|
|
 |
США (1870-1914 рр.)
Поряд із технічними винаходами, що піднесли врожайність, протягом другої половини сторіччя стрімко зростала кількість орної землі в міру того, як залізниці та поступове відтіснення рівнинних індіанців відкривали нові простори для західних поселень. Подібна експансія сільськогосподарських земель у таких країнах, як Канада, Аргентина і Австралія, множила ці проблеми на міжнародному ринку, де тепер продавалася велика частка сільськогосподарської продукції США.
Чим далі на захід просувалися поселенці, тим більше зростала їхня залежність від залізниць у зв'язку з перевезенням продукції до ринків збуту. Водночас фермери змушені були сплачувати високі ціни за фабричні товари внаслідок протекціоністських тарифів, що їх довго утримував Конгрес під тиском східних промисловців. З часом фермери Середнього Заходу і Заходу заборговували дедалі більше банкам, що мали від них заставні листи.
На Півдні падіння Конфедерації спричинило до ще більших змін у сільському господарстві. Найістотнішою з них стала робота "з половини", коли фермер-орендар мав повернути землевласникові до половини свого врожаю в обмін на посівне насіння та основні припаси. 80 відсотків чорних фермерів Півдня і 40 відсотків білих жили в цій виснажливій системі, що склалася після Громадянської війни.
Більшість "половинників" потрапляли в зачароване боргове коло, єдиною надією вирватись із якого було збільшення посівів. Це призводило до надвиробництва бавовни, тютюну, а отже, - до падіння цін і подальшого виснаження ґрунтів.
Перша організована спроба прикути увагу суспільства до загальних сільськогосподарських проблем виявлена Рухом фермерських асоціацій. Ці асоціації, започатковані ще в 1867 році службовцями Департаменту сільського господарства США, спершу зосередилися на громадській діяльності - боротьбі з ізоляцією, в якій опинялася більшість фермерських родин. При цьому активно заохочувалася участь жінок. Розворушені кризою 1873 р., асоціації мали до 20 тисяч осередків і 1,5 мільйона членів.
Хоча більшість їх кінець кінцем розпалися, асоціації створили власні збутові системи, склади, переробні заводи, фабрики та кооперативи; цей рух мав певні політичні успіхи протягом усіх 70-х років. Кілька штатів випустили закони про фермерські асоціації, обмеживши тарифи на залізницях і складах.
В 1880-х роках рух пішов на спад, його замінили Фермерські спілки. До 1890 р. в них брали участь близько 1,5 мільйона чоловік від Нью-Йорка до Каліфорнії. Паралельна негритянська організація - Національна спілка кольорових фермерів - налічувала понад мільйон членів.
Спочатку Фермерські спілки були політичними організаціями з детально роздробленими економічними програмами. Згідно з однією ранньою платформою, мета їх полягала в тому, щоб "об'єднати фермерів Америки для захисту від класового законодавства і зазіхань сконцентрованого капіталу". Програма вимагала також урегулювання - якщо не прямої націоналізації - залізниць; додаткового випуску валюти для полегшення тягаря боргів; зниження тарифу і влаштування державних складів та кредитних установ з незначним відсотком.
Під кінець 1880 р. західні Великі рівнини постигло кілька посух. Західний Канзас за 4 роки втратив половину населення. На довершення лиха, тариф Мак-Кінлі в 1890-х роках був один з найвищих, які знала країна.
У 1890 р. фермерська скрута стала небувалою. У співпраці з прихильниками - демократами Півдня та маленькими партіями Заходу - фермерські спілки спробували вибитися до політичної влади. З цих елементів постала третя політична партія, відома під назвою Популістської. Ще ніколи в американській політиці не було чогось подібного до заповзяття популістів, яке охопило прерії та бавовникові плантації. Вибори 1890 р. привели нову партію до влади у десятках південних та західних штатів. І до Конгресу пройшло більше десятка популістських сенаторів та представників.
Перший з'їзд Популістської партії відбувся 1892 р., коли делегати від фермерських, робітничих та реформістських організацій зустрілися в м. Омага, штат Небраска, і нарешті наважилися поставити свій знак на політичній системі США, яку вважали безнадійно корумпованою капіталом промислових і торговельних трестів.
Практична частина їхньої платформи зосереджувалася довкола питань землі, транспорту та фінансів, у тому числі необмеженого карбування срібної монети.
Популісти виявили себе грізною силою на Заході і Півдні під час виборів 1892 р., і їхній кандидат у президенти зібрав більше мільйона голосів. Та невдовзі всі інші суперечності перекрило питання валюти, протистояння між захисниками срібла і тими, хто віддав перевагу золоту.
Речники фермерства на Заході та Півдні, підтримані робітничими групами у промислових центрах Сходу, домагалися необмеженого випуску срібної монети. Зважаючи на нестачу обігових грошей, вони доводили, що лише за рахунок збільшення грошової маси можна піднести ціну на фермерську продукцію, збільшити платню промисловим робітникам, створюючи резерви для виплати боргу здешевленою валютою. З іншого боку, консервативні групи та фінансові верстви вказували на згубність такої політики і застерігали, що інфляцію, яка вже почалася, не спинити. Лише золотий еквівалент обіцяє стабільність, переконували вони.
Фінансова паніка 1893 р. ще посилила напругу цієї суперечки. На Півдні та Середньому Заході один за одним закривалися банки, наростало безробіття і нестримно падали ціни на сільськогосподарську продукцію. Ця криза і нездатність президента Ґровера Клівленда розв'язати її майже розвалили Демократичну партію. З наближенням президентських виборів 1896 р. ті демократи, котрі відстоювали срібло, почали переходити до лав популістів.
З'їзд Демократичної партії того року став свідком однієї з найзнаменитіших промов у політичній історії США. Закликавши з'їзд "не розпинати людство на хресті з золота", Вільям Дженнінґс Браян, молодий прихильник срібла із штату Небраска, став кандидатом у президенти від демократів.
Популісти також підтримали Браяна. І прорахувалися. Хоча Браян мав за собою Південь і весь Захід, крім Каліфорнії та Ореґону, він програв на виборах республіканцеві Вільямові Мак-Кінлі, за яким стояли більш людні промислові Північ і Схід.
Президентські вибори 1900 р. дали змогу американському народові оцінити діяльність адміністрації Мак-Кінлі, зокрема її закордонну політику. На зустрічі у Філадельфії республіканці із запалом вітали успішне завершення війни з Іспанією, курс на подальший розквіт країни та зусилля, пов'язані із завоюванням нових ринків політикою "відчинених дверей". Обрання Мак-Кінлі виявилося простою справою, та президент не встиг натішитися перемогою. У вересні 1901 р. під час огляду виставки у Буффало, Нью-Йорк, він був застрелений терористом. Мак-Кінлі став третім президентом, убитим після Громадянської війни.
На президентський пост заступив віце-президент Теодор Рузвельт. У вітчизняних та закордонних справах прихід Рузвельта до влади збігається з новою ерою в політичному житті Америки. Континент був заселений, "Прикордоння" щезало. З маленької республіки, яка ще недавно відчайдушне виборювала своє існування, постала світова держава. Політичні основи ладу закладалися у злигоднях зовнішніх і внутрішньої воєн, хвилеподібному чергуванні періодів піднесення та депресій. Величезні зрушення сталися в сільському господарстві і промисловості. Було закладено основи безплатної народної освіти, захищено вільну пресу, реалізовано ідеал релігійної свободи. Проте вплив великого бізнесу став занадто сильним, і місцеве та муніципальне врядування часто потрапляло до рук корумпованих політиків.
У відповідь на надмірний поступ капіталізму у XIX ст. та політичну корупцію виникає реформаторський рух в країні, що викликало в людей задоволення партією влади. Через те перемога на виборах 1904 р. була Рузвельтові гарантована.
Окрилений блискучою перемогою на виборах, він щиро захопився реформаторською діяльністю. У першому після свого обрання новорічному посланні до Конгресу президент закликав до ужиття ще рішучіших заходів задля врегулювання справ на залізниці. І в червні 1906 р. Конгрес ухвалив Закон Гепберна. Розв'язавши руки Між-штатній торгівельній комісії в урегулюванні тарифів, цей закон поширив її юрисдикцію. Залізниці змушені були поступитися своїми інтересами в діяльності пароплавств та вугільних компаній.
Інші заходи Конгресу посилили федеральний контроль. Закон про чисті харчові продукти 1906 року забороняв використання будь-яких "шкідливих та небезпечних для здоров'я препаратів, хімічних речовин та консервантів" при виготовленні ліків та продуктів харчування. Це положення згодом зміцнив закон, який вимагав проведення федеральної інспекції всіх компаній, що торгували м'ясом та м'ясопродуктами за межами свого штату.
Тим часом Конгрес заснував нове міністерство торгівлі й праці при президентському кабінеті. Один із відділів нового міністерства, що аналізував хід справ у великих ділових об'єднаннях, довів у 1907 р., що Американська цукрорафінадна компанія ошукала уряд на велику суму імпортного мита. Суд повернув державі понад 4 мільйони доларів; кількох службовців компанії було ув'язнено. "Стандард ойл компані ов Індіана" звинуватили в одержанні таємних знижок на вантажі, транспортовані Чиказькою та Альтонською залізницею. Стягнення штрафу в сумі 29 мільйонів 240 тисяч доларів по 1462 окремих контрактах відбиває дух тогочасної епохи.
Економне витрачання природних ресурсів країни, припинення марнотратства сировинних запасів та рекультивація великих просторів занедбаної землі становили знаменні досягнення Рузвельтової доби. Президент висунув далекосяжну комплексну програму збереження, меліорації та іригації ще в першому річному посланні Конгресові 1901 року. Продовжуючи справу своїх попередників, які виділили для заповідників і парків 18 мільйонів 800 тисяч гектарів лісу, Рузвельт збільшив цю площу до 59 мільйонів 200 тисяч гектарів і розпочав систематичні заходи по засадженню оголених теренів і запобіганню лісовим пожежам.
Із наближенням виборчої кампанії 1908 р. популярність Рузвельта досягла апогею. Але він не став порушувати традицію, яка не допускала перевершення двострокового періоду перебування при владі президента країни, і підтримав Вільяма Говарда Тафта. Виборовши перемогу на виборах, той намагався провадити далі реформаторські програми свого попередника. Тафт, колишній суддя, губернатор Філіппін та адміністратор Панамського каналу, мав певні успіхи: продовжив боротьбу з трестами, зміцнив Між-штатну торгівельну комісію, заснував Поштовий ощадний банк, систему посилкового зв'язку на пошті, розширив державну службу і домігся прийняття двох Поправок до Конституції.
Шістнадцята поправка дозволила федеральний прибутковий податок; Сімнадцята поправка, ратифікована 1913 року, встановила прямі вибори сенаторів народом, ліквідувавши практику обрання їх на сесіях законодавчих органів штатів. Проте в іншому світлі можна розглядати прийняття Тафтом тарифу з протекціоністськими додатковими пунктами, які обурили ліберальну громадськість, його спротив прийняттю до Союзу Аризони через її ліберальну конституцію, а також дедалі більше схиляння вбік консервативного крила своєї партії.
До 1910 р. партія зазнала розколу, і переконлива перемога демократів на виборах поставила Конгрес під їхній контроль. Через два роки під час президентської кампанії демократ Вудро Вілсон, прогресивний губернатор штату Нью-Джерсі, змагався з кандидатом від республіканців Тафтом і Рузвельтом, який після того, як з'їзд Республіканської партії відхилив його кандидатуру, організував третю партію, Прогресистів.
В енергійній виборчій кампанії Вілсон переміг обох суперників. Під його керівництвом Конгрес схвалив одну з визначних законодавчих програм. Перше її завдання зводилося до перегляду тарифів. "Тарифне мито треба докорінно змінити, - заявив Вілсон. - Слід усунути все, що пов'язане з привілеями". Тариф Андервуда, затверджений З жовтня 1913 р., провів істотне скорочення ставок на завізну сировину і продовольство, бавовняні та вовняні тканини й одяг, залізо і сталь, з понад сотні інших виробів усунув будь-яке мито. Незважаючи на те, що закон багато в чому зберігав протекціоністську спрямованість, то була перша серйозна спроба зменшення дорожнечі в країні.
Другим пріоритетом програми демократів стала радикальна реорганізація незграбної банківської і валютної систем. "Контроль, - наголосив Вілсон, - має стати громадським, а не приватним, очолювати його належить урядові, банки виступають тут знаряддям, а не власниками бізнесу, індивідуального підприємництва та ініціативи". Закон про федеральні резерви, схвалений 23 грудня 1913 року, виявився одним із найтривкіших законодавчих досягнень Вілсона. Реорганізація банківської системи спричинилася до поділу країни на 12 округ із федеральним резервним банком у кожній.
Під загальним наглядом Управління федеральними резервами ці банки мали служити як скарбниці для валютних резервів тих банків, котрі приєдналися до системи. До схвалення Закону про федеральні резерви уряд здебільшого полишав контроль над своїми грошовими запасами некерованим приватним банкам. І якщо офіційним засобом обігу були золоті монети, то позички і сплати здійснювалися переважно в банкнотах з перспективою перетворення їх у золото. Незручність цієї системи полягала в тому, що банки часто впадали в спокусу перевищити свої готівкові запаси, спричиняючи періодичні паніки серед вкладників, які квапилися обернути свої банківські папери у дзвінку монету. Прийняття Закону сприяло появі гнучкої політики щодо грошової маси, і створили базу для випуску такого обсягу федеральних резервних банкнотів, який задовольнив би потреби бізнесу.
Уможливилось регулювання діяльності трестів та розслідування зловживань у корпораціях. Конгрес уповноважив Федеральну і Торгівельну комісії випускати розпорядження, які б ставали на заваді "нечесним методам конкуренції" серед концернів у між-штатній торгівлі. Другий закон – Анти-трестівський закон Клейтона - заборонив чимало дій корпорацій, що доти уникали прямого осуду - спільні директорати, цінова дискримінація для покупців, уживання судових заборон у конфліктах з робітниками і придбання корпорацією акцій подібних підприємств.
Не забули і про фермерів та інші категорії трудящих. Федеральний закон про позики зробив доступним для фермерів кредит з низьким відсотком. Закон про моряків від 1915 р. поліпшив умови життя та праці на кораблях. Федеральний закон про відшкодування робітникам від 1916 р. дозволив виплачувати допомогу державним службовцям у зв'язку з каліцтвом, отриманим на виробництві. Закон Адамсона від того ж року регламентував восьмигодинний робочий день для залізничників.
Солідний список досягнень зразу ж забезпечив Вілсонові надійне місце в історії Америки як одному з найвизначніших політичних реформаторів. Та ця добра слава невдовзі затьмарилася невдачами у повоєнний період, коли, привівши націю до перемоги, він не спромігся зберегти її підтримку в мирний період.
Література
Історія сполучених штатів. Нарис. /упоряд. Г. Синкот. - К., 1996. – 406 с.
История США / Под ред. Г. Н. Севостьянова. - М., 1983. - Т. 1.
Никитин В. А. Консерватизм и политическая борьба в США 1900-1929 гг. - М., 1991.
Джерело: http://ru.osvita.ua/vnz/reports/world_history/31765/ |
| Категорія: Нова історія | Додав: Natar (27.01.2014)
|
| Переглядів: 699
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
|
|
|
