Ця істина підтверджується багатьма свідченнями Писання, де заперечуються і відкидаються фальшиві припущення деяких людей про матерію, спів вічну Богові, чи про ненароджені душі, яким Бог якби дав небуття самої їх природи, але лише порядок і благоустрій. Також і в книзі, написаній Ярмом, відому під назвою "Пастиря" – ангела покаяння, говориться так: "Найперше віруй, що єдиний Бог, що все створив і улаштував, що все привів із небуття в буття, Який все тримає, але Сам не залежить ні від Кого".
Підтвердивши самобутність Отця однак Оріген зазначає, що в Святому Письмі немає жодного виразу, де б Дух Святий називався творінням.
Оріген дальше звертається до тих місць Св. Писання, де згадується про дух без пояснень, які б вказували який це рух і вважає, що і цей дух необхідно розуміти у відношенні до Святого Духа.
Наводить приклад: "Плід ж Духа: любов, радість, мир" (Гал. 5,22), і т.п. або "духом почавши закінчите тепер тілом?" (Гал. 3.3). Це розрізнення можна застосувати і по відношенню до Старого Завіту, де, наприклад, говориться: "дає дихання народу на землі, і дух який ходить по ній" (Ісаї. 42,5).
Насправді все, що існує на землі, тобто земне і тілесне, безсумнівно, співпричасне Святому Духові тому, що отримує Його від Бога. Звертаючись до книги пророка Ісаї (Ісаї 6.3), де пророк споглядав двох шестикрилих серафимів, які взивали один до одного і говорили: "Свят, Свят, Свят Господь Саваоф" – Оріген вважає, що цих двох серафимів необхідно розуміти як Сина Божого і Святого Духа. Навіть і в словах пісні Авакума: "Посеред двох тварин, або двох життів Ти будеш пізнаний" (Аван. 3.2) необхідно розуміти у відношенні до Христа і Святого Духа.
Дальше Оріген, викладаючи своє вчення про Святого Духа, розглядає яким чином здійснюється процес Богопізнання і яку роль відіграє в цьому процесі Святий Дух.
Насправді, всяке знання про Отця здійснюється через одкровення Сина в Святому Дусі, так що ці обидві (істоти), Яких пророки називають тваринами чи життями, слугують причиною пізнання про Бога Отця. І як про Сина говориться, що "Хто є Отець, не знає ніхто, крім Сина, і кому Син захоче відкрити" (Лк. 10, 22), так і про Святого Духа апостол говорить: "Нам Бог відкрив це Духом Своїм, тому що Дух всюди проникає і в глибини Божі" (1 Кар. 2.10).
Навіть Спаситель в Євангелії згадуючи про Божественні і глибокі вчення, які ще не могли вмістити Його учні, говорить апостолам: "Ще багато маю вам сказати, але тепер ви ще не можете всього вмістити. Коли прийде Він, Дух істини, то настановить вас на всяку істину. Утішитель ти Дух Святий, якого пошле Отець в ім’я Моє, навчить вас усього і нагадає вам все, що Я говорив вам" (Іоанн 16,12; 14,16).
Звідси необхідно вважати, що як Син, один тільки знає Отця, відкриває (Його), кому хоче; так і Дух Святий, проникаючи в глибини Божі, відкриває Бога, кому хоче, тому що "Дух дихає, де хоче" (Іоанн 3,8). Але Оріген застерігає, що недопустимо думати одночасно, що Дух володіє пізнанням (Отця), оскільки відкриває Його Син, і якщо Дух знає Отця через одкровення Сина, то це означає, Він переходить від не відання до знання. Якщо сповідувати Духа Святим і одночасно приписувати Йому незнання, це буде нечестиво і нерозумно.
Хто ж насмілиться сказати, що Святий Дух спочатку був кимось іншим, а потім, через удосконалення, зробився Святим Духом і що, коли ще не будучи Святим Духом, Він не знав Отця, а пізніше, отримавши знання, став Святим Духом? Якщо б це було так, то Святий Дух, напевне, ніколи б не знаходився в єдинстві Трійці, тобто в єдинстві незмінного Бога Отця і Його Сина: ця єдність можлива лише в тому випадку, коли Сам Дух завжди був Святим Духом. Терміни "завжди" і "був" в цьому випадку за Орігеном означають час лише в переносному значенні, тому що ці вирази мають часове значення, а предмети, про які ми говоримо, лише на словах допускають часову ознаку, за своєю природою вони переважають всяку думку про час.
Оріген перед собою ставить ще одне запитання: "Чому людина, яка відроджується через Бога до спасіння має потребу і в Отці і Сині, і в Святому Духові, і чому спасіння здійснюється через цілу Трійцю; чому неможливо перебувати в Отці або Сині без Святого Духа? Щоб відповісти на ці питання Оріген пропонує розглянути особливу діяльність Святого Духа і особливу діяльність Отця і Сина.
Він зазначає: "Я думаю, що діяльність Отця і Сина простягається як і на святих, так і на грішників, як на людей розумних, так і на безсловесних тварин, і навіть на не одухотворені предмети і взагалі на все існуюче. Діяльність Святого Духа ні в якому разі не простягається на предмети не одухотворені або на одухотворені, але безсловесні істоти; не простягається вона і на істоти розумні, які перебувають в злі і не направилися до кращого.
"Діяльність Святого Духа, на мою думку – говорить Оріген, охоплює лише тих, хто навертається до кращого і ходять шляхами Ісуса Христа, тобто живуть в добрих ділах і перебувають в Бозі". (Із листа Юстиніана до Міни: "Бог Отець, володіє всім, діє на кожну істоту, сповіщаючи кожному буття від Свого особистого буття, тому що Він є "сущий". Менший від Отця Син, діяльність Якого охоплює лише розумні істоти, тому, що Він – другий від Отця. Ще менший Святий Дух, який діє лише на святих. Тому сила Отця більша за силу Сина і Святого Духа, і сила Сина більша за силу Святого Духа, і знову, сила Святого Духа більша за силу святих".
Оріген на основі Св. Писання намагається показати, що Отець і Син діють як на святих, так і на грішників. Всі розумні істоти є причасниками Слова, тобто розуму і носять в собі зерна Премудрості і Правди, якою є Христос. І в Тому, Хто істинно існує і Який сказав через Мойсея: "Я є сущий" (Вих. 3,14), бере участь все існуюче: і ця участь в Богові Отці простягається на всіх, як і на праведників, так і на грішників, як на розумні, так і на нерозумні створіння, - тобто на все існуюче. Дійсно, і апостол показує, що всі є при часниками Христа, коли говорить: "Не говори в серці Своєму: хто зійде на небо? Цебто Христа звести додолу, або: "Хто зійде в безодню? Цебто вивести з мертвих Христа". Але що говорить Писання? Близько тебе слово, в устах твоїх і в серці твоїм" (Рим. 10, 6-8). Цими словами апостол і вказує, що Христос, як Слово або Розум, перебуває в серці усіх, і Саме в єдності з Ним вони розумні. Підтверджуючи ту думку, що в Отці і Сині беруть участь все існуюче з живої і неживої природи, він наводить ще безліч посилань на Святе Письмо це і Ів. 15,22; Як. 4,17; Лук. 17, 20-21).
Роблячи підсумок в своїх міркуваннях, він доходить до цілком логічного висновку, а саме: "Якщо розуміти Їх в відношенні до всіх людей взагалі, це означає, всі люди є співучасники в Бозі". Але чи припустиме це твердження відносно Духа Святого. Оріген категорично заперечує це твердження, не може бути припустимим відносно Св. Духа, і обґрунтовує свою думку: "На думку деяких, і Адам пророкував, - тому ця участь повинна вважатися вже не загальною, але належною лише святим". Під час потому, коли всяка плоть спотворила шлях Божий, Бог, як написано, сказав про недостойних і грішників: "Не буде Мій Дух перемагатися людьми навіки, тому що вони плоть" (Бут. 6,3). В цьому місці Св. Письма Оріген вбачає саме чітке підтвердження своїм словам, що "від кожного недостойного Дух Святий відніметься", а тому лише святі є при часниками Св. Духа.
Таким чином, за Орігеном, діяльність сили Бога Отця і Сина простягається на всяке творіння без різниці; в Святому Духові беруть участь лише святі. На основі вищесказаного, а саме, що Святий Дух помагає лише святим, благо дійства або дієвість Отця і Сина простягається на добрих і злих, праведних і неправедних, Оріген одразу ж застерігає, щоб ніхто не подумав, що цим самим висловлена думка про перевагу Святого Духа над Отцем і Сином, або визнання за Ним вищого достоїнства; Він вважає, що такий помилковий висновок зовсім не випливає з попереднього міркування, тому що він виклав там лише особливість благодаті і дієвості Святого Духа, а в Трійці, звичайно, не повинно мислитися нічого більшого чи меншого, так як джерело єдиного Божества Словом і розумом Своїм тримає всю вселенну, а Духом уст Своїх освячує все, достойне освячення, як і написано в псалмі: "Словом Господа створені небеса, і Духом уст Його – все воїнство їх" (Пс. 32, 6).
Крім наведених вище дієвостей Отця, Сина і Святого Духа є ще інші. Так, у Бога Отця є ще й деяка переважаюча дієвість поряд з тією, за допомогою якої Він сповіщає усім істотам буття за сутністю (єством).
Так само і у Господа Ісуса Христа є якесь особливе служіння по відношенню до тих, кому Він сповіщає розумну природу, - таке служіння, за допомогою якого Він допомагає істотам бути добрими. Є також інша благодать і у Святого Духа – така благодать, яка подається (від Нього) достойним, улаштовується за участю Христа, а звершується Отцем, дивлячись на заслуги всіх тих, які робляться здатними до її сприйняття. Для підтвердження цих слів він звертається до 1-ого Послання апостола Павла до Коринтян 12, 4-7, де говорить: "Є різниця між дарами милості, Дух же той Самий. Є й різниця між служінням, та Господь той же Самий. Є різниця й між діями, але Бог той же Самий, що в усіх робить усе. І кожному дається виявлення Духа на користь". В цьому уривку з послання апостола Павла Оріген ясно бачить вказівку на те, що в Трійці немає ніякого відокремлення, що називається даром Духа, те відкривається через Сина і діє через Бога Отця.
Через благодать Св. Духа людина освячується і робиться здатною для сприйняття Христа, як правди Божої. Навіть ті, хто досягли межі (морального переродження) через освячення Святого Духа, всерівно будуть отримувати дар премудрості через силу і дію Святого Духа. Згідно Орігену це саме мав на меті апостол Павло, коли говорив, що декому дається слово премудрості, іншим ж – слово знання тим самим Духом. Але при цьому, вказує строго визначене розмежування дарів, апостол відносить всі ці дари до джерела всього і говорить: "є різниця й між діями, але Бог той же Самий, що в усіх робить усе" (1 Кор. 12, 6). Отже, при постійній дії Отця, і Сина, і Святого Духа, відновлюючої на всіх ступенях досконалості, люди можливо, колись, хоча з труднощами, отримають можливість споглядати святе і блаженне життя.
Дальше в своїх міркуваннях Оріген намагається показати сходження Духа Святого до людей. Він порівнює як діяв Дух Святий до пришестя в світ Христа і після Його викупительного подвигу. Як Сам Бог – той Самий, і Христос один той Самий, так один і той Самий – Святий Дух, Який був і в пророках і в апостолах, тобто як і в тих людях, які вірили в Бога, ще до пришестя Христа, так і в тих, які прийшли до Бога через Христа. Але Оріген зауважує, що переважаюче сходження Святого Духа до людей спостерігається після вознесіння Христа на небеса більш, ніж до його пришестя.
Раніше дар Святого Духа подавався лише одним пророкам і небагатьом із народу в тому випадку, якщо хтось заслуговував (його). Після пришестя Спасителя, як написано, виповнилось сказане в книзі пророка Йоіля, що буде в останні дні: "Виллю від Духа Мого на всяку плоть, і будуть пророкування" (Йоіль, 2, 28), а це, звичайно, рівнозначне наступним словам: "Всі народи будуть служити Йому" (Пс. 71, 11).
Через благодать Святого Духа об’являється і те величезне дарування, яке до Христа тільки деякі, тобто лише пророки і ледь одиниці із всього народу, могли піднестися над тілесним розумінням прорічних писань або закону Мойсеєвого і зрозуміє в законі або пророках дещо величніше, саме деякий духовний зміст; тепер нещислення кількість віруючих, які, хоча і не всі можуть по порядку і ясно розкриває духовний зміст, але, однак, всі володіють переконанням, що не повинно усвідомлюватися в тілесному розумінні, ні обрізання, ні суботнього спокою, ні пролита кров худоби, ні розмови про те, що Бог давав настанови Мойсею стосовно всього цього.
Таке саме розуміння дається всім безсумнівно силою Святого Духа. В Святому Дусі вміщуються все можливі роди дарів. Одним людям Святий Дух дає слово премудрості, іншим слово знання, іншим віру (1 Кор. 12, 8), і так для кожного, який в змозі прийняти Святого Духа, Він сам стає Тим або пізнається в тому відношенні, в якому відношенні має потребу людина, яка заслужила участі в Ньому.
Оріген свідчить, що в його час деякі, почувши, що Дух Святий називається в Євангелії Утішите лем, і не звертаючи увагу на ці розрізнення і відмінності і не обміркувавши, за яку діяльність Він називається Утішите лем, прирівнювали Його до якихось нижчих духів. І їх вчення, як зауважує Оріген, навіть привело до немалозначущих суперечок між браттями". Дальше Оріген намагається показати, що Євангеліє приписує Святому Духові велич і владу, що говорить, що апостоли могли сприйняти те, чого їх хотів навчити Спаситель, лише після пришестя Святого Духа, Який, влився в їх душі, міг просвітити їх відносно пізнання і віри в Трійцю.
Утішите лем (Параклетом) Святий Дух називається від утішення, тому що Пароклет означає Утішитель. Хто став достойним участі в Святому Духові, то, пізнавши невимовні тайни, безсумнівно, отримує утішення і невимовну радість. Коли людина перебуває в Святому Дусі, вона пізнає основи всього, що відбувається – саме чому і як відбувається, - то, звичайно, душа його абсолютно нічим не буде тривожитися і не буде містити в собі ніякого відчуття суму.
Оріген говорить, що і Спаситель наш називається Утішите лем в посланні Івана: "А якщо б хто і згрішив, то ми маємо Ходатая (paracletum) перед Отцем Ісуса Христа, праведника: Він є умилостивленням за гріши наші" (1 Ів. 2, 1-2). І відносно Духа Святого і відносно – Спасителя в Св. Письмі використовується термін paracletum. Але чи в однаковому значенні цей термін стосується і Спасителя і Святого Духа чи ні? Оріген розмірковує наступним чином.
Саме слово paracletum носить два значення: утішитель і хода тай. У відношенні до Спасителя логічніше і правдивіше застосувати цей термін в значенні ходатая, бо вираз "Він є умилостивленням за гріхи наші" – очевидно, дає основу розуміти ім’я Параклета, в відношенні до Спасителя, в значенні ходатая, тому про Нього говориться, що він благає Отця за гріхи наші. Стосовно Святого Духа, то слід розуміти Його як Такого, що дає втіху душам, яким відкриває розуміння духовного знання.
Хоча Оріген був і віруючим християнином і філософсько освіченим мислителем, але він не був ані християнським мислителем, ані філософом християнства; віра і мислення були в нього пов’язані в значній мірі лише зовнішнім чином, не проникаючи одне в одне. Це роздвоєння виразилося і у відношенні християнського світу до Орігена.
Його важливі заслуги в вивченні Біблії і в захисті християнства від язичницьких письменників, його щира віра і відданість релігійним інтересам приваблювали до нього навіть найпалкіших ревнителів нової віри, тоді як неусвідомлений ним самим антагонізм між його елінськими ідеями і глибинною сутністю християнства викликали в інших представників цієї віри інстинктивні побоювання і антипатії, які доходили іноді до жорстокої ворожнечі.
Незабаром після його смерті два його учні, які стали стовпами церкви, - святий мученик Памфіл і святий Григорій Чудотворець, єпископ Неокесарійський – палко захищали свого вчителя в особливих творах проти нападів на його ідеї з боку св. Мефодія Патарського. Так як в своєму вченні про вічне і позачасове народження божественного Логосу Оріген насправді підходив до православного догмату ближче, ніж більшість інших донікейських вчителів, тому на його авторитет з великою повагою посилався св. Афанасій Олександрійський в своїх суперечках проти аріан.
В другій половині IV ст. деякі ідеї Орігена вплинули на двох знаменитих Григоріїв – Нісського і Назіанзіна, з яких перший в творі "О Воскресенки" доводив, що всі будуть спасенні, а другий мимоволі і з великою обережністю поділяв як і цей погляд, так і іншу думку Орігена, що під шкіряною одежею Адама і Єви необхідно розуміти матеріальне тіло, в яке людський дух одягнувся внаслідок свого падіння.
Св. Василій Великий, з меншою довірою відносився до Орігена, однак, віддавав належне його творам і разом з Григорієм Назіанзіном брали участь в створенні хрестоматії під назвою. Подібним чином до Орігена відносився і Іоан Злотоуст, якого нерозбірливі противники звинувачували в орігенізмі. Звинувачувачами Орігена і його посилань виступили на початку V ст. ворог Злотоуста Феофіл Олександрійський і Св. Епіфаній Кіпрський на Сході, а на Заході – блаженний Ієронім, який, працюючи над латинською Біблією, як Оріген над грецькою, спочатку з таким захопленням відносився до свого попередника, що називав його першим після апостолів світильником Церкви.
Ознайомившись з головним догматичним твором Орігена "О началах", назвав його злісним єретиком і невтомно переслідував своєю ворожнечею його прибічників. В VI столітті імператор Юстиніан, не без причин підозрюваний в монофізитстві, знайшов нагоду виставити на показ своє православ’я, порушивши формальний процес проти Орігена в звинуваченні його в 10 єресях (в посланні до патріарха Міни); внаслідок цього звинувачення на помісному Константинопольському соборі в 543 р. здійснилося осудження Орігена як єретика, пам’ять його була піддана анафемі і труди його було наказано знищити.
Чи був в канонічному порядку підтверджений цей вирок на П’ятому Вселенському соборі в Константинополі (який нерідко плутали з вищезгаданим помісним собором) – залишається питанням суперечливим, тому що до нас не дійшли акти цього вселенського собору; з точки зору церковно-юридичної залишається, відповідно, якась можливість в захисті Орігена. Такий захист відносно самої особи Орігена полегшується тією безсумнівною обставиною, що він ніколи не подавав свої неправославні ідеї як беззаперечні і обов’язкові істини, відповідно, не міг бути формальним єретиком, а надто елінський склад розуму поділяли з Орігеном багато святих отців.
Не дивлячись на намагання Юстиніана, авторитет Орігена в церкві не був знищений, і в наступному столітті можна побачити сліди орігенізму у великого борця за православ’я проти монофелітства – св. Максима Сповідника. Через його твори деякі ідеї Орігена, з’єднані з ідеями Діонісія Ареопагіта, були перенесені на західний грунт Іоаном Скотом Еріугеном і ввійшли як елементи в його своєрідну і грандіозну систему.
В новий час теорія про "душу Христа", ймовірно запозичена Орігеном у його "єврейського вчителя", була відновлена французьким каббалістом Гільйомом Постелем (ХVI ст.) Вплив Орігена спостерігається у теософів 18 століття – Пуаре, Мартінеса Паска лиса і Сен-Мартена, а в ХІХ ст. – у Франца Баадера і Юліуса Гамбергера, які помилково вважали думку Орігена про спасіння всіх за загальний догмат Греко-Східної церкви. Ідею Орігена про апокатастасіс розвивав і відомий протестантський теолог і філософ Ф.Шлеєрмахер (1768-1834 рр.). Знаменитий російський богослов С.Булгаков (1871-1944 рр.) вірив у всезагальне спасіння без обмежень. Морально не припустимою ідеєю вічних мук вважав Ф.М.Достоєвський, а В.С.Соловьєв називав вчення про вічні муки "гнусным догматом".
Ось яке значення мав і має Оріген і його ідеї для різних поколінь богословів, філософів, письменників і вчених. Він заслуговує і в наш час пристальної уваги не лише як плодовитий письменник, а як чудова людина.
Висновки. Відмінними ознаками викладеного тепер вчення Орігена про Св. Трійцю і значення його в історії догматичного розвитку Сходу зрозумілі самі по собі.
По-перше: воно пронизане наскрізь оригінальністю, відрізняється цілісністю і систематизованістю, і відноситься до поглядів попередників церковних письменників, як великий трактат до коротких уривчастих зауважень.
По-друге: вплив неоплатонізму дав йому можливість побачити в церковному вченні про Бога Отця і Сина Його такі важливі сторони, які зовсім вислизали з перед очей його попередників. Але цей вплив не накладав на нього важких тягарів, як це було з залежністю апологетів від Філона, яка заставляла їх вносити в свої системи внутрішні протиріччя. Засвоївши вільно найкращі неоплатонічні ідеї, Оріген християнізував їх і надав їм церковний характер.
Піднесене розуміння про Єдине, яке розвинув Плотін, він спромігся з'єднати з християнським вченням про Бога, як Особистість, яка володіє повнотою самосвідомості, і та абстрактність, яку він запозичив у Плотіна, послугувала йому лише засобом, щоб возвеличити Божество над всім умовним і конечним.
Єдине Плотіна дає буття Розуму через закон необхідності, облишене волі, думки і самосвідомості, воно перебуває в процесі виникнення Розуму, залишається нерухомим і Розум народжується без згоди і без волі Його. Джерелом буття Сина є воля Отця, від Якої Син виникає, як її бажання.
Взаємостосунки між першим і другим началом, як силою і енергією накреслені в неоплатонізмі, змусили Орігена глибше проникнути в процес Божественного життя і зрозуміти Сина, як міць (vigor), яка народжується від великої і безмежної сили Божества і як внутрішнє само одкровення Отця. І неможливо не помітити, що буття Сина в системі Орігена достатньо більш мотивоване, ніж у Плотіна. Там – це справа фізичної необхідності, несвідомого процесу розвитку, який визначається загальним логічним законом.
По-третє: вічне народження Сина від Отця у Орігена пояснюється не тільки самою сутністю Отця, але і значення Сина для особистого Його життя. Отець народжує Сина не тому тільки, що хоче і може народити Його, але тому, що Сам має потребу в Ньому, як Своєму особистому блазі.
По-четверте: вічне і постійно тривале народження Сина – це, безсумнівно, найблискучіший пункт в ученні Орігена. В розвитку і логічному обґрунтуванні цієї тези Оріген високо підіймається над рівнем своєї епохи і випереджує ідею, яка лежить в основі нікейського віровчення. Однієї цієї тези було достатньо, щоб звільнитися від багатьох недоліків попередньої епохи:
Слово внутрішнє і Слово проявлене і "ичтичение" були також несумісними з вченням про вічне народження. Навпаки, Оріген всюди прагнув розуміти Сина і Св.Духа, як вічне і трансцендентне самоодкровення Отця, яке випливає з особистої Його сутності, але на жаль ця трансцендентність послаблюється визнанням вічності світу, і якщо апологети посували межі народження Сина до межі часового світу, то Оріген переніс самий світ в сферу вічного.
По-п’яте: вчення про "єдиносущність" Оріген заперечував, але створене ним глибоке і повне розуміння і переконання про Сина, як міць (енергію), яка актуально виражає всю велику і безмежну, всемогутню силу Отця, якою Він живе і все тримає, - як всю повноту Божества, яка проявилася реально, implicite вміщувала в собі думку про єдиносущність, і зробилася початковим пунктом у пізніших богословів для захисту цього вчення.
Визнання вічного буття світу поряд з Божественним затьмарило у Орігена його основну ідею про Сина, як всієї повноти Божества, виявленої реально, і у нього, як і у апологетів, Логос є перехідною ланкою від Бога до світу. Вже неоплатонічна філософія повинна була зробити на нього в цьому відношенні сильний вплив. Загальне правило тут говорило: "все народжене не може бути кращим від того, хто народжує, але, будучи меншим, воно є лише образом того, хто народжує і отримує від нього визначення і вигляд". Єдине народжує Розум, залишаючись незмінним: але не сповіщає і не може сповістити останньому ні Своєї сутності, ні якостей; перебуваючи завжди єдиним і простим, Воно створює в Розумі подвійність і множинність.
Ми вже бачили, що Оріген розуміє Сина Божого схоже до неоплатонічного Розуму, як якусь множинність, як Премудрість, яка споконвіку містила в Собі весь план світобудови, окреслений в цілому і в нюансах. Але неоплатонізм не міг сам по собі підштовхнути до того крайнього субординалізму, який спостерігається у Орігена. Сферу Божественного він різко відмежував від світу умовного і конечного. Джерело субординалізму Орігена необхідно шукати скоріш в іншому впливі, у впливі Філона, який випадково влився в його систему і порушив її цілісність. Філон перший визначив Логоса, як посередню природу між народженим і ненародженим буттям, яка взаємодіє з тим і іншим.
Ця ідея, яка лежала в основі всього його апологетичного богослів’я отримала пануюче положення і розвинута в тій послідовності і обґрунтуванні, на яку був здатний цей знаменитий мислитель. "Логос є дещо середнє (medium) або посередник між всім творінням і Богом і стоїть посередині між ненародженою і народженою природою". Ненародженість природи – Отця і першопочатковість всіх Його властивостей Оріген зробив основним пунктом своїх міркувань про Сина Божого, і тому субординалізм отримав у нього не той випадковий і зовнішній характер, який ми спостерігаємо у апологетів.
Він утвердив його стосовно походження Сина і Духа від Отця і причину його вказав в самій основі їх буття. Тому, ще в IV столітті цей субординалізм являв собою таку силу, на боротьбу з якою повинні були витратити багато сил і часу захисники пікейського віровчення. І в цій сфері, сфері підкорення Сина і Духа Отцю, Оріген залишився оригінальним.
Вчення Орігена поширилися на Схід так само швидко, як Тертуліанівські формули на Захід. Але і того, що слід було очікувати, тут воно не принесло тих завершених результатів, які викликали торжество вчення Тертуліана для Західної Церкви. Лише в одному відношенні Оріген нагадує в своєму історичному положенні Тертуліана: схоже як і Тертуліан, Оріген був останнім оригінальним східним богословом за перші три віки, але його вчення не тільки не завершило догматичного розвитку, а навпаки дало потужний поштовх для подальшого руху.
Богослов, який поставив перед собою серед безлічі різних завдань, і боротьбу з модалізмом, він найменш посприяв своєму завданню. Людей з поривчастим релігійним почуттям модалізм саме і захоплював своїм вченням про однаковість і рівність Сина з Отцем.
Крім того, в богословській системі Орігена слабкими були саме ці елементи, які могли стримати розповсюдження цього руху. Думки Орігена схилилися саме в іншу сторону і в найяскравішому світлі становили не єдність, а відмінність Сина від Отця, і не було випадковим явище, що в 60-их роках ІІІ століття незадовго до смерті Орігена в сусідніх від Олександрії церкви майже відкрито стали на бік Савелія.
Роблячи логічний підсумок стосовно вчення Орігена про Святу Трійцю необхідно зазначити, що молодший сучасник Тертуліана Орігена мав у своєму вченні як позитивні, так і негативні моменти.
Позитивним є твердження про те, що народження Сина – акт вічний, який відбувається постійно, а також формула "Три Особи і одна Трійця".
До негативних положень можна віднести те, що згідно з Орігеном, тільки Отець є Бог у власному значенні (у грецькій з артиклем), а Син-ні (у грецькій без артикля). Молитися можна тільки Отцю, а Сину – лише як посереднику. Проте відмінності між "усією" та "іпостассю" (сутністю та особою) проведено в Орігена не зовсім ясно і точно. Це стало причиною того, що при розмірковуванні про взаємовідносини Осіб Святої Трійці між собою Оріген упав в однобічність, поставивши на перше місце Отця як Бога у власному розумінні, Сина нижче від Отця, а Духа нижче від Сина, так виник субординалізм, або співпідлеглість Осіб Святої Трійці за сутністю.
Основний напрям богословської думки, даний Орігеном, продовжував залишатися незмінним і у послідовників Орігена в олександрійському училищі – Феогності і Прерії, і та церковна коректура системи Орігена, яка була розпочата Петром, єпископом Олександрійським і Мефодієм Олімпійським, повинна була лише сприяти кінцевому торжеству теології Орігена в Східній церкві.
Ніщо, таким чином, не провіщувало тих гострих суперечок, якими охарактеризувався початок IV століття. Але вчення Арія, яке виникло на самому початку цього століття, змінило поле християнського розуміння, відкинуло самі принципи, якими звикла керуватися богословська думка і після трьохвікової історії християнства знову підняла радикальне для богословів і віри питання: Хто Син Божий, - творіння чи Бог?
При всьому цьому, основним пунктом християнської релігії, - непохитна віра в те, що Логос Божий, адекватне одкровення Божества (Оріген і Афанасій) або Син Божий, друга іпостась Св. Трійці (у каппадокійців) в визначений момент історії людства зійшов на землю, зробився людиною, відкривши людям таємниці царства Божого, заснував Свою церкву на землі, постраждав за гріхи роду людського, переміг смерть і воскрес з мертвих, відкривши людям шлях до богоуподібнення і обожнення не лише душ, але і тіла, - цей пункт, який лежав в якості внутрішнього мотиву в основі всіх тринітарних рухів, становив виняткову особливість християнського віровчення, зовсім недоступну для розуміння навіть найосвіченіших і найкращих людей еллінізму.
І при всій схожості між моральним вчення неоплатонізму і християнства, цей пункт вносив докорінні розбіжності в саму суть морального світосприйняття, замінюючи песимізм, який невільно спостерігається в неоплатонізмі, піднесеним і духовним оптимізмом.
Самовдоволене, абстрактне "Єдине" Плотіна не мало ні в чому і ні в кому потреби, і якщо йому можливо приписати любов, то об’єктом цієї любові є тільки воно саме. Християнський Бог – є Богом любові, Який бажає все з’єднати в Собі в єдності любові, і вищим доказом цієї любові є Його одкровення в світі в Особі Христа і в звершеному ним спасінні. "Бог є Любов, - виголошує св. Іоан, - любов Божа відкрилася нам в тому, що Бог послав у світ Єдинородного Сина Свого, щоб ми отримали життя через Нього; в тому любов, що не ми полюбили Бога, а Він полюбив нас і послав Сина Свого для умилостивлення за гріхи наші (1 Іоан. IV.9).
