Що таке американська мрія? Мрія про кар’єрний ріст, соціальний успіх, гроші? Аж ніяк не це. Це спосіб дістати можливість робити те що бажаєш, бути самим собою, тут справа не в тому, щоб розбагатіти, а жити так як хочеться. Не підтримувати звичні американські цінності – кар’єра, офіс, супермаркети, машина, сім’я, стабільна робота.

Бути самим собою, а не як хтось!

Постійний рух вперед, працювати тільки задля потреби, заробляти гроші і переїхати в інше місце для життя. Не робити задля кар’єри, бути соціально неадаптованим, відсічення всіх соціальних зв’язків. Стати бродягою Дхарми, бути бездомним хіпстером ось що в першу чергу було важливо для нових повстанців, свіжого покоління, інтелектуально озброєних бітників.

Біт покоління виникло після другої світової війни в протидію всім моральним нормам які були створені великою машиною США. Бітники були лівими у своїх переконаннях, а для Америки у після воєнні часи це було викликом. Кожних із них протиставляв себе цій американській системі успіху, багато хто вважав їх противником цінностей США, та їм було важливо не спростувати скромні американські цінності, а затвердити їх та переосмислити. Бітники були більші американці ніж влада, яка перетворювала людей на бидло всілякими хитрими способами. Бітники були проти європейських цінностей в Америці тодішній, де всі мали бути однакові, де всі мали підтримувати військові настрої. Біт покоління протистояло цим європейським принципам, парадоксом було те, що черпали свої знання у французьких митців, сюрреалістів, були прихильниками марксизму та комунізму. Це особливо прослідковувалося у творчості одного із ікон біт покоління Алена Гінзберга. Його скандальна поема «Howl» взагалі була засуджена цензурою, над якою тривав суд, щоб заборонити снуванню твору. Гінзберг не раз не з’явився на суді, бо судили поему, а не його – як він коментував. Згодом Ален Гінзберг стане професором і отримає світове визнання.

Та на той час всі вони були бідними та бездомними. Бродяги, котрі шукали одвічні питання Вселеної, які ніколи не сиділи на одному місці постійно, весь час були в дорозі, постійно в русі під шалені ритми бі-бопа. Америка дає привід для подорожей, прекрасні дороги, котрі навмисно для цього і пристосовані. Там немає проблем придбати машину або її вкрасти. І вони всі кружляли штатами шукаючи відповіді на питання істинного Я.  Біблією цих подорожей сміливо стала книга «В дорозі» Джека Керуака, якого возвеличували до короля біт покоління. Сім років довелося їздити автостопами, потягами та автомобілем, щоб протягом трьох тижнів написати «В дорозі». Хоча доволі довгий час жодне видавництво не хотіло публікувати роман. Перші засновники субкультури познайомилися саме в Колумбійському університеті – Керуак, Гінзберг та Уїльям Берроуз. Де проводили перші досліди із розширенням свідомості вживаючи наркотики для безперервного потоку писання. Першим хто це зробив був Джек Керуак, щоб не вставляти в друкарську машинку новий папір, він склеїв довжелезний рулон до 300 метрів і так друкував не зупиняючись. Саме потім цей рулон і відправляв по видавництвам. В цьому питання підземним інтелігентам дуже допомагав Лоуренс Ферлінгетті, його тітка мала власний магазин-книграню «Сіті Лайтс» в якому був станок для друку. Тут Ален Гінзберг і друкував свої перші вірші, але в більшості вони допомагали своїм друзям поетам.

Ідеалом для бітників був хіпстер, без визначеного місця проживання та роботи, антисоціальний елемент, не інтелектуальний але дотримувався всіх канонів руху біт покоління. Бродяги, які не залежали не від кого, які зривалися із місця для того, щоб лише за декілька тисяч кілометрів побачитися із друзями. І не важливо якими способами вони добиралися до поставленої цілі, головне було життя в постійному русі. Жодний із бітників не був хіпстером, як Ніл Кессіді. Він єдиний хто руйнував всі потреби американського устрою і саме його образ чітко відображений в романі «В дорозі» під іменем Діна Моріарті. Безглузді розмови які тривали більше доби, в джаз клубах та маріхуанний  дим, бензедрин із кавою, списані блокноти та зношені черевики. Хіпстери оточували бітників в кожному місті. Бітники котрі повстали проти застарівши літературних стандартів, котрі постійно читали зарубіжних авторів, постійно експериментували у викладенні поглядів. Чого тільки вартує методі розрізок Уїльяма Берроуза та художники Брайона Гайсіна. Для початку вони брали газетні статті розрізали їх і прикладали один до одного звідки з’являлися неймовірні речі, котрі спочатку їх веселили. Та коли Уїльям це спробував на власних рукописах, які не увійшли у славетний «Голий Ланч» то сказав, що його від прочитаного нудить і визиває біль в голові. Так було створено багато творів – «М’яка Машина», «Білет який луснув», «Мертві пальці розмовляють». Розум Берроуза був наче свердлик, він настільки став одержимий цією ідеєю, що працював на рукописами по 8 годин на день.

Повністю не ставлячи собі границь, бітники були тільки за справжнє задоволення, за вільне задоволення, сакрального та первинного змісту, власного прояву і ні ким не нав’язане. Бітники були дуже проти «євпропейскості» в американській свідомості. Ніхто із них не бажав підійматися до американської мрії, яку диктувала культура суспільства. Саме хіпстери ідеально були налаштовані на рух біт покоління, колишні злочинці, які сиділи в тюрмах, бродяги, які не приймали шаблони соціуму та постійно читали філософів. Намагалися повернутися до ідеалів Торе, Ендерсона. Навчалися філософії Жан-Поль Сартра котрий пропонував волю в абсолюті, також німецького філософа Герберто Маркузе. Котрого найбільше читала молодь, прогресуючі студенти, інтелектуали. Саме Маркузе мав великий вплив на погляди та ідеї бітників, його вчення мали зрощення пізнього фрейдизму та марксизму. Герберто Маркузе розповідав про ерос та танатос, тобто задоволення та знищення. Адже саме первинне задоволення все час знищувала культура. Існує насильство над задоволенням, культура весь час намагається його відставити, відсторонити, щоб ніхто не був у задоволенні тут і зараз, щоб задоволення стало недосяжним. Цивілізація яка зараз є має репресивну структуру у якій влада стає анонімною та тотальною. Культура несе елементи руйнації, створює структури, систематизує. Весь пафос культури полягає у знищені та залишати людини задоволення, тобто знищення тіла. Адже саме через тіло ми і відчуваємо та спалахуємо емоціями. А культура заставляє нас трудитися, така додаткова експлуатація, яка нам надає можливість задоволення. Іде виховання у деструктивному дусі. Ми працюємо зранку до ночі, а потім заслуговуємо на відпочинок. Попрацювали рік і маю в кінці заслужену відпустку, щоб поїхати на море, або виходимо на пенсію. Працюємо для того, щоб вийти на пенсію, ми весь час купуємо задоволення, але це все ілюзія. Найобурливіше те, що культура диктує задоволення через кіно, нам сують газети, створюють оази для відпочинку. Та це все штучно чинники відпочинку. Чим більше в тебе грошей тим довше може бути твоє задоволення і розкішнішим. Адже 90 % людей на Землі працює примусово і робить це активно та успішно, знаходять в цьому ціль. Людина стала задіяна в системі, культура вся побудована на виробництві, вселяє моделі насолоди та втіхи. Вона примушує нас підтримувати виробництво – купив штани, покатався на каруселях. Робити все те, що цікавить когось іншого, підкорюватися виробництву.  Маркузе намагається створити проект про максимальне задоволення світу. Це відмовитися від задоволення праці, що дуже добре виконували бітники. Не сприймати роботу, як творчий зріст, взагалі не пов’язувати себе із працею. Немає вільної роботи, яка дає задоволення. Коли праця вийде із прагматизму тоді ти будеш належати собі. Було запропоновано вільну гру – зрозуміти власне задоволення, а не нав’язане.

Бітники були за те, щоб вільно самоздійснюватися.  Тому виступали із негативною критикою проти середньостатистичного американця, котрих називали «сквер», що було досить образливим, бо несло зміст, як обмежений, вузьколобий. Той який сильно закріплений соціальними зв’язками, переймається чужими проблемами, емоціями, підтримує чужі ідеали, цим же рухає принципи виробництва. І протиставлення ось цим «сквер» стає хіпстер, котрий тільки за тотальний рух, за здобуття самого себе, не наповнюватися чужими ідеями, а коли справжній, тотожній собі, істинний «я» в якому і закладений кайф життя, несвідомої енергії. Іде протиставлення рух людини в енергії світу. Бітника було важливо, щоб людина отримувала внутрішні зміни. Рух заради рух, постійні подорожі, поневіряння, мандрівки, в середині та і зовні, постійне відчуття «В дорозі». Діставати задоволення від кожного моменту життя, тому більшість бітникам була важливо розірвати сімейні вузи, соціальні зв’язки, працювати там де не подобалося, щось створюєш – менше супротиву, не підтримувати культуру, постійна гра того, що оточує.

Катастрофа мегаполісу прошарком залишилася в кожній людині. Європа помирала, а після 2 світової війни почався занепад західних цінностей, на зміну ним прийшла мудрість із Сходу. Бітники почали орієнтувалися на Дзен буддизм, постійні практики, медитації. Дайсу Судзукі автор книг про Дзен буддизм, тоді був досить популярним, саме звідти черпали орієнтири біт покоління. Хоча, як такого Дзену не можна було навчитися, можна було тільки пояснити ідею, але саме джерело знаходилося в людині, у несвідомому, в практиці. Медитація стала основою, намагатися відчути Порожнечу. Все навколишнє із неї і складається, відмова від матеріальних речей, ідей, цінностей, від власних емоцій, почуттів. Тому, що це все нам нав’язано культурою. Кожний із бітників сміло вважався буддистом, все це дуже допомагало їм у закріпленні позицій та поглядів. Справжнє приховане у несвідомому, ціль практики  полягала в Саторі – чисте просвітління. Відкрити несвідоме, основу речей, бути речами бачити їхню основу. Назавжди відмовитися від ідей репресивної культури. І в них це дуже виходило – гомосексуальні зв’язки, постійні експерименти із наркотиками, ніколи надовго не залишатися в одному місці, без сім’ї, весь час в русі, в пошуку, на дорозі.

Вважливу роль дуже відіграв джаз а саме бі-боп, шалені та спонтанні ритми котрого вони наважувалися переносити в письмо. Танцювальна музика тіла котра з’явилася в 50-х роках в таких геніях як, Чарлі Паркер – саксофоніст, справжній псих та наркоман, трубач Діззі Гілеспі, Джордж Ширінг – концерт якого описаний в романі «В дорозі». Бі-боп прийшов на зміну солодкуватим звукам, та стандартним формам джазу. Це була рвана мелодія складена із швидких фрагментів, дійсні неструктурована музика, набір звуків, постійної істерики, свисту, брудні фрагменти, справжні, неочищені. Саме у бі-бопі відчувалося присутність справжнього часу, грунт саме цього простору. Мелодію яку виконували музиканти була вільною, не побудована на моделях уже визначеними рейсами. Це дуже імпонувало бітникам, музика тіла від справжніх психів, котрі ламали всі устави джазу. Ця музика дозволи створити особливу ситуацію в поетиці. Керуак весь час повертається до джазу у своїх творах, у Гінзберга можна помітити в його віршах перелом ритму, особливий, специфічний, У. Берроуз постійно згадує – залізний боп, металевий боп, кокаїновий боп. Галюциногені наркотики, власні експерименти із кислотою та мескаліном під рвані ритми бі-бопа оживає у бітниках в їх творах та способі життя. Саме через наркотики вони намагалися відчути речі, та людей, а не тільки переживати ідеї речей, предметів, людей – сприймати їх, як тіло. Берроуз взагалі був найбільший експериментатор із наркотиками, просидів на героїні 12 років і помер у 1993 р., основною темою його книг і були наркотики, яку він добре вивчив. Бітники намагалися розвивати в собі атлетизм в середині, намагалися бачити гарні поверхні, спостерігати наскільки гарна пластика у предметів. Звісно вони всі були безумцями, страждали на психічні розлади, та параною. Але це і було основною темою для них – безумство. Культура весь час подавляє в нас божевілля, бітники намагалися повернути тілу цілісність. Безумці бачать точніше світ ніж зіпсована цивілізацією людина. Керуак мав параноїдальну шизофренію, навіть був демобілізований із армії, та не зміг закінчити Колумбійський університет. Для них всіх важливий досвід шаленства, подалі весь час згадуватимуть про це у своїх розмовах, роздумах, творах. Це все переходило у сексуальні зв’язки між ними, А. Гінзберг був гомосексуалістом, У. Берроуз також, Д. Керуак не позиціонував себе таким, але не ставив собі кордонів так само, як і Ніл Кессіді. Лишень соціуму в ті часи не міг це прийняти, секс, як чисте задоволення. Секс сприймається культурою агресивно. Коли чоловік та жінка разом тут стає все зрозуміло – сімейна справа, діти, та коли разом чоловіки чи жінки, то всім стає ясно, що це заради сексу. Біт покоління шукало задоволення всюди і відкривало його, бути вільними та без обмежень, жодних стереотипів, ніяких осідань та постійних локацій. Саме тому книга «В дорозі» Д. Керуака важлива. Автобіографічний роман був написаний по моделі Генрі Міллера, із який до речі Керуак вів тривалу переписку. Дух достовірності, одиничного випадку, минулого, неповторного. Звісно Керуак написав, низку інших не менш шедевральних книг та «В дорозі», читають і Америці і досі ті хто виходить на дорогу. Джек помирає від сирозу печінки, бо все час вживає алкоголь, він був католиком, тому не міг покінчити життя самогубством і вирішив пити доти поки не помре, так Керуак описував свій стан. Останній хто помер із бітників був Ален Гінзберг помер професором декількох університетів у 1996 році.

Після себе вони залиши біт-готель у Парижі, біт-музей та літературний спадок, багаж документальних та художніх фільмів біографічного характеру. Тільки той хто більше не хоче залишатися на одному місці вийде на дорогу.