|
|
 |
Причини і початок Другої Світової війни
Причини Другої Світової війни
1.Прихід до влади фашистів у декількох країнах.
Зародження фашизму та його розповсюдження припало на час, коли світ переживав тяжкий кризис, який прискорив розвиток фашизму та другої світової війни.
У березні 1919 року створюється перша фашистська партія на чолі з Муссоліні. Вже у жовтні 1922 року вони організували похід на Рим. Не очікуючи кінця заходу, король Італії відрікається від престолу і передає владу Муссоліні. Італія стає одною з най агресивніших країн фашистського блоку. Її метою стає – перевтілення Італії на сучасну Римську імперію.
У березні 1919 року створюється Німецька робоча партія.
У 1920 році лідером партій стає Адольф Гітлер. В 1933 році він приходить до влади в крайні. В березні 1935 року Німеччина приступає до обов’язкової військової мобілізацій, створює авіацію. В липні того ж року між Англією та Німеччиною підписано договір, згідно котрому Німеччина отримала право збільшити свій флот в п’ять разів, а також приступити до створення підводного флоту.
Втручання у внутрішні справи Іспанії.
Італія та Німеччина активно постачали зброю франкістам. У жовтні 1936 р. СРСР заявив, що не буде дотримуватись угоди, надішле військових радників республіканцям, постачатиме їм зброю. На захист республіки до Іспанії приїхало близько 50 тис. осіб, які прагнули боротися проти фашизму. З них було утворено інтернаціональні бригади.
Зростання агресивності Японії. Загарбання Маньчжурії. Перше вогнище війни виникло на Далекому Сході. У 1927 р. прем'єр-міністр Японії Танака у меморандумі імператору виклав програму територіальних завоювань на Далекому Сході та знищення могутності США у Тихому океані. Восени 1931 р. японські війська окупували територію Маньчжурії — важливу в стратегічному та економічному аспектах ггівнічно-східну частину Китаю.
Напад Італії на Ефіопію. Агресивні дії Японії, що не були засуджені великими державами, розв'язали руки для агресії Італії. Вона вважала себе обділеною після першої світової війни і не приховувала загарбницьких планів, до яких входили й наміри завоювання Ефіопії.
Вісь Берлін—Рим—Токіо. Спільні інтереси Японії, Італії, Німеччини швидко привели їх до зближення. 25 листопада 1936 р. Німеччина і Японія підписали Антикомінтернівський пакт, а 6 листопада 1937 р. до нього приєдналась Італія. Утворилася вісь Берлін—Рим—Токіо.
2.Загострення протиріч між країнами капіталістичного світу (США , Англія, Франція) та СССР.
25 жовтня 1917 року поворотний пункт в історій Російської імперій. Через чотири роки на карті з’явилася нова країна – СССР, котра оголосила себе носієм нової соціалістичної культури. СССР став ворогом усього останнього капіталістичного світу.
В свою чергу капіталістичні країни відносились до СССР в тому ж дусі. Вони розцінювали тезис ВКП(б) о неминучості світової соціалістичної революцій, як програму вітчизняного експансіонізму і не робили відмінностей між тоталітарними режимами в Німеччині і СССР. Виходячи з своєї точки зору, западні країни проводили так звану політику умиротворення.
3. Світовий кризис.
Світова економічна криза загострила міжнародні відносини і призвела до появи вогнищ нової війни. На відміну від передодня першої світової війни, у 30-х рр. лише незначна кількість держав прагнула до війни. Така ситуація робила реальною можливість усунути загрозу війни за умов спільних дій усього співтовариства.
Першим спільним випробуванням здатності світового співтовариства діяти спільно стала економічна криза. Вона була світовою і поставила перед усіма країнами завдання скоординувати зусилля для її подолання США ввели високі митні податки, а Великобританія відмовилася від "золотого стандарту", вільного обміну фунтів стерлінгів на золото за фіксованим курсом і спробувала встановити такий обмінний курс фунта, який сприяв би експортові англійських товарів. Такими діями США і Великобританія спровокували митні й валютні "війни", що дезорганізувало світову торгівлю і ще більше поглибило кризу.
У 1933 р. в Лондоні було скликано світову економічну конференцію. На ній обговорювалися проблеми стабілізації валют і пожвавлення світової торгівлі. Вона закінчилася безрезультатно. Перемогло прагнення вирішувати економічні проблеми не спільно, а поодинці, коли кожна країна намагалася перекласти тягар кризи на сусіда. Відтак зросло економічне суперництво і зменшилася можливість чинити опір перед загрозою війни.
Наростання і початок другої світової війни
1. Зростання агресивності Японії. Загарбання Маньчжурії
Перше вогнище війни виникло на Далекому Сході. У 1927 р. прем'єр-міністр Японії Танака у меморандумі імператору виклав програму територіальних завоювань на Далекому Сході та знищення могутності США у Тихому океані. Восени 1931 р. японські війська окупували територію Маньчжурії — важливу в стратегічному та економічному аспектах північно-східну частину Китаю. Напад на Маньчжурію стався після влаштованого японцями провокаційного вибуху на залізниці неподалік Мукдена.Протягом кількох місяців було окуповано всю територію Маньчжурії, хоча чисельність японської армії становила 14 тис. вояків, тоді як китайської — 100 тис. Китай обмежився поданням скарги до Ліги Націй.
На загарбаній території Північно-Східного Китаю японці у 1932 р. створили маріонеткову державу Маньчжоу-го, призначивши її правителем останнього китайського імператора Пу І. Виправдовуючи агресію, Японія заявляла про загрозу проникнення СРСР у цей регіон і як приклад наводила китайсько радянський конфлікт 1929 р.
2.Напад Італії на Ефіопію
Агресивні дії Японії, що не були засуджені великими державами, розв'язали руки для агресії Італії. Вона вважала себе обділеною після першої світової війни і не приховувала загарбницьких планів, до яких входили й наміри завоювання Ефіопії.
3-го жовтня 1935 р. 500-тисячна італійська армія, озброєна авіацією і танками, вдерлася на територію Ефіопії. Ефіопська армія чинила впертий опір. Але сили були нерівними. Рада Ліги Націй Імператор Ефіопи Хайле Селассіє оголосила Італію агресором і зобов'язала всіх членів Ліги застосувати до неї економічні санкції. Ці заходи виявилися малоефективними. США і Великобританія оголосили нейтралітет і відмовилися постачати Ефіопії сучасну військову техніку. Так жертву та агресора поставили на один щабель.
У травні 1936 р. Італія оголосила про завоювання всієї Ефіопії. Її було об'єднано з Еритреєю та Італійським Сомалі в Італійську Східну Африку. Ефіопський народ розгорнув партизанську боротьбу проти агресорів, яка завершилася визволенням країни з допомогою англійців у 1941 р.
3.Вісь Берлін—Рим—Токіо
Спільні інтереси Японії, Італії, Німеччини швидко привели їх до зближення. 25 листопада 1936 р. Німеччина і Японія підписали Антикомінтернівський пакт, а 6 листопада 1937 р. до нього приєдналась Італія. Утворилася вісь Берлін—Рим—Токіо. Хоча ця угода і не містила військових статей, але зафіксувала збіг позицій цих трьох держав. Сторони зобов'язувались інформувати одна одну про діяльність Комінтерну і вести проти нього спільну боротьбу. На додаток до договору дали обіцянку на випадок війни однієї зі сторін проти СРСР не робити нічого, що могло б полегшити становище СРСР.
Цей блок агресорів не був монолітним. Німеччина та Італія суперничали в Австрії та претендували на гегемонію на Балканах, перш ніж домовилися про розмежування сфер впливу в цьому регіоні. Тоді ж Німеччина визнала завоювання Італією Ефіопії. Після цього Німеччина та Італія активно координували свою політику і спільно провели ряд міжнародних акцій. У 1936 р. вони підтримали фашистський заколот в Іспанії, домовилися про розподіл сфер впливу на Балканах і в Дунайському басейні, а 1939 р. підписали договір про військовий союз —"Сталевий пакт". Складніше розвивалися відносини Німеччини та Японії. Вони знаходились далеко одна від одної та прагнули зберегти свободу дій у власній сфері інтересів. Японія захопила німецькі колонії в Тихому океані та Китаї, причому не збиралася їх повертати. Під час японської агресії 1937 р. проти Китаю Німеччина та Італія продавали зброю китайському урядові. 4.Політика "умиротворення" агресорів
У 30-х рр. мир означав збереження Версальсько-Вашингтонської системи, яка, попри її вади, забезпечувала відносну стабільність і визнавала силу права. Ця система містила принцип запобігання міжнародним кризам. Він передбачав колективні дії проти агресора через Лігу Націй. Колективної відсічі не вийшло, механізм не спрацював. Чому? Насамперед тому, що здатність країн Заходу до колективних дій проти агресора знизилася через загострення взаємного суперництва у пошуках способів подолання економічної кризи. До того ж скрутне економічне становище відволікало увагу суспільства і політиків на внутрішні проблеми. Вирішення їх було пріоритетним. Колективний опір агресорам потребував застосування різноманітних, у тому числі й силових, методів. Захист миру в тих умовах вимагав мужності, волі й готовності до певних втрат. Одначе сама лише думка про це для людей, які щойно пережили війну, уважалася лиховісною. Громадськість в Англії та Франції була налаштована категорично проти використання сили. Китай, Ефіопія здавалися занадто далекими, щоби вбачати в них загрозу європейській безпеці. Розуміння цілісності й неподільності світу не було притаманним тодішній суспільній свідомості. Такі настрої знайшли відображення в політиці "умиротворення", яка вела країни до пасивності й зайвої обережності.Прихід Гітлера до влади не відразу було сприйнято як поворот у політиці Німеччини. Тривалий час у ньому вбачали лише сильного національного лідера, який прагнув відновити для Німеччини справедливість. Плани нацистів про переділ світу спершу оцінювались як данина націоналістичній риториці та не сприймалися серйозно. Лідери Англії та Франції не бачили причин для зміни політичного курсу, що активно впроваджувався у 20-х рр. та був націлений на поступове послаблення тягаря Версальської системи. Це пояснює відсутність реакції Англії та Франції на дії Німеччини, хоча вони Мали відкрито зухвалий характер і порушували один із принципів міжнародного права: договорів слід дотримуватись. Нацизм у Німеччині ще не встиг показати свій хижацький писок. Країни Європи не зазнали жахів окупації. Гітлер здавався політиком, з яким можна домовитись. Особливо слід сказати про позицію США. Тамтешня криза прикувала увагу суспільства до внутрішніх проблем. Наростання напруження у світі породило у США прагнення відгородитися від усього в їхній "американській фортеці". Після прийняття у 1935 р. закону про нейтралітет найбагатша країна світу, зі значними ресурсами і здатністю впливати на світову політику, неначе випала з неї. Це різко підвищило шанси агресорів.
Найбільш активним прихильником політики "умиротворення" був прем'єр-міністр Великобританії у 1937-1940 рр. Н.Чемберлен. На його думку, небезпека полягала не в агресивних намірах Німеччини, а в нехтуванні міжнародною кризою. Він уважав, буцімто перша світова війна виникла тому, що великі держави на певний час втратили контроль над розвитком подій, а тому місцевий конфлікт переріс у світову війну. Аби відвернути таку небезпеку, потрібно зберегти контакти з усіма учасниками міжнародного конфлікту і вирішувати існуючі проблеми на основі взаємних поступок. На ділі Гітлер висував нові й чимраз нахабніші претензії. Вони ставали об'єктами обговорення, і все закінчувалося задоволенням територіальних домагань Німеччини.
5.Аншлюс Австрії
Приєднання Австрії було одним із важливих завдань політики Німеччини. У лютому 1938р. канцлер Австрії Шушніг підписав із Німеччиною угоду, яка поставила Австрію під контроль Німеччини. 12 березня 1938р. німецькі війська за підтримки австрійських нацистів окупували Австрію. Тріумфальний проїзд А.Гітлера вулицями Відня
Наступного дня австрійський фашист Зайс-Інкварт проголосив возз'єднання Австрії з Німецькою імперією. Ні великі держави, ні Ліга Націй ніяк на це не прореагували. Тільки СРСР висловив протест проти таких дій.
6.Мюнхенська угода й розчленування Чехословаччини
Наступною жертвою фашистської агресії стала Чехословаччина, від якої Німеччина зажадала Судетської області, де жили 3 млн. німців. 13 вересня 1938 р. судетські фашисти вчинили заколот. Після його придушення Німеччина стала загрожувати Чехословаччині розправою. На той час співвідношення сил було не на користь Німеччини. Чехословаччина мала добре озброєну і підготовлену армію з 4із дивізій, яка спиралася на прикордонні оборонні споруди. Німеччина мала 47 недостатньо озброєних дивізій. До того ж уряд СРСР за пропонував Чехословаччині відповідно до договору 1935 р. всебічну допомогу.
Виникла міжнародна криза. Для її розв'язання Чемберлен двічі зустрічався з Гітлером. Вони домовилися, що конфлікт буде вирішено у Мюнхені. Під час мюнхенської зустрічі 4.Політика "умиротворення" агресорів
У 30-х рр. мир означав збереження Версальсько-Вашингтонської системи, яка, попри її вади, забезпечувала відносну стабільність і визнавала силу права. Ця система містила принцип запобігання міжнародним кризам. Він передбачав колективні дії проти агресора через Лігу Націй. Колективної відсічі не вийшло, механізм не спрацював. Чому? Насамперед тому, що здатність країн Заходу до колективних дій проти агресора знизилася через загострення взаємного суперництва у пошуках способів подолання економічної кризи. До того ж скрутне економічне становище відволікало увагу суспільства і політиків на внутрішні проблеми. Вирішення їх було пріоритетним. Колективний опір агресорам потребував застосування різноманітних, у тому числі й силових, методів. Захист миру в тих умовах вимагав мужності, волі й готовності до певних втрат. Одначе сама лише думка про це для людей, які щойно пережили війну, уважалася лиховісною. Громадськість в Англії та Франції була налаштована категорично проти використання сили. Китай, Ефіопія здавалися занадто далекими, щоби вбачати в них загрозу європейській безпеці. Розуміння цілісності й неподільності світу не було притаманним тодішній суспільній свідомості. Такі настрої знайшли відображення в політиці "умиротворення", яка вела країни до пасивності й зайвої обережності.Прихід Гітлера до влади не відразу було сприйнято як поворот у політиці Німеччини. Тривалий час у ньому вбачали лише сильного національного лідера, який прагнув відновити для Німеччини справедливість. Плани нацистів про переділ світу спершу оцінювались як данина націоналістичній риториці та не сприймалися серйозно. Лідери Англії та Франції не бачили причин для зміни політичного курсу, що активно впроваджувався у 20-х рр. та був націлений на поступове послаблення тягаря Версальської системи. Це пояснює відсутність реакції Англії та Франції на дії Німеччини, хоча вони Мали відкрито зухвалий характер і порушували один із принципів міжнародного права: договорів слід дотримуватись. Нацизм у Німеччині ще не встиг показати свій хижацький писок. Країни Європи не зазнали жахів окупації. Гітлер здавався політиком, з яким можна домовитись. Особливо слід сказати про позицію США. Тамтешня криза прикувала увагу суспільства до внутрішніх проблем. Наростання напруження у світі породило у США прагнення відгородитися від усього в їхній "американській фортеці". Після прийняття у 1935 р. закону про нейтралітет найбагатша країна світу, зі значними ресурсами і здатністю впливати на світову політику, неначе випала з неї. Це різко підвищило шанси агресорів.
Найбільш активним прихильником політики "умиротворення" був прем'єр-міністр Великобританії у 1937-1940 рр. Н.Чемберлен. На його думку, небезпека полягала не в агресивних намірах Німеччини, а в нехтуванні міжнародною кризою. Він уважав, буцімто перша світова війна виникла тому, що великі держави на певний час втратили контроль над розвитком подій, а тому місцевий конфлікт переріс у світову війну. Аби відвернути таку небезпеку, потрібно зберегти контакти з усіма учасниками міжнародного конфлікту і вирішувати існуючі проблеми на основі взаємних поступок. На ділі Гітлер висував нові й чимраз нахабніші претензії. Вони ставали об'єктами обговорення, і все закінчувалося задоволенням територіальних домагань Німеччини.
5.Аншлюс Австрії
Приєднання Австрії було одним із важливих завдань політики Німеччини. У лютому 1938р. канцлер Австрії Шушніг підписав із Німеччиною угоду, яка поставила Австрію під контроль Німеччини. 12 березня 1938р. німецькі війська за підтримки австрійських нацистів окупували Австрію. Тріумфальний проїзд А.Гітлера вулицями Відня
Наступного дня австрійський фашист Зайс-Інкварт проголосив возз'єднання Австрії з Німецькою імперією. Ні великі держави, ні Ліга Націй ніяк на це не прореагували. Тільки СРСР висловив протест проти таких дій.
6.Мюнхенська угода й розчленування Чехословаччини
Наступною жертвою фашистської агресії стала Чехословаччина, від якої Німеччина зажадала Судетської області, де жили 3 млн. німців. 13 вересня 1938 р. судетські фашисти вчинили заколот. Після його придушення Німеччина стала загрожувати Чехословаччині розправою. На той час співвідношення сил було не на користь Німеччини. Чехословаччина мала добре озброєну і підготовлену армію з 4із дивізій, яка спиралася на прикордонні оборонні споруди. Німеччина мала 47 недостатньо озброєних дивізій. До того ж уряд СРСР за пропонував Чехословаччині відповідно до договору 1935 р. всебічну допомогу.
Виникла міжнародна криза. Для її розв'язання Чемберлен двічі зустрічався з Гітлером. Вони домовилися, що конфлікт буде вирішено у Мюнхені. Під час мюнхенської зустрічі Поряд із політичними переговорами Англія, Франція та СРСР домовилися розпочати переговори військових місій для укладення спільної конвенції. Вони теж виявились малоефективними.
Формальною перешкодою для підписання конвенції стало небажання Польщі та Румунії пропустити в разі потреби через їхню територію радянські війська. Радянське керівництво вивчало питання про зближення з Німеччиною.
10.Радянсько-німецьке зближення. Пакт Молотова-РіббентропаУ серпні 1939 р. СРСР опинився у центрі світової політики. Його прихильності домагались як Англія з Францією, так і Німеччина. Перед радянським керівництвом стала проблема остаточного вибору орієнтира, від якого залежала доля світу. На думку Сталіна, союз з Англією та Францією, у кращому випадку, міг принести напружені відносини з Німеччиною, а в гіршому — війну з нею. Союз же з Німеччиною залишав би СРСР осторонь світового конфлікту. Можна було розраховувати на припинення бойових дій проти Японії на річці Халхін-Гол (точилися з травня по серпень 1939 р. на території МНР), на яку могла вплинути лише Німеччина, і на територіальні придбання за рахунок Польщі, Прибалтики, Фінляндії та Румунії. Німеччина була згодна на це, аби тільки вивести СРСР із гри та розв'язати собі руки для агресії проти Польщі, яка була призначена спершу на 26 серпня, а згодом на 1 вересня.
21 серпня Сталін отримав від Гітлера телеграму, в якій той заявляв, що прагне до укладення пакту про ненапад з СРСР і готовий підписати будь яку додаткову угоду, що стосуватиметься всіх суперечливих питань. Підписання Пакту про ненапад між Німеччиною та СРСР (23 серпня 1939 р.) Гітлер просив прийняти міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа для підписання відповідних документів. Того ж дня Сталін дав розпорядження перервати переговори з Англією та Францією і надіслав Гітлерові телеграму з висловленням надії на суттєвий поворот у радянсько німецьких відносинах. Він погоджувався прийняти Ріббентропа у визначений термін. Після нетривалих переговорів Ріббентроп і Молотов підписали у Кремлі 23 серпня 1939 р. договір про ненапад і таємний протокол до нього. У протоколі сторони домовлялися про розмежування сфер впливу у Східній Європі. Німеччина визнавала сферою інтересів СРСР Фінляндію, Латвію, Естонію та Бессарабію, а от Литву віднесла до сфери своїх інтересів. Протокол передбачав поділ Польщі. Лінія поділу мала проходити приблизно вздовж річок Нарев, Вісла і Сан. Зміст підписаних у Москві документів чітко виявив характер переорієнтації зовнішньої політики СРСР. Сутність цього повороту полягала не просто у зміні зовнішньополітичних орієнтирів і не зводилася тільки до спроби гарантувати безпеку через безпосередні відносини з Німеччиною. Таємний протокол свідчив про відмову СРСР від визнання пріоритету міжнародного права. СРСР неначе повернувся до політики, яку проводив царський уряд: її рисами були таємна дипломатія і територіальна експансія. Підписавши протокол, СРСР фактично опинився серед держав — "підпалювачів війни". Безпосереднім підсумком підписання цих документів стало те, що німецькі війська вранці 1 вересня 1939 р. здійснили напад на Польщу. 3-го вересня Англія та Франція оголосили війну Німеччині. Спалахнула друга світова війна.
Закінчення
Версальська система мирних договорів, нав'язана народам Європи Паризькою мирною конференцією 1919р.. поставила Німеччину в надзвичайно складне становище. Рано чи пізно умови Версальського миру мали викликати як у самій Німеччині, так і в інших обділених країнах — Італії, Японії, а також Росії прагнення до його перегляду, тобто до реваншу. Спробою повторного збройного конфлікту тоталітарні режими цих країн неодмінно прагнули б довершити розпочату 1914 р. суперечку, так несподівано перервану революціями в Росії, Австро-Угорщині та Німеччині. Ці чотири країни від самого початку не визнавали справедливості Версаля (Ризький договір між Росією та Польщею також входив до Версальської системи угод) і виступали за його ревізію. Лідери західних країн, домігшись перемоги, не могли не розуміти необхідності або не бачити потреби певної ревізії створеної ними системи. Напруження, що виникло у відносинах між західними та центральними державами, призвело до того, що вже з початку 1920-х років розпочався процес перегляду найбільш репресивних параграфів Версальського договору. З метою послаблення режиму обмежень і санкцій щодо Німеччини Каннська (1922 р.), Генуезька й Гаазька (1922р.)Лозаннська(1922-1923рр.),Локарнська(1925р.)конференції, а також конференція в Монтре (1936 р.), так само як і пакт Бріана-Келлога (1928 р.), плани Дауса (1924 р.) і Юнга (1929 р.), виробили ряд заходів щодо умиротворення Німеччини та її колишніх союзників по першій світовій війні. Подальші кроки держав-переможниць (Англії й Франції) спільно з Італією та Німеччиною в цьому напрямі завершилися підписанням на конференції у Римі (1933 р) пакту чотирьох про перегляд Версальського договору. Чималу роль у перегляді й зриві обмежувальних параграфів Версальського договору відіграло економічне, технологічне й військове співробітництво між СРСР та Веймарською республікою, що розгорнулося після підписання між РСФРР та Німеччиною (1922 р.) Рапалльського договору. В ході цього співробітництва рейхсвер одержав можливість налагодити на території СРСР підготовку офіцерів хімічних військ, танкістів, льотчиків, а також приступити до проектування та виготовлення наступальних видів зброї (танків, літаків, отруйних речовин тощо), чого він не мав права робити на території Німеччини. У свою чергу вищі офіцери Червоної армії проходили стажування у штабах рейхсверу. Загостренню суперечностей між двома групами країн безумовно сприяла економічна криза 1929— 1933рр., яка не лише призвела до краху фінансових систем, зростання безробіття, падіння виробництва, розвалу системи соціального захисту, кризи інститутів влади, поляризації політичних сил в середині індустріальних країн, але й збільшила вододіл між багатими й бідними державами, посилила агресивність зовнішньої політики останніх. Прихід до влади в Німеччині в результаті виборів 1932—1933 рр. нацистської партії і зміцнення диктаторського режиму Муссоліні в Італії дали поштовх
новому етапу політики умиротворення Закон США про нейтралітет та політика невтручання у іспанські справи розв'язали агресивним державам руки , підштовхнули їх до згуртування з єдиний блок. Японська агресія проти Китаю, що розпочалася ще 1931 р., а також вторгнення Італії в Абіссінію, агресивні дії італо-німецькик військ в
Іспанії етапи тим ґрунтом, на якому агресивні держави об'єдналися спочатку в Антикомінтернівському пакті, а згодом у Троїстій угоді (1940 р.), відомій також як «вісь
Берлін — Рим — Токіо». Подальші агресивні дії Німеччини та Італії у Європі, а Японії в Китаї та Монголії, політика умиротворення з боку (англо-німецька угода 1935 р.) західних демократій та СРСР, окупація Німеччиною Рейнської (демілітаризованої) зони, аншлюс Австрії, розчленування після Мюнхенської угоди Чехословаччини та наступна окупація Німеччиною, Польщею та Угорщиною рештків ЧСР, анексія Третім рейхом Мемельського краю, Італією Албанії, підписання 23 серпня 1939 р. між Радянським Союзом та Німеччиною пакту про ненапад, за яким Європа була поділена на сфери впливу між двома тоталітарними режимами, стали тими складовими, що зрештою підштовхнули Німеччину й СРСР на пряму збройну агресію проти Польщі.
Друга світова війна порівнянне з першою булла надзвичайно складним політичним і соціальним явищем. Позиції сторін тут часто змінювалися. Якщо в середині 1930-х років СРСР виступав якучасникхоч і не оголошених, але прямих збройних конфліктів проти держав «вісі» (зіткнення з Японією на Далекому Сході та у Монголії, ("1936 р. було укладено у Берліні пакт між Японією й Німеччиною. Проголошуючи цілі АКП, сторони заявили, що вони об'єднують свої зусилля в боротьбі проти світового комунізму і рішень Комінтерну про утворення єдиного робітничого й широкого народного фронту. Насправді ж, за словами Гітлера, це була відповідь на підписання 2 травня 1935 р франко-радянського договору про взаємодопомогу і приєднання до нього Чехословаччини. 6.ХІ.1937 р. до нього приєдналася Італія, 24.11.1939 р. — Угорщина й маріонеткова держава Маньчжоу-Го, 1939 р. членом пакту стала Іспанія. 1941 р. до нього приєдналися Болгарія, Данія, а також контрольований японськими завойовниками уряд Нанкіна (Китай), Румунія, Словаччина, Фінляндія та Незалежна хорватська держава (НХД).”)збройна боротьба по різні боки фронту в Іспанії проти німецьких та італійських союзників режиму Франко), то в 1939р. та на початку 1940-х рр. після підписання пакту про ненапад та договору про дружбу й кордон Радянський Союз фактично і цілком справедливо розглядався західними противниками Німеччини як її союзник. Цьому були прямі підтвердження— спільна агресія проти Польщі, санкціонована Німеччиною агресія СРСР проти Фінляндії І відторгнення від Румунії Бессарабії, а також Північної Буковини. Анексія СРСР Латвії й Естонії, а також той факт,що за 7 млн. марок Німеччина поступилася СРСР Литвою в обмін на ставропольські землі — усе це були спільні агресивні дії тоталітарних режимів Гітлера й Сталіна, що значно ускладнюють визначення характеру першого періоду другої світової війни. Виходячи хоч і не з послідовної анти нацистської позиції майбутніх союзників СРСР у війні (Англія, Франція й США), можна зробити висновок, що на першому етапі (1939—1941 рр.) ця війна мала загарбницький І несправедливий характер з боку агресивних тоталітарних і мілітаристських режимів Німеччини, Японії, Італії та їхніх сателітів, а також СРСР, і була справедливою й визвольною з боку жертв агресії та їхніх союзників. До жертв агресії в даному випадку слід віднести Польщу, Фінляндію, Литву, Латвію, Естонію, Румунію, Данію, Норвегію, Голландію, Бельгію, Люксембург, Францію, Югославію, Грецію, союзниками яких виступали Англія і до розгрому в 1940 р. Франція.
Після завоювання Німеччиною європейських держав країни «вісі» остаточно визначили сфери свого впливу. Вході візиту до Італії, Німеччини та СРСР японського міністра закордонних справ Й. Мацуока (березень—квітень 1941 р.) агресивні держави не тільки поділили світ на сфери впливу, але й визначили завдання кожного партнера у наступних етапах війни. Японія зосередила свої зусилля на південно азійському й тихоокеанському напрямках з головною метою — затримати якнайдовше вступ США у війну на боці Великобританії. Розмежувальна лінія між нею та її іншими партнерами проходила по кордону між Бірмою й Індією. За Німеччиною залишилася Європа і спільно з Італією африканські та близькосхідні колоніальні й напівколоніальні території, що входили до Британської імперії. На час підписання японо-німецького та японо італійського договору про розмежування інтересів а також радянсько-японського договору про нейтралітет
(13 квітня 1941 р.) Гітлер уже остаточно вирішив, що наступною жертвою його агресії стане СРСР, причому японського партнера про це рішення не було поставлено до відома. З нападом 22 червня 1941 р. Німеччини на СРСР характер війни змінюється. Відомо, що на вимогу Сталіна усі комуністичні партії мали підтримувати пакт про ненапад між СРСР та Німеччиною і засуджувати «агресію» Англії й Франції проти рейху, що призвело до переслідування комуністів у воюючих країнах аж до нападу Німеччини на СРСР. Після зняття заборони Комінтерну о анти нацистську боротьбу включаються й комуністичні сили Опору. Підсумовуючи, слід зауважити, що характер війни змінювався відповідно до розширення сфери агресії та зміни мети воюючих держав і їх переходу з однієї групи (жертв агресії) до іншої (агресорів) та навпаки, як це було у випадку з Румунією, Словаччиною, СРСР, Фінляндією, Болгарією, а також маріонетковими режимами, утвореними агресорами на завойованих територіях (Віші, Маньчжоу-Го, Нанкін, НХД і Данія). В ході другої світової війни чітко вирізняються п'ять періодів — 1) вересень 1939 р. — червень 1941 р.; 2) червень 1941 р, — листопад 1942р.; 3) листопад 1942р. —червень 1944р.; 4) червень 1944 р. — травень 1945 р.; 5) травень 1945 р. — вересень 1945 р. В кожному з цих періодів визначалися як цілі агресорів, так і характер боротьби проти них. З розширенням кола втягнутих у воєнні дії держав Німеччина, Італія, Японія та їхні союзники наприкінці другого етапу війни поступово втрачають стратегічну ініціативу і вона після поразок Японії в морській битві біля атола Мідуей, італо-німецьких військ на півночі Африки, а також об'єднаних сил Німеччини, Італії, Румунії та Угорщини під Сталінградом переходить до держав антигітлерівської коаліції. Протягом третього етапу Радянський Союз домігся звільнення своєї території від окупантів, а союзники завдали ряд поразок державам »вісі» в акваторії Тихого та Індійського океанів, у країнах Середземномор'я. З початком літнього наступу радянських військ на Східному фронті та висадкою військ союзників на півночі Франції в 1944 р. починається четвертий — завершальний етап війни у Європі — агонія і розпад коаліції агресивних держав, крах самого нацистського режиму в Німеччині Останній п'ятий етап війни характеризується розгромом Японії і експериментальним застосуванням США нового виду зброї — атомної бомби, завершенням воєнних дій на всіх театрах війни.
|
| Категорія: Нова історія | Додав: Natar (08.02.2014)
|
| Переглядів: 1330
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
|
|
|
