|
|
 |
Форма державного режиму
План
1. Поняття політичного режиму.
2. Класифікація політичних режимів.
3. Державний режим як складова форми держави.
Як і інші складові форми держави – форма правління і форма державного устрою, державний режим безпосередньо пов'язаний із владою. Однак на відміну від них він не асоціюється прямо ні з порядком формування вищих місцевих органів державної влади або організацією верховної влади в державі, як у випадку з формою правління, ні з внутрішньою будовою держави, адміністративно-територіальною й національно-державною організацією влади, як це виявляється у формі державного устрою. Державний режим виступає як реальний прояв організаційно оформленої влади, як процес її функціонування.
У науковій літературі є кілька визначень державного режиму й уявлень про нього. Одні з них дуже схожі, інші вносять досить істотні корективи в традиційно сформоване про нього уявлення.
Найпоширенішим уявленням про державний режим нині є згадане вище розуміння його як сукупності засобів, методів, способів або прийомів здійснення державної влади. Це найбільш усталений погляд на державний режим.
До нього примикають інші аналогічні, але водночас певною мірою такі, що відрізняються від нього, уявлення. Серед них можна виокремити, наприклад, визначення державного режиму як "конкретного прояву державної організації, що виражається в стані та характері демократії та політичної свободи в суспільстві". У цьому визначенні поняття режиму як процесу здійснення, "прояву" державної влади й організації, доповнюється також посиланням на те, що це "конкретний прояв", який виражається як у "стані й характері", іншими словами, у рівні розвитку демократії, так і в стані (рівні розвитку, ступені гарантованості) політичної свободи в суспільстві.
Іншим, близьким до традиційного, визначенням державного режиму може бути розуміння його як системи або сукупності форм, методів, засобів і способів володарювання, "через які державна влада легітимізує своє існування й функціонування".
У цьому визначенні привертають увагу два моменти, що відрізняють його від традиційного визначення. По-перше, те, що режим асоціюється не тільки з процесом функціонування державної влади, а й із процесом самого її існування. А по-друге, те, що державний режим пов'язується із процесом легітимації державної влади. При цьому під легітимацією (легітимністю) влади розуміється "прийняття влади з боку підлеглих їй суб'єктів і їхня згода з тим, що ця влада (будучи в ідеалі легальною) відповідає загальним уявленням громадян про справедливу політичну систему". Іншими словами, легітимність влади означає прийняття і підтримку її з боку громадян та їхніх об'єднань як такої, що відповідав їхнім уявленням про справедливість.
Поняття політичного режиму.
У дослідженні політичних режимів найбільшого досвіду набула західна державно-правова наука. Радянське суспільствознавство довго йшло від цього поняття взагалі, оперуючи одним поняттям – політична система. Політичний режим як теоретична категорія існував тільки в науці про державу і право, у тісному взаємозв'язку з такими категоріями, як форма правління і форма державного устрою. Після 1985 р. у зв'язку з початком розпаду тоталітаризму в СРСР та інших соціалістичних країнах ця проблема постала як одна з найактуальніших і в політичній теорії, і в політичній практиці.
Слід, однак, зазначити, що, незважаючи на велику теоретичну базу і практичний досвід різних країн, багато аспектів цієї проблеми не мають єдиного вирішення ні в західній, ні у вітчизняній політичній науці. У науковій літературі є велика кількість визначень політичного режиму.
У цьому випадку немає необхідності розглядати всю сукупність поглядів і підходів, однак варто обов'язково звернути увагу на такі фактори.
У державно-правовій науці політичний режим розглядається як сукупність засобів і методів у здійсненні державної влади. У політичній науці поняття політичного режиму дуже тісно пов'язане з категорією "політична система" і розглядається, як правило, тільки у зв'язку з особливостями розвитку і функціонування політичних систем, хоча співвідношення цих понять викликає в політичній науці суттєві розбіжності. Іноді їх розглядають як синоніми. Іноді поняття політичного режиму взагалі не виокремлюють. Іноді політичну систему і політичний режим відводять далеко одне від одного.
Дати універсальне визначення політичного режиму досить складно. Дуже популярним стало визначення, запропоноване політологом Ж.-Л. Кермонном: "Під політичним режимом розуміється сукупність елементів ідеологічного, інституціонального й соціологічного порядку, що сприяють формуванню політичної влади цієї країни на певний період".
У науковій літературі поширеним є підхід, відповідно до якого політичний режим – це функціональний компонент політичної системи. За такого підходу політичний режим містить у собі методи, способи, напрямок розвитку політичних відносин. У сучасному суспільстві – це конституційно-правові принципи та структури, інституціональні й політичні норми, основні цінності, які регулюють роботу політичної системи. Можна сказати, що політичний режим – це спосіб функціонування та взаємозв'язку основних елементів політичної системи суспільства. Таке співвідношення політичної системи та політичного режиму нагадує принцип нотного ряду або мозаїки, коли всього із семи нот або однакових маленьких фігурок можна скласти будь-яку мелодію або будь-який візерунок. Залежно від того, як пов'язані основні елементи політичної системи суспільства, вони формують той або інший тип політичного режиму й, відповідно, тип політичної системи.
Поняття політичного режиму є ключовим для формування уявлень про основні системи влади. Характеристика політичного режиму в будь-якій окремо взятій країні дає справжню картину принципів організації політичного життя суспільства. У політичній практиці часто зустрічається приклад, коли демократична за формою держава є зовсім не демократичною за змістом, і навпаки, авторитарний за формою державний устрій є за своїм характером демократичним.
Класифікація політичних режимів.
У науковій літературі є багато класифікацій політичних режимів. Кожна з них має позитивні й негативні аспекти. Виокремити єдино правильний варіант досить складно. Однак слід зазначити, що більшість сучасних підходів так чи інакше враховує два фактори: ступінь розвиненості політичної демократії та реальний політико-правовий статус особи.
Перші відомості про демократію і тиранію, диктатуру і охлократію дають античні часи. Уже тоді стало очевидним, що в будь-якому керованому співтоваристві, у тому числі в неполітичних структурах, є два взаємовиключних способи взаємодії: авторитарність як одноособове володарювання та беззастережне підпорядкування і демократичність як рівноправність, злагода, свобода вибору. У реальному житті практично неможливо виокремити абсолютно "чисті" типи політичних режимів. Усі їх класифікації певною мірою умовні.
Найзагальніший принцип типології режимів – це поділ їх на демократичні й авторитарні, усі інші розглядаються як їх модифікації. Крім того є й інші підходи. Найпоширенішою є класифікація, відповідно до якої всі режими поділяються на:*
тоталітарні;*
авторитарні;*
демократичні.
Також виокремлюють ще кілька проміжних або перехідних типів.
Тоталітарний режим. Його назва походить від латинського totalis – весь, повний, ЦІЛИЙ. Характеризується тим, що вся влада зосереджена в руках якої-небудь однієї групи (зазвичай партії), яка знищила в країні демократичні свободи та можливості виникнення політичної опозиції, повністю підкорила життя суспільства своїм інтересам і зберігає свою владу завдяки насильству, військово-поліцейському терору Й духовному поневоленню населення.
Термін "тоталітаризм" виник у 20-ті роки XX ст. Автором його був Б. Муссоліні. Поява терміна пов'язана із зародженням фашизму, який його теоретики назвали "тотальною концепцією життя". Супротивники фашизму взяли цей термін на озброєння, надавши йому протилежного змісту. Поступово він був запозичений багатьма мовами. Спочатку його використовували тільки для позначення фашизму, у 30-ті роки почали застосовувати щодо СРСР та інших країв соціалізму.
Тоталітарний режим, як жодний інший, особливо складний для розуміння. Важко навіть відразу відповістити на запитання, через які характеристики його легше описати: через зміни, що відбуваються в політичній системі суспільства, або через його психологічні прояви. Особливий характер цього режиму виявився й у тому, що саме художня література (Б. Замятін, Б. Платонов, С. Керстер, Дж. Оруелл, О. Солженіцин) дала можливість показати у всій повноті не лише політичні процеси, що відбуваються в суспільстві за цього режиму, а й психологічне переродження суспільства, що часом важко описати сухою мовою наукових категорій.
Характер і міра здійснення влади. Загальний контроль і насильство. Влада контролює всі сфери життєдіяльності суспільства: економіку, культуру, релігію, приватне життя громадян, включаючи мотиви їхніх учинків. У суспільстві зникає грань між політичним і неполітичним життям, усе стає політикою.
Формування влади. Формування влади відбувається бюрократичним способом, закритими від суспільства каналами. Влада оточена "ореолом таємниці" і недоступна для контролю з боку суспільства, немає механізму її наступності.
Ставлення людей до влади. Суспільство повністю відчужене від влади, але не усвідомлює цього. У політичній свідомості формується уявлення про "злиття суспільства з владою".
Роль ідеології в суспільстві. Загальна регламентація життя здійснюється через ідеологію, що перетворюється на своєрідну світську форму релігії. Цей режим часто так образно й визначають – "ідеологія при владі". Тоталітарна ідеологія встановлює свою монополію у всіх сферах. Як правило, роль ідеології полягає в тому, щоб розкритикувати старе суспільство або певний уряд, сформувати уявлення про "світле майбутнє", дати рекомендації, як цього майбутнього досягти. Тоталітарна ідеологія проголошує загальну перебудову суспільства на основі нових цінностей. Ідеологією керує партія, що здійснює контроль за умонастроєм суспільства, процесом соціалізації особистості, над всіма способами масової комунікації. Будь-яке інакодумство припиняється.
Характер лідерства. Лідер спирається на партію або групу. Його погляди через інститут офіційної ідеології поширюються на все суспільство. Лідер завжди харизматичний, на нього поширюється відчуття злиття з народом.
Сфера припустимого і забороненого. Заборонено все, крім того, що наказано (дозволено).
Становище засобів масової інформації. Влада здійснює повний контроль над усіма засобами масової інформації, вільного доступу до інформації немає. Тоталітарне суспільство може існувати лише як абсолютно "закрите" суспільство. Будь-яке зіставлення із зовнішнім світом для нього небезпечне, оскільки воно будується не лише на примусі, а й на переконанні в тому, що це суспільство "найправильніше", найкраще у світі. Знайомство із зовнішнім світом руйнує царство міфів, зриває завісу й тим самим підриває його підвалини.
Наявність демократичних прав і свобод. Демократичні права і свободи мають декларований, формальний характер, хоча держава виконує певні соціальні функції. Вона гарантує право на працю, освіту, медичне обслуговування тощо.
Зміни в соціальній структурі суспільства. За тоталітарного режиму відбувається послідовне декласування суспільства внаслідок відчуження громадян від власності. Суспільство набуває двовимірної структури: керовані ("гвинтики") і керуючі. З живого організму воно перетворюється на механізм, довільно сконструйований владою. У ньому знищуються будь-які горизонтальні структури, відносини і зв'язки.
Зміни в політичній системі суспільства. Між компонентами політичної системи суспільства складаються особливі взаємозв'язки та взаємодія. Знищуються всі політичні партії, крім однієї правлячої, а також громадські організації у власному значенні цього терміна. Відбувається злиття державного апарату з апаратом правлячої партії й апаратом громадських організацій. У суспільстві формуються особливі відносини "влада – власність". У держави превалюють особливі функції розподілу, роль представницьких установ та інститутів влади зводиться до мінімуму, розростається репресивний апарат, який набуває особливих повноважень.
Політична культура. Для тоталітарного режиму характерне прагнення створити "нову людину" з особливою політичною свідомістю й політичною поведінкою. Партія, контролюючи процес політичної соціалізації, прагне сформувати й новий тип політичної культури суспільства, для якого характерні сакра-лізація влади (її обожнювання), відчуття злиття з владою й любов до неї, уявлення про державу як про джерело розподілу всіх благ, політичний ентузіазм.
Завершуючи аналіз тоталітарного режиму, можна зазначити, що в науковій літературі в основному оформилася модель тоталітаризму, яка складається з таких компонентів:–
визнання керівної ролі однієї партії у політичній сфері і здійснення її диктатури;–
панування офіційної ідеології у духовній сфері й примусове нав'язування її членам суспільства:–
загальний контроль за поведінкою індивідів у соціальній сфері із застосуванням методів придушення;–
загальний контроль за всіма засобами масової комунікації;–
централізоване керівництво й управління економікою.
Внутрішню сутність цього режиму дуже образно охарактеризував американський учений Р. Даніелс: "Жодна думка, жодна людина не вільні від контролю держави і її органів, ніщо не вільне від опіки партії, що стоїть при владі".
Авторитарний режим (від лат. autoritas – влада, вплив) характеризується режимом особистої влади, диктаторськими методами правління.
Серед учених дотепер тривають суперечки про співвідношення авторитарного і тоталітарного режимів. Дехто розглядає тоталітарний режим як особливий, найреакційніший різновид авторитарного режиму, інші вважають ці режими самостійними типами.
Звичайно, не можна не визнати, що вони як мають значні подібні, так і суттєво відмінні ознаки. Поєднує їх диктатура, а розрізняє те, що тоталітаризм – диктатура держави, а авторитаризм – диктатура особи. Ця головна відмінність породжує й цілу низку інших особливостей, які дають можливість розглядати їх як самостійні типи політичних режимів.
Авторитарні режими не знищують усі альтернативні бази в суспільстві. Збереження "неважливих" елементів економічної та соціальної влади робить ці режими менш репресивними, ніж тоталітарний, і забезпечує можливість їх трансформації (Бразилія, Аргентина, Чилі наприкінці 80-х років XX ст.).
Характер і міра здійснення влади. Контроль і насильство не мають загального характеру. Контроль влади поширюється на сферу політики і частково ідеології, однак уже є сфери, не контрольовані владою: економіка (іноді частково), релігія, культура, приватне життя громадян.
Формування влади. Як і тоталітарний, авторитарний режим не має механізму наступності влади. У сучасних умовах часто закінчується тим, що оголошуються вільні вибори.
Ставлення людей до влади. Як і за тоталітарного режиму, суспільство відчужене від влади. Однак воно усвідомлює і фактори насильства влади, і своє відчуження від неї.
Роль ідеології в суспільстві. Ідеологія зберігає певну роль у суспільстві й частково контролюється.
Характер лідерства. Складається режим особистої влади. Роль лідера висока, але, на відміну від тоталітаризму, лідер не харизматичний. На нього поширюється уявлення про відчуження від влади.
Сфера припустимого і забороненого. Дозволено все, крім політики.
Становище засобів масової інформації. Частковий контроль над засобами масової інформації.
Наявність демократичних прав і свобод. Права і свободи громадян обмежені головним чином у політичній сфері.
Зміни в соціальній структурі суспільства. Авторитарний режим не прагне сформувати особливу соціальну структуру суспільства. Усі зміни всередині відбуваються відповідно до економічних і соціальних процесів.
Зміни в політичній системі суспільства. Заборонено або обмежено діяльність політичних партій. Головна роль належить виконавчим органам влади. Представницькі установи ліквідовано або їх роль сильно обмежено. Із громадських організацій діють ті, які не мають політичного характеру.
Авторитарний режим найчастіше спирається на армію, яка може втручатися в політичний процес, щоб покінчити з тривалою політичною або соціально-економічною кризою в суспільстві. За авторитаризму можлива прихована боротьба за владу конкуруючих кланів. Часто цьому режиму вдається поєднувати економічне процвітання з політичною стабільністю.
Демократичний режим. Поняття "демократія" у сучасній політичній мові одне з найпоширеніших. Його вживання виходить далеко за межі первинного змісту (гр. demos – народ, kratos – влада). Це поняття вперше зустрічається в Геродота. В античну епоху демократію розглядали як особливу форму державної влади, особливий різновид організації держави, за якої влада належить не одній особі або групі осіб, а всім громадянам, які користуються рівними правами на управління державою.
З тих пір зміст цього терміна помітно розширився, і в сучасних умовах він має різні значення. Останнім часом популярним стало визначення демократії, дане А. Лінкольном: "Government of the people, by the people, for the people" (Правління народу, для народу, за допомогою народу). Сьогодні демократію розглядають:*
як форму устрою будь-якої організації;*
як принцип відносин, що ґрунтується на рівноправності, виборності, прийнятті рішень більшістю;*
як ідеал суспільного устрою, що ґрунтується на свободі, правах людини, гарантіях прав меншості, народному суверенітеті, політичній участі, гласності, плюралізмі, толерантності;*
як тип політичного режиму, що характеризується сукупністю певних ознак.
Розглянемо демократію як тип політичного режиму на основі тих самих критеріїв, що й інші політичні режими.
Характер і міра здійснення влади. Межі влади встановлюються суспільством відповідно до законів. Економічне, культурне, духовне життя суспільства, діяльність політичної опозиції перебувають поза прямим контролем з боку влади, якщо вони не порушують закон.
Формування влади. Влада обирається громадянами на основі принципів наступності, визначених у законах.
Ставлення людей до влади. Суспільство обирає конкретних носіїв влади і контролює владу.
Роль ідеології в суспільстві. Офіційна ідеологія існує, але зберігається плюралізм в ідеологічній сфері.
Характер лідерства. Характер політичного лідерства залежить від типу політичної системи і традицій суспільства.
Сфера припустимого і забороненого. Дозволено все, що не заборонено законом.
Становище засобів масової інформації. Засоби масової інформації вільні й незалежні. Суспільство ставиться до них як до "четвертої" влади.
Наявність демократичних прав і свобод. Права і свободи громадян гарантовано законом, і закон визначає механізм їхньої реалізації.
Зміни в соціальній структурі суспільства. Соціальна структура суспільства відповідає соціально-економічним процесам, що відбуваються в суспільстві.
Зміни в політичній системі суспільства. Для демократичного політичного режиму характерні наявність багатопартійної системи, свобода діяльності громадських організацій і рухів, загальне виборче право і система вільних виборів, принцип поділу влади, розвинена система парламентаризму.
Цьому режиму властивий принцип взаємної відповідальності громадян і держави. Закон захищає не тільки громадян від влади, а й владу від громадян. Як правило, у конституції закріплюється ставлення до народу як до суверенного джерела влади. З формальної позиції демократія – це влада процедури. За цього режиму особливе значення надається особистим і діловим якостям представників влади. Демократія як тип політичного режиму неможлива без розвиненої демократичної свідомості.
Як особливий тип політичного режиму в літературі виокремлюється ще ліберально-демократичний режим. Це перехідний тип, що встановлюється в суспільстві на етапі його трансформації з тоталітарних і авторитарних режимів у демократичні. За цього режиму відчуження від влади має відносний характер. Влада, як правило, готова обговорювати із суспільством свої рішення, але сама визначає ступінь і характер участі мас у політичному житті суспільства. Роль суспільства Ще сильно обмежена. Воно може впливати на процес прийняття рішень, але не може обирати, може радити, але не може вимагати, може думати, але не може вирішувати. За ліберально-демократичного режиму особлива роль надається гласності, освіті, моральності, але часто недооцінюється роль формальних структур влади, правових і демократичних процедур, з погляду дозволеного і забороненого діє принцип "дозволене все, що не веде до зміни влади". Мистецтво ліберальної політики полягає в тому, щоб, охороняючи владу від тоталітарної ностальгії й домагань тоталітаризму, заохочувати паростки демократії, не помилитися в оцінці стану влади й суспільства, поступово й добровільно віддавати владу.
Розглядаючи політичні режими, слід звернути увагу на такий фактор. Чим менш демократичний характер має режим, тим більше подібності в його проявах у різних країнах, і навпаки, чим більше демократичності, тим більше відмінностей. Особливо схожими є тоталітарні режими, незалежно від того, на якому ґрунті вони народжуються: соціалізму або фашизму.
В авторитарних режимах спостерігаємо вже набагато більше розбіжностей. Виокремлюють чотири основних види авторитарних режимів: тиранія, абсолютистські диктатури, військові режими й однопартійні режими.
Тиранія – це режим особистої влади, спрямований на задоволення егоїстичних бажань тирана. Вона гине, як правило, разом зі смертю диктатора.
Абсолютистські диктатури (або династичні режими) відрізняються від тираній тим, що влада організована й здійснюється на основі суворих правил і процедур. Зазвичай влада розподіляється між членами родини монарха, передається в спадок і є легітимною за традицією (Саудівська Аравія, Султанат Бруней, Об'єднані Арабські Емірати).
Військові режими є досить поширеною формою авторитарних диктатур. За деяким даними, це дві третини молодих незалежних держав. Військові можуть управляти державою як прямо, беручи на себе всі функції уряду, так і непрямо, контролюючи цивільний уряд.
Авторитарні однопартійні режими використовують єдину політичну партію як засіб для мобілізації масової підтримки уряду. Однак партія не перетворюється в самодостатню силу, як за тоталітаризму, і конкурує за вплив з іншими центрами влади (армією, церквою, корпораціями).
Усі форми авторитаризму, за винятком династичного правління, не мають легальних механізмів наступності влади. Тому її передання з одних рук в інші здійснюється бюрократичним шляхом, нерідко шляхом переворотів з використанням насильства.
Демократичні режими також мають істотні розбіжності залежно від особливостей соціально-економічного і політичного розвитку країни, національних традицій, релігійних вірувань тощо.
Державний режим як складова форми держави.
Крім належності до того або іншого типу, а також певних форм правління і державного устрою, держави розрізняються своїми режимами.
Під державним режимом розуміється сукупність використовуваних групами, класами або верствами суспільства, що перебувають при владі, способів здійснення державної влади.
Найпоширенішим уявленням про державний режим нині є вищенаведене розуміння його як сукупності засобів, методів, способів або прийомів здійснення державної влади. Це найусталеніший погляд на державний режим.
До нього примикають інші аналогічні, але водночас певною мірою відмінні уявлення. Серед них можна виокремити, наприклад, визначення державного режиму як "конкретного прояву державної організації, що виражається в стані й характері демократії й політичної свободи в суспільстві". У цьому визначенні поняття режиму як процесу здійснення, "прояву" державної влади й організації, доповнюється також посиланням на те, що це "конкретний прояв", що виражається як в "стані й характері", іншими словами, у рівні розвитку демократії, так і у стані (рівні розвитку, ступені гарантованості) політичної свободи в суспільстві.
Іншим, близько пов'язаним із традиційним, визначенням Державного режиму може слугувати розгляд його як системи або сукупності форм, методів, засобів і способів володарювання, "через які державна влада легітимізує своє існування й функціонування".
Поряд з названими визначеннями державного режиму, є й інші, що далеко виходять за рамки традиційних уявлень.
Одним із прикладів такого нетрадиційного розуміння державного режиму є його трактування, яке дає М. Оріу. Він розглядає державний режим не як сукупність методів і способів здійснення державної влади, а як "державний" і "недержавний" стан суспільства. Ототожнюючи, власне кажучи, державний режим із самою державою, а точніше з державним ладом, автор виходить із того, що державний режим є певного роду надбудовою, що встановлюється в міру розвитку суспільства над уже існуючими політичними інститутами. Процес виникнення й розвитку державного режиму розглядається М. Оріу як цілком природний, покликаний до життя тим, що відбувається в суспільстві, особливо на ранніх стадіях його розвитку, процес "політичної централізації".
На думку автора, ті народи, у яких уперше виникає державний режим, є народами, що вже "осіли на землі, мають уже відомі політичні інститути з елементами клієнтури й патримоніальних відносин". У певний період багато "з цих первісних політичних інститутів концентрується або добровільно, або в результаті завоювання, і над ними встановлюється уряд держави".
Концентрація "первісних інститутів і державний режим, що створюється як певна надбудова", на думку М. Оріу, здійснюється в основному тому, що "ці явища викликають зростання політичного суспільства й такі зміни, які вигідні для індивідів, що складають це суспільство".
У міру подальшого розвитку суспільства державний режим, на думку автора, намагається підкорити собі й навіть зовсім знищити всі ті первісні політичні інститути, над якими вія виник як певна надбудова і на основі яких розвивався. "Саме в цей період, – стверджує вчений, – виникає адміністративний режим".
Останній зароджується і розвивається в рамках панівного державного ладу. Головною ознакою адміністративного режиму є те, що він сприяє найбільшому розвитку громадського життя, спонукуючи державну владу зайнятися його поліцейським регулюванням.
Для адміністративного режиму характерна також, за концепцією Оріу, перевага суто цивільного управління над усіма іншими видами управління, включаючи військове; повне домінування адміністративної влади над судовою; прояв усього державного управління у вигляді "цивільної поліції"; адміністративно-поліцейська регламентація всіх "індивідуальних прав і свобод".
Крім державного й адміністративного, М. Оріу виокремлює також конституційний режим. Цей режим має своїм завданням організувати державу у вигляді "моральної особи" шляхом вироблення формальних статутів і шляхом децентралізації суверенітету для досягнення і забезпечення політичної свободи.
На конституційний режим, пояснює автор, слід дивитись як на зусилля, яке робить держава у певний момент своєї історії, щоб надати собі самій статуту моральної особи, аналогічного статуту, який вона надає співтовариствам і асоціаціям у момент їхнього заснування.
В умовах конституційного режиму відбувається певна децентралізація державної влади, що надмірно сконцентрувалася в умовах адміністративного режиму в руках уряду або однієї особи. Доречно навести у зв'язку з цим відоме висловлювання короля Франції Людовіка XVI: "Держава – це я". Процес поділу влади, а разом з ним і децентралізація суверенітету відбуваються суворо в рамках чинного законодавства і спираються на писаний формальний статут, тобто на писану конституцію.
Конституційний режим, робить висновок М. Оріу, виникає не в будь-який момент історії держави, а завжди є в певному співвідношенні з адміністративною централізацією, якій протистоїть як антагоністична сила. Він установлюється або після періоду адміністративної централізації, у вигляді реакції проти останньої (такою, наприклад, є історія Франції і всіх держав континентальної Європи, де конституційний режим установився в XIX ст. як реакція проти адміністративної централізації ХVП і XVIII ст.), або як запобіжний захід, як тільки адміністративна централізація починає набувати загрозливого характеру, перш ніж вона відбувалася з метою перешкодити цьому здійсненню (наприклад, так було в історії Англії).
Як видно з викладеного, розуміння державного режиму М. Оріу, сформульоване ним на початку XX ст., істотно відрізняється від сучасного трактування цього феномену. Те, що автор називає державним, адміністративним і конституційним режимами, власне кажучи, ототожнюється з державним і суспільним ладом на різних етапах розвитку людства. Однак цей підхід, безумовно, має повне право на існування, тому що допомагає глибше й різнобічніше зрозуміти досліджувану матерію. Особливо значимий він був на ранніх стадіях вивчення держави і права, а сьогодні має скоріше історичну, ніж теоретичну та практичну значимість.
У міру розвитку суспільства й накопичення нових знань про державу і право серед юристів – теоретиків і практиків склалося зовсім інше уявлення про державний режим, його поняття, роль у державно-правовому житті та його зміст.
Ідентифікуючи державний режим із системою методів і способів здійснення державної влади, дослідники незмінно розглядають його як найбільш динамічну складову форми держави, що чутливо реагує на найважливіші процеси та зміни, що відбуваються в економічному й соціально-політичному середовищі, зокрема в співвідношенні соціально-класових сил. Державний режим значною мірою індивідуалізує форму держави, визначає її роль у державно-правовому механізмі й соціально-політичну значимість, а також указує на її певну організаційну закінченість.
Без урахування цієї обставини, так само як і без урахування характеру державного режиму, досить важко було б зрозуміти не тільки сутність і зміст, а й соціально-політичну роль і призначення держави, що існує в тій або іншій країні. Досить складно також було б відповісти на питання, чому в деяких державах з монархічною формою правління (сучасна Великобританія, Нідерланди, Швеція та ін.) державний і суспільний лад більш демократичний, ніж в окремих державах-республіках (Німеччина ЗО–40-х років, Чилі 70-х років – періоду володарювання А. Піночета та ін.). Адже якщо дотримуватися формально-юридичного визначення цих форм правління, то все має бути саме навпаки.
Вирішальну роль у встановленні реального характеру форм держави, втім, як і інших складових – атрибутів держави, незмінно відіграє державний режим.
Державний режим не виникає спонтанно.
Він складається й розвивається під впливом цілої низки об'єктивних і суб'єктивних факторів. Серед них найрізноманітніші економічні, політичні, соціальні та інші фактори: характер економіки (централізована, планова, децентралізована, ринкова тощо); рівень розвитку суспільства; рівень його загальної, політичної й правової культури; тип і форма держави; співвідношення в суспільстві соціально-класових сил; історичні, національні, культурні та інші традиції; типові та інші особливості політичної еліти, що перебуває при владі. Ці та інші фактори належать до об'єктивних.
Однак крім них і поряд з ними досить важливу роль у становленні й підтримці певного державного режиму відіграють суб'єктивні фактори. Серед них одним із найважливіших є фактор, який часто називають духом і волею нації або народу.
Категорія "духу і волі" стосовно до націй і народу – досить загальна, досить невизначена й до того ж досить делікатна матерія. Тому що в будь-яких націях і будь-якому народі можна знайти і сильну, непохитну волю (до перемоги, свободи тощо), і безвільність; і волелюбність, і раболіпство; і яскраво виражену цілеспрямованість, і цільову невизначеність; і змішаний із цинізмом егоїзм, і безкорисливий альтруїзм. Однак цією категорією віддавна широко й активно оперують у своїх дослідженнях і філософи, і історики, і соціологи, і юристи. Останні використовують ці категорії як у процесі вивчення держави і права в цілому, так і під час аналізу їхніх окремих атрибутів, включаючи державний режим.
Оперуючи цими категоріями, дослідники намагаються визначити, як впливають дух і воля народу або нації на стан державного ладу, державного режиму й стан суспільства; чи спрямовані вони завдяки своїй активній, цілеспрямованій підтримці на їхнє зміцнення або, навпаки, своїм пасивним, байдужим ставленням мимоволі сприяють їхньому ослабленню; нарешті, чи здатні вони, якщо буде потреба захистити себе не лише від небезпеки руйнування держави і суспільства, що виходить ззовні, а й від аналогічної небезпеки, що виходить від "власть імущих", зсередини суспільства і держави.
Як вихідна теза при цьому незмінно береться положення про те, що які суспільство, нації й народ, які їхні дух і воля, такою в результаті буде й створювана ними держава, а разом з нею і відповідний державний режим.
Аналогічні, досить сумнівні за своєю гуманістичною природою, мілітаристські тиради з метою апологетики військового державного режиму лунали в цей і більш пізні періоди історії людства і від інших авторів. Вони відображали певний суспільний настрій, що побутував у певний період у тій або іншій країні, і в цілому вписувалися в класифікацію державних режимів, яка пропонувалася різними авторами. Справа в тому, що військовому, як, утім, і низці інших режимів, що виступають у "чистому" вигляді, самі по собі або як складові інших, більш загальних режимів майже завжди, за будь-якої класифікації, знаходилось місце.
У вирішенні питання про класифікації державних режимів на різних етапах розвитку суспільства, включаючи сучасний, щоб уникнути можливої при цьому внаслідок складності й суперечливості самого предмета дослідження плутанини, доцільним є з суто навчальною, академічною метою виходити лише з необхідності найбільш загальної класифікації державних режимів, саме з поділу їх тільки на два види – демократичний і недемократичний, або антидемократичний, режими.
Кожний із цих видів залежно від того або іншого етапу розвитку суспільства, сутнісних і змістовних характеристик держави і права, історичних, національних та інших звичаїв і традицій, а також безлічі інших обставин поділяється на підвиди або різновиди.
Наприклад, різновидами антидемократичного режиму є теократичні й деспотичні режими Стародавнього Сходу, поліцейські режими феодальної держави, тоталітарні й авторитарні режими сучасності (фашистські, військово-диктаторські та ін.).
Характерними ознаками демократичного режиму є такі: конституційне проголошення й здійснення соціально-економічних і політичних прав громадян і їхніх організацій, існування політичних (у тому числі опозиційних) партій, виборність і змінюваність центральних і місцевих органів державної влади, офіційне визнання принципу законності й конституційності, принципу поділу влади, існування інститутів представницької й прямої демократії, наявність демократичного законодавства тощо.
Недемократичний режим характеризується ліквідацією або значним обмеженням прав і свобод громадян, забороною опозиційних партій та інших організацій, обмеженням ролі виборних державних органів і посиленням ролі виконавчих органів, зосередженням величезних владних повноважень У руках глави держави або уряду, введенням ролі парламенту та інших органів державної влади до становища суто формальних інститутів.
Логічно завершеним та найнебезпечнішим різновидом недемократичного режиму є фашизм. Фашистський режим як крайня форма авторитарного режиму повністю ліквідував у 30–40-ві роки в кількох західних країнах буржуазно-демократичні права і свободи, знищив усі або майже всі опозиційні організації й установи, висунув на перший план і широко використав терористичні методи правління. Широка соціальна база фашизму створювалася в основному за рахунок дрібної буржуазії, яка прагне влади й багатства, почасти середньої буржуазії й ошуканих прошарків робітничого класу, селянства.
Формування й існування фашистських режимів – це показник різкого загострення соціальних суперечностей усередині суспільства, кризи політичної влади панівної еліти, свідчення того, що вона не в змозі більше забезпечити своє панування, спираючись лише на ліберальні, демократичні методи. Вона змушена під страхом втрати державної влади вдаватися до широкого використання терористичних методів. Яскравим прикладом тому є фашистські режими в довоєнний період у Німеччині й Італії.
Для цих режимів були характерні: поєднання репресивних методів правління з широкою соціальною й політичною демагогією щодо захисту прав незаможних верств; офіційно насаджувані через засоби масової інформації антисемітизм і гоніння інакодумців; приховування антинародної політики за гаслами турботи про свій народ; постійно здійснюване на державному рівні "полювання на відьом" і "всіх інших", не згодних з політикою фашистських лідерів; опора правлячих кіл на армію, поліцію та інші репресивні органи; незаперечна влада вождя – фюрера, дуче, що стали "богами" фашистської Німеччини й Італії; абсолютне домінування виконавчої влади над законодавчою; диктатура виконавчої влади повсюдно під приводом проведення "кардинальних реформ", боротьби за "єдність нації", за встановлення демократії, торжество законності й справедливості; параліч і політична нейтралізація діяльності парламентських структур; заміна представницької влади народу владою кліки, що політиканствує; позбавлення парламенту традиційної компетенції – творити закон.
Згідно, наприклад, із Законом про ліквідацію (подолання) тяжкого становища народу й держави, прийнятим 24 березня 1933 р. у Німеччині, вся законодавча діяльність була фактично закріплена за урядом. Він наділявся повноваженнями приймати будь-які закони без будь-якої санкції парламенту (рейхстагу). При цьому допускалося, що такі закони могли й не відповідати Конституції. Міжнародні договори не потребували більше ратифікації парламенту. Канцлер наділявся виключними прерогативами на розробку й внесення на розгляд уряду проектів законів. Останні набирали чинності наступного дня після їхнього затвердження.
Донедавна в нашій країні та за кордоном розгляд особливостей фашистського режиму взагалі й державно-правових проблем фашистської Німеччини зокрема, так само як і в інших тоталітарних державах, вважався справою виключно істориків і даниною історії. Однак пожвавлення останнім часом неонацистських елементів у Німеччині, праворадикальних об'єднань в інших країнах, розпалювання "фашистських" і "навколофашистських" пристрастей у Росії свідчать про те, що пильна увага до цієї тематики – це не лише данина трагічній німецькій історії.
ЛІТЕРАТУРА
Публікації нормативних документів
1. Всеобщая декларация прав человека. Официальный текст. – М.: Права человека, 1996. – 16 с.
2. Испания: Конституционные и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1982. – 352 с.
3. Италия: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1988. – 352 с.
4. Конституции зарубежных государств / Сост. В.В. Маклаков. – М.: БЕК, 1997. – 586 с.
6. Конституции зарубежных стран / Сост. В.Н. Дубровин. – М.: Юрлитинформ, 2001. – 448 с.
6. Конституции государств американского континента. – М.: Иностр. лит., 1957. – 434 с.
7. Конституция Соединенных Штатов Америки. – М.: ТОО "Иван", 1993. – 32 с.
8. Конституция Швеции. – М.: Юрид. лит., 1981. – 142 с.
9. США. Конституция и права человека. – М.: Мысль, 1987. – 316 с.
10. Федеративная Республика Германия: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1991. – 468 с.
11. Французская Республика: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1989. – 448 с.
|
| Категорія: Основи правознавства | Додав: lanaori (23.01.2017)
|
| Переглядів: 1065
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
|
|
|
