В Україні широко використовували також "сак" ("сачок", "підсак", "хватка") - снасть, за допомогою якої рибалка черпав рибу з берега, вбрід або з човна. Плели її з ниток на зразок конічного мішка і прикріплювали до невеликої деревяної дуги ("каблука"), яку своєю чергою з'єднували з довгою, переважно виделкоподібною жердиною. У Подністер'ї побутувала "фатка" й іншої конструкції. Зокрема, її основу становили дві жердини завдовжки до 4 м кожна, що з'єднувалися разом ножицеподібним способом. Між довшими кінцями жердин кріпили "полотно" ("сітку"), яке розпинали, рухаючи жердинами. Так ловили рибу переважно з човна на глибших ділянках Дністра.
Стаціонарне ("тихе") індивідуальне й колективне рибальство практикували передусім на річках з повільною течією, а також на озерах і ставках. Пристосування й снасті були не менш різноманітні, ніж у попередньому випадку: стінки з сіток, загони для риби, пастки, гачки.
Найпростішим серед них був "перемет" - довгий, міцний саморобний шнур з одним-шістьма десятками прив'язаних до нього на відстані 0,5-1 м один від одного короткими (до 0,5 м) шнурками. До останніх чіпляли металеві гачки, які наживляли. Увечері снасть натягували поперек річки, прикріпивши кінці основного шнура до забитих на протилежних берегах кілків або до дерев. На кожний гачок нанизували живу приманку - "миногу", пічкура чи малька інших видів риби. Течія і приманка рухали снасть, що й привертало увагу хижака - сома, щуки, окуня, головня тощо. Крім цього, гачок міг зачепити рибу за плавник, хвіст або живіт. Кілька зв'язаних між собою "переметів", які налічували 200-480 гачків, називали "кормаком". Його ставили на мілководді в Азовському та Чорному морях, на лиманах південних повноводних річок. У гирлі Дніпра, Південного Бугу і в протоках Дунаю застосовували "гарди" - стаціонарні пастки з паль, які доповнювала ціла система глухих очеретяних перегородок, куди потрапляла риба.
На ставках і в озерах рибу ловили за допомогою так званих дво- і тристінок - сіток із двох і трьох разом з'єднаних полотен завдовжки до 15-25 м і більше та завширшки 1,5-2 м кожне. Одне з полотен обов'язково мало дрібні вічка і тоненьку основу, решта - великі вічка (10-15 х 10-15 см). На воді таку снасть утримували дерев'яні або очеретяні поплавці, які нанизували на верхній шнурок. До нижнього краю сітки прикріплювали залізні тягарці чи камінці. Розставляли її з човна самотужки або удвох переважно на ніч поміж або поблизу водоростей.
Удень для загону риби рибалки часто користувалися "бовтом" - довгою палицею з конусоподібним висвердленим зсередини потовщенням на кінці. "Бовтом" били по воді на певній відстані довкола сітки, і сполохана риба, втративши звичні орієнтири, потрапляла в розставлену пастку.
Рухомі снасті для колективного рибальства були також різних типів. Так, поліщуки користувалися "кригою". Вона складалася з сітчастого полотна, яке прив'язували до двох "полозів" завдовжки 2-2,5 м та з загнутими передніми кінцями заввишки до метра кожний. Задні кінці обох "полозів" кріпилися між собою рухомо, тобто так, щоби снасть мала різний кут захоплення. Тут же приєднували ще додаткову вертикальну палицю ("сторожа"). "Кригою" ловили рибу утрьох: рибалка позаду притискав засіб за "сторожа" до дна водойми, а двоє рибалок попереду тягли його за передні кінці "полозів". Пройшовши 2-3 м шляху, перевіряли улов, для чого "полози" зводили докупи, а снасть піднімали над водою.
Поширеним на Поліссі знаряддям промислу була "колиска" ("клумля", "рега") з полотна, яке кріпили до дерев'яного каркаса завдовжки до 2-3 м. Це була трикутна призма з однією відкритою бічною гранню. Ловили таким пристроєм удвох убрід або з човнів, що рухалися паралельно, занурюючи його у воду та полохаючи рибу "бовтом".
Пересуваючись по воді на двох човнах паралельно, часто застосовували також "волок" - мішок ("куль") із сітки, як звичайно, завширшки 3-4 м (у вхідній частині) й завдовжки 3-4 м, із двома суцільно з'єднаними з ним "крилами", які спереду закінчувалися дерев'яними ручками. З розвитком промислового рибальства набули поширення волоки великих розмірів, а також "неводи". На повноводих річках України (Дніпро, Десна, Прип'ять та ін.) довжина "невода" сягала до сотні метрів і більше. Він мав два довгих крила та містку "матню" ("куль") - мішок, у якому збиралася риба під час пересування по воді. Таку снасть обслуговувало декілька осіб одночасно - 4-12 улітку і 10-14 узимку.
Неводами рибалили і в Чорному та Азовському морях. Так, українці Одещини використовували для цього "неводи з матнею" чи "стовпи" (зшиті з неводів сітки завдовжки 200-300 м), "стінки" (довгі сітки, якими перегороджували протоки між островами).
Споконвічне заняття рибальським промислом широко відображене в духовному житті українського народу. Крім суто раціональних уявлень і знань, арсеналу умінь і навиків його супроводжували численні повір'я, забобони, магічні ритуали і дії. Вони стосувалися завбачення успіху рибалки, виготовлення і першого використання снастей, виходу рибалки на промисел і самого процесу ловлі, використання риби тощо. Серед рибальських повір'їв і прикмет XIX - початку XX ст. було чимало таких, генетичні джерела яких сягають дохристиянської доби. Наприклад, використання гуцулами амулетів. Так, для успішного промислу за допомогою остей, рибалка двічі на рік - у свята Сорока святих мучеників (22 березня) і Благовіщення (7 квітня) - вставав спозарання, не вмивавшись і не молившись, вирушав на річку, щоб там набити сорок рибин. Чотири з них (кожну десяту) треба було висушити в печі, а на Великдень освятити, перетерти, насипати в мішечок і щоразу, йдучи на риболовлю, брати з собою. А поліщук, спіймавши в новому сезоні першу рибину, тричі плював на неї і промовляв: "Ловись, рибко, велика й мала!"
5. Давні й новітні види водного транспорту українських риболовів
Серед усіх видів традиційного транспорту найдавнішим є водний, виникнення якого зумовив розвиток саме рибальства. На думку вчених, на території Полісся і Середнього Подніпров'я водний транспорт побутував уже в епоху мезоліту.
У XIX - на початку XX ст. українські риболови використовували різноманітні засоби пересування по воді. Найпримітив-нішим був пліт, який формували з кількох колод, зв'язуючи їх разом за допомогою гужви (запареним у гарячій воді або пропеченим на вогні стовбурцем молодого дерева), лика, канатів чи поперечних брусків. Для риболовлі та перевезення людей пліт виготовляли переважно з п'яти-шести невеликих кругляків, для доставлення вантажів - із більшої кількості масивніших і довших колод.
У добу неоліту (УІ-ІУ тис. до н. е.) на теренах України поширився досконаліший, порівняно з плотом, вид водного транспорту - човен, який виготовляли із суцільного стовбура. Найдавніші знахідки цього засобу пересування були виявлені на дні річки Оскол (Харківщина), у басейні річки Південний Буг (с. Сабатинівка Ульяновського р-ну Кіровоградської обл.), в озері біля с. Любитів (Ковельський р-н Волинської обл.). Деякі відповідні археологічні пам'ятки з теренів лісової зони Європи вчені відносять до епохи мезоліту.
Залежно від технологічних способів виготовлення та наявності основних компонентів конструкції, наприкінці XIX - на початку XX ст. існувало декілька типів човнів:
) суцільна довбанка-однодеревка;
) плоскодонка-однодеревка з розпареними бортами;
) човен із окремим каркасом, який обшивали дошками;
)"лодка" з дощок без каркаса.
Суцільна довбанка побутувала в багатьох етнографічних районах України до початку XX ст. включно, а на території Середнього Полісся (басейни річок Случ і Горинь) - частково й досі. У народі її називають по-різному: "човен", "дуб", "дубовка", "довбанка", "душогубка", "кодлуб", "чайка" тощо. Технологія виготовлення човна цього типу охоплювала три послідовні цикли: підбір і заготівля матеріалу; попередня обробка матеріалу; видовбування транспортного засобу. Якщо довбанку ще розпарювали, тоді ці технологічні операції доповнювали дві додаткові - власне розпарювання і розвертання бортів та їх закріплення. Перших три технологічних прийоми застосовували під час виробництва засобів пересування із твердих порід дерева, насамперед із дуба, решту - якщо човен виготовляли з м'яких порід дерева (верби, липи, осокора та ін.), тобто транспортного засобу другого типу.
Довбану плоскодонку найчастіше виготовляли з дуба. Порівняно зі засобом пересування по воді, виготовленим із м'яких
Рибальський човен XVII ст. з місця Берестецької битви в 1651 р. (за І. Свєшніковим) порід дерева (верби, осики, липи, сосни, осокора тощо), цей човен був довговічнішим - при бережливому використанні міг слугувати декілька десятків років. Водночас така довбанка була важкою і небезпечною для невмілої або необережної людини; перекинувшись у воду догори дном, вона могла серйозно поранити або навіть убити рибалку. Це ж засвідчує зміст народної загадки, що й досі побутує серед поліщуків: "Круть, верть - под черепочком смерть!" ("дубовка"). Натомість виготовлений із м'яких порід дерева човен був зручнішим і доцільнішим з погляду швидкохідності та управління ним на воді. Найбільш "плавучим" уважався човен, видовбаний із липи.
Для довбанки добирали дерево лише певних параметрів - з діаметром стовбура у прикореневій частині щонайменше 70-80 см. Дотримувалися також конкретних вимог щодо часу заготівлі та початку обробки деревини. Так, дуба рубали переважно взимку, далі витримували два-три роки на свіжому повітрі в затінку, щоб він "переболів" ("вистоявся"). Видовбаний із такої деревини човен довше зберігався і менше коловся у процесі його використання. На свіжому повітрі витримували також соснову заготовку, але упродовж коротшого терміну. Сосну рубали восени, а транспортний засіб виготовляли з неї вже навесні. Крім цього, соснову колоду обов'язково окоровували, щоб деревина краще просихала та щоб її не нищив шашіль. Натомість вербу, липу, осокір рубали в будь-яку пору року, але переважно влітку - напередодні виготовлення човна.
Виготовлення суцільної довбанки-однодеревки розпочинали з визначення її зовнішніх контурів. Товсту колоду спершу розколювали навпіл, а діаметром до 70 см обтесували знизу, з боків та обрубували зверху ("знімали верха"). Відтак наносили змоченим у розчині шнуром розмітку частин човна: передка, задка, бортів тощо. До речі, "носком" транспортного засобу завжди слугував тонший кінець колоди, кормою ("пуха", "гуза", "зад") - товщий.
Обробивши передок і задок заготовки ззовні, розпочинали видовбувати середину. Грубшу роботу майстер виконував за допомогою сокири та спеціального інструмента з прямим вістрям і короткою ручкою ("копил", "плішня", "теслиця"), а також долота з широким вістрям, під час вивершення засобу пересування - за допомогою "копила" із загнутим усередину жолобоподібним вістрям та інших столярних засобів. На "дубовці" обов'язково залишали одну-дві суцільні поперечки ("поріжки", "седячки") завширшки 10-20 см кожна, які з'єднували борти й виконували функцію природної кокори, а також слугували сидінням для рибалки. Човен із двома суцільними "порожками" з'явився завдяки ловлі риби за допомогою сітей. Щоб сіть не заплутувалася, її складали й перебирали на спеціальній жолобоподібній дощечці ("кладочка", "лоток", "сцябло" тощо), яку примощували, власне, на цих стаціонарних перегородках. Позаяк ловити рибу сітями поліщуки почали досить пізно (з переростанням рибальського заняття у промисел), то, очевидно, що й човен-однодеревка з двома суцільними "порожками" набув поширення у басейні Прип'яті та її приток також досить пізно. Принаймні найдавнішою пам'яткою цього зразка водного транспорту є середньовічний човен завдовжки 3,7 м із с. Любитів.
Його внутрішній простір поділений на три відсіки (носовий завдовжки 0,86 м, середній - 1,41 м, кормовий - 0,59 м) саме двома перегородками, причому кожна з них має різну товщину: носова - 17 см, кормова - 19 см.
Під час виготовлення плоскодонки-однодеревки з розпареними бортами серцевину колоди видовбували описаним вище способом повністю. Видовбуючи середину човна, майстер уважно слідкував за тим, щоб не прорубати дно чи борт. Для цього в колоді з обох боків та знизу просвердлювали три ряди контрольних рядів, у які забивали сухі липові кілочки - "сторожки". Останні, власне, й слугували орієнтиром під час роботи. Човен ще розпарювали впродовж кількох діб за допомогою вогню, диму та пари або лише за допомогою природних чинників - сонця і води, а борти "розпинали" двома-трьома десятками прямих міцних палиць певної довжини. Зокрема, один кінець палиці примощували у невеликій зарубинці під вінцем борту, а інший її кінець опирався на вигин між днищем і протилежним бортом транспортного засобу. Під час розм'якшення деревини верхні кінці палиць щоденно побивали донизу, внаслідок чого борти розверталися в боки. Коли борти набували потрібної форми, їх ще закріплювали суцільними або змонтованими з двох окремих кривуль дугоподібними кокорами ("ботями").
Обидві моделі мали суттєву ваду: човен був мілким, особливо виготовлений із колоди діаметром менш ніж 70-80 см. Цей недолік українські майстри усували нарощуванням висоти бортів: із зовнішніх боків на всю довжину довбанки до обох її бортів кріпили за допомогою дерев'яних кілків (у XX ст. - за допомогою металевих цвяхів) суцільні нетовсті дощечки завширшки 10-15 см кожна. Тоді човен ставав глибшим, відповідно й надійнішим на воді.
Човен із окремим каркасом, який обшивали дошками, та "лодка"-плоскодонка з дощок з'явилися в Україні наприкінці XIX - у 30-х роках XX ст. Обов'язковим елементом човна каркасної конструкції, його основою був міцний масивний брус - кіль, до якого кріпили всі інші деталі. Ці моделі поширилися, з одного боку, через брак матеріалів відповідних параметрів для виготовлення довбаного човна, з іншого - завдяки інтенсивному розвитку лісопильної промисловості.
Локальні особливості водних транспортних засобів традиційної конструкції найчастіше виявлялися у зовнішньому вигляді носової частини та корми. Так, подністровські човни мали гостру, піднесену догори носову частину та прямовисну корму. На теренах Полісся побутували човни переважно із загостреними або заокругленими носовою частиною і кормою, інколи траплялися варіанти цих водних засобів пересування із загостреним носом і прямовисною кормою.
Поступального руху плоскодонна однодеревка набувала за допомогою весла, яким відштовхувалися від дна ріки чи озера або гребли безопорно (вільно) - під час повільного плавання, повертання човном. На повноводді користувалися також довгою (4-5 м) тичкою - "шостом" чи "шестом" (Полісся). Українці й досі користуються відомими в минулому багатьом іншим народам способами управління плоскодонною однодеревкою.
Особливих навиків вимагало управління на воді важкою "дубовкою": обов'язково стояли на колінах, притискаючи голінки до бортів, що допомагало балансувати нею на водоймі. На коліна опирались також під час руху човна з розпареними і розвернутими бортами. Якщо ж сиділи на окремій дошці-лавці, то ноги підгинали під неї. Натомість розганяли човна переважно навстоячки. На це був здатний лише той рибалка, який досконало оволодів мистецтвом управління плоскодонною однодеревкою на воді.
Загалом описана модель човна призначалася передовсім для рибальства - як індивідуального, так і колективного (удвох). Як засвідчують етнографічні джерела, серед рибалок оптимальною вважалася "довбанка" завдовжки 3,5-4 м. Інколи цей човен був ще менших розмірів - завдовжки 3 м і навіть 2,5 м. Такий засіб пересування був зручним у користуванні: ним легко повертати і можна пройти будь-яке місце водойми, самотужки витягнути його на берег річки чи озера для огляду, ремонту тощо.
Отже, технологія виготовлення "довбанки", її зовнішня форма, способи надання їй поступального руху по воді тощо засвідчують найбільш архаїчне походження цього виду водного транспорту в Україні. Його тривале побутування на річках Полісся зумовило інтенсивне заняття місцевого населення традиційними способами рибальства. Наприкінці XIX ст. тут, а також на інших річках України набуває поширення плоскодонний човен-однодеревка з розпареними бортами, які були однаковими за конструкцією та зовнішньою формою в багатьох регіонах сучасної України, де наявні повноводні річки, ставки й озера..
|
