До Москви переїздить родина Михайла Гру-шевського, ще раніше з'являються там і Винниченки. У Москві виходив журнал «Украинская жизнь», фактичним редактором якого був Симон Петлюра. Щоправда, Грушевський і Винниченко його вже не застали: Петлюру мобілізували, і він пішов у санітарну службу на Західний фронт.

«За Винниченка вхопилася громада як за свій якір спасіння, і він дав кілька сильно написаних статей, які зробили тоді сильне враження, - згадував М. Грушевський. - Але «Украинская жизнь» як така не вдовольняла його, як не вдовольняла й інших українців. Вона була жур-налом «для наружного потребления», для російської публіки, дарма, що читали її головно українці. Коли стало неможливим видавати українські часописи в Україні, явилась гадка спробувати налагодити український журнал в Москві, де сподівались легшої цензури. На Винниченка рахували як на головну літературну силу».

Журнал називався «Промінь». Перший номер його вийшов 20 листопада. Це був тижневик, у якому висвітлювалися проблеми літератури, науки, мистецтва й громадського життя. Серед співробітників «Променя» - Олександр Лотоцький, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко, Олександр Олесь, Павло Тичина, Григорій Чупринка... Один часопис зібрав майбутніх провідників української революції, хоч у звичайному, повсякденному житті взаєморозуміння їм часом бракувало. Непростими були й стосунки Грушевського та Винниченка. Тим часом зовсім скоро доля поставить їх обох на вістрі подій, які сколихнуть Україну.

17березня1917рокувКиєвібуло створено Українську Центральну Раду. Головою її став Михайло Грушевський, який щойно повернувся з Москви. Центральна Рада стрімко набирала сили, об'єднуючи навколо себе українські організації різних ідейних спрямувань. Вже через кілька днів, 19 березня, в Києві відбулася маніфестація, яка зібрала 100 тисяч учасників.

«Це був грандіозний вибух національного почуття, демонстрація національної радості, слава визвольній Революції», - писав згодом В. Винниченко.

Винниченко весь час у центрі подій. Він-заступник голови Центральної Ради. Саме йому доручено було оголосити учасникам Військового з'їзду І Універсал, яким проголошувалася автономія України. Автор «Відродження нації» пізніше згадував: «Грім радості, захвату й ентузіазму дійшов до екстазу, до чуття побожності, до бажання молитися своїй радості, свойому екстазові. Весь театр з делегатами, з публікою, з кореспондентами газет став на коліна й нечуваним, могутнім, потрясаючим душу хором заспівав великий "Заповіт"*.

То був зоряний час Володимира Винниченка. То був тріумф романтичного періоду Української революції. Винниченка призначають головою Генерального секретаріату Центральної Ради.

Обставини, проте, складалися несприятливо для Центральної Ради, її конфлікт з більшовиками завершився муравйовщиною; млява, невиразна політика призвела до втрати довіри мас; зсередини Центральну Раду руйнували ідейні конфлікти між лідерами... Настали, як писав літератор і громадський діяч Сергій Єфремов, «божевільні події божевільного часу»... Делегація України підписувала в Бресті мирний договір. Війська Муравйова плюндрують Київ.

Володимир Винниченко в цей час уже Склав повноваження як голова Генерального секретаріату. Його діяльність на цьому державному посту сповнена була тяжких суперечностей. Найчастіше історики дорікають йому за упереджене ставлення до створення українського війська та до старих службовців. «Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких армій», - проголошував В. Винниченко зі сторінок «Робітничої газети», а службовців старого державного апарату називав «найгіршими і найшкідливішими людьми», забуваючи, що бути незалежними, правити без армії й без чиновників неможливо...

Соціал-демократ Винниченко теж; як і більшовики, прагне соціальної революції, мріє про Україну «без хлопа і пана», - але більшовицький шлях насилля й терору викликає в його душі сум'яття й протест. Крім того, Винниченка відштовхує більшовицький підхід до національного питання, заперечення права України на автономію, на державність... Проте і з учорашніми однодумцями (передусім - С. Петлюрою) у В. Винниченка виникають серйозні розходження. Це посилює його хитання в зачарованому колі ідей соціального та національного визволення, стає причиною складної внутрішньої драми.

Із встановленням гетьманської влади Павла Скоропадського, Володимир Винниченко переховується на дачі академіка М. Біляшівського на Княжій Горі під Каневом. Трохи згодом він очолить опозицію Скоропадському. Антигетьманський рух переріс у масове повстання. Створився альтернативний уряд - Директорія, на чолі якого стояли Винниченко і Петлюра. 14грудня 1918р. війська Директорії взяли Київ.

Але знову Україні треба було вибирати - між більшовицькою Москвою, яка готувала новий наступ на Україну, і Антантою, яка висадила в Одесі велике французьке військо. Винниченко і його прихильники-соціалісти схилялися до союзу з Москвою. Інші члени уряду віддали перевагу Антанті.

У лютому 1919 р. Винниченко виходить з Директорії. Україна провалюється в хаос і анархію.

Після поразки УНР Винниченка мучать тяжкі сумніви щодо правильності політики Центральної Ради і Директорії. В. Винниченко виробляє навіть план співробітництва З більшовицькою владою, створює в еміграції Закордонну групу Української комуністичної партії. Якщо в «Щоденниках» (записи початку 1918 року) він різко засуджує більшовицькі методи політичної боротьби і їх нерозуміння українства, - то Винниченко 1919рокуладен повернутися на Україну, щоб працювати на користь як соціального, так особливо національного визволення». Якщо відразу після кривавого муравйовського походу на Київ він фіксує у «Щоденниках» власну роздвоєність («яке повинно бути становище людини, яка ніколи не стояла за інтереси багатих, яка все життя поклала на ідею революції і соціалізму, але яка не вірить, що більшовицьким шляхом можна допомогти тим ідеям реалізуватись»), - то в листі до М. Шаповала (25 листопада 1919р.) він уже ладен повірити тим, хто стверджує, що національно-українська культурна справа ніколи так добре не стояла, як за большевиків».

Чим можна пояснити таку разючу відмінність у поглядах і оцінках, причому - протягом одного року? По-перше, гіркотою щойно пережитої поразки, розходженням з багатьма недавніми соратниками, психологічно зрозумілою переоцінкою цінностей.

По-друге, соціалістичними переконаннями В. Винниченка, які багато в чому збігалися з політичними гаслами російських соціалістів радикального {ленінського) крила. Вже в 1918 році він, як свідчить «Щоденник», не раз ловив себе на думці: «основний факт той, що маси бідноти вірять народним комісарам, що вони охоче йдуть за ними, що вся біднота є большевики, що народні комісари з ними, з біднотою, проти багатих, проти буржуазії». І тут же жахався, обурювався кривавою різнею, «страшною, величезною грою», в яку більшовики втягай маси, відкривши шлюзи «простому інстинкту соціальної помсти» та «ідеї грубої елементарної справедливості».

То що - у 1919 р. В. Винниченко про ті свої жахання вже забув? Чи, може, тепер він знаходив їм якісь виправдання? Чи просто шукав бодай якогось виходу з глухого кута, втішаючись ілюзіями?

По-третє, якщо вже казати про ілюзії, то іскру надії у 1919 році В. Винниченку могла вселити нова політика В. Леніна щодо України, яка відбилася у відомій постанові ЦК РКП. До того ж, Винниченко знав, що в українському більшовицькому таборі є й націонал-комуністи (трохи згодом їх імена стануть широковідомими - М. Скрипник, О. Шумський, М. Хвильовий...), які начебто теж, як і сам Винниченко, прагнули незалежної соціалістичної України.

По-четверте, хитання вчорашнього голови Генерального секретаріату Володимира Винниченка не в останню чергу зумовлювалися його імпульсивною, честолюбною вдачею. Він був митцем, передусім митцем...

Він постійно перебував .мовби в подвійному колі. Визволення соціальне - і національне; ідея соціалістична - й ідея національна. .. Ось дві зірки, що веди його за собою. Винниченко прагнув поєднати, примирити одне з другим, лідерів УНР картав за недостатню соціалістичність, більшовиків - за глухоту до української справи, і... опинявся між двох сил, здобуваючи все більше ворогів як в одному, так і в другому таборі.

У травні 1920 р, Винниченко зважився на відчайдушний крок: прагнучи вбрати більшовизм в українську одежу, він поїхав на переговори до Москви, а потім до Харкова. Мав надію, що найближчі соратники Леніна (Троцький, Каменєв) приймуть його «пункти», спрямовані на закріплення прав України. Забув, що 200 років до нього з подібними «пунктами» до Петра І їздив Павло Полуботок, - і чого досяг? Темниці й власної смерті. Винниченку ж загрожувала неслава, тавро відступника. Переговори скінчилися нічим, і у вересні 1920 р. він знову виїхав за кордон (що було нелегко). Тепер уже назавжди