Історично в понятті «матерія» акумулювати, концентрувався той запас знань людей про навколишній світі, який був досягнутий на тому чи іншому етапі розвитку суспільства. В античній натурфілософії виник і зміцнився субстанціальним підхід до розуміння матерії. Вважалося, що матерія – це якась субстанція (від лат. Субстанція – те, що лежить в основі), тобто якась загальна першооснова усього існуючого. Як відомо, деякі натурфілософи античності як такої першооснови пропонували чотири «стихії» – воду, повітря, вогонь, землю, – одну з яких і брали за матерію (Фалес, Анаксимен, Геракліт). І тільки Анаксимандр, вважаючи, що жодну з цих чуттєво сприймаються «стихій» не можна вважати першоосновою світу, тобто матерією, переніс буття останньої у нескінченне минуле. Він назвав цю матерію субстанцію-«апейрон», наділивши єдиним якістю – бути чуттєво не сприймаються первовеществом. Інший (але теж субстанціальним) підхід до розуміння матерії виникла у рамках античного атомізму. Його представники ототожнювали матерію з атомами, з яких будується все різноманіття світу. Таким чином, для античної натурфілософії матерія – цей «матеріал», з якого формуються, «ліпляться» всі речі навколишньої дійсності. Для механістичного матеріалізму Нового часу в основі визначення матерії лежить вже не поняття «субстанції-матеріалу», а поняття основних, первинних, незмінних властивостей, що визначаються механікою і які є загальними для всіх предметів. Цього субстанціальним фундамент речей включали ряд таких механічних властивостей, як протяжність, непроникність, інерція, маса і т.д. Р. Декарт, наприклад, дотримувався обмежено-вузького розуміння матерії, в якому пов'язував її лише з властивістю протяжності. «Природа матерії, тобто тіла, що розглядається взагалі, – писав він, – полягає не в тому, що воно – річ тверда, вагоме, пофарбована або будь-яким іншим чином збудлива наші почуття, але лише в тому, що воно є – субстанція , протяжна в довжину, ширину і глибину ». Найважливішою ознакою матеріальних тіл у науці другої половини XYIII-XYII в.в. вважали також незмінну механічну масу. Її розглядали як загальне властивість предметів природи та ототожнювали з поняттям «матерія». У цьому полягала головна причина те, що у поняття матерії пізніше не включали електрику і ефір, які вважалися невагомими, які не мають маси. Але якщо матерія є згусток загальних механічних властивостей, то виникає питання: що ж є субстратом-носієм цих властивостей? Такими носіями наука XIX століття, як і раніше вважала неподільні, що володіють постійною масою атоми, визнаючи тим самим правоту натурфілософські ідей стародавнього атомізму. Натуралісти цього періоду розуміли під матерією тільки що складається з атомів речовина. Таке ототожнення матерії з речовиною спостерігалося навіть в поглядах великого вченого – хіміка Д. І. Менделєєва. «Речовина або матерія, – писав він, – є те, що наповнюючи простір, має вагу, тобто представляє маси … то – з чого складаються тіла природи і з чим здійснюються руху і явища природи». Разом з тим, успіхи науки XIX ст. продемонстрували, що речовина – це не єдиний вид матерії. Англійський хімік і фізик Майкл Фарадей (1791-1867) ввів у науку поняття електромагнітного поля. Йому вдалося показати досвідченим шляхом, що між магнетизмом і електрикою існує пряма динамічна зв'язок. Тим самим він вперше об'єднав електрика і магнетизм, визнав їх однією і тією ж силою природи. Математичну розробку ідей Фарадея зробив видатний англійський вчений Джеймс Клерк Максвелл (1831-1879). Його основною роботою, містила в собі математичну теорію електромагнітного поля, з'явився «Трактат про електрику і магнетизм», виданий в 1873г. Введення Фарадеєм поняття електромагнітного поля та математичне визначення його законів, дане в рівняннях Максвелла, стали найбільшими подіями у фізиці з часів Галілея і Ньютона. Але потрібні були нові результати, щоб теорія Максвелла отримала експериментальне підтвердження. Вирішальну роль у перемозі максвелловськой теорії зіграв німецький фізик Генріх Рудольф Герц (1857-1894). Саме йому довелося перевірити теоретичні висновки Максвелла. У 1886р. Герц продемонстрував «бездротового поширення» електромагнітних хвиль. Він зміг також довести принципову тотожність отриманих ним змінних електромагнітних полів і світлових хвиль. Роботи в області електромагнетизму поклали початок краху механістичній картини світу. Адже будь-які спроби поширити принципи механічні на електричні та магнітні явища виявилися неспроможними. Тому природознавство змушене було врешті-решт відмовитися від визнання особливої, універсальної ролі механіки. Оцінюючи цей якісний поворот у світорозумінні, А. Ейнштейн та Л. Інфельд писали: «У другій половині дев'ятнадцятого століття у фізику було введено нові революційні ідеї, вони відкрили шлях до нового філософського погляду, що відрізняється від механічного. Результати робіт Фарадея, Максвелла і Герца призвели до розвиткові сучасної фізики, до створенню нових понять, що утворюють нову картину дійсності ». У результаті всіх цих робіт у природознавстві та філософії початок розуміння того затверджуватися, що крім речовини як виду матерії, існує й інший вид матерії – поле. А це, у свою чергу, призвело до думки про некоректність ототожнення матерії з одним з його видів.

Як демонструє досвід розвитку науки, найбільш безперспективними виявилися спроби ототожнити матерію як таку з ще невідомими її видами. Чимало сил було віддано пошукам «праматері», з якої нібито утворені всі відомі нам тіла матеріального світу (зачаток цієї точки зору сходить ще до натурфілософії Анаксимандра з його «апейрон»). Але спроби відшукати «первоматерии» тривали і в XIX столітті. Наприклад, в 1815-1816г.г. англійською природодослідником У. Праутом було висловлене припущення, що атоми всіх хімічних елементів утворилися з атомів водню. Останні, згідно з цією гіпотезою, і є «первинною матерією». Критично відгукуючись про тих натураліста, які бажали знайти «матерію як таку», Ф. Енгельс з деякою іронією писав: «Коли природознавство ставить собі за мету відшукати однакову матерію як таку і звести якісні відмінності до чисто кількісних розходжень, утвореним сполученнями тотожних найдрібніших частинок, то воно надходить таким же чином, як якщо б воно замість вишень, груш, яблук бажало бачити плід як такий, замість котів, собак, овець і т.д. – Ссавці як таке, газ як такий, метал як такий, камінь як такої, хімічна сполука як таке, рух як таке ». Неспроможними виявилися, як спроби знайти якусь невідому «первоматерии", що є «матерією, як такої», так і прагнення ототожнити матерію з якимсь відомим її видом (наприклад, з речовиною) або ж спроби пов'язати поняття матерії з якими б то не було фізичними властивостями об'єктів матеріального світу (наприклад, з довжиною, масою, тощо). Розвиток науки і філософії змусило до кінця XIX століття відмовитися від природничо-наукових підходів у тлумаченні матерії і перейти до філософського її розуміння. Остання полягає в тому, що матерія є абстрактне філософське поняття, яке використовується для позначення об'єктивної реальності, тобто всього різноманіття навколишнього світу, що існує поза, до і незалежно від людської свідомості. «Матерія як така, – пояснював Енгельс, – це … абстракція. Ми відволікаємося від якісних відмінностей речей, коли об'єднуємо їх, як тілесно існуючі, під поняттям матерії ». Як уже йшлося вище, категорія буття, будучи гранично-абстрактною, охоплює за ознаками існування найрізноманітніші предмети, процеси і явища матеріального й духовного світу. У своїй сукупності вони утворюють світ. Основні форми буття (природа, суспільство, мислення), процеси, події, явища, які існують у межах цих форм, об'єднані єдиною спільною основою. Ідея єдності світу знайшла своє відображення у філософській категорії "субстанція" (BuwaT.substantia—те, що лежить в основі). В ній фіксується внутрішня єдність речей, явищ, подій, процесів, через них вона й сама проявляється. Проте субстанцію розуміють по-різному, оскільки вона може визнаватися як матеріальне або духовне начало. Філософію, яка визнає першоосновою світу єдину субстанцію, називають моністичною (від грец. monos — один, єдиний). Монізм може бути матеріалістичним (Геракліт, Демокріт, Спіноза, Фейербах та інші) або ідеалістичним (Пла-тон, Берклі, Гегель). Можливе йдуалістичне (відлат. dualis—двоїстий) трактування цього питання, згідно з яким в основі світу водночас знаходяться два начала (матеріальне й ідеальне). Такою, наприклад, була позиція Р. Декарта. Марксистська філософія розглядає світ з позицій матеріалістичного монізму, визнає і доводить його матеріальну єдність. Свідомість же розуміється не як субстанція всього сущого, а як особлива властивість матерії, притаманна лише її вищим формам організації. Рух, простір, час, структурність виступають атрибутивними характеристиками матерії, без яких матерія не існує і які без неї теж неможливі. Світ, в якому ми живемо, є матеріальним. Він складається з різних предметів, процесів, які то з'являються, то зникають, перетворюючись одне в інше. Вони відображаються нашою свідомістю, існуючи незалежно від неї. Кожен предмет є частиною матеріального світу, а всі вони у своїй багатоманітності, вкл ючаючи й їх зв'язки, становлять матеріальну єдність. В домарксистському матеріалізмі матерія часто розумілась як щось існуюче поряд з речами (праматерія, тілесність), з якої виникають і в якій зникають усі речі. Наукова філософія, розглядаючи матерію як субстанцію, вказує на багатоманітність і нескінченність матеріального світу. Матерія існує лише в багатоманітності конкретних речей, через них. Становлення наукових і філософських уявлень про світ пройшло важкий і суперечливий шлях. У стародавній Індії і Китаї, наприклад, існував погляд, згідно з яким основу всього сущого становлять декілька "елементів", або "стихій". До них відносили землю, воду, повітря, дерево, метал тощо. Досягненням китайських філософів того часу було те, що вони дійшли думки, що всі об'єкти матеріального світу мають одну й ту саму основу (субстанцію) і позначили її категорією "ці". І хоч вони не знали, що вона собою являє, все ж це була глибока догадка, згідно з якою в основі світу знаходиться субстанція, яка розвивається за своїми закономірностями (дао). Філософи старогрецької стихійно-матеріалістичної Мі-летської школи теж обґрунтовували думку про те, що в основі світу лежить щось одне: або вода (Фалес) або повітря (Ана-ксімен), або апейрон (Анаксімандр). Апейрон мисли вся як щось "безмежне", як матеріальне першоначало, з якого виникає вся різноманітність речей. Геракліт же за першооснову всього сущого брав вогонь, який, на його думку, знаходиться в постійному русі, хоч і в своїх змінах підпорядковується логосу (певній закономірності). Наступний крок у розвитку уявлень про матерію був зроблений Демокрітом і його послідовниками — ЕпікуромтаЛукрецієм Каром. Вони розуміли матерію як сукупність численної кількості атомів (неподільних частинок), які постійно рухаються в порожнечі. Ця сукупність утворює речі і цілі світи, які існують доти, доки атоми, з яких вони складаються, не роз'єднаються. У XVII — XVIII століттях вчення про неподільні атоми було успадковане й розвинуте метафізичним матеріалізмом, хоч і не всі його поділяли. Матеріалісти розглядали матерію як субстанцію, якій притаманний ряд абсолютних (незмінних) властивостей: протяжність, непроникливість, інертність, незмінність маси і т.д. Виходячи з уявлень ньютонівської класичної фізики, вони вважали, що матерія рухається в просторі й часі, які є обмеженими певними параметрами. Матерія як об'єктивна реальність ототожнювалася з речовиною. Форми руху зводилися до найпростішої (механічної). Проте і в.той період висловлювалися глибокі діалектичні здогадки. Так, Дж. Толанд (1670—1722), французькі матеріалісти XVIII ст. визнавали рух іманентним (внутрішньо притаманним) матерії. У XIX столітті ряд великих відкриттів підготував перехід до діалектико-матеріалістичного світогляду. Серед них: закон збереження і перетворення енергії (М.В.Ломоносов), еволюційне вчення Ч. Дарвіна, відкриття клітини як елементарної структурної одиниці живих організмів. Сюди слід додати й періодичний закон Д.І.Менделєєва, досягнення геології, палеонтології, антропології та інших наук. І хоч у середині XIX століття К.Марксом і Ф.Енгельсом був створений діалектичний матеріалізм, в який було включене нове розуміння матерії й руху, все ж метафізичні і механічні погляди на матерію, рух, простір і час залишалися панівними аждо кінця XIX століття. Здавалося, що картина світу, в основному з'ясована, однак насправді це було не так. У кінці XIX століття були здійснені великі відкриття, які знаменували собою революцію в природознавстві: виявлено явище радіоактивності, установлена подільність атома, відкрито електрон, а пізніше й інші елементарні частинки, яким притаманні раніше невідомі властивості, введено поняття поля як особливого "неречовинного виду матерії", що не має маси спокою, відкритий взаємозв'язок маси й енергії, створені теорія відносності, квантова механіка та ін. "Абсолютні" властивості матерії виявилися відносними. Особливості елементарних частинок, їх рух не могли бути адекватно представлені у вигляді звичних для фізиків наочних моделей, хоч і могли бути описані математичними засобами. Нові відкриття показали обмеженість метафізичних і механістичних уявлень про матерію. Проте ряд фізиків і філософів так і не зміг перейти на шлях діалектичного мислення та світорозуміння. Вони зробили висновки в контексті суб'єктивного ідеалізму: матерії як об'єктивної реальності не існує, є лише сукупність чуттєвих даних, "фактів досвіду", показ приладів, які певним чином описуються, упорядковуються за допомогою математичних рівнянь і т.д. Це призвело до "кризи в фізиці", котра, за словами В.І.Леніна, полягала в запереченні матерії як об'єктивної реальності, яка (матерія) дана нам у відчуттях, включаючи й "сприймання" показань приладів. Суб'єктивно-ідеалістичні висновки, зроблені на основі найважливіших відкриттів природодослідників того часу, мали глибокі гносеологічні корені. За висловом В.І.Леніна, це маіілософії тематизація фізики, особливо тих її розділів, де йдеться про об'єкти, недоступні нашим відчуттям, ломка старих уявлень, яка при незнанні діалектики закономірно призвела до релятивізму. Нові форми суб'єктивного ідеалізму, виникнення яких пояснюється складністю і труднощами наукового пізнання, мали також і соціально-класові корені. Представники суб'єктивного ідеалізму (як і ідеалізму в цілому), як ідеологи панівних класів були зацікавлені у пропаганді й поширенні ідеалістичних ідей у суспільстві. В.ІЛенін кваліфікував корінні зміни в науці, що розпочалися в кінці XIX століття, як новітню революцію в природознавстві, а пізнавальну ситуацію, що викликала ідеалістичні висновки, як "кризу в фізиці". Він піддав критиці філософські школи, які з ненаукових позицій оцінювали ці події, осмислив і узагальнив революцію в природознавстві з позицій матеріалізму і діалектики, вказав шлях на подолання "кризи в фізиці" — заміну метафізичного матеріалізму діалектичним. У цьому зв'язку В.І.Ленін дав таке узагальнююче визначення матерії: "Матерія є філософська категорія для означення об'єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них"1. Або інакше: "Матерія є об'єктивна реальність, яка дана нам у відчуттях"2. Це визначення має пряме відношення до революції у фізиці. В ньому є ряд особливостей: а) Визначити, що таке матерія взагалі, як така, можна лише установивши її відношення до чогось нематеріального, яким є свідомість. Тому матерія визначена стосовно свідомості, через відношення матеріального й ідеального. б) В цьому визначенні нема вказівок на конкретні види, властивості матерії. Вони відносні, не обмежені жорсткими "перегородками". Матерія невичерпна, вона вічно змінюється, розвивається. Незмінне, абсолютне при цьому лише об'єктивне існування матерії по відношенню до породженої нею свідомості: все повніше, глибше, точніше відображення невичерпної матерії в свідомості, яка постійно розвивається. Філософське визначення матерії, таким чином, пов'язано з ленінською ідеєю про невичерпність матерії. Воно може бути повною мірою зрозумілим лише в контексті всього філософського аналізу цього питання.

в) У гносеологічному плані філософське визначення матерії слід відрізняти від конкретно-наукових знань про будову і властивості матерії, тобто від тих знань, які в своїй сукупності становлять наукову картину світу. У своєму історичному розвитку ці знання становлять ряд відносних істин, які все повніше й точніше відображають світ, але ніколи його не вичерпують. Для конкретно-наукового пізнання філософське визначення матерії є загальнотеоретичною, світоглядною основою, методологічним орієнтиром. Воно вказує на нескінченний шлях пізнання світу, застерігає проти абсолютизації будь-яких наукових положень, законів, які можуть мати широку сферу дій, але не є найзагальнішими у філософському розумінні. Це визначення орієнтує на все нові відкриття. Проте основою всього того, що може бути відкрито, є все та ж матерія, об'єктивна реальність у невідомих раніше модифікаціях, і любий відкритий її новий стан, властивість не можуть бути так чи інакше не пов'язаними з тими станами і властивостями матерії, які вже відомі, а в кінцевому — і з тими, які ми безпосередньо сприймаємо.

г) Філософське визначення матерії є зразком матеріаліс тичного монізму, на якому грунтується принцип матеріальної єдності світу.

Протилежність матерії і свідомості має абсолютне значення лише в межах основного питання філософії; поза ним дана протилежність має відносний характер, оскільки свідомість -не самостійна сутність, а властивість матерії, її породження, і за своїм змістом є її відображенням. Принцип матеріалістичного монізму спрямований проти дуалізму, який поділяє світ на дві самостійні "субстанції", та поглядів, які "дроблять" світ на багатоманітність таких "субстанцій". Людина зі своєю свідомістю — частина єдиного, хоч і нескінченно багатоманітного світу. І все ж матерію і свідомість треба розглядати як єдність протилежностей. Вони протилежні за способом існування: якоб'єктивна і суб'єктивна реальність, а їх єдність полягає в тому, що свідомість не існує без матерії, а матерія потенційно містить у собі можливість виникнення свідомості. Основою цієї єдності є матерія, яка саморозви-вається і "відображається сама в собі". Філософське визначення матерії виключає різні форми ідеалізму й агностицизму. Те, що нам дане у наших відчуттях, це — об'єктивна реальність, матерія, а не відчуття само по собі чи "досвід" (в суб'єктивно-ідеалістичному значенні). Матерію ми сприймаємо, і вона не відчужена від нас як якась "річ у собі" (І. Кант). Вона відображається в наших відчуттях, які виникають у процесі безпосереднього контакту рецепторів організму (теж матеріальна система) з предметами, що знаходяться поза нами, а також у сприйняттях, думках, теоріях, які формуються на основі практики.

Філософське поняття матерії відноситься не лише до природи, але й до об'єктивно-реальної сторони суспільного життя. Філософське визначення матерії охоплює і всю систему категорій матеріалістичноїдіалектики, які відображають найза-гальніші форми буття, закони його розвитку, котрі одночасно є й загальними формами пізнання, — змістовними формами, які фіксують весь пізнавальний досвід людства. Існують думки, що ленінське визначення матерії небездоганне, оскільки включає лише гносеологічний аспект проблеми. Тому в останні десятиріччя дедалі більше вносяться пропозиції щодо доповнення його онтологічним аспектом. Слід визнати, що матерія як субстанція має свої атрибути (найбільш притаманні їй властивості), наявність яких підтверджується всім пізнавальним і практичним досвідом людства. Проте, це не ті "невід'ємні" і "незмінні" властивості, на які вказував метафізичний матеріалізм і які були в дійсності лише чимось "особливим", неправомірно абстрагованим у "всеза-гальне". Атрибути матерії — це властивості, які виражають діалектичну сутність матерії і виступають як єдність ряду протилежностей: рух і спокій, простір і час, взаємодія і відображення (вищим його проявом є свідомість, якій певною мірою теж можна приписати атрибутивність), безконечність і конечність, безперервність і перервність і таке інше. У зв'язку з характеристикою найзагальніших властивостей матерії виникає питання про системність як одну з її властивостей. Світ, який ми пізнаємо, справді є ієрархічним рядом систем, кожна з яких є елементом у відношенні до системи вищого порядку. Прикладом може бути ряд: елементарні частинки — атоми — молекули — макротіла — Земля — сонячна система — Галактика — Метагалактика. Такі ж системи існують і у живій природі (клітина — організм — вид — популяція — біоценоз — біосфера), включаючи і людське суспільство. Крім тенденції до утворення матеріальних систем і підвищення рівня організації матерії, діє і протилежна тенденція — пониження цього рівня, підвищення міри неупорядко-ваності, "хаотичності" (ентропії). Це свідчить проте, що космос не являє собою картини "розумної" упорядкованості і гармонії. В ньому співіснують елементи і тенденції як упорядкованості, так і хаотичності. Сучасні наукові уявлення про структуру й властивості матерії кладуть в основу ідею про її складну організацію. Згідно з нею кожен матеріальний об'єкт треба розглядати як систему (цілісність), яка характеризується наявністю певних елементів і зв'язків між ними (макротіла як система молекул, молекула як система атомів, клітина, живий організм, біосфера тощо). Ці системи постійно взаємодіють з довкіллям, внаслідок чого змінюються їх деякі властивості, відношення і зв'язки. Частина з них зберігається і становить основу існування даної системи, її структуру.

Кожен об'єкт (система, її елемент) — унікальний. Проте певні групи об'єктів мають спільні (загальні) ознаки. Наявність споріднених ознак дозволяє віднести їх до певних класів, систем, виділяти різні рівні організації матерії. Види матерії пов'язані між собою генетично: кожен виникає з іншого, попереднього. Тому будову матерії можна уявити як ієрархію певних рівнів. Сучасне природознавство доводить, що глибинні структури матеріального світу "представлені" об'єктами елементарного рівня (елементарними частинками та ін.). їх властивості виявились надто відмінними від властивостей макротіл. їм притаманні як корпускулярні, так і хвильові властивості. Закономірності їх руху також істотно відрізняються від закономірностей руху макротіл. До відкриття цих частинок наука виділяла лише два види матерії — речовину й поле. Спочатку речовину пояснювали як перервне матеріальне середовище, що складається з дискретних частинок, а поле як безперервне матеріальне середовище. Пізніше квантова механіка визнала таке уявлення неточним. На мікрорівні поля являють собою сукупність квантів, які можна розглядати як своєрідні частинки з притаманними їм корпускулярними і хвильовими властивостями. Так, електромагнітне поле можна уявити як систему фотонів. У той же час частинки речовини (електрони, позитрони та ін.) фізика в ряді задач розглядає як кванти відповідних полів. В цілому елементарні частинки проявляються в чотирьох типах взаємодій — сильному, слабкому, електричному і гравітаційному. Два останніх типи проявляються на великих відстанях, і тому їм підпорядковані процеси не лише мікросвіту, а й мікротіл, планет, зірок, галактик (макро- і мегасвіт). Сильні й слабкі взаємодії притаманні лише процесам мікросвіту. В останні десятиріччя виявлено, що електромагнітні і слабкі взаємодії становлять сторони єдиної сутності електро-слабкої взаємодії. Елементарні частинки класифікують і за типами взаємодії: важкі частинки (адрони), легкі (лептони) та гравітони. Адрони функціонують у всі типах взаємодії; лептони — лише в електрослабких та гравітаційних, гіпотетичні — лише в гравітаційних. Пошук різних структур становить головну мету фізики. Остання прагне виявити ті глибинні властивості і стани матерії, які в кінцевому підсумку визначають еволюцію Всесвіту, особливості взаємодії і розвитку його об'єктів1. Великим успіхом на цьому шляху було відкриття кваркової структури адронів. І хоч кварки не були виявлені у вільному стані, проте експериментально зафіксовані. Саме кварки, лептони, і виступають у ролі базисних об'єктів у системі елементарних частинок. Вони є "будівельним матеріалом" для речовин. Дякуючи взаємодії кварків, існують ядра атомів. Формування електронних оболонок навколо ядра приводять до утворення атомів. Сьогодні фізика прагне створити єдину теорію елементарних частинок. Виявлені глибинні структури частинок, які проявляються в різних взаємодіях. Наука підходить до виявлення субелементарного рівня організації матерії, єдиної природи всіх елементарних частинок. Саме в закономірностях цього рівня матерії і проявляються основні таємниці нашого Всесвіту, які визначають особливості його еволюції. З дослідженням мікросвіту виникають усе більші можливості для розуміння структури Всесвіту. Субелементарний рівень організації матерії включає ще й такий її вид як фізичний вакуум, в якому містяться "корені" всіх елементарних частинок і фізичних тіл, відбуваються складні процеси. Поява цих ідей послужила основою нових уявлень про розвиток нашого Всесвіту, про його виникнення шляхом вибуху, пов'язаного з масовим "народженням" елементарних частинок у результаті фазових переходів у вакуумі. На основі взаємодій об'єктів субелементарного рівня виникають елементарні частинки, а на їх основі — складніші утворення (атоми та інше). Елементарні частинки, ядра атомів можуть утворювати плазму (вид матерії, подібний до газу). її величезні скупчення, стягнуті електромагнітними гравітаційними полями, утворюють зірки, які є особливим рівнем організації матерії. В їх надрах постійно протікають реакції, в ході яких одні частинки перетворюються в інші, за рахунок чого зірки випромінюють енергію, утворюють інші атоми, а їх взаємодія призводить до появи молекул. За цим слідує рівень твердих, газоподібних макротіл. Особливим їх видом є такі макротіла, які називають планетами. В них дуже складна структура (ядро, літосфера, іноді — атмосфера, гідросфера). Зірки і планети в свою чергу утворюють планетні системи. Великі скупчення зірок, планет, пилу й газів утворюють об'єкти, які називають Галактиками. Ядро Галактики утворюється з щільного скупчення зірок, газу й пилу. Вищим рівнем організації космічної матерії є Метагалактика, яка складається з величезної кількості галактик. Можливо існує багато Метагалактик, які одержали назву По-заметагалактичних об'єктів (поки що гіпотетичних). їх взаємодія утворює багатоярусний Великий Всесвіт — безмежний матеріальний світ із нескінченною різноманітністю форм і видів матерії. На певному етапі розвитку Метагалактики в деяких планетних системах утворюються необхідні умови для формування із молекул неживої природи носіїв життя. Останнє має ряд рівнів матеріальної організації: система доклітинного рівня — нуклеїнові кислоти (ДНК і РНК)та білки; клітини як особливий рівень біоорганізації; одноклітинні та багатоклітинні організми — рослинного і тваринного походження, існують і надорганічні структури (популяції) — співтовариства особин одного виду, пов'язаних між собою загальним генофондом і здатних до самовідтворення. Кожна популяція, будучи системною цілісністю, регулює поведінку і розмноження особин, що входять до неї. В межах популяцій існують складні системи сигналів, які визначають поведінку однієї особини стосовно іншої. До надорганічних рівнів організації матерії відносяться також види та біоценози. Останні утворюються в результаті взаємодії різних популяцій між собою та довкіллям. У системі біоценозу популяції взаємопов'язані так, що продукти життєдіяльності одних є умовами життя інших. Наприклад, будучи цілісною системою (біоценозом), ліс вміщує в собі такі популяції як дерева, гриби, мохи, лишайники та інші, які живуть системно. У свою чергу взаємодія біоценозів утворює глобальну систему життя -біосферу. В ній біоценози взаємодіють між собою, а також з повітряною оболонкою, через яку здійснюється теплообмін Землі з космосом та з водним середовищем. При порушенні цих взаємодій змінюється життя на Землі. Щоб підтримати цю рівнодію, потрібне не лише відтворення певних умов життя популяцій, а й певна їх різноманітність. Будучи складовою життя на Землі, люди постійно збільшують виробничий вплив на навколишнє середовище і цим самим - на динаміку біосфери. Нині антропо- і техногенний вплив на природу настільки значний, що це навіть загрожує виродженням біосфери. Знання та уміле використання людиною законів розвитку останньої, розуміння свого місця в її динаміці є однією з умов існування людства. Поява все нових рівнів організації матерії призводить до зміни біосфери, є результатом її функціонування як цілого в межах нашого Всесвіту. Разом з тим це ціле обумовлює і диференціацію самої біосфери на різних рівнях функціонування живої матерії. В межах біосфери розвивається особливий вид матеріальної системи — людське суспільство, яке має свої системи: нації, класи, сім'я тощо. Воно існує завдяки діяльності людей і включає в себе як необхідний елемент свого функціонування й розвитку духовне життя. Взаємодія людини з природою через практичну діяльність не є простим споживанням людиною природної речовини. У своїй діяльності людина спирається на об'єктивні закони розвитку світу, виявляючи і реалізуючи разом з тим такі можливості, які "самі собою" стихійно не реалізуються: створює штучні речовини, механізми і т.п., що прийнято називати штучною, "другою" природою. В процесі життєдіяльності людства перетинаються дві лінії розвитку: природна еволюція неживої і живої матерії і, так би мовити, штучної матерії, яка лежить в основі суспільнихявищ. Причому друга здійснюється не лише через предмети, створені людиною, а й через зміну самої людини, через u суспільний розвиток. Виникнення людського суспільства як особливого етапу розвитку матерії наводить на думку про можливість існування інших цивілізацій, про космічне майбутнє людства, а це, в свою чергу, ставить вічне світоглядне питання про місце людини в світі, про майбутнє людства. Дослідження взаємозв'язку всіх рівнів існування матерії, включаючи й людину (суспільство), по-новому проливає світло на проблему єдності світу. Послідовно проведений матеріалістичний монізм, який бачить єдність світу в його матеріальності, включає й ідеї діалектичної єдності і різноманітності світового розвитку. Таке розуміння принципово відмінне від вульгарно-матеріалістичного, яка не враховує якісних особливостей різних рівнів організації матерії, в тому числі й вищого, на якому виникає й існує свідомість, дух. Воно відрізняється й від ідеалістичного монізму, який за первинне бере ідеальне, а матерію — за його інобуття.

а) Рух

Рух є способом існування матерії. Проблема руху завжди хвилювала філософську думку. Вже філософи стародавнього світу мали стихійно-діалектичні уявлення про світ. Вони вважали його єдиним і різноманітним, таким, що постійно змінюється, зберігаючи свою цілісність. Одним із перших, хто осмислив мінливість як взаємоперетворення протилежностей, був Геракліт. Старогрецькі філософи помітили також і суперечливість руху, труднощі його вираження в логіці понять (апторії'Зенона). Вчення про суперечливість руху знаходимо також і в філософії стародавніх Індії та Китаю (Лао-Цзи та ін.). Філософи Нового часу на основі наукових досліджень сформулювали метафізичну концепцію руху, в якій намагалися звести всі форми руху до найпростішої — механічної. Ця концепція виступала складовою частиною метафізичного і механістичного матеріалізму. Проте і в той час існувала ідея нерозривності матерії й руху (Дж.Толанд, французькі матеріалісти, М.В.Ломоносов та інші). У рамках ідеалістичної системи Гегель розвинув діалектичну концепцію руху й розвитку як результат і вираження внутрішніх суперечностей. Однак носієм саморуху він вважав не матеріальну дійсність, а абсолютну ідею (дух, світовий розум). Природничо-наукові відкриття XIX століття сприяли становленню діалектико-матеріалістичного вчення про рух. Згідно з цим вченням, рух ? способом існування матерії, її загальним атрибутом; матерія існує не інакше, як у русі. Як підкреслював тоді Ф.Енгельс, уся доступна нам природа утворює певну систему, зв'язок тіл, і те, що ці тіла перебувають у взаємозв'язку, означає, що вони взаємодіють між собою, а ця взаємодія і є рухом. Підкреслюється думка про те, що матерія немислима без руху, і якщо вона протистоїть нам як щось дане (нестворюване й не знищуване), то це означає, шо рух нество-рюваний і незнищуваний1. І ці висновки спрямовані проти ідеалістичних і метафізичних уявлень про матерію як пасивну сутність, яка може змінюватися лише під впливом зовнішніх сил. Насправді ж рух — це внутрішньо притаманна властивість матерії, яка являє собою не пасивну, а активну сутність. Отже, як би ми не "заглиблювались" в неї, ми не знайдемо такої частинки, якій не був би притаманний рух. З другого боку, нема і руху без матерії. Всякий рух матеріальний. Це положення несумісне з так званим "енергетизмом", суть якого в підміні поняття матерії поняттям енергії (зведення матерії до енергії). Спроба мислити рух без матерії призводить до ідеалізму2.В сучасних умовах ще існують деякі форми енергетизму, які грунтуються на сумнівних поясненнях певних відкриттів у фізиці. Так, формула Е = тс2, яка виражає взаємозв'язок і еквівалентність маси і енергії, тлумачиться енергетистами так, немовби виражає взаємоперехід останніх, причому маса ототожнюється з енергією. Насправді ж "маса" і "енергія" виражають певні властивості матерії: маса — міру інертності, а енергія — міру руху. Між ними існує певна залежність, але "перетворитися" одне в інше вони не можуть. Представники енергетизму прагнуть також довести, що й проявом "перетворення" матерії в енергію є так зване явище "дефекту маси" при термоядерних реакціях. Суть цього явища полягає в тому, що синтез чотирьох ядер водню в одне ядро гелію призводить до зменшення маси. Але при цьому не масаперетворюється в енергію, а речовина перетворюється в поле. Останнє, як відомо, не має маси спокою. Наукова філософія доводить, що рух завжди виступає саморухом. Його джерелом є суперечності, які притаманні предметам і явищам. В самому русі теж є протиріччя, оскільки він "є єдністю неперервності (часу і простору) і перервності (часу і простору)... Рух є суперечність, є єдність суперечностей"1. Гострою є суперечність між рухом і спокоєм, мінливістю і стабільністю. В поняття "спокій" наукова філософія вкладає такий зміст, як:

а) наявність протягом певного часу незмінності, по

стійності, визначеності предметів властивостей і відношень,

станів, процесів і т.д.;

б) нерухомість одного тіла відносно іншого. Таким чином,

у поняття спокою вкладають такий же широкий зміст, як і в

поняття руху.

Основою суперечливої єдності руху і спокою є рух. Спокій завжди виступає лише моментом руху. Рух абсолютний, спокій відносний: він завжди має місце стосовно якої-небудь системи відліку, а також стосовно певної форми руху. Якби спокій був абсолютним, то це означало б існування вічних, незмінних предметів (систем). Думка про абсолютний спокій неминуче веде до хибного висновку про те, що рух привнесений ззовні, що колись існував першопоштовх. Відносність спокою, визнання його моментом руху, не означає його несуттєвості. В широкому розумінні він є необхідним моментом всякого руху. А всякий рух — це зміна чогось визначеного. Вона здійснюється в певних формах, з певною швидкістю, має часовий вимір. Це і є моменти спокою. Якби їх не було, то нічого чіткого не можна було б сказати і про сам рух, оскільки він втратив би свої характеристики. Відносна стабільність, рівновага в процесі руху — необхідна умова існування систем, передумова їх розвитку й ускладнення. У філософській літературі по-різному трактується питання про співвідношення понять "рух" і "розвиток". Безумовним є те, що "розвиток" — конкретніша, глибша і змістовніша категорія, аніж "рух". Розвиток — це певним чином спрямований, упорядкований ряд змін, який включає кількісні й якісні зміни. В історії пізнання категорії "рух" і "розвиток" виступають співвідносними ступенями. Спочатку виникло поняття "рух", тобто відображення того, що доступне безпосередньому спогляданню. Поглиблене ждослідження проблеми привело до виникнення поняття "розвиток". Останній не відкривається безпосередньому спогляданню, оскільки потрібні спостереження, зіставлення його даних, їх мислена обробка і таке інше. Згідно з науковою філософією рух багатоякісний. Він здійснюється в різних, взаємозв'язаних формах. Вчення про форми руху матерії узагальнює дані природничих і суспільних наук, які в середині XIX століття накопичили багатий емпіричний матеріал. Відкритий на той час закон збереження і перетворення енергії допоміг зрозуміти і пояснити проблему єдності матерії й руху, різноманітності його форм. Серед розмаїття різних змін можна виділити й основні форми руху, кожна з яких включає сукупність процесів, характерних для певного рівня структурної організації матерії, певного типу матеріальних систем. Ф.Енгельс, наприклад, у свій час виділяв механічну, фізичну, хімічну й біологічну форми. Оскільки діалектико-матеріалістичне світорозуміння поширюється й на суспільство, то до цих форм руху слід віднести й соціальну. Особливість механічної форми руху (переміщення матеріальних об'єктів у просторі) в тому, що вона включена як момент в усі інші форми руху, хоча чим складніша форма руху, тим менше вона може бути зведена до механічного переміщення.

Фізична форма руху охоплює цілий комплекс різних видів руху. Це й процеси, які відбуваються всередині атома, його ядра, рух елементарних частинок, полів тощо. Біологічна форма руху, яка здійснюється на молекулярному рівні. Подібне можна сказати і про біологічну форму руху (процеси, які здійснюються в живому організмі). Сучасна наука виділяє в окрему форму ще геологічну форму руху матерії. Найвищою формою руху є суспільна. До неї слід віднести всі процеси, які виникають і відбуваються в суспільному житті, включаючи й духовну його сферу. Відмінність між формами руху, пов'язана з різними рівнями і типами організації матерії, лежить в основі класифікації фундаментальних наук. Цей принцип був обгрунтований ще Ф.Енгельсом і розвинений на основі сучасних наукових досягнень. Форми руху, які розрізняються за ступенем складності, пов'язані між собою так, що форми нижчого порядку є підпорядкованими моментами, сторонами форм вищого порядку. Наприклад, біологічні явища включають в себе і механічні рухи, і фізичні процеси (виділення тепла, біоструми тощо) і хімічні реакції. Особлива упорядкованість цих процесів пояснюється законами не тільки відповідних форм руху, а й вищої форми руху, якій вони підпорядковані. Так, процес травлення може розглядатись і як ряд хімічних реакцій, і як такий, що детермінований біологічними законами. Соціальні процеси включають у себе в знятому вигляді біологічні моменти. Проте це не свідчить про біологізацію суспільних процесів. Наявність цих моментів зумовлена тим, що носії соціальних відносин — люди — є біосоціальними істотами, мають біологічні потреби, відтворюють потомство, але форми і способи задоволення біологічних потреб визначаються соціальними відносинами і закономірностями. Зв'язок біологічного й соціального при провідній ролі останнього наявний і в процесі взаємодії суспільства з природою. У створенні і функціонуванні ноосфери, техносфери і таке інше.

З усього цього випливають важливі методологічні висновки: пізнання вищих форм руху повинне спиратися на вивчення нижчих форм. Якщо виключити із розгляду останні, тобто абсолютизувати якісну специфіку вищої форми руху, то вона стане незрозумілою, в її розумінні виникають елементи ідеалізму і містицизму. Наприклад, пізнання сутності життя, біологічних явищ неможливе без дослідження біофізичних, біохімічних явищ, без розвитку відповідних "стикових" галузей наукового знання. Відірвати життя від його фізичної і хімічної основи — значить перетворити його на якісну специфіку в щось невловиме, недосяжне. Це приведе до віталізму, який приписує біологічним явищам особливу "життєву силу" (нематеріальну, містичну).

Недопустимим є і зведення вищих форм руху до нижчих (наприклад, біологічних процесів - до суми механічних взаємодій чи фізико-хімічних процесів і таке інше). У процесі пізнання потрібно виявляти якісну специфіку і закономірності цих вищих форм.

б) Простір і час

Простір і час є формами існування матерії. Як і остання, вони дані нам уже в безпосередньому сприйманні, хоч уявлення простору і часу як таких стало можливим лише на основі певного соціально-історичного досвіду. Їх характеристику можна дати шляхом посилання нате, шо простір — це загальна форма протяжності і співіснування матеріальних об'єктів, порядок розміщення одного тіла відносно іншого. Час — це загальна форма тривалості й зміни явищ чи стадій протікання матеріальних процесів. Самі поняття "протяжність", "співіснування", "тривалість", "зміна" вже передбачають поняття простору й часу. До характеристик простору слід віднести його тривимірність, рівноправність напрямів та симетричність. До характеристик часу — одномірність, одно-спрямованість та незворотність. Названі поняття легше констатувати, аніж пояснювати, пов'язуючи їх з певними властивостями, матеріальними процесами. Діалектико-матеріалістична філософія визнає простір і час об'єктивно-реальними формами існування матерії. В.І.Ленін писав: "Визнаючи існування об'єктивної реальності, тобто рухомої матерії, незалежно від нашої свідомості, матеріалізм неминуче повинен визнавати також об'єктивну реальність часу і простору"'. Насправді ж простір і час невіддільні від матерії, всезагальні її атрибути. Простір безкінечний і безмежний. Перебіг часу теж не має ні початку, ні кінця. Отже, матеріальний світ безкінечний у просторі і вічний у часі. Нерозривний зв'язок простору, часу й постійно рухомої матерії, був обгрунтований діалектико-матеріалістичною філософією ще задовго до того, як цей зв'язок одержав природничо-наукове підтвердження в теорії відносності та інших фізичних теоріях. Ф.Енгельс у свій час підкреслював: "... основні форми всякого буття є простір і час; буття поза часом є таке саме величезне безглуздя, як буття поза простором"2. Далі він пише про те, що "обидві ці форми існування матерії без матерії є ніщо, пусті уявлення, абстракції, які існують тільки в нашій голові"3. Таке розуміння простору й часу долає метафізичний відрив їх від рухомої матерії, що було притаманне класичній нью-тонівській механіці. Згідно з її уявленнями, простір і час є "вмістилищами" матерії. Простір вважався однорідним, а час таким, що всюди протікає однаково. Ньютонівська фізика вважала правомірним говорити не лише про взаємно відносний рух матеріальних об'єктів, але й про абсолютний їх рух, тобто про рух стосовно абсолютного, нерухомого, незмінного простору. Відрив простору й часу від матерії, матеріальних взаємодій виражався і в уявленнях ньютонівської фізики про миттєву дальнодію, тобто миттєву передачу сигналів через "порожній" простір.

Проте слід відмітити, що в історії філософії розвивалася й інша концепція простору й часу, яка розглядала їх у нерозривному зв'язку з матерією (Арістотель, Декарт, Лейбніц). Пізніше ця концепція одержала всебічне обгрунтування і послідовно матеріалістичне пояснення в діалектико-ма-теріалістичній філософії. Із визнання нерозривного зв'язку простору й часу з матерією випливає, що різноманітності матеріальних систем повинна відповідати різноманітність простору й часу з різними метричними і типологічними властивостями. Правда, ці "простори" й "часи" не відгороджені одне від одного непрохідними межами, становлять частини єдиних простору й часу матеріального світу. Звідси випливає, що простір і час (які сама матерія) не можуть бути відразу повністю пізнаними, як і не можуть бути "дані" людині від самого початку в ролі апріорних, тобто досвідних, незалежних від досвіду уявлень. Реальні простір і час завжди багатші людських уявлень і понять, які є їх відображенням. В.І.Ленін писав: "В світі нема нічого, крім рухомої матерії, і рухома матерія не може рухатись інакше, як у просторі і в часі. Людські уявлення про простір і час відносні, але з цих відносних уявлень складається абсолютна істина, ці відносні уявлення, розвиваючись, ідуть по лінії абсолютної істини, наближаються до неї"'. Вчення діалектико-матеріалістичної філософії про єдність матерії та форми її існування (руху, простору, часу) грунтується на сукупності природничо-наукових знань і знаходить все нові й нові підтвердження. Ще М.І.Лобачевський (1792-1856), розробляючи неевклідову геометрію, виходив з ідеї залежності геометричних властивостей від фізичних. Його дослідження були продовжені німецьким математиком Г.Ріманом та іншими. Особливо вагомим внеском у природничо-наукове обгрунтування діалектико-матеріалістичних уявлень про простір і час, їх зв'язок з матерією стала теорія відносності А.Ейнштейна (1879 — 1955). У спеціальній теорії відносності обгрунтована залежність просторово-часових характеристик матеріальних об'єктів від взаємно відносного руху цих об'єктів, показується відносність одночасності: події одночасні відносно однієї системи відліку можуть бути неодночасними стосовно іншої системи. Суттєвим при цьому є і те, що якщо одна з цих подій є причиною іншої, то їх часова послідовність від системи відліку не залежить, оскільки причина, безумовно, передує своєму наслідку.

Показуючи відносність просторових і часових інтервалів, узятих окремо, залежність їх від системи відліку, теорія відносності встановлює постійність просторово-часового інтервалу, що виражає єдність простору й часу. В загальній теорії відносності обгрунтована залежність просторово-часових характеристик від розміщення матеріальних мас: утворення скупчень матерії є великою середньою густиною, а, значить, інтенсивним гравітаційним полем спричиняє "викривлення" простору й гальмування протікання часу. Передбачені теорією відносності ефекти пізніше були підтверджені прямими спостереженнями. На висновках теорії відносності та інших сучасних природничо-наукових концепціях розробляються способи ідеалістичних спекуляцій стосовно проблеми простору й часу. Вони виражаються в обгрунтуванні того, що Всесвіт обмежений у просторі й часі, тобто, має конечні розміри. Ці спекуляції грунтуються на неправомірних припущеннях, пов'язаних з екстраполяцією деяких властивостей обмежених космічних систем (навіть таких масштабних, як Метагалактика) на "світ в цілому".

Із діалектико-матеріалістичної філософії випливає, що безконечна якісна різноманітність матеріальних об'єктів і систем має своїм наслідком і вираженням багатоманітність "просторів" і "часів". І тільки з урахуванням цього можна сказати, що "наш простір" (простір Метагалактики) обмежений і "наш час" (в тому ж розумінні) мав початок. Проте цей висновок не може поширюватися на всезагальні, абсолютні простір і час "світу в цілому", хоч у пізнавальному плані само поняття "світ в цілому" завжди залишається проблемою.