На відміну від інших істот, які не усвідомлюють себе засобами абстрактного мислення з-поза меж власної особини, людина є свідома наявності загальнолюдського начала у своїй частковій етнічній сутності, і цей дуалізм, будучи рушієм міжнаціональних стосунків, таїть також і небезпеку.

При певній інтелектуальній обмеженості така роздвоєність стає нестерпною, і тоді виникає патологічне бажання здушити в собі одне з начал. А розтоптавши його у власній душі - як же легко наважитись насильно звільнити від нього й інших... Надто відомі приклади гіпертрофованої ксенофобії, породженої фальсифікацією гасел націонал-фашизму. Але ми все ще мало здаємо собі справу з катастрофічних наслідків такої різновидності фашизму, яка ґрунтується на космополітичних засадах.

У незвіданих закутках людської підсвідомості дрімає феномен самознищення. У закутках суспільної підсвідомості криється патологічний потяг до духовного самовихолоштання, – і де знайти силу, яка відновила-б рівновагу між космополітичним а націоналістичним началами, незворотно порушену катастрофічним винищенням останнього? Де віднайти сили, щоб зупинити заразу яничарства, яка розповзається світом, прикрившись прапором інтернаціоналізму?

За підтримки космополітичних капіталів сьогодні у світі тихцем, але успішно, пропагується хибне ставлення до націоналістичного світогляду як до такої-собі непристойності, неприйнятної в інтелігентному товаристві. Хибне трактування націоналізму поширюється, на превеликий жаль, як в середовищі української так званої "демократичної" інтелігенції, так і сучасною греко-католицькою церквою.

Відкриймо "Брокгауз" видання 1897 року: "Жанна д'Арк вперше дала просту і ясну формулу чисто національного патріотизму: «бути незалежним від чужоземців на своїй землі і мати посеред себе свого власного голову»". У 1897 році "Брокгауз" не полюбляв націоналізму: "Основою деякої популярності, якою іще втішається націоналізм, є його помилкове змішування з патріотизмом". Минуло сто років, – і що ж залишилось од "деякої популярности" націоналізму? Багато, виявляється, осталось. Нинішній "Webster’s New International Dictionary" вже не соромиться прямо ототожнити націоналізм із патріотизмом: "ревна відданість власній нації або її ідеалам, патріотизм".

Подібні тлумачення зустрічаємо й в других джерелах: "доктрина відданості національним традиціям і пориванням" ("Larouse"), "прагнення національного поступу чи незалежності, відданість інтересам власної нації" ("Random House Dictionary"); "Душевний стан, почуття належності до великої групи зі спільною мовою, історією і прагненнями. Він залучає почуття відповідальності за долю нації і бажання допомагати у формуванні її майбуття. Націоналізм є найсильнішою політичною і духовною силою, що керує народами в напрямі здобуття повної національної незалежності і кращої організації їхніх економічних і культурних інтересів(!)" ("Encyclopaedia International").

Справа проста. Ті політичні сили, які не бажають признавати право гноблених на активний, чинний, дієвий патріотизм, завжди намагаються відділити його од націоналізму, ненавидячи в останньому ідеологію боротьби, активного заступництва за національні ідеали та інтереси. Ці сили намагаються впоїти в Українця переконаність у призначенні бути вічною жертвою. Фарисейськи покликаючись то на релігійні засади, то на "загальнолюдський гуманізм", який чомусь іще жодного разу за сотні років не повертався гуманізмом щодо самих Українців! Незабутнє враження справив на мене свого часу виступ пана Андрія Шкраб'юка 13 червня 2002 року на семінарі, організованому часописом.

"Якось я собі просто ішов до нашого Шевченківського гаю [музей дерев'яної народної архітектури]… і, подивившись на ті дерев’яні церкви,… я побачив у красі цієї спадщини народної архітектури… такий вияв українства, який нічому не шкодить, який може співіснувати із усім іншим. Крім того я побачив навіть певну символічність у тендітності тих церков – їх дуже легко спалити, бо це є дерев’яне, в чому якраз є вся вартість національної спадщини. Це є щось дуже гарне, щось таке, що не претендує на те, щоби мною цілком оволодіти, щось, що існує саме по собі. Я, очевидно, є сином цього, і, якщо воно є загрожене, я на свій спосіб якось можу це обороняти".

Воно вже давно і серйозно є загрожене, пане Андрію, але такі сини, які бояться скинути з плечей кровопивцю, аби він при падінні надто боляче не побився об землю, – ніколи нічого не оборонять. Ви дійсно можете співіснувати, але не майте ілюзій, що, – хоча-б самим лиш фактом свого існування, – ви нікому не шкодите! Заважаєте і шкодите своїм зважанням хоча-б і тому "Німцеві, що на Січі картопельку садить" (Т.Шевченко), – бо де ж йому її садить?

Дивні панове, як-от пан Шкраб'юк, бачать у націоналізмі тільки ту "пристрасну відданість нації, яка супроводжується часом ксенофобією і бажанням відосіблення" (од кровопивці, додамо від себе) – ("Robert"). Коли ксенофобія породжена ксенократією, – з якого кінця належить братися до лікування суспільства? Начебто екстремістське переконання, що усі біди – соціальні, економічні, екологічні – мають, сьогодні і в Україні, національне підґрунтя, – несподівано, навіть для мене самого, одержало стовідсоткове підтвердження на 10 році "незалежності", в міру становлення російськомовного буржуя: досить застановитися, в чиїх руках серйозні гроші, досить відкрити очі та глипнути, як виглядає вгодований face чиновника біржі або банку.

Цілеспрямована військово-патріотичне омосковщення останніх десятиріч формального московського сов'єтизму, яка обернулась вульгарною деморалізацією (в тім числі денаціоналізацією, – бо немає моралі без усвідомленого національного патріотизму) усього суспільства за десять років "незалежного" і неформального українського сов'єтизму привела до такого цікавого явища, коли кримінальна раса утримуючих владу не може бути признана громадянством за рідну.

Сьогодні кожен рух за соціальну справедливість, моральність, законність чи просто людське суспільство; за збереження природи, навіть просто за збереження звичайного здоров'я Українця; захист людського життя від бандитизму, захист підприємця від криміналу, підтримка українського дрібного виробника, – чистісінько всі проблеми, не вирішення яких загрожує нині простому біологічному існуванню населення України – з повним правом можуть трактуватися саме в контексті національному.

Дивоглядний, на перший погляд, але закономірний парадокс кравчуківської соціал-демократичної (об'єднаної з т.зв. націонал-демократами) біловезької незалежності: в українській державі назріває ситуація невідворотного національно-визвольного руху українського народу! Ще більш дивною, навіть містичною, виглядає зворотна закономірність – за яку-б ниточку не потягнути – вона приведе до браку гідного самоврядування українського міщанина і українського селянина, як до першої причини катастрофи суспільства (бо коли суспільство не розвивається, а тільки розсмоктується чужинськими для нього паразитами, – то цей стан вправі кваліфікувати як катастрофу).

Коли влада у суспільстві потрапляє до рук осіб, які свідомо і з насолодою мазохіста знівечили у власній душі залишки етнічної натхненності, це повертається фатальною драмою для цього суспільства. Знищивши себе морально, воно знівечить і землю, з якої живе, а далі, підвладне атавізму кочівництва, у підсвідомих пошуках втраченого підґрунтя, кинеться руйнувати сусідів, знищить і їх, аби врешті сконати, спостигнувши останню жертву в собі самому.

Якою є ґенеза українського перевертня? Зазнаючи постійного національного переслідування, як за часів власне сов'єтизму, так і в нинішні часи кримінального україножерного капіталу, слабші характери не витримують і, не маючи можливості компенсувати власну пригніченість гнобленням інших, підсвідомо шукають виходу у звироднілому торжестві над паростками батьківської віри у собі самому, над невинним відлунням материної пісні у власній запроданій душі.

А вже далі, утішившись такою сатанинською перемогою над власним сумлінням, – як же принадно з наростаючим завзяттям холодної байдужості нищити, як свідків духовного докору, подібних собі, але що встояли перед наверненням у диявольську віру вселюдської космополітичної ніякості.

Віра в національні ідеї, обов'язок перед фантомом нації, завжди напували живим нектаром шляхетності тих діячів культури, науки і політики, які залишались при засадах націоналізму. Індіра Ганді в передмові до книги батька пише: "…так само, як не може бути справжньої взаємної залежності без самостійності, справжній інтернаціоналізм може бути закладений лише на націоналізмі, вільному од шовінізму" (в книзі: Дж. Неру, «Взгляд на всемирную историю»).

Брак відчуття націоналістичного призначення в людей ніяких компенсується переважанням гедоністичних мотивів у їх житті. Особини, що безповоротно запродали сакральне начало людини у своїх душах диявольському потягу до інтернаціонального гедонізму, легко сягають багнистих глибин яничарства, набути здатності поливати болотом і гнітити космополітичним чоботом міть національної ідеї. Ницим мав-би бути і народ, що гостить зайд, які топчуть стяг його призначення.

Стяг національного змісту є символом єдності і прощення, символом спадковості, змінювати якого не дано. На ньому кров патріотів та ворогів, праведних і блудних, сльози сиріт і вдів, він є: надія вічної мети; коротка мить свободи. У нього мати загортає серце немовляти, і вийняти їх можна тільки разом. Це –стяг націоналізму.

Він означає: віру у збереження та утвердження в морі людськості також і рідної нації; віру в спеціальну (не вищу і не виключну, але неповторну) конкретну її роль в історії цивілізації, – роль, яку не може виконати жодна інша нація з тієї простої причини, що інші нації виконують інші ролі; переконання в тім, що дане специфічне історичне місце (яким-би мізерним воно не виглядало для когось стороннього) призначене Творцем саме для даної нації, і саме в цьому місці в конкретну історичну мить повинен втілитися дух нації у плоть власної державності – перед тим, як увійти до царства рівних.

Націоналізм є благо. Так виглядає справа на нинішній час. А кому цікаво, як трактувалося поняття націоналізму ще перед Першою світовою війною, зауважу, що "борцем в ім'я торжества найвищих ідеалів справжнього націоналізму" вважали Івана Франка такі світочі української громадсько-політичної думки та культури, як Антонович, Леся Українка, Лисенко, Старицький, Нечуй-Левицький, і ще десятки високих діячів (повний текст Вітального листа 1898 року гляди у "Просвіті", число 19 за жовтень 1990 року).

Тому особливо прикро було чути в телевізорі, десь у червні 2000 року, про "якийсь вузький націоналізм" (це Франко з десятками томів його творів є вузький!) – з уст молодого випускника, правдоподібно, ватиканської школи, при нагоді ювілейних урочистостей, присвячених 135 річниці народження митрополита Андрія Шептицького. Так, правда, що Митрополит був безумовно "вільний від якогось вузького націоналізму". Але другою правдою є те, що коли чийсь світогляд є настільки вузьким, як у нинішньої галицької "інтелігенції", то йому далеко до націоналізму. Націоналізм не може бути "вузьким", зате він мусить бути самовідданим.

Націоналіст повинен дуже добре орієнтуватися в перевагах, здобутках, історичних чинах інших народів та культур, щоб усвідомити те місце, яке призначене йому самому. На одміну від космополіта. Який не має свого місця. Церква, яка стільки страждала в ім'я українського Бога і українського націоналізму, могла-би про такі речі пам'ятати… замість вішати таблички з англо- і польсько-мовними написами при вході до головного собору Української національної віри. Відчуття нестерпного душевного болю зрадженого батьками сироти переслідує мене тим частіше, чим частішають спостереження, що моя Церква одвернулась од українського націоналізму.

Є одна така проблема, що при великій кількості розумних статей різних авторів, які одностайно і правильно (на мій приватний погляд) оцінюють стан українського суспільства і причини цього стану, не знаходимо відповіді на запитання: якщо ми знаємо, що є зле і хто це "зле" витворяє, – то чому не лікуємось?! І ось тут зачинається те, що можна-би назвати шизофренічним роздвоєнням суспільної психіки.

Йдеться про дуже просту річ: про впоєне, стараннями української, переважно галицької, інтелігенції, до свідомості українського загалу переконання, що обстоювати рідне право коштом кривди неприятеля – є гріх. Великий обман, який зінтернаціоналізована думка європейського істеблішменту лукаво накидає окупованому українському суспільству. Жоден народ, жодне суспільство в подібні речі не вірить, хоча фарисейськи їх проповідують усі "цивілізовані" держави. Єдиним, хто щиро підставляє щоку для чергового ляпаса, є щирий Українець.

Гляньмо ближче. Історія людства, при пильному розгляді, – це є наука про здібність одних народів шляхом неправди і кривди одібрати життєвий простір (інформаційний, економічний, географічний) у других. Іншими словами – наука про пошук суперника. Бо без суперника вироджується і гине кожен рід. Людина не має суперників в природі. Тому нація їх шукає серед подібних собі. Властивість людського роду ділитись на групи і ворогувати задля конкуренції може бути виведена теоретично, як необхідна для самого існування.

Але потреба в цьому теоретичному доведенні відпадає одразу при першому погляді на нинішню, найбільш "цивілізовану" історію. Такі поняття, як толеранція, справедливість, терпимість, людське право, і багато подібних, є надзвичайно важливими, але вони виконують, так-би мовити, допоміжну регуляторну функцію, забезпечуючи успіх основних інстинктів суперництва та виживання коштом інших.

Тому дуже мудрі та гуманні слова про те, що "не можна будувати патріотизму, люблячи тільки своє, і ненавидячи інших" заслуговують на найвищу шану: не варто класти їх на папір та вимовляти. Принаймні, не адресувати до Українців, гнаного та визискуваного Інтером народу ("Високий замок", 15 березня 2002 року, Бо кожне сотворіння мусить когось ненавидіти. Наприклад, голубка ненавидить коршуна, який пантрує над її гніздом. І тільки вовк не має ненависті до ягняти, яке йому завинило вже тим, "что хочется мне кушать". Привілея толеранції є привілеєю і гонором сильного, але не того, кого топчуть.

Якщо постійно закликати гноблений нарід, аби він перестав ненавидіти своїх мучителів, тоді він почне ненавидіти себе самого. Що і потрібно. Добрим прикладом "толєранції" служить цитата з Нового заповіту в перекладі Куліша: "Хто ж зблазнить одного з сих малих, що вірують у мене, краще йому, щоб повішено млинове жорно на шию йому, та й утоплено в глибині морській". Не раджу прислухатися до псевдоукраїнської лексики, якою спілкуються наші дітлахи в дитячих садочках, якщо бажаєте зберегти псевдохристиянську цноту і не спалахнути сердечною ненавистю до скацапізованих виховательок на чолі з міністром "освіти".

Церква заперечить, що ходить про "загальнолюдські цінності" і нетерпимість не в стосунку до ближнього, а в стосунку до блазнів Сатани. Що ж, московський Кремль, з усією кацапською етнопсихологією, включаючи осквернення українського мовного психотипу, від початку призначений Вищими силами під місце для матеріалізації Сатани з метою, про яку можемо тільки здогадуватись. У цім моя віра. А щодо "загальнолюдськости", то маємо невеличку заковику: "Послано мене тільки до загублених овечок дому Ізрайлевого".

Звісно, альтернатива до націоналізму існує. Ягве з прихильністю і розумінням, помноженим на зелені купюри, заопікується кожним, хто стани під прапор глобалізованої віри у споживацьке суспільство. Але це не український Ягве. Це бог Інтера, глобалізованих наркотиків, порнухи, допінгового спорту, шахрайства, зрештою, – бог цієї-ж вічно проклятої Москви. Чи йому служимо? Зрештою, в галичанському суспільстві навіть сам Люцифер неминуче маліє аж до жалюгідної подоби мастурбуючого Бахусика. Незнайомство з поняттям "гідність".

Нехтування охайністю мови, звичаю, моралі. Меншевартість і брак найменшого чуття самоповаги. Мамона і запобігання. Оце і є те, що керує "інтелігентними" (в сучасному галицько-українському розумінні) людьми. А може – не це? Може, даремно дошукуватися прихованих вивихів етнопсихології? Не виключено, що в умовах відносної демократії, коли щез явно-жорсткий, примітивно-поліційний, державно-кагебіський тиск на мову, тиск, який ще міг спровокувати відруховий спротив навіть у безнадійного духового раба – не виключено, що тепер виходить нагору властиве для пересічного малороса, інстинктивне, босяцько-інтелігентське москвофільство? Жадоба Пана. Зоологічний потяг до справляння нужди бути Підножкою Москви. Eксгібіціоністський етно-мазохізм… і все?. І жодної філософії…

Складніше стоїть справа з так званою "поміркованістю" не зовсім пересічної, тобто освіченої, людини. Ось послухаймо, як це відбувається у висиланні "Обрії". Слухач в листі запитує: як зробити, щоб на противагу пануванню російської мови панувала українська? Саме так поставив питання слухач. Переляканий гість програми відповідає: я також хочу, щоб спілкувалися (боїться повторити "панувала") українською мовою.

А далі "інтелігент" не був-би собою, якби й зовсім не цофнув назадгузь: "при цьому я хочу, щоб ми приймали гостей і спілкувались з ними їх мовами, щоб ми знали багато мов." Можливо, Президент Росії (у неписані компетенції якого входить приймати і затверджувати "неформальний" телефонічний рапорт Президента України про новопризначеного Першого Міністра "Незалежної") – можливо, він приймає намісника Кучму і спілкується з ним українською мовою? Чи Президент України не тягне навіть на титул "гостя" з наведеної вище цитати? Коли Москва не спілкується з гостями їх мовами, то чи мусить Президент України спливати смальцем запопадливости, яка схожа швидше на лизоблюдіє, чим на гідну ввічливість?

Ми повинні знати чужі мови… Ви, Читачу, маєте право вивчати чужі мови. Я теж так чиню. Але ми з Вами не маємо права забувати, що Україна – велика держава. Може, іще не з великої букви, та все-ж велика. Чи багато людей, навіть інтелектуалів, у чужих краях знає українську мову? Український освічений "толерант" до такої міри сам себе задурманив, намагаючись усьому світові втерти носа своєю примирливістю та "інтелігентністю", що давно згубив власну сутність.

Хизуватись перед першим-ліпшим чужинцем, як ви добре вмієте по-їхньому балакати – є виявом не інтелекту, лиш суржикової "інтелігентності". Несподіваним відкриттям для затурканого американо-кацапським інтернаціоналізмом українського "інтелігента" буде спостереження, що ні пересічний Норвежець, ні рядовий Італієць чи навіть Німець підкреслено не бажає послуговуватися, а частіше – просто не володіє ні англійською, ні такою авторитетною в Україні російською мовами.

Так само і Англійці, навіть інтелектуали від науки, не бажають практикуватися у володінні континентальними мовами. Всеохоплююче переконання, зумовлене у великій мірі пропагандою з боку агресивного космополітизму, – що границі між культурами затираються – є перебільшеним. Мене тут менше обходить, що деякі Американці чи Англійці володіють французькою мовою. Мене цікавить ДУХ. Люди творять засобами своєї мови, самі від себе, для себе, багато і добре. А от Українці творять, може, і по-своєму, та не для себе… Тому і надають своїм творінням чужинецьких форм.

Спілкуючись з українською інтелігенцією, часом несподівано відкриваєш сумний для нинішнього жорстокого часу факт, що старше покоління, яке на словах віддає шану українському націоналістичному рухові минулих часів, насправді давно і вщент позбулося самого духу націоналізму. Духу, що жив тільки силою власної суті. Збаламучене настирливими совєтськими звинуваченнями в "націоналістичній обмеженості", воно, це старше покоління оставшихся при житті інтелігентів, вже традиційно, несвідомо для себе самого, плутає благо національної розвиненості та самодостатності з гріхом обмеженої національної самозакоханості.

Не хочу поіменно ображати шанованих, поважних, вчених і патріотично налаштованих українських інтелігентів, вказуючи арогантським пальцем на їх неусвідомлену слабість, породжену довоєнним, надто пристойним, вихованням, опертим, за європейськими зразками, на запізнілих псевдо-вікторіянських засадах благопристойної чемності і внутрішньої терпимості… на жаль, у далеко не європейському галицькому суспільстві.

Читач впізнає оцю несмілість незайманої дівиці в кожному виступі вченого, політика, громадського діяча, який за жодні гроші не згодиться похвалити щось українського, агітувати за щось українське, не згадавши, що, мовляв, є ще й інших народів не гірші здобутки. Коли ми, наприклад, агітуємо за українські пісні, виступаючи проти засилля російських, – то не можемо при цій нагоді обійтися без пропаганди ще й чеських та польських (24 квітня 2000 року, радіовисилання "Вас слухають").

Що це є таке: безсилля самостійності, жах перед власною сміливістю, намагання коштом "чеських та польських" виперти зі Львова російські пісні, чи отакий собі асикураційний завдаток перед звинуваченням у "вузьколобому націоналізмі"? Подібне панство, наводячи Шевченкові словах "і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь", завжди наголошує на першій половині, бажаючи нею "виправдати" другу.

Тим часом, зовсім очевидно, що поет якраз протиставляє другу частину свого висловлювання першій, силою другого заклику частково навіть заперечує першу, констатуючу, половину. Зрештою, без великих премудростей, спитаймо себе самі, чи вільний Француз, обурюючись проти засилля англомовних пісень, колись "оправдовував" своє обурення тим щасливим фактом, що, окрім англомовних, існують ще й пісні з Німеччини та Італії? Чи відчуває вільна людина потребу прикривати свій націоналізм маскою інтернаціоналізму?