Найвищі прибутки приносила міжнародна торгівля. Купецтво наживалось завдяки торговій монополії - винятковому праву на продаж того чи іншого товару. Вигравано воно й від різниці у цінах. Відомо, що привезений до Європи перець коштував у сотні разів дорожче, ніж на Сході. Особливі вигоди надавала торгівля з колоніями. Проте купецтво не одразу почало пускати гроші у виробництво. Воно продовжувало збільшувати свої кошти через лихварські операції і довго віддавало перевагу таким надійним джерелам вкладання капіталів, як купівля землі, коштовностей, палаців. До того ж серйозною перешкодою для проникнення купецького капітану у виробництво були цехи. Вони ревно охороняли свої права на заняття ремеслами й чинили опір спробам чужинців увійти в цю сферу.

Поступово ситуація почала змінюватись. Купці добре розуміли, що найбільші прибутки матимуть, коли підпорядкують собі весь процес - від виготовлення товару до його збуту. Вони стали вкладати гроші у випуск предметів своєї торгівлі, наприклад у виробництво тканин. Деякі городяни, в тому числі й частина майстрів, яким вдалося накопичити гроші, теж ставали підприємцями. Працювали на них ті, хто втратив господарську самостійність і був змушений продавати свою робочу силу: позбавлені землі селяни, розорені ремісники та „вічні підмайстри”, для яких брак грошей робив недосяжним звання майстра. Всі вони ставали найманими робітниками. Так склались умови, необхідні для створення виробництва нового типу.

Першими ранньокапіталістичними підприємствами були мануфактури. Як і в середньовічному ремеслі, на них панувала ручна праця, що відбилось навіть у походженні самої назви. Разом з тим мануфактура дуже відрізнялась від майстерні ремісника. По-перше, вона була досить великим виробництвом з десятками, а інколи й сотнями робітників. По-друге, на відміну від середньовічного ремісника, який сам виготовляв свій виріб від початку до кінця, мануфактурний робітник здійснював декілька чи навіть лише одну трудову операцію. Такий розподіл праці сприяв вдосконаленню майстерності в конкретному виді робіт і вів до зростання продуктивності праці та збільшення випуску продукції.

Найчастіше підприємець закуповував сировину та роздавав ЇЇ для обробки збіднілим міським ремісникам або селянам з найближчої округи. Вони виконували роботу не в спільній майстерні, а кожний у себе вдома і повертали підприємцеві вже готову продукцію. Такі робітники були усунені як від закупівлі сировини, так і від продажу своїх виробів. Вони працювали не на різних замовників, а лише на одного постійного хазяїна і повністю залежали від нього матеріально. Так виглядала розсіяна мануфактура, яка переважала у ткацькій промисловості.

Поряд із розсіяною існувала також централізована мануфактура. Підприємець сам відкривав майстерню й збирав під одним дахом десятки робітників. Він забезпечував їх сировиною, верстатами та обладнанням. Централізованих мануфактур було менше, ніж розсіяних, адже в їхнє створення доводилось вкладати більше коштів. Головним чином вони виникали у нових галузях виробництва. Яскравим прикладом централізованої мануфактури стали численні друкарні.

XVI ст. З «Балади про знаменитого сукнороба Джека Ньюбері» англійського письменника Томаса Делоні

У світлиці, просторій і довгій, стояли 200 верстатів. На цих верстатах працювали 200 чоловік, усі в один ряд. Біля кожного з них сиділо по чудовому хлопчику, які з великим захватом підготовляли човники. Тим часом в іншому приміщенні 100 жінок невтомно чесали вовну з радісним виглядом і дзвінко співали пісні.

У наступній кімнаті працювали 100 дівчат у червоних спідницях, з білими, як молоко, хустками на головах. Ці чарівні дівчата, не припиняючи, пряли у цій світлиці весь день, співаючи ніжно-ніжно, солодкими, як у солов'я, голосами.

Після цього вони ввійшли до іншої кімнати, де побачили бідно вдягнених дітей: всі вони сиділи й скубли вовну, відбираючи найтоншу від грубої; всіх їх було півтори сотні - дітей бідних і слабких батьків. У нагороду за свою працю кожний отримував увечері по одному пенні, крім того, що вони вип'ють і з'їдять за день.

У наступному приміщенні він бачить ще 50 хлопців: це були стригалі. Біля них працювали аж 80 прасувальників. Крім того, він мав ще фарбувальню, при якій тримав 40 чоловік, та ще на сукновальні - 20.

Переважна частина європейського населення, як і раніше, займалась сільським господарством. Воно залишалось дрібним, заснованим на ручній праці з традиційним використанням тяглової сили коней та биків. На початку XVI ст. більшість селян були особисто вільними, але безземельними, оскільки сеньйори зберегли землю за собою. Селяни могли взяти її тільки в оренду, за яку доводилося платити гроші. Щоб отримати їх, селяни везли на ринок і продавали свою продукцію - зерно, м'ясо, вовну. Такий спосіб господарювання став звичним для середнього прошарку сільського населення.

Селянська біднота не мала грошей для оренди землі і йшла в найми до фермерів - заможних селян, які були власниками землі чи великими орендарями. Фермерські господарства працювали на ринок, тому їх власники віддавали перевагу вирощуванню прибуткових культур або скотарству. Наймана праця все активніше застосовувалась у селі.

Використання найманої праці та поширення ринкових відносин викликали зміни у становій структурі суспільства. Виникли нові великі групи -буржуазія і наймані робітники. До складу буржуазії ввійшли ті купці, лихварі й ремісники, які вкладали накопичені гроші у підприємництво, а також частина дворянства і фермерів, що прилучалися до капіталістичних форм ведення сільського господарства. Найманими робітниками ставали збіднілі цехові ремісники, підмайстри і некваліфікована міська біднота, їхні ряди поповнювали позбавлені землі селяни, змушені шукати застосування своїм робочим рукам у місті.

Стрімко зростали жебракування та бродяжництво. Особливо це відчувалось у містах, куди у пошуках роботи стікалась безліч бідняків. Власті чітко поділяли жебраків на міських та прийшлих. Лише «своїм» вони видавали спеціальний дозвіл на збирання милостині, періодично роздавали одяг і гроші та влаштовували безкоштовні обіди і притулки. Ці благодійні заходи не поширювались на «чужих» жебраків, аби не допустити їх надмірного напливу до міста. В цілому, порівняно з добою Середньовіччя, ставлення до жебраків різко погіршилось.