Ві́нстон Че́рчилль (англ. Winston Leonard Spencer-Churchill; *30 листопада 1874 — †24 січня 1965) — державний діяч Великобританії, письменник, найбільше відомий як прем'єр-міністр цієї країни у роки Другої світової війни. Нобелівська премія в галузі літератури 1953 року. Початок життєвого шляху Вінстон Леонард Спенсер-Черчилль народився 30 листопада 1874 року передчасно у палаці Бленхейм, Вудсток, Оксфордшир. Він походив з династії герцогів Мальборо, був сином англійського лорда Рендолфа Черчиля і американки Дженні. Черчилль навчався в приватних школах і продовжив освіту в Королівській Військовій Академії Сендхерст.
Нащадок знаменитої сім'ї Спенсер, Вінстон Леонард Спенсер-Черчилль, як і його батько, використовував прізвище Черчиль у суспільному житті. Його предок Джордж Спенсер змінив своє прізвище на Спенсер-Черчиль в 1817 році, коли він став герцогом Мальборо, щоб вокремлювати своє походження від Джона Черчиля, першого герцога Мальборо. Батько Вінстона, лорд Рендольф Черчилль, третій син Джона Спенсер-Черчиль, 7 герцога Мальборо, був політиком, а його мати, леді Рендольф Черчилль (уроджена Дженні Джером) була дочкою американського мільйонера Леонарда Джерома. Народився нащадок Мальборо — 30 листопада 1874 року в спальні Бленхейм палацу, Вудсток, Оксфордшир. Вінстон з'явився на світ лише за вісім місяців після поспішного шлюбу його батьків (такий конфуз в англійському консервативному суспільстві вважався непристойним й породжував безліч недомовок та пліток). Деякі з цих неприємних моментів таки мали місце в сімейних стосунках батьків Вінстона, що й призвело до розриву їх відносин (хоча офіційно вони це не фіксували, щоб не зіпсувати політичної та громадської кар'єри 7-го герцога Мальборо). У Вінстона був один брат — Джон Спенсер-Стрендж Черчилль.
Незалежний та задиркуватий характер Черчилля не сприяв успішності його шкільного навчання, доволі часто його карали за різні провини. Він здобув освіту в трьох незалежних школах: Георгіївська школа в Ескоті, Беркшир, після чого Брансвік школа в Хоув, близько Брайтона. Потім у школі Гарров 17 квітня 1888 року, він почав свою військову кар'єру. Протягом тижня його приїзду, він приєднався до Гарров Рафл корпусу. Він отримував там високі оцінки за англійську мову та історію, а також був переможцем-чемпіоном у місцевій школі фехтування. Саме в ці часи, батько Черчилля — стає лордом Рендольф Черчиль.
Його рідко відвідували батько і мати (у той час відома як Леді Рендольф), він писав їй листи-прохання — або прийти в школу, або надати йому можливість повернутися додому. Стосунки з батьком не складалися, він якось зауважив, що вони майже не говорили один з одним. Тому відсутність батьківської любові він став компенсувати приязню та відданістю до своєї няньки, Елізабет Енн Еверест, яку він пестливо називав «Woomany» (Вумен). Його батько помер 24 січня 1895 року, у віці 45 років. Вражений цією подією, Черчилль усвідомив, що він також може померти молодим, тому слід залишити по собі якусь велику згадку. Армія
У 1894 Черчилль почав службу в четвертому Гусарському полку у Бангалорі, Індія.
В Індії головним заняттям полку Черчилля була гра в поло. Така ситуація не влаштовувала молодого чоловіка, який бажав активнішої участі у військових діях. Він присвятив свій час самоосвіті. У 1895 він одержав відпустку для спостереження за іспанськими боями проти кубинських партизан. Черчилль домовився писати про конфлікт з газетою Дейлі Грефік (Daily Graphic). Черчилль побував під вогнем вперше на свій двадцять перший день народження. На його шляху до Куби він також вперше відвідав Сполучені Штати Америки, де був представленим нью-йоркському суспільству. У 1897 році офіцером гусарського полку Черчилль брав участь у скоренні повсталих племен в Індії, потім був переведений у 21-й уланський полк, що брав участь у каральній експедиції генерала Кітченера в Судані. Там він взяв участь у битві під Омдурманом. В жовтні 1898 Черчиль повернувся в Англію, де написав і видав наступного року книгу «Річкова війна».
Уже як журналіст він брав участь в Другій англо-бурській війні (1899—1902). Водночас відзначився на війні як вмілий та сміливий воїн. В результаті однієї з сутичнок потрапив у руки бурів. Але зумів утекти з полону і пробрався через нетрі Африки у Мозамбік, нейтральну португальську колонію. Звідти Черчиль добрався до Дурбана, де приєднався до армії генерала Редверса Булера (Redvers Buller) на її шляху до Ледісміт (Ladysmith) та Преторії. Черчилль був комісованим до легкої кавалерії і брав участь в битві під Спіон Коп. Він був одним з перших британців в Ледісміт та Преторії. Черчиль зі своїм кузеном герцогом Мальборо Чарлзом Спенсер-Черчиллем вимагали (і отримали) здачу 52 бурів у Преторії.
Черчиль видав дві книги про Англо-бурську війну: «З Лондона у Ледісміт через Преторію» (London to Ladysmith via Pretoria) (травень 1900 р.) і «Марш Яна Гамільтона» (Ian Hamilton's March) (жовтень 1900 р.). Дебют в політиці
До моменту відставки Черчилль придбав у певних колах популярність як журналіст, а його книга про Суданської кампанії «Війна на річці» ( англ. «The River War») стала бестселером. У липні 1899 він отримав пропозицію балотуватися в парламент від Консервативної партії від Олдхема. Перша спроба зайняти місце в Палаті громад успіхом не увінчалася, не з вини самого Черчілля: в окрузі переважали нонконформісти і виборці були незадоволені нещодавно прийнятим за ініціативою консерваторів «Законом про церковну десятину» ( англ. «The Clerical Tithes Bill»), надається Англіканської церкви фінансування з місцевих податків. Черчілль у ході передвиборної кампанії заявив про свою незгоду з законом, але це не подіяло ефекту, і обидва мандата від Олдхема дісталися лібералам . Парламент
У 26 років Черчилль був обраний як член парламенту від партії консерваторів у Олдхемі. У стінах британського парламенту він провів з перервами 64 роки і залишив його у віці 90 років. Після виборів Черчиль зробив тур з лекціями по Британіі та Сполучених Штатах заробивши десять тисяч фунтів. (Парламентарі були невисокооплачувані в тих днях і Черчиль не був багатий за стандартами часу.)
По-перше, Черчилль зблизився з групою дисидентів «торі» очолюваною лордом Х'ю Сесілом але розчарувався в їх поглядах в 1903 р. Черчилль був в опозиції до Ліберально-Юніоністського лідера Джозефа Чемберлена, партія якого була в коаліції з консерваторами. Чемберлен пропонував розширені протекціоністські реформи у торгівлі.
1904 року розчарування у консерваторський позиції привела Черчилля до Ліберальної партії. Як ліберал, він продовжував кампанію свободної торгівлі. Він виграв місце у парламенті від Манчестерського Північного Заходу в загальних виборах 1906 р.
Від 1903 до 1905 Черчиль писав «Лорд Рандольф Черчиль», двотомну біографію його батька, яка вийшла в 1906 р. Міністерський офіс
Коли ліберали одержали владу, з Генрі Кемпбел-Банерменом в посаді Прем'єр-міністра, в грудні 1905 р. Черчилль став заступником міністра закордонних справ колоній. У 1908 р. Прем'єр-міністром стає Герберт Генрі Есквіт і Черчилль одержує портфель Президента Правління Торгівлі. Як Президент Правління Торгівлі він проводив радикальні соціальні реформи в союзі з Лойдом Джорджем, новим Канцлером Казначейства.
У 1911 Черчилль став Першим Лордом Адміралтейства. Він надав поштовх військовим реформам, зокрема підтримував розвиток морської авіації, танків і перехід флоту від вугілля до нафти.
Розвиток бойових танків був фінансований морськими фондами дослідження через Комітет Наземних Суден, і, хоча вже десятиріччям пізніше розробка танків бачилася б як геніальна, в той час до неї ставились як до марної трати бюджетних фондів. Черчилль був невдоволений, що танки у війська з'являлись у дуже незначних кількостях, у той час, як він хотів мати кількість танків достатню для того, щоб раптово вирватись з-під димової завіси, перетнути німецькі траншеї, розчавити колючий дріт і створити сектор прориву.
У 1915 Черчилль був одним з політичних і військових інженерів згубної висадки на півострові Ґаліполі у Дарданеллах протягом Першої Світової Війни. Черчилль був підданий серйозній критиці за фіаско, і, коли прем'єр-міністр Есквіт сформував уряд міжпартійної коаліції, консерватори вимагали пониження Черчилля як ціну їхньої участі. Протягом декількох місяців Черчилль служив на посаді канцлера герцогства Ланкастер, після чого виходить у відставку. Він повернувся до армії, зберігаючи парламентське місце, і служив протягом декількох місяців на Західному Фронті командувавші 6-им Батальйоном Королівських Шотландських Стрільців. Протягом цього періоду, його заступником був Арчібальд Сінклер, який пізніше став лідером Ліберальної партії.
У квітні 1916 року, коли батальйон було розформовано, Черчилль повернувся до Англії. Як член парламенту, він критикував уряд, чим викликав його роздратування. Він одним із перших усвідомив значення танків, сприяв створенню першого в Англії батальйону бронеавтомобілів. У 1917 році Черчилль став міністром озброєння. Він розгорнув широке виробництво танків і одержав прізвисько «батько танків», після того як ця техніка добре зарекомендувала себе на полях війни. Він часто виїжджав на фронт у Францію, брав участь у плануванні операцій. Після жовтневої революції 1917 року в Росії Черчилль, бувши військовим міністром, усю свою енергію скеровував на знищення радянської влади. Він планує «похід 14 держав» проти більшовиків, активно сприяє постачанню білогвардійської армії, направляє в Росію англійські війська. Між війнами Повернення в Консервативну партію
У 1921 році Черчилль був призначений Міністром у справах колоній, у цій якості підписав Англо-Ірландський договір, згідно з яким було створено Ірландська Вільна держава. У вересні консерватори вийшли з урядової коаліції, і на виборах 1922 року Черчилль, балотуючись від Ліберальної партії, зазнав поразки в окрузі Данді. Також невдачею закінчилася спроба пройти до парламенту від Лестера в 1923 році, після чого він балотувався вже як незалежний кандидат, спочатку безуспішно на довиборах від Вестміністерского округу, і тільки на виборах 1924 року він зумів повернути собі місце в Палаті громад. На наступний рік він офіційно приєднався до Консервативної партії. У 1924 році Черчилля обрали в парламент від консервативної партії. Він став міністром фінансів. Коли в 1929 році на виборах перемогли лейбористи, Черчилль втратив міністерську посаду, але пройшов у парламент від консерваторів. Він не підозрював тоді, що випав з урядової обойми на довгих 10 років.
Восени 1922 року, коли ліберальний уряд пішов у відставку, Черчиль опинився поза державними справами. Не поталанило йому і з парламентом: його двічі провалили на виборах 1922 і 1923 років. Він повернувся в партію консерваторів, що завжди була близька йому за духом. Канцлер казначейства
У 1924 році Черчілль отримав посаду Канцлера казначейства в уряді Стенлі Болдуіна. На цій посаді він керував невдалим поверненням британської економіки до золотого стандарту. Дії уряду призвели до дефляції, економічного спаду, масового безробіття і, як наслідок, до загального страйку 1926 року. [ред.] Політична ізоляція
Після поразки консерваторів на виборах 1929 Черчілль не став домагатися обрання в керівні органи партії у зв'язку з розбіжностями з лідерами консерваторів з питань торговельних тарифів і незалежності Індії. Коли Рамсі Макдональд сформував коаліційний уряд в 1931 році, Черчілль не отримав пропозиції увійти до кабінету. Наступні кілька років він присвятив літературній праці, найбільш значимим твором того періоду вважається «Мальборо: його життя і час» (англ. Marlborough: His Life and Times) - біографія його предка Джона Черчілля, 1-го герцога Мальборо.
У парламенті він організував так звану «групу Черчіля» - невелику фракцію у складі консервативної партії. Фракція виступала проти надання незалежності і навіть статусу домініону Індії, за більш жорсткий зовнішньополітичний курс, зокрема за більш активну протидію переозброєння Німеччини.
У 1935 році, коли консерватори знову перемогли, Черчиль, який втратив авторитет після антирадянських випадів і похвал на адресу італійського фашизму, залишився парламентарієм-консерватором. Прем'єр-міністр у часи війни
Як тільки почалася Друга світова війна, Черчилль 3 вересня 1939 року увійшов до складу уряду і знову очолив військово-морське міністерство. І нарешті настала його зоряна година: 10 травня 1940 року, коли німецькі танкові армади вторглися у Францію і Бельгію, Черчилль замінив Чемберлена на посаді британського прем'єра. Вступаючи в цю посаду в найнебезпечніший момент британської історії, Черчилль попередив співвітчизників, що їх чекає «кров, важка робота, сльози і піт». Але він запевнив англійців, що його уряд поведе безкомпромісну війну проти нацизму до повного його розгрому, до перемоги за будь-яку ціну.
Черчиль не бачив для Великобританії іншого шансу на порятунок, крім союзу зі Сполученими Штатами, доповненого союзом з СРСР. Черчиль перетворився з лідера консервативної партії в національного військового лідера. Рузвельт і Черчиль волею обставин стали найбільшими дипломатами свого часу. США із самого початку були на боці Великобританії, а після поразки Франції, були готові підтримати британські, а з серпня 1941 року — і радянські війська, не беручи, однак, участі у бойових операціях. Відразу ж після вторгнення нацистів на територію Радянського Союзу, британський прем'єр заявив по радіо: «…ми надамо Росії і російському народу всю допомогу, яку тільки зможемо». Черчилль пояснив, що, допомагаючи СРСР, Британія рятує себе. Він сказав, що «вторгнення Гітлера у Росію — це лише прелюдія до спроби вторгнення на Британські острови… тому небезпека, що загрожує Росії, — це небезпека, що загрожує нам і Сполученим Штатам, точно так само як справа кожного росіянина, який бореться за свій будинок і сім'ю, — це справа вільних людей і вільних народів у всіх куточках земної кулі».
Вступ СРСР у війну радикальним чином змінив світову обстановку. У серпні 1941 року Черчилль зустрівся з Рузвельтом, щоб намітити спільний план дій в нових умовах. За підрахунками Черчилля, за роки війни він провів разом з Рузвельтом на різного роду зустрічах 120 днів — факт унікальний у сучасній історії.
Так звана «атлантична зустріч» Черчилля і Рузвельта в серпні 1941 року закінчилася підписанням «Атлантичної хартії», що повинна була сприяти солідарності обох країн і підготувати ефективний вступ Сполучених Штатів у війну. Черчиль і Рузвельт заявили, що Велика Британія і США прагнуть до справедливого і демократичного світу, що повинен слідувати за перемогою над Німеччиною і її союзниками. Вони дійшли єдиної думки, що після закінчення війни всі держави повинні бути роззброєні, окрім країн переможниць. Союзники прийняли рішення про надання допомоги СРСР постачаннями озброєння і стратегічної сировини. Політичний світогляд Черчилля можна назвати історичним: він мислив історичними категоріями й в історії шукав відповіді на питання сучасності. Це привело його до ідеї створення «Великого альянсу» («великої трійки») — подібний союз знищив у свій час державу Людовика XIV. Після подолання патової ситуації ініціатива у війні проти Гітлера перейшла до незрівнянно більш сильних партнерів по союзу — СРСР і США, і Черчиль повернувся до тієї ж формули, що він уже використовував у травні 1940 року під час утворенні коаліції: «Нашою метою є знищення Гітлера, — і нічого іншого». Ця мета стосувалася безпосередньо інтересів Черчиля; у той час як Сталін і Рузвельт мали свої уявлення щодо майбутнього світового порядку, у якому Британії приділялася в Європі і за океаном трохи інша роль, ніж та, котру хотілося бачити Черчилю, який заявив у 1942 році, що прем'єрами стають не для того, щоб знищувати імперію.
Його особисті відносини з Рузвельтом також трохи змінилися; на конференціях у Тегерані (1943) і Ялті (1945) британський прем'єр відігравав роль лише молодшого партнера американського союзника. Великобританія, ставши однією з ключових держав антигітлерівської коаліції, зробила великий внесок у перемогу над Німеччиною, Італією та Японією.
У ході війни, на союзницьких конференціях Черчилль відстоював інтереси Великобританії так, як він їх розумів, енергійно і гнучко. Він зумів нав'язати американцям вигідну Великій Британії стратегію «непрямих дій», відтягав, як міг, відкриття другого фронту в Західній Європі, зосереджуючи основні сили західних союзників у Середземномор'ї, оскільки цей регіон був життєво важливий для економіки і стратегії Великобританії. У той же час Черчиль виявив неабияку особисту мужність, часто буваючи на фронтах, робив ризиковані перельоти над ворожою територією, був завжди в центрі подій. На заклики Сталіна, підтримуваного Рузвельтом, відкрити другий фронт на заході, Черчиль не давав конкретної відповіді, змушуючи Червону Армію самотужки боротися проти німців. Це нагадувало політику Британії під час війни з Наполеоном I. Тоді воєнні дії проти Бонапарта вели в основному російські солдати, у той час як британці надавали союзникам матеріальну і фінансову допомогу.
Черчилль думав, що Німеччина, зв'язана війною в СРСР, не в змозі розгортати повномасштабні дії проти інших країн і за новими напрямками, а британські війська зможуть, на думку прем'єра, заволодіти ініціативою в Середземномор'ї. Американські війська, які базувалися на Британських островах і в Північній Ірландії, розглядалися в ракурсі «утримання Німеччини від спроб вторгнення». Таким чином, Великобританія уникала великих людських втрат і знаходилася у відносній безпеці. Стратегія Черчилля щодо відкриття «другого фронту», безумовно, була успішною, оскільки цей фронт був відкритий лише на початку 1944 року. Але за два роки, протягом яких він відтягав відкриття другого фронту, міць Червоної Армії зросла до такого ступеню, що англо-американським військам довелося висадитися в Нормандії вже не для того, щоб допомогти Радянському Союзу, а для того, щоб самим також бути присутніми на Європейському континенті.
У грудні 1944 року — за чотири місяці до краху — Гітлер ще був здатний поставити в скрутне становище британсько-американські війська, які висадилися в Європі. Він розгорнув наступ військ у Арденнах. Тепер вже настала черга Черчилля звертатися до Сталіна із закликом терміново розгорнути великий наступ на східному фронті, щоб змусити Гітлера відтягнути сили з західного фронту. З цього часу змінився сам зміст війни. «Бій за Європу», що тепер давали британці й американці, не був більше битвою за звільнення Європи, оскільки війна була практично виграна. Вони прагнули випередити СРСР у його нестримному просуванні на захід.
Черчиль взяв участь у Потсдамській конференції. „Заяви він робить узагалі короткі, — писав радянський дипломат Андрій Громико. — Дуже любить розтягувати окремі слова. Робить це явно нарочито. Протягом мовлення неважко побачити те, що він хоче підкреслити особливо. Ці слова він вимовляє якось різко. У них проступають і різкість, і метал. Майже ніколи він не користується заготовленим текстом. Утім, говорять, деякі свої заяви він любив завчати напам'ять… У мене склалося враження про нього як про досвідченого оратора. Свій капітал красномовства він умів добре піднести. Говорив без хвилювання, принаймні так виглядало зовні, хоча відчувалася його зібраність, і він завжди був, як стверджували англійці, «алерт» — напоготові".
Непримиренний ворог комунізму, він, коли це було в його інтересах, називав Сталіна «своїм іншим» і вимовляв тости за його здоров'я. Черчилль вірив у силу «особистої дипломатії», у власну здатність встановлювати «дружні довірчі відносини», маючи на меті в майбутньому залучити Радянський Союз також до «конструктивної співпраці». Ще в січні 1945 року Черчилль переконав Сталіна першим завдати удару по центральній частині німецької території й у такий спосіб допомогти західним державам.
Повернувшись у лютому 1945 року з Ялти, Черчилль заявив, що жоден уряд не виявив такої вірності договору, як радянський; він ні в найменшому мірі не сумнівався в щирості маршала Сталіна й у його добрій волі до співробітництва. Зміст цієї війни Черчилль бачив у знищенні Гітлера і руйнуванні державного статусу Німеччини в Європі. «Це та мета, — казав він, — яка пояснює все інше».
Але його уявлення про післявоєнне врегулювання були неясними і невизначеними. Під впливом панєвропейської ідеї якийсь час Черчилль схилявся до федеративних планів, для яких у Великобританії були великі можливості. Великі надії він покладав на відродження Франції як провідної держави Західної Європи. Від територіальних і націоналістичних проблем він намагався відмовлятися. Поки Німеччина ще не була переможеною, він до всіх питань підходив з точки зору їх користі для союзників, у критичні моменти він не зупинявся навіть перед тим, щоб дати обіцянки, які свідомо не міг виконати. Черчилль на конференції у Квебеці, 1943 По війні
У наступні десять років після Потсдама (1945—1955) Черчилль виступав у ролі «хранителя нації», яку прекрасно виконував. У 1946 році йому вдалося, використовуючи страх суспільства перед радянськими амбіціями, створити зовнішньополітичний консенсус з керівництвом лейбористської партії, метою якого було зміцнення національної єдності.
5 березня того ж року він виступав з промовою в американському місті Фултоні, де в присутності американського президента Трумена висунув ідею політики сили, основою якої повинне було стати замкнуте атлантичне партнерство англосаксонських держав. Черчилль узявся сформулювати загальну програму боротьби проти СРСР, заявивши: «На Європу опустилася залізна завіса». У Фултоні вперше були вимовлені слова «холодна війна». Можливо, він загравав тоді з ідеєю нової війни, оскільки США були єдиною у світі державою, що мала атомну бомбу; відомо, що йому приписувалися такі думки і що йому ніколи більше не вдавалося одержати у Великій Британії одностайного схвалення своїх зовнішньополітичних планів.
Те ж саме можна сказати і про його плани, пов'язані з Європою. Незважаючи на те, що європейські проблеми ніколи не були йому особливо близькі і він не займався ними, якщо вони не стосувалися безпосередньо Великої Британії, він виступав за ідею «європейського об'єднання» й «німецько-французького примирення». 19 вересня 1946 року Черчиль у Цюріху підтримав ідею створення «Ради Європи» і залучення «окремих німецьких держав» у співдружність західноєвропейських народів, незабаром він виступив також за переозброєння Західної Німеччини та її нерозривний зв'язок із Заходом.
Але яким би великим не був його авторитет в очах США і Західної Європи, де його особистість пов'язувалася з ідеєю холодної війни, у Великобританії його популярність пішла на спад; час, коли ним захоплювалися минав. Його вкрай консервативні погляди йшли всупереч із настроями британського народу і прагненням демократичних змін, що призвело до поразки консерваторів і його особисто, як прем'єра, на виборах у липні 1945 року, і він знову відійшов від влади на кілька років. Але не від політики. Тільки в 1951 році, після другої спроби, йому вдалося потіснити лейбористів і організувати свій власний кабінет. Черчилль проводив прогресивну і помірковану внутрішню політику, чого не очікували його політичні супротивники. Однак Велика Британія більше не була тим партнером, якого зараховували до ради найсильніших.
Усупереч тому, про що він мріяв, Європа й увесь світ підкорялися не «англосаксонській світовій поліцейській системі», а наддержавам. Після важкого серцевого нападу в 1941 році здоров'я Черчилля значно погіршилося; через вісім років у нього стався перший із шести апоплексичних ударів.
У 1951—1955 роках, знову ставши прем'єр-міністром Великобританії й усвідомивши зміни політичної обстановки у світі (СРСР став володарем атомної зброї і засобами його доставки в межах Європи), Черчиль уже не закликав до «хрестового» атомного походу проти Москви, а, навпаки — «до скликання наради у верхах» за участю США, Великої Британії, Франції і СРСР. «Ми не повинні забувати, — підкреслював Черчилль у 1951 році, — що, створюючи американську базу на південному сході Англії, ми перетворюємо себе на мішень, а можемо бути, у центрі мішені».
Його ідея про «зустріч у верхах» здійснилася в 1955 році вже після його відставки. За два роки до цього йому були вручені орден Підв'язки і Нобелівська премія з літератури. Йому було вже 80 років, він усе сильніше страждав від депресій і явно втрачав сили. У 1963 році Конгрес США наділив його статусом — що було унікальним явищем — Почесного громадянина США.
Останні десять років життя Вінстон Черчилль провів у спокої. Іноді він мандрував Середземним морем, полюбляв відпочивати на французькій Рив'єрі. У віці 90 років Черчилль прийняв рішення остаточно відійти від політики. Але до кінця своїх днів залишався патріархом політичного життя Великобританії. Особисте життя Шлюб і діти
Черчилль спочатку залицявся до американської артистки Етель Беррімор (пізніше лауреатка премії Оскар за кращу жіночу другорядну роль), але його домагання були відкинуті. У березні 1908 року після чергової нетривалою зустрічі він признався в коханні Клементині Гозер, яка в свою чергу погодилася віддати свою руку та серце амбітному — не молодому герцогу Спенсеру-Черчилю. Їх батьки погодилися на цей шлюб і 12 вересня 1908 року в Санкт Маргарет церкві в Вестмістері молодята провели своє весілля. Вінстон і Клементин провели все своє життя разом й виховали одного сина і чотирьох дочок:
(1-а дочка) Діана Черчилль (11 липня 1909 — 19 жовтня 1963 року). Спершу дружина Джона Мілнер Белья, потім Д. Сендіса, від якого мала дох дітей Барронету та Дункана. Але через невдалі життя в цих шлюбах піддавалася частим нервовим зривам та проводила лікування в клініках. (син) Фрідріх Едвард Рандольф Черчилль (28 травня 1911 — 6 червня 1968) (Randolph Fredrick Edward Churchill). Пішов слідами батька, займався політичною кар'єрою. А його син (внук Черчиля) Вінстон тепер також доволі успішний політик Великобританії. (2-а дочка) Сара Міллісент Герміона Спенсер Черчилль (7 жовтня 1914 — 24 вересня 2005), Sarah Millicent Hermione Spencer Churchill, тричі виходила заміж, але потомства не дочекалася. Спробувала себе в різних іпостасях. Зіграла незначну роль «Придворної пані Сари Дженінґс в королеви Англії — Анни» в фільмі «Королівське весілля» з Фредом Астейреєм. Hennes første ektemann var Vic Oliver, en østerriksk komiker som Churchill ikke ville møte. Її перший чоловік був Олівер Вік, американський комік, якого Черчилль не дуже то жалував та не сприймав цей шлюб. Її другим чоловіком, був Ентоні Бічемп — фотограф, який помер за їх спільного життя. Її третій чоловік був барон Одлі, шлюб із ним призвів до її титулу — леді. (3-дочка) Меріґолд Френсіс Черчилль (15 листопада 1918 — 23 серпня 1921), Marigold Frances Churchill. Померла дитинкою в 3 рочки через серйозну інфекцію на гортані. (4-дочка) Мері Спенсер Черчилль (народилася 15 вересня 1922), Mary Spencer Churchill, дружина Крістофера Сомеса, в вдалому та щасливому шлюбі має 5 дітей.
Досягнення
Сер Вінстон Черчилль — як військовий, державний діяч і письменник — отримав за своє життя величезну кількість нагород. У період 1885—1963 років він був нагороджений 37 орденами і медалями. Ці трофеї та нагороди Вінстон Черчилль отримував від різних країн, що символізувало його особливий вклад в світову політику і міжнародні стосунки — 20 британських нагород, три французькі, по дві від Бельгії, Данії, Люксембургу та Іспанії; і по одній від Єгипту, Лівії, Непалу, Нідерландів, Норвегії та США. Ще десять разів сер Вінстон був нагороджений за активну роботу в якості армійського офіцера в Кубі, Індії, Єгипті, Південній Африці, Великій Британії, Франції та Бельгії. Найбільша кількість нагород були визнанням його роботи в якості першого міністра британського уряду. Однією з найбільших відзнак Черчилля став і його почесний похорон. Прощання з видатним діячем Великої Британії проходило у Вестмінстерській залі (Westminster Hall) парламенту Об'єднаного королівства. Впродовж трьох днів шану йому віддали сотні тисяч людей, в тому числі й всесвітньо відомі політичні й культурні діячі. Панахида відбувалася в Соборі Святого Павла, одному з найвеличніших храмів Лондона. Нобелівська премія (література) Присудження й нагородження Літературний доробок
Розповідь про Мелекенд територію: Епізод з прикордонної війни ", 1898. The Story of the Malakand Field Force: An Episode of Frontier War. Річкова війна: Історичний звіт про прагнення захоплення Судану, 1899. The River War: An Historical Account of the Reconquest of the Soudan. Сайрола (Роман), 1900. Savrola Від Лондона до Преторії через Ледсміт, 1900. From London To Ladysmith via Pretoria. Березень Яна Гамільтона, Лондон 190. Іan Hamiltons's March , London 1900. Лорд Рандольф Черчілль, 1906. Lord Randolph Churchill. Мої африканські подорожі, 1908. My African Journey. Світова Криза, 4 томи, 1923 до 1929. The World Crisis , 4 Bände, 1923 bis 1929. Мої молоді роки, 1930. My Early Life. Мальборо. Його життя і час, з 1933 по 1938 рік, 4 томи. Marlborough. His Life and Times. Історія англомовних народів. 4 томи. A History of the English-Speaking Peoples. Друга світова війна. 6 томів (Нобелівська премія з літератури 1953 року). The Second World War. Виступи (Вінстона Черчиля) під час війни, (вибрав, вніс та пояснив Клаус Kьорнер презентовано в Гамбурзі та Відні, 2002 році.) Reden in Zeiten des Krieges, ausgewählt, eingeleitet und erläutert von Klaus Körner
Почесний громадянин Сполучених Штатів Америки
У 1963 році Президент США Джон Ф. Кеннеді, діючи на підставі дозволів, наданих законом, прийнятим конгресом, проголосив Вінстона Черчилля першим почесним громадянином Сполучених Штатів. Черчиль був фізично нездатний брати участь в церемонії у Білому домі, так що його син і онук прийняв нагороду за нього.
Найпрестижніша нагорода в США (за 50 років існування вручена лише 7 людям), видається особі, яка не є громадянином Сполучених Штатів, за виняткові заслуги, й буде оголошеною почесним громадянином Сполучених Штатів по Закону Конгресу або прокламації, виданій президенттом Сполучених Штатів Америки, згідно з дозволу Конгресу. Ряд губернаторів і мерів міст також надали почесні для штату чи міста громадянства, в тому числі в штатах Аляска і Невада, але до цих кампаній не варто ставитися серйозно, бо це відбуваються дійства згідно з шоу, й до самого почесного громадянства — юридично підкріпленного (не має таких законів) жодного відношення не мають. На відміну від узаконеного Конгресом, та після відповідної складної процедури цим званням «Почесний громадянин США» володіють — Сер Вінстон Леонард Спенсер-Черчиль, Рауль Густав Валенберг, Вільям Пенн, Ганна Келовхілл-Пенн, Марі-Жозеф Поль Ів Рош Жильбер дю Мотьєр — маркіз де ла Фаєтт, Марія Тереза, Казімеж Міхал Вацлав Віктор Пуласки (в стані процедури прийняття).
