|
|
 |
Поняття Реформації
Тенденції культурного розвитку, започатковані епохою Відродження, знайшли своє продовження у XVII ст. Водночас виникли й інші соціально-історичні чинники, які суттєво вплинули на всю систему культурного життя Західної Європи.
Значною мірою вони зумовлювалися попереднім історичним розвитком, і все ж це були новітні тенденції суспільного розквіту, котрі започаткували формування нових політичних і економічних структур, нове розуміння світу і людини, нову систему культурних цінностей.
Новизна цих поглядів проявилася першочергово в Реформації. Реформація (в перекладі з латинської - перетворення, виправлення) - загальновизнана назва широкого суспільно-політичного руху, що на початку XVI ст. охопив майже всю Європу. Спрямований проти католицької церкви, він спричинив утворення нової сутності церков, так званого протестантського напряму.
З ідеологічного погляду, Реформація досить послідовно відображала новий, буржуазний, час в історії Європи, відіграла величезну роль у руйнації старого феодально-патріархального укладу в культурі, мисленні, способу життя.
Протестантизм виробив особливу етику - етику праці, економічної діяльності, договірних відносин, акуратність, педантизм та інші бюргерські чесноти.
Названі соціокультурні засади - вельми своєрідна і потужна коренева система сучасного добробуту багатьох розвинених націй, підстава для високого рівня життя, працелюбності, організованості, політичної культури.
Протестантська цивілізація увібрала кращі досягнення західного середньовіччя: зберегла традиції римського права, самоврядування міст, автономію університетів тощо. Реформація забезпечила і деякі особливі риси культури Нового часу в галузі філософії, науки, мистецтва, моралі.
Розпочалася Реформація в Німеччині. 31 жовтня 1517р. професор теології Віттенберзького університету Мартін Лютер (1483-1548) прибив свої "Дев'яносто п'ять тез" на дверях місцевої церкви, вони були спрямовані проти практики продавання Індульгенцій на відпущення гріхів. Це поклало початок Реформації, яка тривала з XVI до середини XVII ст. У ході Реформації від католицизму відкололася релігійна опозиція, яка отримала назву протестантизму (з лат. - проголошення, урочиста заява). Проте-стантизм представляли такі релігійні течії, як лютеранство, англіканство, анабаптизм, кальвінізм, цвігліанство тощо.
Релігійним наслідком Реформації, де вона перемогла, було утворення кількох нових, так званих протестантських, церков (лютеранських, кальвіністських, англіканських, унітаристських та ін.).
Можна сказати без перебільшення, що Реформація змінила обличчя Європи, суттєво посприявши поступовому створенню того соціального і культурного ладу, що й дотепер існує у більшості європейських держав.
Незважаючи на успіх Реформації, католицька реакція (контрреформація), очолена папством, зуміла організувати могутній спротив. Головними її знаряддями стали орден єзуїтів та реорганізована інквізиція.
Контрреформація, перемігши в Південній Німеччині, Австрії, Польщі, ознаменувалася суворими гоніннями проти будь-якого прояву вільнодумства; у 1559 р. - було вперше опубліковано "Індекс заборонених книг".
На світоглядних засадах Реформації виникають нові художні напрямки і школи. Центр духовного життя зміщується у релігійно-світоглядну царину, на передній план висувається ставлення людини до Бога, що означало відхід від властивого Відродженню погляду на людину та її духовний світ як на найвищі життєві цінності. Загострення віросповідницьких суперечностей викликало до життя численну полемічну літературу, нові літературні жанри: гімни, псалми, проповіді, відозви.
На хвилях Реформації з'являється епос на біблійну тематику, який знайшов відображення у творах Д. Мільтона (1608-1674) "Втрачений рай" та Ф. Г. Клопштока (1724- 1803) "Мессіада". Ідеї нової епохи знайшли яскравий прояв у живописі та графіці, зокрема у творах німецьких ху-дожників А. Дюрера і Л. Кранаха Старшого.
Альбрехт Дюрер (1471 -1528) працював головним чином у гравюрі і живописі; крім того, розробляв теоретичні питання образотворчого мистецтва про перспективу та пропорції. Творчість цього художника пройнята духом свободи, інтересом до різноманітностей життя, що прийшли на зміну середньовічній скутості, і водночас духом страждання й тривоги з приводу тяжких і кривавих соціальних конфліктів, нестійкості всього земного. Це виразно проглядається в його відомих гравюрах "Лицар, смерть і диявол", "Меланхолія", а також у живописній картині "Чотири апостоли".
Лукас Кранах Старший (1472-1553) прихильно ставився до діячів Реформації, був приятелем М. Лютера. У ранніх живописних творах "Розп'яття", "Відпочинок на шляху до Єгипту" та інших намагається подолати пізньоготичні традиції умовностей та орнаментальності і створити реалістичні образи, пройняті духом гуманізму; риси Відродження і традиції готики переплітаються у зображеннях Мадонни, біблійських і міфологічних персонажів. Л.Кранах досягає великої художньої майстерності як у зображенні поетичного, багатого на деталі пейзажу, так і у відтворенні гос-троти характеристик у портретному живописі, зокрема у портретах М. Лютера і Ф. Меланхтона.
Специфіка культури доби Реформації полягає у поєднанні в собі рис середньовіччя і Нового часу, відтворенні складного синтезу політичних, релігійних та інтелектуальних колізій.
Важливим фактором соціокультурних змін у XVII ст. стає наука, перш за все - експериментальне природознавство. У результаті прогресу природничих наук і математики виробляється механіко-матеріалістичне уявлення про природу, що якнайповніше виражене у класичній праці І. Ньютона "Математичні начала натуральної філософії" (1687 р.).
Філософське обгрунтування різних форм пізнавальної діяльності було реалізоване в XVII-XVIII ст. у рамках двох суперечливих напрямків - раціоналізму та емпіризму. Раціоналізм (від лат. - розум) визнає єдиним джерелом пізнання розум, а емпіризм (від лат. етрігіиз - чисто прак-тичний) - чуттєвий досвід.
Для раціоналістів сумнів є передумовою всякого мислення, яке в свою чергу надає людському існуванню справжнього сенсу. В контексті ра-ціоналізму можна виділити дуалізм Р. Декарта (1596-1650), пантеїстичний монізм Б. Спінози (1632-1677) і об'єктивнийідеалізм Г. В. Лейбніца (1646-1716). Основи емпіризму закладені Ф. Беконом (1561 - 1626), який вважав почуття недостатнім і ненадійним джерелом знань, тому завдання науки вбачав у її здатності застосовувати раціональний метод до чуттєвих даних. Таким чином, становлення раціоналістичного світогляду в контексті розвитку експериментального природознавства і філософії було, безумовно, видатним досягненням у культурному процесі Нового часу.
У художній культурі періоду Реформації сформувалися два стилі - бароко і класицизм.
Епоха бароко (від італ. "бароко" - дивний, химерний) настала після глибокої духовної кризи, викликаної Реформацією. Цьому стилю властивий своєрідний погляд на людину і світ як на величезнийтеатр, де кожний виконує свою роль. Багатий порт Амстердама у 1638 р. відкрив міський театр, над входом якого можна було прочитати: "Наш світ - сцена, у кожного тут своя роль і кожному відплатиться по заслузі". Прийшовши на зміну культурі Відродження, бароко відкрило простір для нових можливостей у розвитку мистецтва, що особливо виявилось у створенні грандіозних міських і паркових ансамблів. Його стилістика відзначається великим драматизмом, часто трагізмом світосприймання, складною врівноваженістю динамічних композицій, підвищеною експресивністю, прагненням поєднати реальність та ілюзії. Динамізм скульптури бароко, на відміну від ренесансової скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття могутності, величі можливостей людини, а скоріше, захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальною, неземною привабливістю. Якщо у митців класичної Греції та Відродження боги зображались олюдненими, то в італійського скульптора Д. Л. Берніні (1598-1680) вони залишаються богами. В його скульптурній групі "Аполлон і Дафна" відчувається ілюзія польоту, але якогось незвичайного, майже нереального, дещо фантастичного.
Архітектура бароко зберігає деякі досягнення епохи Відродження, однак у ренесансових формах виражений інший зміст, інше світовідчуття. Це особливо помітно у контрастах між елементами важких об'ємних конструкцій, які символізували земне, та елементами легких витончених конструкцій - втілення величного. Майстри цього стилю розробляли новий тип міського палацу, одночасно вирішуючи завдання створення великих ансамблів. Особливо вражають споруди комплексу собору і площі св. Петра в Римі, авторство яких також належить Д. Л. Берніні. Видатними представниками бароко у живописі були італієць М. Кара-ваджо і голландець П. Рубенс. М. Караваджо (1537-1610) розробив прийом так званого нічного освітлення, завдяки якому домігся ефектних контрастів світла й тіні. Творчості П. Рубенса (1577-1640) властивий високий гуманістичний пафос (назвемо хоча б картини "Підняття хреста", "Вак-ханалія"). Загалом, стиль бароко був неоднорідним, у ньому прослідковуються різні напрямки: "високе" бароко (аристократичне, дворянське і церковне), "середнє" і "низьке" (міщанське і селянське).
Ще більш складний і неоднозначний за своєю природою класицизм (від лат. - зразковий), який пережив глибокі зміни і наповнився новим змістом у другій половині XVIII ст. Як цілісна система цей стиль почав функціонувати у Франції у XVII ст., в епоху піднесення абсолютизму; теоретичні принципи його виклав Н. Буало (1636-1711) у дидактичній поемі "Мистецтво поетичне". Грунтуючись на принципах філософського раціоналізму, класицизм виховував ідеальне уявлення про розумну і спра-ведливу владу освіченого монарха, тому в художніх творах переважали громадські, героїчні та патріотичні мотиви. В дусі античного естетичного ідеалу утверджувався чіткий поділ жанрів мистецтва на "високі" і "низькі". До перших, де відображалося життя міфологічних персонажів, королів, полководців, належали трагедія, ода, героїчна поема; до других, героями яких виступали селяни, міщани, - комедія, байка, сатира, ідилія. В драматургії не допускалося змішування трагічного і комічного, величного і простого, суворо дотримувався закон "трьох єдностей" - дії, часу, місця. Визначними досягненнями класицизм завдячує творчості драматургів Ж. Расіна і Ж. Б.-Мольєра. Ж. Расін (1639-1699) у п'єсах "Британік", "Мітридат" показав конфлікт між людською гідністю, високим моральним обов'язком та деспотичною владою, егоїстичними пристрастями. Через творчість Ж.-Б. Мольєра (1622-1673), який утвердив жанр "високої комедії", класицизм звернувся до проблем народного життя.
Отже, бароко і класицизм можна розглядати як культурно-світоглядні явища перехідного періоду - від Реформації до Просвітництва. Духовна суть бароко виразила кризу свідомості соціальних верхів, що проявилось у контрастах "високого" і "низького", "духовного" і "матеріального", "спо-кою" і "екстазу". Класицизм у допросвітницький період здебільшого виражав естетичні ідеї, художні смаки і навіть політичні позиції тієї частини феодальної аристократії, яка бачила порятунок системи у зміцненні абсолютної монархії, в тотальному контролі над духовним життям народу, використанні світоглядних орієнтирів раціоналізму з метою надання старим ідеям привабливого звучання. Разом з тим, у класицизмі цього періоду не можна побачити критики феодального способу життя, спроб звернення до соціальних низів як представників розуму і здорового глузду.
О.З. Просвітництво - це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального суспільства. Інтелектуальні представники її проповідували соціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму", заснованого на природному рівноправ'ї людей, політичній свободі і громадянській рівності; ставили за мету поширення знань: дати народу освіту і "просвітити" монархів відносно змісту "істинного" людського суспільства. Тим самим новітні постулати спричинили надлам старої феодальної організації.
Ідеї Просвітництва справили такий величезний вплив на всі напрямки духовного життя європейського суспільства, що дали назву новій культурно-історичній добі. До речі, згадувана епоха, на відміну від попередніх, сама дала собі ім'я: термін "просвітництво" використовують ідеологи Просвітництва - Вольтер і Гердер. Остаточно закріпила цей термін у науці стаття І. Канта "Що таке Просвітництво?" (1784р.).
За часом доба Просвітництва - це середина XVII - XVIII ст. ІдеїПросвітництва проростають спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше - в Німеччині, Італії та в інших країнах Європи. Розвиток європейської культури так чи інакше відбувався під знаком ідей Просвітництва. Але найчисленніший, збагачений яскравими талантами загін просвітителів сформувався у Франції: саме звідсіля, несучи на собі печатку французького генія, ідеї Просвітництва поширилися по всій Європі.
Перш ніж дати загальну характеристику культурі доби Просвітництва, зупинимося на характерних спільних рисах та специфічних відмінностях Просвітництва в різних країнах. Характерними рисами Просвітництва є:
1. Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності.
Продовжуючи започатковану на рубежі XVII-XVIII ст. раціоналістичну систему в європейському культурному розвитку, Просвітництво сповідувало справжній "культ розуму", вбачаючи в ньому той "архімедів важіль", за допомогою якого можна перевернути всю систему громадського та духовного життя. Проголошене просвітителями царство розуму за своєю історичною сутністю було не чим іншим, як ідеалізованим здоровим глуздом буржуазії, котра готувала собі ідейні засади приходу до влади.
Проте, незважаючи на своє всевладдя, розум повинен був рахуватися з тим, що наявні умови (абсолютистська влада ще була досить сильною) не дозволяли здійснити практичне перетворення суспільства.
2. Рушійною силою історичного розвитку іумовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства.
Визначальним моментом культурного життя епохи Просвітництва була безмежна віра в перетворювальні можливості освіти. Передові люди того часу докладали значних зусиль для поширення знань серед усіх верств суспільства, відводячи просвіті провідну роль у прогресивному розвитку людства у руслі загального добра й справедливості. Слід зазначити, що Просвітництво розумілося ширше, ніж просте розповсюдження знань і освіти, воно включало в себе моральне та громадянське виховання, а також утвердження "істинних" уявлень про світ, суспільство та людину - на противагу "хибним" ідеям старого світу. Постулати Просвітництва не несли в собі революційного запалу, проте саме вони започаткували те соціальне піднесення, яке завершилося Французькою буржуазною революцією 1789- 1794рр.
3. Вони прагнули розкувати розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню.
4. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. Цим вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.
Зумовлене особливостями історично-національного розвитку Просвітництво в різних країнах мало й істотні відмінності:
1. Англійське Просвітництво, наприклад, відрізнялося від французького певною обмеженістю і поміркованістю своїх цілей. Це було зумовлено рядом факторів і насамперед тим, що англійське Просвітництво не випереджало буржуазну революцію, як у Франції, а йшло слідом за нею. До того ж, Англійська буржуазна революція XVII ст. виступала в релігійній оболонці, її ідеологічним знаменом був пуританізм, який протистояв пануючій англіканській церкві і королівському абсолютизму, її завершенням став класовий компроміс 1688-1689 рр. Буржуазія поділилася владою з новим дворянством, залучивши останнє до буржу-азного способу ведення господарства, що також наклало свій відбиток на характер просвітницької ідеології в Англії.
2. Французьке ж Просвітництво XVIII ст. було значно вищим етапом у розвитку ідейної боротьби буржуазії, що підіймалася. Воно породжувалося специфічними умовами Франції XVIII ст., де боротьба між феодалізмом і антифеодальними силами набрала відносно безкомпромісних, різких форм.
3. Особливість Просвітництва бездержавних, залежних народів полягає в тому, що воно тісно перепліталося з формуванням культурно-етнічної солідарності, з національним відродженням, особливими стимулами для яких стали гердеріанство (протест проти деспотизму) і романтизм. Історичним прикладом може слугувати період Гетьманщини в Україні.
Якщо говорити про загальну характеристику художньої культури доби Просвітництва, то слід відзначити, що вона є новим відкриттям, новим щаблем на шляху розвитку світової планетарної художньої культури, їй властиве таке художнє сприйняття, як інтимність, ліризм, гостра спо-стережливість, проникнення в людські пристрасті і характери. Водночас, здобутки художньої культури доби Просвітництва, досягнуті ціною втрати універсальної повноти у зображенні духовного життя, цілісності у втіленні естетичних ідеалів суспільства, властивих мистецтву попередніх років.
Замість свавільного індивідуаліста епохи Відродження і регламентованого підданого періоду класицизму в XVII ст. героєм мистецтва стає громадянин, який утверджує свободу в рамках політики. Д. Дефо, Д. Свіфт, Г. Фіддінг, Г. Лессінг, А. Лесаж, П. Бомарше, Вольтер, Д. Дідро репрезентують у своїй творчості розумне, саму природність людини. Для них розв'язання усіх колізій зумовлено просвітленням життя, розумом, знаннями.
Просвітницький раціоналізм найінтенсивніше наповнювався гуманістичним змістом. Так, якщо в класицизмі "розумність" творів мистецтва була показником їхніх художніх якостей, то тепер вона сприймається і як додаткове свідоцтво його моральних вартостей. Краса і добро все тісніше зближуються через посередництво істини. Звідси - моралізаторський пафос самого мистецтва Просвітництва та зростаючий інтерес до проблеми піднесеного. Реалізм Просвітництва вже не висуває таких могутніх титанів, як мистецтво Відродження. Велич духу, неймовірна напруга загальнолюдських пристрастей замінюється дещо спритністю винахідливого героя.
Мистецтво демократизується і звертається до життєвого матеріалу найрізноманітніших верств, залучаючи низи суспільства. Уважно простежується суспільне життя людей. Провідним жанром у літературі стає соціально-побутовий роман. Площина уваги художників весь час розширюється. Класицизм як домінуючий напрям у літературі і мистецтві поступається сентименталізму (сентимент - почуття), а приблизно з 60-х років XVIII ст. - також і романтизму.
Література
1. Зарубіжна та українська література. Підручник. - К., 2001.
2. Всесвітня історія. - К., 2000.
Джерело: http://referatcentral.org.ua/history_world_load.php?id=43 |
| Категорія: Нова історія | Додав: Natar (11.02.2014)
|
| Переглядів: 1008
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
|
|
|
