Широко відомо, що вівчарство і, відповідно, виробництво вовни — одна з головних галузей спеціалізації Австралії та Нової Зеландії. Її розвиток тісно пов’язаний з усім ходом колонізації обох цих країн. 
Аборигени Австралії не знали тваринництва. Англійські ж переселенці, навпаки, були добре з ним знайомі. До часу колонізації п’ятого континенту в Англії вже почалися обгородження, які призвели до того, що «вівці з’їли людей» і селянство, як таке, фактично зникло. Коли в XVIII в. в Австралії були завезені вівці з Південної Африки, вони швидко прижилися тут. До того ж природні умови Австралії виявилися на рідкість сприятливими для вівчарства. Вже до початку XX в. Австралія за поголів’ям овець (більше 70 млн голів) обігнала не тільки Великобританію, а й США, і Південну Африку, порівнявшись по цьому показнику з Аргентиною.

У XX в. зростання поголів’я овець тривав. Правда, походив він з великими коливаннями. Траплялося, що в результаті жорстоких багаторічних посух, пожеж, повеней, ураганів це поголів’я за короткий термін скорочувалася на десятки мільйонів голів. Треба мати на увазі також «конкуренцію» з боку кроликів, які були привезені сюди ще на одному з кораблів «Першого флоту». Їх швидке розмноження призвело до того, що до початку 30-х рр.. XX в. загальна чисельність цих тварин наблизилася до мільярда! За підрахунками вчених, кролики з’їдали корм, якого могло б вистачити на сто, якщо не більше, мільйонів овець. І тільки після Другої світової війни, коли для боротьби з ними стали застосовувати вірусне захворювання міксоматозіс, ця загроза відпала.
Протягом усього XX в. за поголів’ям овець Австралія займала фактично позаконкурентних перше місце в світі. У 1990 р. їх поголів’я досягло 170 млн. Неважко розрахувати, що на душу населення при цьому доводилося в середньому вісім-дев’ять овець. Однак на початку XXI в. поголів’я зменшилося до 110 млн голів, і це дозволило Китаю обігнати Австралію (див. малюнок 98 в книзі I). Додамо до цього, що Австралія посідає перше місце в світі з виробництва та експорту вовни, яка до того ж відрізняється особливо високою якістю (70% всього поголів’я овець складають австралійські мериноси). Їй належить також перше місце з виробництва баранини і ягнятини. Словом, вівчарство — типова галузь міжнародної спеціалізації Австралії, яка багато в чому визначає «обличчя» цієї країни в світовому господарстві. Та, власне, і взагалі «обличчя» Австралії, де вівчарський ландшафт є чи не найголовнішим.

Основні райони вівчарства в Австралії показані на малюнку 247. Як неважко помітити, вони охоплюють територію східної, найбільш обжитий, частині країни і в дещо зменшеному вигляді як би «дублюються» в її західній частині. Залежно від характеру спеціалізації можна виділити три типи таких районів.

Для районів першого типу характерна спеціалізація на інтенсивному пасовищному тваринництві м’ясо-вовняного напрямку. Вони сформувалися на освоєних ще на початку XIX в. приморських низовинах Південного Сходу і Південно-Заходу, де річна кількість опадів перевищує 500 мм. Протягом усього XIX ст. ці райони розвивалися як чисто овцеводческие, орієнтовані на експорт вовни і м’яса через Сідней, Мельбурн, Перт і інші морські порти. Але такий екстенсивний характер використання території в кінцевому рахунку привів до погіршення угідь і скорочення поголів’я овець. Ось чому вже в XX ст. цей тип господарства було трансформовано у більш інтенсивний — з посівами кормових культур і відгодівлею ягнят і овець на м’ясо. Крім того, в наші дні розведення овець тут зазвичай поєднується з розведенням великої рогатої худоби (відповідно 30 і 25% всього їх поголів’я в Австралії). А розміри окремих ферм по місцевих масштабами відносно невеликі.

Другий тип районів характеризується зерново-вівчарської спеціалізацією. Вона властива насамперед для смуги, що простягається вздовж східних схилів Великого Вододільного хребта і отримує 350-500 мм опадів на рік. Колись це був також чисто вівчарський район. Але наприкінці XIX в. — У відповідь на запити світового ринку — землі цього поясу були значною мірою розорані і перетворені на австралійський «пшеничний пояс», який нині простягається від Брісбена до Аделаїди. Тепер тут вирощують пшеницю, розводять овець і велику рогату худобу (відповідно 40 і 20% всього їх поголів’я в Австралії). За розміром ферми цього району дещо більше, причому близько половини землі займають природні пасовища, а інша її частина приблизно порівну ділиться між ріллею і сіяними пасовищами. Аналогічний, хоча і менший поплощаді, район виник у Південно-Західній Австралії.
Третій тип районів характеризується екстенсивним пасовищним вівчарством. Воно домінує на Центральних рівнинах, розташованих на захід від Великого Вододільного хребта. Це сама низинна частина материка, де абсолютно рівні простору простягаються на сотні кілометрів. Центральні рівнини отримують 250-300 мм опадів на рік, а іноді й менше і являють собою чагарникові напівпустелі, яка широко поширена в штатах Новий Південний Уельс, Квінсленд і Південна Австралія. Екстенсивне пасовищне вівчарство також широко розвинене і в Західній Австралії, де охоплює великі площі на Західному плато.
Оттесненное в ці великі посушливі місцевості ще в кінці XIX — початку XX в. вівчарство продовжує залишатися тут не просто головною, а фактично єдиною галуззю господарства. Коли австралійці говорять про «країну овець» («шип кантрі»), то мають на увазі перш за все Центральні рівнини і Західне плато. Хоча поголів’я овець тут становить лише 30% від загального, воно представлено тільки стадом мериносів, що дають саму високоякісну шерсть.

Одна з головних особливостей вівчарських ферм в районах цього типу — їх дуже великі розміри. У середньому по країні розмір тваринницької ферми становить приблизно 2300 га, а в напівпустелях Нового Південного Уельсу — 10 тис. га, Південної Австралії-35 тис. га, Західної Австралії — навіть 170 тис. га. Що ж до максимальних розмірів, то в літературі наводиться приклад вівчарської ферми в Новому Південному Уельсі, що займає 2100 км2, тобто лише трохи поступається за площею Люксембургу. Це пояснюється величезними розмірами поголів’я, коли одна ферма, що належить крупному скотарю або вівчарської компанії, може мати від кількох до 100 тис. овець. А для того щоб забезпечити кормом одну вівцю в умовах напівпустелі, потрібно від 2 до 5, а то і до 10 га пасовищ.

Вівчарські ферми в Австралії зазвичай називають вівчарськими станціями («шіпстейшнз») або просто станціями. Як правило, така «станція» складається з фермерського житлового будинку, загонів для овець, сараю для їх стрижки, кузні, невеликої електростанції-движка. Відразу за цими будівлями починаються пасовища, розгородженому дротяними сітками на окремі ділянки — паддоку. Після того як вівці об’їдають траву на одному такому ділянці, їх переганяють на другий, третій. А на першу ділянку вони повертаються тоді, коли там виросте свіжа трава. Зазвичай кожен паддок має свій резервуар з артезіанською водою, і овець для водопою не потрібно переганяти на великі відстані. А в якості пастухів вівчарі зазвичай використовують собак, спеціально виведених в Австралії для цієї мети — надзвичайно витривалих і кмітливих келпі і бордер коллі.

Ось як описані дії таких чотириногих пастухів в одному з подорожніх нарисів про Австралію: «В нашу сторону рухалося, піднімаючи пил, невелике стадо овець. Їх підганяла чорна, з білою мордою і грудьми, середнього розміру собака. Вона не звертала ніякої уваги на присутніх і не видавала ні звуку. Вона працювала. Працювала серйозно, зі знанням справи, з упевненістю, з почуттям власної гідності. Вона командувала, і вівці їй покірливо підкорялися. Вони були як би заворожені нею: рухалися вправо, рухалися вліво, оберталися по колу, віддалялися від нас і знову поверталися ». [121] На дуже великих фермах в напівпустельних районах вівці нерідко пасуться взагалі без жодного нагляду.

Найгарячіший час на «шіпстейшнз» наступає двічі на рік, коли проводиться стрижка овець. Для цієї мети запрошуються спеціальні робочі — стрігалі, які цілими бригадами так і кочують від ферми до ферми. А з північніших в більш південні чи західні райони, де сезон стрижки розрізняється в часі, їх перекидають на автомобілях або літаках. За допомогою електричної машинки для стрижки стригаль за одну-дві хвилини ніби знімає з вівці її хутряний кожух, отримуючи від кожного мериноса по 4-5 кг вовни. Стригаль середньої кваліфікації за десятигодинний робочий день зазвичай обробляє 100-120 овець, високою — до 200 овець, а найвищою (так звані рінгер) — навіть до 300 овець. Отже, в день бригада стригалів може обробити кілька тисяч тварин. Тут же, на «станції», шерсть сортується за категоріями якості. Потім за допомогою спеціальних пресів її упаковують в тюки і відправляють в найближче місто або на залізничну станцію. Щоб краще уявити собі життя на «шіпстейшнз», можна використовувати і художню літературу, наприклад недавно перекладений на російську мову роман австралійської письменниці Колін Маккалоу «Співаючі в тернику».