|
|
 |
Карл XII
Карл XII Ґустав ( 17 червня 1682 Стокгольм — 30 листопада 1718 біля Галдена) — король Швеції (1697—1718) та Гетьманської України 1708-1718). Хоча шведський король помер майже триста років тому, його ім’я не полишає сторінки історичних досліджень. Не припиняється потік його біоґрафій, розпочатий далекого 1731 року Вольтеровою «Історією Карла XII, короля шведів». За популярністю і відомістю зі своїх царствених сучасників — монархів першої половини XVIII ст. він поступається хіба тільки французькому «королю-сонцю» Людовику XIV (1639-1715) та своєму військовому супернику, російському імператору Петру I (1672-1725).
Зміст
1 Життєпис
2 Діяльність
2.1 Велика Північна війна
2.2 Шведська армія
2.3 Початок війни
2.4 Нарва
2.5 Проти Авґуста
2.6 Російський похід
2.7 Полтава
2.8 Після Полтави
2.9 Норвеґія
3 Оцінка
3.1 Карл XII як полководець
3.2 Пірр, Ричард, Карл
4 Література
5 Див. також
Життєпис
Син Карла XI та Ульрики-Елеонори Данської. Союзник України у війні з Московією.
Діяльність
Велика Північна війна
Докладніше: Велика Північна війна
Історія Карла XII нерозривно пов’язана з історією Великої Північної війни (1700—1721), яку Швеція вела проти Данії, Московської держави, Речі Посполитої, Саксонії.
Коли Карл став королем, Балтійське море було фактично «шведським озером». Крім власне Швеції влада шведського короля поширювалася на Фінляндію, Південну Карелію, Естляндію, Ліфляндію, частину Померанії, Маклєнбурґ, Бремен і спиралася на вишколену армію і кваліфіковану бюрократію — два інститути, що над їх створенням працював усе своє життя старий король Карл XI (1655-1697). Невдовзі його сину мали знадобиться й те, й инше, але армія особливо.
Шведська армія
Шведська армія кінця XVII — початку XVIII ст. вважалася однією з найкращих у Европі. Вона налічували близько 80.000 вояків і складалися з піхоти, кінноти й артилєрії.
Р. Кньотель. Шведські війська доби Карла XII: артилерист, ґренадер, драґуна (1890)
Піхота поділялася на три основні види: мушкетери, ґренадери та пікінери. Мушкетери становили основну масу піхоти і мали на озброєнні мушкета зразка 1698 року з багнетом. Мушкет калібру 20 мм важив 4,7 кг і мав прицільну відстань стрільби 200 м. Багнет мав довжину 45 см та вставлявся у ствол мушкету. Ґренадери на додаток до мушкету мали підсумок з залізними ґрантами. В той час, коли більшість европейських армій відмовилася від пікінерів, Швеція залишила їх у своїй піхоті у великій кількості: співвідношення мушкетерів, ґренадерів та пікінерів становило 7 : 1 : 4. Пікінер ніс піку довжиною 5,5 м, а також був озброєний палашем довжиною 90 см. Офіцери озброювалися еспонтоном, унтер-офіцери — алебардами. Вся піхота одягалася у синього кольору мундир з жовтим кантом, за винятком полків Jonkoping та Narke-Varmlands (червоний кант) і Vasterbottens (білий кант). Основною адміністративною одиницею у піхоті був полк. За штатом піхотний полк складався з 2 батальйонів (по 4 роти у кожному) і мав 1 354 офіцерів і салдатів. Рота ділилася на 6 взводів — 4 мушкетерські, до складу яких входили також і ґренадери, та 2 пікінерських. Лєйб-ґвардійський піхотний полк був у двічі сильніше за звичайний і мав у своєму складі 1 ґренадерський та 3 піхотні батальйони. Основною тактичною одиницею був батальйон, який на полі бою шикувався у колону з 6 шеренг (з інтервалами у 2,2 м) та близько 100 колон (з інтервалами у 0,9 м). У центрі ставали пікінери, з двох боків яких прикривали мушкетери, а з самого краю стояли ґренадери. Иншим способом шикування було поставити пікінерів по всій довжині фронту у центральних двох шеренгах. У битві піхота навчалася швидко зближуватися з ворогом і після двох мушкетних залпів (з 50 та 20 м) атакувати пікою, багнетом та палашем.
Кавалєрія ділилася на кіннотників (рейтарів) і драґун, озброєних важким кінним палашем довжиною 95 см та двома пістолями. На додаток до цього кіннотники мали карабіна, драґуни — короткого мушкета. Уніформа нічим не відріжнялася від піхотної за виключенням важких кавалєрійських чобіт. Кіннотники одягалися у сині мундири, драґуни — у сірі. Вершники орґанізовувалися у полки, кожен з яких складався з 4 ескадронів (по 2 роти в кожному). Рота, що була основної адміністративною одиницею, налічувала 125 офіцерів і рядових. Два полки — лєйб-ґвардійський кінний і драґунський — складалися з 6 ескадронів. Зазвичай у бій полк йшов у двох лініях по два ескадрони в кожній. Ескадрон шикувався у дві або три шеренги, у центрі першої з яких ставав старший корнет ескадрону, а решта вершників тісно притулялися до нього коліно до коліна. Королівська кавалєрія була навчена енерґійно атакувати ворога з палашами у руках без попередньої вогневої підготовки.
Вся артилерія армії утворювала єдиний парк 3-, 6- та 12-фунтових гармат і 8-фунтових мортир. За нормальних умов на 1.000 салдатів приходилася 1-2 гармати, які у битві рівномірно розподілялися по піхотним полкам армії або об’єднувалися в одній батареї.
Згідно із звичаями епохи «лінійної тактики», на полі бою шведська армія шикувалася таким чином: одна-дві піхотні лінії у центрі та кіннота на крилах. Іноді виділявся резерв, що його розташовували за центром піхотної лінії.
Початок війни
Восени 1699 року королі Фрідріх IV Датський і Авґуст II Польський (за сумісництвом також курфюрст Саксонії) уклали таємний союз з метою покласти край шведській геґемонії в реґіоні. Датський монарх бажав відібрати у Шведів Сконію (область на схід від Копенгаґену), яку його родина втратила 1658 року, а правитель Польщі та Саксонії мав пляни збільшити свої володіння за рахунок Лівонії. Иншою зацікавленою в поділі «шведської спадщини» особою був цар Петро I Російський, який заявляв про свої права на Інґрію, Карелію, Ліфляндію та Естляндію — землі, втрачені у війнах зі шведами його попередниками. Вони хотіли скористатися молодістю — 1699 року шведському королю виповнилося лише сімнадцять — і недосвідченістю Карла й склали простий плян: датський король нападе на Швецію із заходу, а поки шведи будуть відбивати атаку датчан, росіяни з поляками завдадуть удару зі сходу. Проте всупереч пляну першим проти шведського короля виступив Авґуст, який у лютому 1700 року із саксонськими військами (7.000) ввійшов до Ліфляндії та обложив Риґу. У березні того ж року датчани (16.000) на чолі з Фрідріхом вступили на територію союзного шведам Гольштейну та вчинили облогу міста Тьоннінґ.
Карл XII прийняв виклик і 4 серпня 1700 року з 5.000 кінноти та 6.000 піхоти вояків під прикриттям союзного шведсько-анґло-голландського флоту висадився на Зеландії, створивши загрозу Копенгаґену з півночі. Фрідріх IV був змушений укласти з шведським королем мирний договір (18 серпня), за яким ґарантував повний суверенітет Гольштейну, зобов’язався розірвати угоди з Польщею та Росією, не розпочинати ворожих дій проти Швеції у майбутньому та сплатити військову контрибуцію.
Нарва[ред. • ред. код]
Докладніше: Битва під Нарвою
Уже на початку осені війну Швеції проголосила Росія, війська якої вчинили облогу фортеці Нарва, що на сході Естляндії. Ґарнізон Нарви налічував 450 салдат і 800 ополченців. 6 жовтня король прибув зі своїми військами (8.000 салдат та 37 гармат) морем до Пернова (Пярну) з наміром напасти спочатку на саксонців. Одначе, дізнавшись про їхній відступ від Риґи на Ковно (Каунас), він з армією у 11.000 виступив на допомогу Нарві. По дорозі шведи без бою пройшли через два дефіле, де їх було не важко заблокувати та затримати, але росіяни цього не зробили. Тільки біля третього під назвою Піхейоґґі шлях армії перегородив російських заслон з 6.000 вершників. Карл атакував його з двома ескадронами кавалєрії та перекинув.
Ґустав Седерштром. Перемога під Нарвою (1905)
Його невеличка армія 29 листопада дісталася села Лаґен в 15 км від Нарви. Розташоване в укріпленнях російське військо налічувало 35.000 при 173 гарматах. Шведи гадали, що росіян 80.000, проте чисельність противника не хвилювало Карла, який повів наступ у снігову бурю 30 листопада, близько 2 годин по обіду. «Час настав!» — звернувся до своїх салдатів Карл. — «У бурі за нашими спинами вони ніколи не побачать, як нас небагато.» Передавши головне командування ґенералу Реншильду, сам король став на чолі ескадрону драбантів на лівому фланзі. Шведська армія двома колонами (ліва під командуванням ґенерала Реншильда, права — ґенерала Веллінґа) наблизилася до ворога на 50 м, і тільки тоді росіяни побачили, що їх атакуються. Під прикриттям розташованої у центрі артилерійської батареї шведські салдати розрізали російську армії на дві частини. В тил росіянам вдарив ґарнізон Нарви. За кілька годин здався центр російської армії, а бій на флангах тривав до ночі. В цій битві Карл завдав росіянам нищівної поразки, захопивши 145 гармат та 6.000 полонених, в тому числі головнокомандувача, ґенерала-найманця герцога де Кроа. Близько 8.000 росіян загинуло в бою або потонуло у річці Нарва. Загальні втрати шведів не перевищували 1.900. Не маючи ради, що роботи з полоненими, Карл відпустив салдат, але залишив офіцерів. Після Нарви Карл не повів наступ на Росію, оскільки вважав, що росіяни отримали добрий урок і неспроможні на продовження війни. Це рішення, як показала історія, мало фатальні наслідки і для короля, і для його країни. Розгром під Нарвою не засмутив царя Петра, а примусив його з подвійною енерґією стати до будівництва нової армії.
Проти Авґуста
Після поразки 20 липня 1701 року під Риґою саксонці очистили Ліфляндію та Курляндію. Залишивши у Прибалтиці 15.000 салдатів, у січні 1702 шведський король випустив прокламацію про «узурпацію польської корони електором саксонським» та виступив на Варшаву, куди ввійшов 14 травня. Були скликані збори Варшавської конфедерації, що позбавили влади Авґуста II. Скинутий монарх спробував 9 липня оскаржити рішення зборів на полі бою біля Клішова (170 км на південь від Варшави), але безуспішно: шведи (16.300 та 4 гармати) на чолі зі своїм королем повністю розгромили польсько-саксонську армію (30.100 та 48 гармат). Через три тижні Карл захопив Краків. Так у руках шведського короля опинилися спочатку столиця Польського королівства, а згодом і місто коронації його правителів. Авґуст зробив спроби укласти компромісний мир, одначе Карл не збирався йти на угоду з фактично розбитим противником.
Наступний, 1703 рік відзначився перемогою шведської кінноти під командуванням короля над саксонської кавалєрією біля Пултуска (1 травня) та взяттям фортеці Торн (Торунь) (14 жовтня), облога якої тривала шість місяців.
Навесні 1705 року на допомогу Авґусту II до Польщі прибула союзна російська армія під командуванням самого царя Петра (30.000). Росіяни увійшли до Вільно (Вільнюс), примусивши відступити до Риґи шведського ґенерала Левенгаупта. Росіяни з’єдналися з військом Авґуста II (10.000) у Гродно, де простояли до кінця осені. Карл, залишивши у Сілезії корпус під командуванням ґенерала Реншильда, виступив на Гродно. Не ставши чекати на прибуття шведського короля, Петро I від’їхав до Москви. Головнокомандувачем залишився Авґуст. У січні 1706 Карл XII підступився до Гродно, але, не маючи облогової артилерії, не пішов на штурм, а вирішив блокувати союзників і став у 70 км вверх за течією Німану на правому березі. Авґуст з кавалєрію спромігся втекти з Гродно, пообіцявши фельдмаршалу Оґільві, командувачу російськими силами, повернутися із саксонською армією. Ще до нього до Мінську з російською кіннотою втік товариша російського царя, князь Меншиков. Саксонська армія під командуванням ґенерала Шуленбурґа (19.000), призначено деблокувати корпус Оґільві, до Гродно не дісталася, розбита шведами під командуванням ґенерала Реншильда (8.000) під Фрауштадтом (13 лютого). Зрештою у березні російські війська вислизнули з Гродно у протилежному від розташування шведського табору напрямку на південний захід і через Бєлосток, Брест, Ковель прийшла на з’єднання з військами Меншикова біля Острога. Дізнавшись про рух росіян, Карл кинувся наздоганяти їх, одначе льодохід і водопілля уповільнили його переслідування. Шведи не здогнали російську армію і в Луцьку повернули на захід до Саксонії, щоб остаточно розбити Авґуста.
У серпні 1706 Карл перейшов Віслу у західному напрямку та, діставшись саксонських земель, розташував свою головну квартиру у Альтранштадті неподалік від Ляйпциґу. Його присутність у центрі Европи в кризовий момент війни за еспанську спадщину (1701-1714) схвилювала всю західну дипломатію. Зокрема союзники по антифранцузькій коаліції відразу запідозрили, що Людовик XIV купив шведів, аби ті виступили на його боці. Негайно до замку в Альтранштадті з Гааґи прибув Джон Чьорчил, герцог Мальборо, з метою проникнути у пляни шведського короля. Скоро він впевнився у тому, що Західній Европі немає чого боятися, і для випроваджування шведів з Німеччини додаткові грошові субсидії не знадобляться. 24 вересня 1706 Авґуст II підписав з Карлом XII Альтранштадтський мир, згідно з яким Авґуст відмовлявся від польської корони та будь-яких антишведських союзів. Перемога російської армії під командуванням князі Меншикова (32.000) над шведсько-польським корпусом ґенерала Мардефельда (27.000) під Калішом (29 жовтня) вже нічого не могла змінити у співвідношенні сил: Петро I залишився тепер один на один з Карлом XII.
Карл на дванадцять місяців затримався у Саксонії через спір з імператором Священної Римської імперії. Католицький віденський двір жорстоко поводився з протестантами Сілезії, порушуючи таким чином умови Оснабрюкського договору, одним з ґарантів якого була Швеція, і король Швеції вимагав виконання договору у такому ультимативному тоні, що імператор почав готуватися до війни. Але тут на боці Карла в справу втрутилися союзники та наполягли на тому, аби імператор виконав всі вимоги короля, інакше він міг б спокуситися надати військову допомогу Франції. Водночас морські держави (Анґлія та Голландія) виступили ґарантами виконання Альтранштадтського мирного договору.
Російський похід
Нічого не заважало тепер Карлу рушити на Петра, який одначе не гаяв часу. Поки шведський король воював у Польщі та Саксонії, російський цар після катастрофи під Нарвою створив нову армію та повів рішучий наступ на шведські території в Інґрії та Прибалтиці, намагаючись відвоювати вихід до Балтійського моря та почати будівництво флоту. 1702 року фельдмаршал Шереметьєв завдав дві поразки ґенералу Шліппенбаху у Ліфляндії. У жовтні того ж року Петро взяв фортеці Нотебурґ (Шліссельбурґ), а в травні 1703 — Ніеншанц. Прогнавши шведів з басейну Неви, у травні 1703 у гирлі ріки Петро заснував Петропавловську фортецю, що поклало початок Петербурґу. Наступного року після тривалої облоги та кривавого штурму росіяни таки взяли Нарву. Попри всі успіхи на північному театрі бойових дій невдача під Гродно та вихід з війни Польщі—Саксонії поставили Петра у складне становище. Цар звернувся до Анґлії з проханням посередництва у мирних переговорах з Карлом, але войовничий швед був непримиримим. Карл заявив, що обговорюватиме умови миру тільки в Москві.
Новорічного дня 1708, залишивши 10.000 салдатів у Польщі для підтримки Станіслава, Карл по льоду перейшов Віслу. 7 лютого шведська армія підійшла до Німану біля Гродно, збила російський заслон та захопила міст, по якому на східний берег король перевів 16.000 піхоти та 20.000 кінноти — найбільшою армією, якою йому колись доводилося командувати. Навесні Карл увійшов до Радашковичів (50 км на північний захід від Мінську), де шведська армія — без фуражу — простояла до початку літа. 14 липня Карл перейшов Березину та завдав поразки російському війську під Головчином. Напад короля був, як завжди, неочікуваним. Шведи (13.700 і 30 гармат) розрізали лінію російської армії (18.300 і 25 гармат) пополам та примусила її відступити. Дорога до Дніпра була відкрита, але тут шведи зіткнулися з тактикою „випаленої землі”, яку росіяни потім з успіхом застосовували до пізніших завойовників. Петро I наказав знищувати на шляху шведів все — фураж, продукти, а жителям забирати майно й худобу та йти в ліси. Шведи почали потерпати від браку запасів. Карл вислав наказ ґенералу Левенгаупту, який був у Ризі, рухатися на з’єднання з ним до Могилев. Левенгаупт вийшов з Риґи з 16.000 вояків та 7.000 візам продовольства та боєприпасів. Не дочекавшись Левенгаупта, Карл у серпні покинув Могілев і рушив на Смоленськ. Аж тут росіяни у двох боях дали шведам відсіч, якої ті не чекали. Рано вранці 10 вересня біля села Доброє (на південь від Мстиславля) шведський аванґард під командуванням ґенерала Рооса був атакований російською піхотою під командуванням князя Голіцина, і, хоча шведи не були розбиті, втрати були суттєвими — 300 вбитих. За два тижні, 22 вересня, біля села Раєвкі (на північ від Мстиславля) стався бій між російськими драґунами та кінним полком, в атаку який вів сам король. Після бою під Раєвками Карл припинив рух на Смоленськ та повернув на Україну.
Ще під час свого перебування у Могилеві Карл прийняв посольство від гетьмана Лівобережної України Івана Мазепи. Колишній поданий Петра, Мазепа впав у російського государя в немилість та шукав шляхів звільнення України з-під влади Росії. Він пообіцяв шведському королю, що у разі, якщо шведи повернуть на Україну, він підійме загальне повстання та збере армії у 50.000 вояків. Не дійшовши до Смоленська 50 км, Карл, попри поради своїх ґенералів, вирушив маршем на з’єднання з Мазепою, залишивши Левенгаупту наказ йти слідом. 21 вересня 1708 р. шведські полки на чолі з Карлом XII вступили на територію Лівобережної України біля села Дрокова Стародубського полку). Невдовзі до нього приєднався український гетьман.
Це рішення мало катастрофічні наслідки. Корпус Левенгаупта перехопив 9 жовтня біля Лісної «летучий корпус» під командуванням царя Петра. Росіяни завдали шведам поразки та захопили весь їхній багаж та артилерію, хоча сам ґенерал та 6.000 салдатів пізніше спромоглися пробитися до головної шведської армії. Росіяни дізналися про запляноване повстання, і корпус під командування князя Меншикова захопив і спалив столицю Мазепи Батурін. Багато повстанців було вбито, росіяни захопили гетьманську казну та військові запаси, забрали 300 гармат. Після бійні в Батурині Мазепа зміг зібрати тільки 3.000 козаків.
Король залишився зимувати в Україні, все ще впевнений у своїх силах. Шведи розташувалися в районі Прилуки — Гадяч — Ромни — Лохвица. Росіяни стали у районі Лебедін — Суми. Зима 1708/09 була лютою. Кажуть, що тієї зими було так холодно, що птахи замерзали нальоту. Карл XII опинився у скрутному становищі. Ніколи ще в своїй історії шведська армія не віддалялася так далеко від рідних земель. Відрізані від своїх маґазинів, шведи страждали від холоду та відсутності продовольства, але продовжували битися. У цій критичній ситуації шведський король зробив відчайдушну спробу перехопити ініціятиву та витіснити росіян з України. Перший удар шведи нанесли у січні 1709 у бік Бєлгороду, одначе невдовзі мали призупинити свій рух, зіткнувшись з фортецею Веприк, що лежала на їхньому шляху. Облога тривала десять днів, протягом яких шведи провели два безуспішні штурми, і російсько-український ґарнізон капітулював тільки коли закінчився порох, а шведський король пообіцяв всім, хто здасться, життя. Ця облога коштувала Карлу близько 1.000 вбитих і поранених. Новий наступ шведів у лютому 1709 зупинився після бою під Красним Кутом, де Карл XII не зміг зламати опір російських драґун під командуванням ґенерала Ренне. За кілька днів шведська армія залишила цей район та відступила за Ворсклу. Петро все ще залишав надії на мирний кінець кампанії, і Карл продовжував приймати парляментерів з пропозиціями миру, що його основними умовами було передати Росії Карелію та басейн Неви в обмін на велику контрибуцію. У відповідь Карл вимагав сплати всіх воєнних витрат Швеції як передумову початку мирних переговорів.
Полтава
Навесні 1709 року Карл XII мав 23.000 салдат, 2.000 з них — хворі та ранені. Підбурені Мазепою, повстали запорізькі козаки, які вислали на допомогу Карлу війська та своїм повстанням відвернули увагу Петра. Проблема із запасами не було розв’язано, і Карл вирішив вчинити облогу Полтави, де, як він чекав, зберігалися великі запаси пороху та військової амуніції. Крім цього він, використовуючи Полтаву як базу своїх операцій, намагався створити загрозу Південній Росії та Воронежу — великій базі російської армії та флоту. Це могло втягнути у війну Туреччину, зацікавлену у розділі південних земель Росії. У квітні шведські війська підійшли до Полтави. На пропозицію Карла здатися ґарнізон (4.200 салдат і 2.600 ополченців) відповів відмовою, і шведи почали облогу.
8 квітня 1709 р. у Великих Будищах Карл XII уклав з гетьманом і запорозьким кошовим отаманом Костем Гордієнком союзний договір. У ньому Запорозька Січ приєдналося до гетьмансько-шведського союзу, а шведський король зобов'язався не укладати мирової угоди з царем московським, доки не визволить з-під московської влади Україну й Запоріжжя.
Докладніше: Полтавська битва
Наприкінці травня до Полтави підійшла російська армія Петра I (47.000 вояків і 72 гармати). У цей час у Карла було близько 31.00 салдатів, серед них тільки 19.000 шведів, а решта — валашські гусари (1.000) та українські козаки (11.000). Шведи мали 32 гармати, але майже не мали пороху. 17 червня під час розвідки російських позицій шведський король був поранений у ногу російською кулею. Прикутий до носилок і неспроможний безпосередньо вести армію в бій як раніше, він передав командування фельдмаршалу Реншильду. 1 липня Петро перейшов Ворсклу та звів укріплений табір біля села Семенівка в 8 км вверх по Ворсклі від обложеного міста. Карл ігнорував присутність великої російської армії і 3 липня зробив нову спробу взяти Полтаву штурмом, але вона зазнала невдачі. 6 липня росіяни просунулися ближче до шведів і звели укріплений табір біля села Яковці у 5 км від шведів. Перед своїм табором росіяни почали будувати редути: 6 редутів поперек поляни між лісами біля Яковців і ще 4 перпендикулярно лінії з перших 6 редутів. 7 липня Карл зібрав військову раду, на якій було вирішено наступного ранку атакувати росіян. На раді Левенгаупт просив короля зняти облогу, але Карл відмовився, залишивши ледь не половину своєї армії стерегти Полтаву та табір. До бою стали тільки 16.000 шведів та 1.000 валахів. Через брак пороху салдати мали атакувати з багнетами, а вогневу підтримку забезпечували лише 4 гармати. Карл розраховував на комбінацію швидкості та натиску, яка примусить росіян відступити, вносячи безпорадне сум’яття в їхні ряди.
8 липня, близько 5 годин ранку шведські війська під командуванням Реншильда 4 колонами піхоти та 6 колонам кінноти рушили на росіян. Карл наказав не штурмувати редути, а без затримки рухатися на головну російську армію, що і вдалося лівому крилу (піхота ґенералів Спарре та Штакельберґа), на якому у супроводі загону ґвардійської кавалєрії знаходився сам король на носилках. За редутами стояла кіннота під командуванням Меншикова. Почався кінний бій, який тривав до підходу шведської піхоти. Пройшовши крізь редути, шведська армія своїм правим крилом підпала під перехресний вогонь з російського укріпленого табору і відхлинула наліво, де приведення її до ладу та повернення перпендикулярно фронту первісного наступу затримало шведів. Праве ж крило шведів під командуванням ґенералів Рооса та Лаґеркрона взагалі не пройшло крізь редути, відокремилося від основних сил і було атаковано водночас кіннотою Меншикова з фронту та ґарнізоном Полтави з тилу.
Сприятливий розвиток битви дозволив Петру ризикнути вивести армію з табору та прийняти бій. Росіяни стали у дві лінії: піхотою (42 батальйони) у центрі та драґунами (85 ескадронів) на флангах. Цій масі Карл зміг протиставити лише одну лінію (10 батальйонів піхоти та 52 ескадрони кінноти). 4.000 шведських піхотинців стали проти 22.000 російських. О 9 годині шведи пішли в наступ. Незважаючи на нерівність сил, вони спромоглися потіснити центр і лівий фланг російської першої лінії, але контратака піхоти другої лінії та успіх російської кінноти на флангах вирішили справу. Чисельна перевага зіграла свою роль, і близько 11 години шведи почали спочатку відступати, а потім бігти у бік свого табору.
Хоча поразка була страшною, коли Карл XII зібрав залишки армію біля Полтави, він з’ясували, що все ще має 16.000 салдат. Король вирішив відступати на південь, сподіваючись дістатися турецьких земель і звідти повернутися до Польщі. Капітуляція була неможлива. Проте, коли його армія прибула до Перевалочної на Дніпрі, човнів для переправи на той берег на всіх не вистачало. Було прийнято рішення, що Карл та Мазепа переправляться з близько 2.000 салдатами, а решта армії під проводом ґенерала Левенгаупта продовжить свій рух на південь до Очакова. Але наступного після переправи короля дня, 11 липня шведська армія була атакована російським корпусом у 9.000 драґун та ґвардійців, висланим за відступаючими шведами. У Левенгаупта. який так хоробро бився до цього, схоже. не витримали нерви, і він здав росіянам своє набагато чисельніше військо у 13.500.
Після Полтави
Карл дістався таки турецької території, де знайшов теплий прийом. Він розсташував свій табір під містом Бендери на Дністрі. Без армії, щоб продовжувати війну, шведський король замість шаблі взяв до рук перо. Вперше у житті він був примушений вдатися до дипломатії. І не без успіху: він добився відставки кількох проросійські налаштованих великих візирів; за його підбуренням Порта у 1711 проголосила війну Росії, під час якої Петро I з армією уникнув полону тільки завдяки великому викупу. Карл був невдоволений тим, що Петро вернувся з Прутського походу цілим, і королівські підбурення призвели ще до двох проголошень війни, але з обох нічого не вийшло. Згодом Карл почав дратувати султана Ахмеда III, і той наказав взяти шведа під сторожу. 12 лютого 1713 турки атакували його табір і посадили Карла під «домашній арешт». Після підписання Росією та Туреччиною Адріянопольського миру Карлу нічого не лишилося, як поїхати. У вересні 1714 він з 1.500 вершниками залишив свій табір і вирушив до Померанії. На австрійському кордоні він залишив свій супровід з наказом приєднатися до нього у Штральзунді, а сам з одним ад’ютантом відправився до Померанії інкогніто. 22 листопада, опівночі він прибув до воріт Штральзунду.
У листопаді 1714 Штральзунд та инший порт — Вісмар — було єдине, що залишилися від шведських володінь у Німеччині: Данія окупувала Бремен і Гольштайн, Пруссія — Штеттін. Крім того до антишведської коаліції повернулася Саксонія та приєднався Ганновер. Штральзунд був важливим портом, і його охороняв ґарнізон у близько 15.000 вояків, яких Карл збирався використати для війні у Німеччині, У цей час шведський король мав кілька можливостей укласти почесний мир, але відкинув їх всі, не збираючись йти ні на які поступки своїм противникам. 12 листопада 1715 на острові Рюґен, що напроти міста, висадився перший ешелон (12.000) експедиційного корпусу Данії, Саксонії та Прусії, призваного захопити Рюґен, організувати ближню блокаду Штральзунда, потім захопити і його. Спроба Карла XII невеличкими силами (2.000) розбити десант завершилася невдачею. Після місячної блокади Штральзунд опинився під загрозою захоплення союзниками. 22 грудня король залишив фортецю, а через два дні ґарнізон капітулював. Після 14-річної відсутности Карл повернувся на землю Швеції.
Норвеґія
Шведський король дуже швидко зібрав нову 20.000 армію. Тепер його непокоїла оборона власне Швеції. Він розсудив, що кращим способом оборони є напад і наступ на Норвеґію триматиме ворогів на відстані. Він вважав, що для вторгнення в Швецію союзникам не обійтися без Данії, а нападом на Норвеґію, тодішню територію Датського королівства, Карл намагався відволікти Данію від активних дій на инших напрямках і, можливо, навіть вивести Данію з коаліції. Норвезька кампанія почалася у лютому 1716. Норвезький уряд покинув столицю Христианію (Осло), що її шведи у березні зайняли. Проте брак припасів примусив Карла у квітні покинути місто і пересунутися ближче до узбережжя. Він обложив порт Фредрікгальд, чекаючи на шведські кораблі з припасами. Але шведський флот не зміг перехопити у датчан контроль над морем, і в червні армія почала відступ. У першу норвезьку кампанію Карл втратив близько 5.000 і повернувся до Швеції без перемоги над Данією, але його напад на Норвеґію примусив антишведську коаліцію відкласти вторгнення у Швецію на пізніший час.
Ґустав Седерстрьом. Поверенння тіла короля Карла XII на Батьківщину (1884)
Після повернення з Норвеґії Карл розквартирувався у Лунді, у Південній Швеції, і намагався полегшити військові зусилля за допомогою дипломатичних хитрощів — пробував посіяти ворожнечу серед союзників з метою укладення миру принаймні з одним з них. Аби зайняти міцну позицію на майбутніх мирних переговорах, йому була потрібна велика перемога. Карл використав 1717 та 1718 для відновлення сил і, замість дати війні потроху затихнути, на жовтень 1718 заплянував новий наступ на Фредріксгальд (Гальден). Наступати мали через невеличку фортецю Фредріхстен, що панувала над місцевістю. Війська просувалися повільно і окопалися навколо Фредріхстена тільки в кінці листопада. 11 грудня, близько 8 години вечора Карл інспектував закладення нової траншеї, що проходила у 200 м від фортечних мурів. На фортеці горіли факели та костри, що давали трохи світла. Лунали поодинокі постріли. Він підвівся над бруствером, щоб оглянути шанцеві роботи, і в цей момент куля влучила йому в голову, в ліву частину. Карл впав з драбини і помер на місті. Йому було 36 років.
Довгий час ходили чутки, що Карл загинув не від датської кулі, а від шведської. Хай там як, але після смерті короля шведський опір послаб, і війна фактично закінчилася. 1721 року був укладений Ніштадський мир, за яким Швеція втратила свої коронні території у Німеччині та Прибалтиці й назавжди зникла як европейська наддержава. У балтійському реґіоні її місце заступили Пруссія й Росія.
На відміну від своїх противників Швеція не мала у Північній війні позитивних цілей. Швеція обороняла свої території у Центральній та Східній Европі від засихань з боку Данії, Польщі, Росії, а пізніше Прусії та Ганноверу. Себто для шведів війна мала характер оборонної. Попри це король шведів не мав намірів відсиджуватися у фортецях Померанії чи за природнім фортечним ровом — Балтійським морем, а сам повів наступ на ворогів. Підчас цієї тривалої війни (найбільш тривалої европейської війни XVIII ст.) він продемонстрував володіння всіма можливими на той час способами ведення бойових дій: морський десант (Зеландія), польова битва (Клішов, Пултуск, Полтава), маневрування з виходом на комунікації противника (Гродно), деблокування обложеної фортеці (Нарва), облога фортеці (Торн, Полтава, Фредрікстен), оборона фортеці (Штральзунд). Хай не всі його воєнні операції були вдалими, при критичному розгляді їх — особливо при аналізі поразок — слід мати на увазі, що в жодній з своїх битв він не мав чисельної переваги над ворогом. В битвах Карла з його супротивниками співвідношення сил варіювалося від 1 : 1 (Головчин) до 1 : 6 (Штральзунд) на користь останніх. Тут варто зазначити, що чисельні перемоги шведської армії пояснюються не тільки військовим талантом шведського короля, але й справністю шведських салдат, що їх навчанню — особливо кавалєристів — він приділяв велику увагу.
Військову тактику Карла XII історики описували і як «сміливу», і як «безумну». Для розуміння способу його дій, слід зважати на те, що Карл XII був кавалєрійським командиром, і ця його риса визначала спосіб ведення бою. Фактично всі битви Карла — й виграні, й програні — це великі кавалєрійські атаки (в яких бере участь і піхота). Своїм успіхам під Нарвою та Клішовим король завдячує тактиці шаленого натиску, призваного першим ж і, якщо це можливо, неочікуваним вдаром зламати опір ворога, відкинути з займаних позицій і поставити перед вибором між двома альтернативами — тікати або капітулювати. У двох програних ним битвах ця тактика не принесла успіху. На то були об’єктивні причини. Біля Полтави він зіткнувся з царем Петром I, противником, який, розуміючи силу шведської армії та слабкість власних недосвідчених салдатів, вирішив вимотати шведських вояків до рішучого зіткнення у лінійному бої, і щоб напасти на головні сили росіян, шведи були змушені спочатку пройти крізь російські редути. Підчас бою за редути армія розладилася, а частина салдат взагалі не дісталася призначеного місця. Тоді чисельна перевага росіян вирішила долю бою перед табором російської армії. Під Штральзундом Карл мав замало сил для перемоги над чисельним ворогом, що, як і під Полтавою, перебував під захистом укріплень.
Напевне, не буде перебільшенням сказати, що Карл недооцінював значення артилерії на полі бою. Впевненість короля у бойовій майстерності своїх вершників і піхотинців була такою великою, що він нехтував вогневою міццю артилерії і покладався майже виключно на шпагу та багнет. Тільки під Нарвою він орґанізував центральну артилерійську батарею з усіх наявних гармат. У двох своїх найбільших битвах — біля Клішова та Полтави — він ішов у бій лише з 4 гарматами. Це при тому, що в шведських арміях на день битви не бракувало ні гармат, ні пороху. Таке помилкове ставлення до артилерії у другій битві коштувало дуже дорого.
Якщо прийняти точку зору, висловлену німецьким істориком Гансом Дельбрюком (1848-1929) в його головному творі «Історії військового мистецтва» (4 тт., 1900-1920), що полководці поділяються на стратеґів трощення та стратеґів зморювання, Карл XII безсумнівно був взірцевим практиком стратеґії трощення. Всі його військові кампанії (за винятком двох походів у Норвеґію 1716 та 1718) проводилися швидко та рішучо, так, що вся справа вирішувалася в одній ґенеральній битві.
Стратеґічно — і це за сороко років до Фрідріха II «Великого» (1712-1786) — Карл XII намагався діяти на внутрішніх лінях, не даючи своїм противникам об’єднати сили та розбиваючи їх поодинці. Щоправда, його історії не знає прикладу такої блискавичної кампанії як у прусського короля, коли той за один місяць розбив дві ворожі армії на протилежних кінцях Прусії — французів і австрійців під Россбахом (5 листопада 1757) і австрійців під Льойтеном (5 грудня 1757).
Шведський король був єдиним полководцем серед своїх великих сучасників, хто наважився на вторгнення у глибину території противника. Прикладом, підчас Війни за еспанську спадщину ні герцоґ Мальборо (1650-1722), ні принц Євген (1663-1735) не зробили жодної спроби наступу на Париж і тільки маневрували по «нічийній землі» Фландрії, Підведднох Німеччини та Північної Італії. На противагу їм Карл XII дістався дуже близько до столиць своїх противників або входив до них — Копенгаґену (1700), Варшави (1702), Дрездену (1706). Тільки колишня столиця Російського царства Москва залишилася для нього неосяжним призом. Після Карла до активних дій такого маштабу з глибоким вторгненням на територію ворога ще впродовж ста років ніхто не вдавався. Наступним після нього став Наполеон I (1769-1821).
Хоча Карл нехтував власним життям, він ощадливо ставився до своєї армії та її особового складу. Це можна побачити на прикладі російського походу. На початку походу на Москву на переправі через Німан у Гродно (січень 1708) король мав армію у 36.000 шведів та валахів. Після 1400-кілометрового маршу, під Полтавою (липень 1709), для рішучого бою він все ще мав 14.000 з тих, з ким він починав поход (без урахування 6.000 поповнення, приведеного Левенгауптом), себто 39% первісного складу. Середні втрати за 17 місяців (515 днів) походу становили таким чином 43 вояки на день. Бачимо, що король спромігся зберегти значні сили незважаючи на люту зиму 1708/1709 та ізоляцію від своїх маґазинів і джерел поповнення живою силою. Для порівняння, коли 1812 року Наполеон вирушив у поход на Москву, він переправився через Німан 24 червня з армією у 444.000 вояків. Якщо відняти від них 83.000 флангових корпусів Макдональда, Шварценберґа та Реньє, що діяли окремо від Наполеона, отримаємо 361.000 головної армії. 7 вересня для ґенеральної битви з росіянами на Бородінському полі імператор французів мав 135.000, себто 37% первісної чисельності головної армії. За 2½ місяці (75 днів) походу втрати становили 3.013 салдатів на день!
Пірр, Ричард, Карл
Німецький філософ Ґеорґ Геґель (1770-1831) зауважив десь, що всі великі події й особи з'являються на всесвітньо-історичній сцені, так би мовити, двічі. Карл XII теж мав своє «перше видання» і навіть не одне. Доля шведського короля дивним чином нагадує долі двох инших монархів з двох ріжних історичних епох: Пірра (319-272 до н.е.), відомого своїми «Пірровими перемогами» царя Епіру, та Річарда I Анґлійського (1157-1199), славнозвісного хрестоносця з прізвиськом «Левове серце». Всі троє, переживши численні військові походи та великі битви (щоправда, часто невдалі для них, і це теж їх об’єднує), загинули при штурмі чи облозі незначних, другорядних захисних пунктів. Більшість життя провівши закордоном, всі вони закордоном знайшли свою смерть. Причому смерть Пірра можна вважати найбезглуздішою, якщо не курйозною. Після двадцяти років кампаній проти Македонії, Риму та Картаґену та переважно перемог (нехай і тактичних, «Піррових»), епірота вбили у нічній сутичці на вулиці міста Арґос, куди його запросила одна з сторін громадянського конфлікту. За Плутархом, Пірр втратив свідомість від удару черепиці, скинутої з даху місцевою жінкою, і вороги відрубали йому голову. Річард, один з ватажків третього хрестового походу, завойовник Кіпру та боєць багатьох лицарських турнірів, помер від гангрени. Підчас осади маленького замку Шаль-Шаброль, що в Лімузені (центральна Франція), він оглядав саперні роботи, коли в його ліве плече влучила стріла. Операція з її видалення була неуспішною, і за десять днів анґлійського короля не стало.
На кінець слід сказати, що попри всі схожості є одна річ, що таки відріжняє шведського короля від його «предтеч». Якщо смерть Пірра та Ричарда їхні піддані — крім членів панівної верхівки — не помітили, то Карлову передчасну смерть оплакувала вся країна. Парадоксально, але державець, що скінчив страшною катастрофою для себе і для країни, був відомий останньому селянинові, та його не забувають досі. Сталося це, напевне, через те, що тоді як армії і його сучасників, і його «предтеч» були здебільшого арміями професійних найманців, війська Карла XII були національними. Ті, що пережили війну та повернулися до своїх домівок, розповідали своїм дітям і онукам про повне пригод і славних діл життя їхнього нещасного, але від того ще більше шанованого короля, і так створили справжнього національного героя.
Література
Александр Беспалов. Карл XII и шведская армия. Путь от Копенгагена до Переволочной. 1700-1709. — Москва: «Рейтар», 1998.
Александр Беспалов. Битвы Северной войны. — Москва: «Рейтар», 2005.
Александр Беспалов. Головчинский урок, 3/4 июля 1708 г. // «Воин» (Самара). — №8 (2002). — С. 22-26; — №9 (2002). — С. 21-23.
Генрих Отто Ричард Брикс. Примечания к «Истории конницы» Денисона. — Москва: «АСТ», 2001. — С. 150-159 (Глава XVIII. Шведская конница при Карле XII).
Борис Григорьев. Карл XII, или Пять пуль для короля. — Москва: «Молодая гвардия», 2006.
Ганс Дельбрюк. История военного искусства в рамках политической истории. Том 4. Новое время. — Санкт-Петербург: «Наука», 2001. — С. 244-245 (Карл XII).
Дмитро Донцов. Похід Карла XII на Україну. — Лондон: Видавництво Союзу українців у Великій Британії, 1955.
Евгений Тарле. Северная война и шведское нашествие на Россию. — Москва: Издательство Академии Наук СССР, 1959.
Сергей Цветков. Карл XII. Последний викинг. 1682-1718 — Москва: «Центрполиграф», 2005.
Альфред Штенцель. История войн на море. Том 2. — Москва: «ЭКСМО», 2002. — С. 272-326 (Глава VII. Велика Северная война 1700-1721 гг.).
Robert Nisbet Bain. Charles XII and the Collapse of the Swedish Empire, 1682-1719 (New York, 1895).
Oscar Browning. Charles XII of Sweden (London, 1899).
Edward S. Creasy. The Fifteen Decisive Battles of the World: From Marathon to Waterloo. New York: Harper & Brothers Publishers, 1863. Pp. 289-302 (Chapter XII. Battle of Pultowa).
George T. Denison. A History of Cavalry: From the Earliest Times, with Lessons for the Future. London: Macmillan & Co., 1877. Pp. 300-303 (Chapter XVII. Charles XII. and his Cavalry.—Battle of Pultowa).
Peter Englund. Poltava. Berattelsen om en armés undergång (Stockholm: Atlantis, 1988).
J. F. C. Fuller. A Military History of the Western World. Vol. II: From the Defeat of the Spanish Armada to the Battle of Waterloo. Cambridge: Da Capo Press, 1987. Pp. 161-186 (The Battle of Poltava, 1709).
Otto Haintz. König Karl XII. von Schweden. 3 Bände. Berlin: Walter De Gruyter & Co., 1957.
Ragnhild Hatton. Charles XII of Sweden (London: Weidenfeld and Nicolson, 1968).
Charles King. Famous and Decisive Battles of the World. Philadelphia: P. W. Ziegler Co., 1905. Pp. 288-307 (Narva 1700. Pultowa 1709).
Angus Konstam. Poltava 1709: Russia Comes of Ages. London: Osprey, 1994.
Bengt Liljegren. Karl XII: en biografi (Stockholm: Historiska media, 2000)
Voltaire. Histoire de Charles XII, Roi de Suède (1731).
Джерело: uk.wikipedia.org/wiki/Карл_XII |
| Категорія: Нова історія | Додав: Natar (30.11.2013)
|
| Переглядів: 1110
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
|
|
|
