписанням Орегонського Договору 1846 р. між Великобританією і Сполученими Штатами був закріплений міждержавний кордон між двома країнами і решта території на заході була поділена уздовж 49-ої паралелі. В результаті цього 1849 року було створено колонію острова Ванкувера, а також колонію Британської Колумбії в 1858 р. Ці обидві британські колонії були повністю відокремлені від Сполученої Провінції Канади. В кінці 1850-х років керівництво Канади організувало декілька дослідницьких експедицій на заході континенту з наміром встановити контроль над Землею Руперта і територіями Арктики. Канадське населення швидко зростало завдяки вищій, ніж раніше, народжуваності та високим рівням імміграції з Європи. В той час багато канадців, особливо франкомовних, емігрувало до Сполучених Штатів.
Створення конфедерації
В середині 19-го сторіччя відбулося декілька конференцій з метою об'єднання територій Канади, а також надання їм більших прав в самоврядуванні. Під час останньої конференції в Лондоні 1866 р. три британські колонії — Канада, Нова Шотландія, і Нью-Брансвік започаткували процес створення Конфедерації. Британський Північноамериканський Акт 1867 року затвердив нове утворення як «домініон під назвою Канада», в склад котрого входили чотири провінції: Онтаріо, Квебек, Нова Шотландія, і Нью-Брансвік. В 1870 р. Канаді були передані території Землі Руперта і Північно-західні території. Обидва регіони ввійшли в склад конфедерації у складі Північно-Західних територій Канади.
На початку 1870 р. вибухнуло повстання в колонії Червоної Річки, викликане невдоволенням метисів намірами уряду позбавити їх землі, а також нехтуванням урядом потреб населення заходу країни. Повстання скінчилося створенням провінції Манітоба і її входженням до Конфедерації в липні 1870 р. Британська Колумбія і острів Ванкувер, об'єднані ще в 1866 р., а також колонія Принца Едварда приєдналися до Конфедерації 1871 і 1873 рр. Для того щоб з'єднати Конфедерацію і затвердити свій суверенітет над західними провінціями, Канада побудувала три трансконтинентальні залізниці винятково з найбільшою з них — Канадською Тихоокеанською Залізницею. Наявність легкого сполучення із заходом країни допомогло розбудові цього регіону, до якого прибували численні емігранти з Європи, в тому числі із України. З поширенням залізничного зв'язку в канадських преріях почало зростати населення і з Північно-Західних територій в 1905 р. створили ще дві нові провінції — Альберту і Саскачеван.
Перебуваючи формально в складі Британської Імперії, з початком Першої світової війни в 1914 р. Канада автоматично опинилася в стані війни і на прохання Великобританії посилала до театру бойових дій сформовані майже повністю з добровольців військові з'єднання. Хоча ці загони і перебували під британським керівництвом, вони виступали у війні як окремий канадський військовий контингент. Втрати серед військових були настільки високі, що тодішній прем'єр-міністр Роберт Борден був змушений ввести обов'язкову військову повинність в 1917 р. і оголосити призов чоловіків в армію. Цей крок уряду був вкрай непопулярний в провінції Квебек, що врешті-решт призвело до втрати Консервативною партією підтримки в цій провінції. Опозиційна Ліберальна партія Канади, хоча й не була одностайною в опозиції щодо призову та військової повинності, стала домінуючою політичною партією країни.
В 1919 р. Канада приєдналася до Ліги Націй вже як окрема держава. Вестмінстерський Статут 1931 року постановив, що акти Британського парламенту не поширюватимуться на Канаду без її згоди. В той час трапилася Велика Депресія 1929 р., від якої також потерпала і Канада. Важкі економічні умови, особливо в преріях, призвели до формування нового світогляду серед деяких мешканців заходу країни, базованого на ідеї взаємодопомоги і соціальних програм. Ці ідеї поширював виходець з Саскачевану Томмі Даглас.
Разом з іншими членами Британської Імперії Канада вступила в Другу світову війну у вересні 1939 р. На чолі країни тоді стояв прем'єр-міністр від Ліберальної партії — Вільям Макензі-Кінг, який отримав від парламенту згоду на відправку канадських військових загонів в Європу.
У Квебеку період війни відзначився масовими протестами проти примусової мобілізації. Більшість населення Квебеку вважало Другу світову війну «чужою». У значної частини населення було враження, що їх примушують битися (i вмирати) за інтереси англійського короля, якого у провінції ніколи не визнавали своїм. Щоб протидіяти призову на військову службу, було навіть утворено спеціальну політичну партію — Канадський народний блок. Варто зауважити, що серед найактивніших борців проти мобілізації був молодий П'є́р Еліот Трюдо́ — майбутній прем'єр-міністр Канади та борець проти квебекського сепаратизму — який у ті часи був переконаним квебекським націоналістом.
Перші канадські військові загони прибули до Великобританії в грудні 1939 р. На перших етапах військових дій канадські з'єднання зазнали тяжких втрат, проте пізніше канадці брали участь у визволенні Європи, зокрема Нідерландів у 1944-45 роках. Під час війни економіка країни розвивалася бурхливими темпами, переважно завдяки військовим замовленням. Матеріальне постачання і зброя вироблялися власне для Канади, а також для Великобританії, Китаю і Радянського Союзу. В 1949 р. формально незалежний Домініон Ньюфаундленду приєднався до Канадської Конфедерації як 10-та провінція Канади.
| 
