Голландські винахідники придумали спеціальне пристосування, яке дозволяло, обертаючи верхню рухому частину вітряка, змінювати нахил крил і ловити вітер у будь-якому напрямку. Відтоді використання млина помітно розширилось: за його допомогою приводили в рух сукновальні, ковальські молоти, лісопилки, помпи, виготовляли папір, обробляли шкіри, займалися шліфуванням.

Важливим джерелом енергії було тепло, яке в основному отримували від спалення деревного вугілля. Із розвитком виробництва попит на нього постійно зростав, що вело до збільшення вирубки і навіть до повного знищення лісів. Утворився дефіцит деревини, а з ним і проблема нестачі палива. Вихід у другій половині XVI ст. знайшли англійці, які почали широко використовувати кам'яне вугілля. Воно давало вищу, порівняно з деревиною і торфом, температуру горіння, але при спаленні виділяло страшенний сморід і кіптяву. Англійці навчилися у спеціальних печах випалювати з вугілля домішки і перетворювати його на кокс. Він широко використовувався в галузях з високими температурами - у соле- і миловарінні, при виготовленні черепиці й скла. Це сприяло покращанню якості продукції і розширенню виробництва, однак повністю кокс витіснив деревину лише у XVIII ст.

Технічні успіхи були тісно пов'язані також із вдосконаленням гвинта -важливого елемента кожного механізму, що передає енергію. Замість дерев'яного у масовий обіг увійшов більш міцний металевий гвинт. Особливо широке застосування він знайшов у сфері книгодрукування і карбування монет.

Ранній Новий час не приніс справжніх технічних відкриттів. Відбувалось більш широке використання великих винаходів попередніх епох і вдосконалення існуючих механізмів. Це сприяло покращанню організації виробництва, насамперед у гірничорудній справі. Шахти заглибились до 300-800 метрів, воду з них відкачували насосами і помпами, які приводилися в рух уже не ручною працею, а потужним водяним колесом. Руду підіймали нагору на стрічковому транспортері за допомогою коловорота. Для його обслуговування вистачало двох чоловіків, у той час яв раніше руду виносили декілька сотені робітників. Аби полегшити роботу коням, навантажені рудою вагонетки поставили спочатку на дерев'яні, а згодом і на металеві рейки.

Виплавка металу тривалий час здійснювалась у невисокій плавильній печі. обладнаній ручними міхами. Руда нагрівалася, метал, що містився у ній, перетворювався на тістоподібну масу — крицю, і вже з неї виковували необхідні вироби. Цей процес був надто повільним і не міг задовольнити зростаючий попит на метали. У XV ст. доменну піч удосконалили: шкіряні міхи почали приводити в рух потужним водяним колесом. Посилився притік у піч кисню, температура в ній зросла настільки, що метал переходив у стан рідини - чавун. Його розливали у форми, давали охолонути та затвердіти, а потім переплавляли на залізо чи сталь високої якості. Так відбувся перехід до сучасної переробної, або доменної, металургії.

Левова частка металів йшла на потреби зброярства. Якщо перші гармати робили з бронзи і стріляли вони кам'яними ядрами, то з кінця XVI ст. їх уже відливали з чавуну. Це було значно дешевше, до того ж чавунні ядра мали більшу руйнівну силу. Високі кам'яні мури міст не витримували гарматних залпів, тому довелось будувати укріплення нового типу. Навколо міст насипали низькі земляні вали, у яких ядра загрузали, не завдаючи шкоди. Бойові дії все частіше розгортались на відкритій місцевості, де доля перемоги залежала саме від вогневої сили артилерії. Гармат у Європі стало набагато більше, змінилися й засоби їх транспортування: тепер гармати ставили на лафети — дерев'яні двоколісні споруди - і перевозили кіньми. У ході битви пересувні гармати збирали в батареї і цим значно посилювали їхню бойову міць.

Гармати ХVІ-ХVII ст. були дуже красивими. Блискучі поліровані поверхні, рельєфні надписи з іменами майстрів і замовників, герби європейських монархів, пишний рослинний орнамент, зображення героїв і фантастичних тварин -так виглядали ці справжні шедеври ливарної майстерності, грізні витвори мистецтва.

Першою ручною вогнепальною зброєю була аркебуза. її обслуговували дві людини: стрілець затискав аркебузу під пахвою або клав на плече і наводив на ціль, а його помічник гнітом запалював порох. Така стрілянина була не лише незручною, а й небезпечною. З середини XVI ст. з'явились мушкети — довгі рушниці, широкі грановані приклади яких щільно притискувалися до плеча. Стрілець-мушкетер став головною постаттю на полі битви. Мушкет був основним, але не єдиним видом вогнепальної зброї в європейських арміях ХУІ-ХУП ст. Кавалеристи віддавали перевагу карабінам - коротким, зручним для стрільби з коня рушницям, а також пістолетам.

Мушкетер. Хвацько заломлений широкополий капелюх з пір'ям або залізний шолом, кіраса або шкіряна куртка, широкі штани до колін, панчохи й туфлі з бантами - такий вигляд мав мушкетер ХVІ-ХVII ст. Через ліве плече у нього був перекинутий ремінь з прикріпленим до нього спеціальним футляром для боєприпасів. Збоку висіла шпага, в руці він тримав сошку - підставку, на яку при стрільбі клали мушкет.
Мушкетери - грізна сила, своїм вогнем вони нерідко вирішували результат великих битв. Стрій мушкетерів «караколе» (равлик) включав 10 шеренг і 12 рядів. До нього було не підступитися: поки передня шеренга вела вогонь, задні заряджали зброю, і безупинні залпи гриміли один за одним.

Застосування вогнепальної зброї змінило характер ведення війни. Кулі пробивали рицарський обладунок, тому важкоозброена кіннота поступово втратила колишнє значення. її місце заступила легка кавалерія, основу якої становило дворянство. Зросла роль піхоти, набраної з простого люду. Частково її озброювали вогнепальною зброєю, частково - довгими піками. Стрільці ставали головною силою на полі бою, але тільки наприкінці XVII ст. всю піхоту озброїли рушницями з багнетами. Тепер саме на її плечі ліг основний тягар війни.

Артилерія застосовувалась і на кораблях. У Середні віки поділу на торгові та військові судна не існувало. В середині XVI ст. нідерландці першими створили флот з бойових кораблів, проте остаточне розмежу-вання відбулось у XVII ст., коли голландці побудували спеціальні торгові судна - флойте.

Для розвитку кораблебудування вирішальне значення мали Великі географічні відкриття і зародження світового ринку. Поряд з флойте на океанські простори вийшли інші великі і вдосконалені судна - іспанські  галеони, португальські каравели і караки. Географічні карти, компаси,   астролябії та інші навігаційні прилади допомагали точно прокладати шлях у маловідомих морях та океанах. Розміри кораблів дозволяли відносно дешево і швидко перевозити великі партії вантажів. Щоб прийняти могутній потік товарів з Нового Світу, європейці перебудовували старі та засновували нові порти зі зручними причалами, пересувними  підйомними кранами, місткими складами.

Всю Європу охоплювала річкова мережа. Штучні канали з'єднували -ріки і забезпечували вихід до морських портів. Більш скромними були ї успіхи наземного транспорту. Дороги залишались переважно ґрунтовими і в негоду ставали здебільшого непроїзними. Товари за давнім звичаєм везли на возах та санях, хоча з'явилась і новинка — більш рухомі візки. Транспортування вантажів, особливо на далекі відсталі, коштувало дорого, тому з XVI ст. на головних торгових шляхах його прибрали до рук об'єднання візників, власників коней. Побільшало поштових станцій, де міняли коней, надавали нічліг та їжу.

Технічні вдосконалення найкраще приживались у нових галузях -виготовленні дзеркал, паперу, книгодрукуванні, де не існувало давніх 35 цехових традицій і суворих обмежень ремісничих статутів. Інколи нововведення проникали і в старовинні галузі: з XVI ст. увійшла в ужиток колісна прядка з педаллю, яка полегшила і прискорила працю ткача, а також верстат для виготовлення узорчастих тканин - гобеленів. Проте ремісники боялись конкуренції і розорення, а тому чинили опір усьому новому. Цехи уважно стежили не лише за тим, аби окремі майстри не ставили додаткових верстатів та не перевищували норм виготовлення продукції, а й за тим, аби вони не застосовували технічних винаходів. З цих причин у XVI ст. було заборонено використовувати зібраний Антоном Меллером механічний ткацький верстат, а прядильне колесо -з ножним приводом, відоме вже понад сто років, почали впроваджувати тільки з другої половини того ж століття.