Переворот 9 листопада 1799 р. привів до встановлення у Франції військової диктатури, що орієнтувалася на інтереси нової французької буржуазії і пов'язаного з нею командного складу республіканської армії. У диктатурі правлячі кола країни вбачали захист як від спроб реставрації монархії, так і від демократичних прагнень народних мас. Захопивши владу, Бонапарт силою закріпив вигідні підприємницьким колам перетворення часів революції та скасував усі демократичні інститути та революційні завоювання. Він не зазіхав на основні здобутки революції: знищення феодальних відносин, перерозподіл земельної власності та зміну її характеру, а лише жорстко упорядкував новий лад і вжив заходів для його подальшого стабільного розвитку.

Перший консул зосередив у своїх руках командування армією, призначення на вищі військові й цивільні посади, керівництво внутрішньою і зовнішньою політикою. Законодавча влада навмисно розподілялася між Державною радою, Трибунатом і Законодавчим корпусом, що дозволяло перщому консулові контролювати їх діяльність. Місцеве самоврядування було остаточно знищено, у департаментах порядкували ставленики першого консула - префекти, а мери міст і сільських громад призначались як чиновники.

Бонапарт встановив жорсткий поліцейський режим. Було закрито 60 газет із 73-х, а решту поставлено під суворий контроль держави, запроваджувалася цензура. У пресі було заборонено навіть згадувати про революцію. Міністром поліції було призначено Фуше, який охопив усю країну системою поліцейського нагляду. Колишні революціонери, ідейні нащадки якобінців, переслідувались і висилались у колонії Франції.

Одним з найважливіших засобів зміцнення своєї влади Бонапарт вважав релігію. У 1801 р. він уклав договір із папою Пієм VII, за яким католицтво проголошувалося «релігією більшості французів». Натомість папа визнавав нових власників розпроданих церковних земель і право французького уряду призначати вище католицьке духівництво країни.

У 1802 р. повноваження Бонапарта як першого консула стали пожит-тєвими, він здобув право затверджувати мирні договори і призначати собі наступника. Тоді ж було створено Консульську гвардію (в майбутньому -знамениту Стару гвардію Наполеона) і засновано нову державну відзнаку - орден Почесного легіону. Зміцнивши свою владу, в 1804 р. Бонапарт домігся проголошення себе імператором.

Проте це не означало повернення до монархії XVIIIст. Згідно з рішенням Сенату, перший консул консул республіки проголошувався імператором французів, тобто ставав пожиттєвим монархом держави нібито за бажанням і згодою всієї французької нації. Це був початок становлення нової в історії Європи, вже не дворянської, а буржуазної, монархії.

Та поступово у Франції зникали останні залишки республіканізму. Термін "республіка" зникає із вжитку, скасовується революційний і відновлюється григоріанський календар, залежні від Франції республіки перетворюються на королівства. У 1808 р. було створено "імперське дворянство", вище військове командування та иновництво Франції здобуло гучні дворянські титули. Значну увагу імператор Наполеон І приділяв упорядкуванню старих і розробці нових норм права, що закріплювали буржуазні перетворення в країні та зміцнювали режим його особистої влади. У Франції було розроблено нові Торговельний, Карний і Цивільний кодекси. Останній, що набув чинності в 1807 p., мав особливо важливе значення, він згодом дістав назву Кодекс Наполеона. Цей збірник законів остаточно ліквідовував становий поділ суспільства та дворянські привілеї, стверджував принцип громадянського рівноправ'я, стояв на сторожі приватної власності і законодавчо закріплював свободу буржуазного підприємництва. Захопивши владу, Бонапарт негайно відновив воєнні дії проти сил антифранцузької коаліції. Вдало скориставшись незгодами між союзниками і виходом з війни Росії, він вдруге вступає в Північну Італію і в 1800 р. завдає австрійцям нищівної поразки під Маренго. За Люневільським миром 1801 р. австрійці були знову змушені визнати загарбання французів у Бельгії, Німеччині та Італії, а в 1802 р. мир підписала й Англія. Остання зобов'язувалася залишити захоплені Єгипет і Мальту, а французи - не порушувати кордони в Європі.

Проте обидві сторони розглядали цей мир як тимчасову угоду. Англійці продовжували утримувати Мальту, а Франція здійснювала нові загарбання. Приводом для відновлення воєнних дій став розстріл за наказом Наполеона одного з родичів королівської династії Бурбонів. У 1805 р. утворюється третя антифранцузька коаліція у складі Англії, Австрії, Росії і Неаполітанського королівства.

Вважаючи основним своїм суперником Велику Британію, Наполеон зосередив у Булоні, на березі Ла-Маншу, 130-тисячну армію, яку мали переправити через протоку 2300 плоскодонних суден. Успішній десантній операції заважав лише англійський флот. Незважаючи на кількісну перевагу французів та їхніх союзників - іспанців, адміралу Нельсону вдалося вщент розгромити франко-іспанський флот біля мису Трафальгар (Іспанія) у жовтні 1805 р. І хоча в цій битві знаменитий англійський флотоводець загинув, сподівання Наполеона на можливість висадки десанту в Англії було безнадійно поховано.

Дізнавшись про просування до східних кордонів Франції австрійської і російської армій, Наполеон блискавично переводить свої головні сили за Рейн, змушує капітулювати австрійську армію під Ульмом і невдовзі займає Відень. Вирішальна битва між французькою і об'єднаною австро-російською арміями сталася в Чехії біля селища Аустерліц у грудні 1805 р. Російський імператор Олександр І, всупереч порадам головнокомандувача М. Кутузова, вирішив дати бій за австрійським планом, складеним із значними прорахунками і помилками. У результаті союзники зазнали поразки, Австрія підписала з Францією принизливий мирний договір. Австрійські Габсбурги були змушені відмовитися від верховного суверенітету над німецькими державами і титулу імператорів Священної Римської імперії. З частини німецьких держав було утворено Рейнський союз під протекторатом Франції. Тоді ж французи встановили контроль над Венецією і західним узбережжям Адріатичного моря. Воєнні дії продовжувала Росія. У 1806 р. вона уклала союзний договір з Пруссією, до якого згодом приєднались Англія і Швеція. Так утворилася четверта антифранцузька коаліція. Проте вона проіснувала недовго. У жовтні 1806 р. Наполеон і маршал Даву вщент розгромили прусську армію під Ієною іАуерштедтом, і через тиждень після початку війни коаліція перестала існувати.

У захопленій столиці Пруссії - Берліні - Наполеон підписав декрет про континентальну блокаду, заборонивши всім союзним і залежним від Франції державам торгувати з Англією. Втративши надію на вторгнення в Англію, Наполеон вирішив «задушити» її економічно, закривши для неї європейські ринки.

Оголошення континентальної блокади надавало війні загальноєвропейського характеру. До економічних санкцій проти Англії мусили приєднатись усі європейські країни - без них блокада втрачала сенс. Наполеон наказав конфісковувати нейтральні кораблі, що заходили в порти Англії та її колоній. До аналогічних заходів вдався і британський уряд.

Тим часом у Східній Пруссії продовжувалися воєнні дії. Витримавши натиск французів під Прейсиш-Ейлау, російська армія в 1807 р. зазнала поразки під Фрідландом. За Тільзітським миром 1807 р. Росія визнавала всі завоювання Наполеона та змушена була приєднатися до континентальної блокади. На Пруссію Наполеон наклав величезну контрибуцію і значно скоротив її територію. На віднятих у Пруссії польських землях утворювалося герцогство Варшавське, що згодом стане плацдармом для нападу на Росію. Однією з країн, що відмовилася приєднатися до континентальної блокади, була Португалія. Спроба Наполеона силою змусити цю державу підкоритися своїй волі успіху не мала - на її боці виступила Англія, і вторгнення французів було відбито. Наполеон рушив на Іспанію, позбавив престолу іспанських Бурбонів і передав його своєму брату Жозефу. Проте на боротьбу проти французьких загарбників піднявся весь іспанський народ. По всій країні палав вогонь партизанської війни - герильї. Французи так і не спромоглися повністю підкорити волелюбну Іспанію і змушені були постійно тримати там 250-тисячну армію.

Труднощами французів в Іспанії скористався австрійський уряд, що прагнув реваншу за програні раніше війни. У 1809 р. Австрія і Англія сформували п'яту антифранцузьку коаліцію. Цього разу, охоплені патріотичним піднесенням, австрійські війська билися завзято і завдали супернику величезних втрат. Лише з великими труднощами в липні 1809 р. Наполеонові вдалося перемогти австрійську армію біля Ваграма. За Шенбруннським мирним договором Австрія втрачала величезні території та вихід до моря. Як раніше Росія, Австрія також була змушена-приєднатися до континентальної блокади.

У 1808-1811 рр. імперія Наполеона досягла вершини своєї могутності. Та в цей же час намітився й початок її внутрішньої кризи, стала очевидною нездійсненність наполеонівських планів встановлення панування у всій Європі. Війни виснажували сили Франції. Щорічні набори до армії викликали зростаюче невдоволення народу, а високі податки на її утримання -обурення буржуазії. Ставало очевидним, що політика континентальної блокади зазнала провалу. Англійські товари продовжували контрабандно надходити в європейські країни, і навіть сам імператор таємно купував в Англії сукно для своєї армії. Посилювалося невдоволення народів Європи, що потерпали від поборів і постачання солдатів у французьку армію. Навіть найближче оточення Наполеона - міністр закордонних справ Талейран, міністр поліції Фуше, маршал Мюрат та брати імператора - висловлювали незадоволення безперервними війнами, які заважали правлячим колам Франції спокійно користуватися славою і здобутим багатством. Вони передбачали, що імперія, втягнута в нескінченні війни, рано чи пізно зазнає краху. Англія - найсильніша морська і промислова держава -залишалася недоступною для Наполеона, а величезна Російська імперія відновлювала і зміцнювала свої сили.