|
|
 |
Росія з 1815 по 1850 роки
Російська імперія була однією з найбільших у світі. Окрім величезних розмірів вона помітно відрізнялась від інших європейських держав своїм політичним устроєм. У жодній країні континенту правителі не мали такої необмеженої влади, якою користувалися царі-імператори. Ніде бюрократія не була такою деспотичною, як в цей період в Росії.
У XVIII та XIX ст. українців Російської імперії, як правило, називали малоросами.
У XVIII ст. в результаті реформаторської діяльності Петра 1 й Катерини II імперія далеко відійшла від примітивного й напівазіатського князівства Московського, яке дало їй початок. Вона могла похвалитися величезною армією, зорієнтованими на європейські зразки чиновництвом, що дедалі зростало, і дворянською елітою. Однак попри ці зміни російські правителі не відмовилися від самодержавства - цього основного принципу давньої московської політики, за яким царям належала абсолютна влада над усіма їхніми підданими в усіх царинах їхнього життя.
На початку XIX ст. з'явилися деякі невиразні ознаки того, що молодий і популярний цар Олександр 1, можливо, доведе реформи до їхнього логічного завершення й подарує підданим конституцію, яка замінила б самодержавство владою закону. Але незабаром стало очевидним, що цей "освічений" монарх не сприймав ідею конституції серйозно. Проте він посилив сподівання реформ серед крихітної ліберальне настроєної групи імперської еліти, й у грудні 1825 р., зразу після його смерті, купка дворян із метою встановлення конституційного правління вдалася до спроби державного перевороту. І хоч повстання декабристів зазнало нищівної поразки, o нового імператора Миколу 1 глибоко вразив цей виклик, кинутий його владі, й він вирішує більш, ніж будь-коли, посилити контроль над своїми підданими.
Закоханий у військову муштру, Микола 1 намагається впровадити у цілому суспільстві дисципліну й порядки милої його серцю армії. З цією метою він розширив бюрократичний апарат і у 1826 р. впровадив Третій відділ імперської канцелярії - першу російську таємну поліцію. Він також наказав утворити жандармерію, тобто регулярну поліцію, і значно посилити цензуру. Ці заходи призвели до того, що Росія під час царювання Миколи 1 вступила в період, який великий російський історик Василь Ключевський назвав "ерою найбільшого бюрократизму в нашій історії".
До царя Миколи 1 (1825-1853) в Російській імперії існував лише неофіційний та несистематичний поліцейський нагляд. Але у 1826 р., як вже було сказано, вражений повстанням декабристів, цар заснував Третій відділ власної його імператорської величності канцелярії, започаткувавши регулярну таємну поліцію. Хоч її основний персонал спочатку був відносно невеликим. Третій відділ наймав численних донощиків, які ходили по ярмарках, шинках, відвідували університетські лекції та інші громадські зібрання й звертали прискіпливу увагу на погляди й поведінку, що викликали підозру. Цензура як засіб придушення потенційної опозиції використовувалася в Росії завжди, але за правління Миколи 1 вона стала суворішою, ніж будь-коли; зокрема, діяли спеціальні комітети, котрі ретельно перевіряли все, що виходило друком. Намагання царя поставити під контроль недозволені ідеї дали підстави найвизначнішому поетові України Тарасу Шевченку з іронією зауважити, що "від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує".
І все ж попри свою репресивну природу імперія ніяк не була суто поліцейською державою. Скорумповане, малоефективне й розкидане по величезній території чиновництво не могло й не бажало виконувати всі інструкції, які потоком лилися із столиці. Завжди можна було знайти чиновника, що із доброти чи за хабар міг закрити очі на незначні порушення закону або ж пом'якшити призначений вирок. До того ж тим небагатьом, хто мав для цього досить грошей, дозволялося подорожувати за кордон; відтак серед правлячої верхівки поширювалися західні впливи, що теж пом'якшувало несправедливості режиму.
Багато царських офіцерів, які брали участь у наполеонівських війнах в Європі, зазнали впливів політичних інститутів і цінностей Заходу й стали їхніми прибічниками. Повернувшись із перемогою, вони сподівалися, що начебто ліберальний Олександр 1 упровадить в Росії реформи на західний зразок. Але цей незбагненний правитель натомість доручив управляти країною таким реакціонерам, як Аракчеєв. Глибоко розчарувавшись, невелика група самовідданих армійських офіцерів, переважно представників найзнатніших родів Росії, утворили таємні товариства, що ставили собі за мету повалення самодержавства і встановлення конституційного правління.
Перше таке товариство - "Союз порятунку" - було засноване у Петербурзі 1816 р. Десь через п'ять років воно розкололося на дві окремі групи. Аристократичне Північне товариство, що й надалі перебувало у Петербурзі, продовжувало розвивати республіканські ідеї. Не маючи сильного проводу, воно зробило небагато. Зате Південне товариство з осередком у Тульчині, на півдні України, де служив його керівник - полковник Павло Пестель, діяло ефективніше. Людина залізної волі та не-
абиякого таланту, Павло Пестель переконав приєднатися до його організації іншу таємну групу - Товариство об'єднаних слов'ян. Серед проводу "Об'єднаних слов'ян" було двоє українців - брати Борисови з Полтави. Пестелю також вдалося схилити до співпраці революційну польську групу, що діяла на Україні. Таким чином, Південне товариство до 1825 р. з майже ЗО офіцерів-змовників зросло до близько 160.
Сформульована в документі під назвою "Руська правда" програма Пестеля була більш радикальною, ніж програма північних конституціоналістів. Вона передбачала скасування всякої соціальної та політичної нерівності, модернізацію господарства країни, провід революційної верхівки, сувору централізацію управління. Незважаючи на те, що сам Пестель діяв на Україні, його ідеї не відбивали інтересів неросійських народів імперії. Він стверджував, що за винятком поляків з їхньою високорозвиненою культурою всі інші національні меншості повинні підлягати русифікації. Зокрема щодо українців він прямо заявляв: "Малоросія ніколи не була й бути не може самостійною... Відтак вона повинна поступитися своїм правом бути окремою державою". Аналогічних поглядів в українському питанні протягом багатьох поколінь додержуватимуться й інші російські революціонери.
Члени Товариства об'єднаних слов'ян не поділяли централістських упереджень Пестеля, схиляючись до ідеїреорганізації імперії на федеративних засадах. Але хоч і серед проводу "Об'єднаних слов'ян" були українці, сама Україна не фігурувала в числі членів майбутньої федерації. Проте є свідчення про діяльність у той же час іншого, не зв'язаного з Пестелем таємного товариства, яке складалося з українських дворян. Очолював його Василь Лукашевич, предводитель полтавського дворянства. Його програма грунтовно обстоювала ідею відновлення української автономії.
Смерть Олександра 1 в грудні 1825 р. зненацьказастигла ідеалістично настроєних революціонерів-дилетантів як Північного, так і Південного товариств. Подолавши глибоку розгубленість, керівники Північного товариства зібрали під своїм командуванням у Петербурзі кілька тисяч війська і вдалися до спроби скинути нового царя Миколу 1. Це повстання провалилося, а всіх його провідників заарештували. На Україні Південне товариство мало трохи більший успіх. Оскільки Пестеля заарештували незадовго до повстання у столиці, провід у товаристві перейшов до нерішучих Бестужева-Рюміна та братів Муравйових-Апостолів. Хоч вони й змогли переконати близько тисячі своїх солдатів приєднатися до повстання, більшої підтримки з боку солдатів та селян вони не дістали. Після тижня безцільних блукань по Київщині їхні сили були розбиті вірними царю військами. Так повстання декабристів - цей перший в історії імперії революційний вибух - зазнало катастрофічної поразки.
Після польського повстання 1830 р. імперський уряд вирішує об'єднати так звані західні губернії, що колись належали Речі Посполитій,- тобто Правобережну Україну, Білорусію й Литву. Аналогічно тому, як у 1780-х роках Лівобережжя було позбавлене своїх самобутніх рис, у 1830-х подібні заходи готувалися щодо Правобережжя. Однак у XIX ст. процес об'єднання в межах імперії мав більш систематичний і всеохоплюючий характер, ніж у XVIII. Встановлювалась не лише одноманітність в управлінні, а й робилася спроба перетворити Правобережжя в культурному відношенні на "істинно російську землю". Тепер на повну силу почала проводитися політика русифікації.
Хоча першочергова мета російської політики полягала в послабленні польських впливів на Правобережжі, вона лишила також глибокий відбиток на українському селянстві та єврейському населенні міст краю. У листопаді 1831 р. Микола І утворив у Києві спеціальну комісію в справах західних губерній. Голова комісії Віктор Кочубей мав наказ "привести у відповідність з великоруськими губерніями всі західні землі в усіх галузях життя". За кілька місяців позакривали всі польські школи (українських майже не було), а шкільну справу реорганізували на імперських засадах із переведенням навчання на російську мову. В Кременці закрили славетний польський ліцей. Натомість у Києві заснували російський університет Св. Володимира. Характеризуючи завдання нового університету, міністр освіти Сергій Уваров відверто сказав: "Університет Св. Володимира - моє творіння. Але я першим ліквідую його, якщо він не виконуватиме своєї мети... поширювати російську освіту й російську національність на спольщених землях Західної Росії".
Символом жорстокого нового режиму на Правобережжі став генерал Дмитро Бібіков, що з 1837 по 1852 р. був генерал-губернатором Київської, Подільської та Волинської губерній. За губернаторства цього солдафона, "кожне слово якого падало, наче удар кийка", Київ перетворився на бастіон російської культури й головну твердиню царської армії.
Спираючись на могутнє військо, Бібіков, незважаючи ні на що, проводив свою політику. За його наказом 60 тис. польських шляхтичів були позбавлені дворянських грамот і понижені до стану посполитих. Багатьох заслали вглиб Росії. Близько 3 тис. конфіскованих у шляхти маєтків було перетворено на військові поселення, а замість поляків на чиновницькі посади призначали росіян. Скасування у 1840 р. Литовського статуту (кодексу законів, що спирався на зразки середньовічного Заходу) разом із раніше ліквідованим Магдебурзьким правом ознаменувало кінець застосування західноєвропейської за своєю суттю юридичної практики на підвладній росіянам Україні.
Деякі кроки Бібікова торкалися становища народних мас України. У 1839 р. він відновив кампанію навернення (чи правильніше - повторного навернення) грекокатоликів у православ'я, яку почала Катерина II. У Волинській, Подільській губерніях, а також у Білорусії греко-католицька церква, що визнавала зверхність Риму, вже глибоко вкорінилася й налічувала 2 млн віруючих. Шляхом масових депортацій, а також підкупу Бібікову вдалося практично знищити на території імперії грекокатолицьку церкву. Вірність їй змогла зберегти лише невелика кількість грекокатоликів у околицях Холма.
Хоч це, звісно, не входило до намірів генерал-губернатора, але деякі з його політичних заходів принесли українцям несподівані вигоди. Так, підтримуючи університет Св. Володимира, заснований у Києві на противагу культурному впливу поляків, він сприяв розвиткові закладу, що мав згодом відіграти надзвичайно важливу роль у майбутньому відродженні української культури. Так само, організувавши у 1843 р. Тимчасову комісію для розбору давніх актів (Археографічну комісію) й сподіваючись отримати докази того, що Україна з незапам'ятних часів була російською, він започаткував першу систематизовану колекцію українських архівних матеріалів, надавши можливість українським патріотам, які працювали в комісії, глибше проникнути саме у неросійське минуле краю.
Підхід Бібікова до селянства також мав несподівані наслідки. В надії здобути прихильність українських селян і ще більше підбурити їх проти польських панів, генерал-губернатор упроваджує в 1847 р. Інвентарні правила. В них точно визначалася кількість землі, що надавалася селянинові, а також види робіт, які він мав виконувати для пана. Бібіков скасував приватне оподаткування, яке ввели пани, та обмежив їхнє право втручатися в особисте життя селян. Проте, типовим для російської бюрократії чином, наступники Бібікова внесли стільки доповнень до цих правил, що застосовувати їх стало просто неможливо, й шляхта продовжувала хазяйнувати, як і раніше. Замість подяки властям спантеличені й розгнівані селяни Правобережжя кілька разів повставали. Перекручення у здійсненні бібіковських заходів були лише одним із багатьох доказів того, що в цю задушливу епоху, незважаючи на зовні суворий контроль над суспільством з боку царського режиму, уряд ніколи не міг бути впевненим у наслідках своєї політики чи в напрямі розвитку подій у суспільстві.
Джерело: http://referatcentral.org.ua/history_world_load.php?id=181 |
| Категорія: Нова історія | Додав: Natar (12.02.2014)
|
| Переглядів: 474
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
|
|
|
