1.Політична боротьба лівих і правих сил.

Економічний спад і соціальні негаразди спричинили політичну кризу у Франції. Низка фінансових скандалів скомпрометувала політичних діячів, сприяла посиленню антипарламентських настроїв.

Режим втратив довіру частини населення. Одні французи звернули свої погляди до лівих партій, насамперед Соціалістичної (СФІО) та Комуністичної, які пропонували такі термінові заходи, як-то: політична, соціальна й економічна перебудова суспільства на засадах соціалізму. Комуністи, які не приховували того, що отримували розпорядження від Комуністичного Інтернаціоналу - міжнародної організації зі штаб-квартирою у Москві, не робили таємниці з того, що їхньою метою є повалення капіталізму й парламентського ладу у Франції.

Інші через страх перед комунізмом покладали надії на екстремістські праві організації: «Французьку солідарність», «Молодих патріотів», «Аксьон Франсез» («Французька дія») та інші, які ратували за авторитаризм і політику «міцної руки». Ці ліги були дуже близькими до фашизму, а то й не приховували своїх фашистських симпатій, виступали проти «засилля» іноземців у Франції, проповідували антисемітизм. Так, «Аксьон Франсез» набагато раніше, ніж Б. Муссоліні, сформувала загони своїх «чорносорочечників», створила бойові групи. Ця і подібні їй організації щедро фінансувалися деякими газетними магнатами і директорами крупних фірм, які вбачали в А. Гітлері меншу небезпеку, ніж у комуністах.

Через атаки на республіку як справа, так і зліва у Франції тривалий час не вдавалося сформувати уряд більшості і при владі перебували коаліції центристських партій. І хоча французи, виховані на традиціях трьох революцій, мали достатньо сильний імунітет проти фашизму і тиранії, проте вони, розпорошені по численних ворогуючих партіях, були менше за британців підготовленими до захисту демократії.

Слабкість уряду й жорстока конкуренція між комуністами і екстремістськими правими організаціями у 1934 р. підвели Францію до прірви громадянської війни. 6 лютого 1934 р. організації фашистського спрямування та об'єднання колишніх вояків з вигуками «Геть парламент!» зібралися перед будинком парламенту. У результаті зіткнення з поліцією 15 чоловік загинуло і 1500 було поранено. Наступного дня прем'єр Едуард Даладьє подав у відставку.

Після подій 6 лютого ліві партії й профспілки для утворення спільного фронту проти загрози фашизму зробили кроки назустріч одне одному. У лютому 1934 р. домовилися про участь у наступних виборах за єдиним списком соціалісти і комуністи; згодом представники інтелігенції об'єдналися у Комітет пильності інтелектуальних антифашистів.

У червні 1934 р. соціалісти і комуністи підписали офіційну угоду про спільні дії, а в 1935 р. до неї приєдналися й радикали.

Коаліція лівих партій висунула гасло «Хліб, Мир, Свобода!», популярне серед учасників демонстрації 14 липня 1935 р. У той день 500 тис. французів на чолі з генеральним секретарем СФІО Леоном Блюмом, генеральним секретарем Комуністичної партії Морісом Торезом та лідером радикалів Едуардом Даладьє пройшли вулицями Парижа. Моріс Торез запропонував назвати об'єднання Народним фронтом.

Передвиборча програма Народного фронту 1936 р.:
   - Скорочення безробіття
   - Державне регулювання трудових відносин
   - Націоналізація важливих підприємств і банків
   - Плановість розвитку економіки
   - Оздоровлення фінансової системи країни
   - Державний контроль над усіма фінансовими операціями
   - Активна інвестиційна політика держави
   - Підтримка сільського господарства
   - Захист політичних свобод
   - Свобода засобів масової інформації
   - Боротьба з фашизмом та тероризмом
   - Захист миру і боротьба за роззброєння
   - Демократизація системи освіти

2.Франція за уряду Народного фронту.

За підсумками парламентських виборів, що відбулися у квітні 1936 р., Народний фронт здобув 57 % голосів і сформував уряд, до якого увійшли радикали та соціалісти.  Комуністична партія, яка багато зробила для спільної перемоги лівих, не підтримала свого керівника М. Тореза і відмовилася від міністерських портфелів. Прем'єр-міністром Франції було призначено лідера соціалістів Леона Блюма.

Наріжним каменем соціальної політики уряду стали так звані Матіньйонські угоди між Всезагальною конфедерацією французьких промисловців і профспілковою Всезагальною конфедерацією праці. Зокрема, вони передбачали встановлення 40-годинного робочого тижня, підвищення заробітної плати, укладення колективних трудових договорів між власниками підприємств і робітниками та ін.

Уряд Народного фронту також запровадив оплачувані відпустки, пільгові залізничні квитки для відпускників, особливо тих, які їхали на відпочинок із сім'ями. У 1936 р. таких квитків було продано 560 тис.

Влітку 1936 р. парламент прийняв понад 130 законодавчих актів щодо соціальної сфери; уряд підвищив пенсії та заробітну плату службовцям.

Частково через те, що уряд Л. Блюма спочатку намагався уникати адміністративного тиску на підприємців і банкірів, йому більш-менш успішно вдалося розв'язати лише одну з економічних проблем - у жовтні 1936 р. стабілізувався франк. Маючи на меті мирний перехід Франції до соціалізму, кабінет Л. Блюма, утім, не здобув підтримки серед своїх противників, але втратив її серед частини прихильників. Зокрема, щоб збільшити соціальні виплати, уряд вдався по підвищення податків на крупні підприємства, на що їхні власники відреагували вивозом капіталу за кордон, переважно у колонії. Відтак, у той час, коли на освіту уряд потребував 6 % коштів державного бюджету, а на соціальне забезпечення - 7 %, і не міг їх відшукати, у 1936 р. за кордон було вивезено понад 340 млрд франків, а в 1938 р. - понад 420 млрд франків. Відчуваючи фінансовий голод, уряд став витрачати золотий запас країни, у результаті чого за час урядування Народного фронту той скоротився на 30 %.

Через застій в економіці і зростання цін, яке зводило нанівець підвищення заробітної плати робітникам, проти уряду виступили ряд екстремістських профспілок, які самочинно захоплювали дрібні підприємства. Урядова заборона їхньої діяльності не поліпшила ситуації, оскільки вони перереєстровувалися під іншими назвами.

Авторитет Народного фронту став падати, особливо після кривавих сутичок між правими і лівими у березні 1937 р. Праві заявляли, що «краще Гітлер, ніж Блюм!». Для виправлення становища Л. Блюм став вимагати від парламенту надання йому надзвичайних повноважень, що, у свою чергу, означало б призупинення дії конституції. Такі наміри прем'єр-міністра-соціаліста були розцінені як замах на демократію й не були підтримані навіть партнерами по коаліції. Після цього у червні того ж року Л. Блюм подав у відставку. Після відставки свого уряду Народний фронт проіснував лише один рік.

Праві партії розгорнули агітацію за встановлення у Франції «сильної влади». У квітні 1938 р. було сформовано уряд з частини радикалів і правих. Очолив його Е. Даладьє, який, за загальною оцінкою його колег-політиків, сильною особистістю не був. Найбільше, чим він увійшов в історію, - політикою «умиротворення» А. Гітлера і своїм підписом на Мюнхенському договорі 1938 р. про розчленування Чехо-Словаччини.