|
|
 |
Франція після першої світової війни
ПЛАН
1. Наслідки Першої світової війни для Франції
2. Соціальні конфлікти
3. Країна в період стабілізації (1924-1929 pp.)
4. Прояви економічної депресії
5. Прихід до влади і політика уряду Народного фронту
Список використаної літератури
1. Наслідки Першої світової війни для Франції
Франція більше, ніж інші великі держави, постраждала під час Першої світової війни. Перемога дісталася країні дорогою ціною: 1,4 млн французів було вбито та 750 тис. поранено. Північні, найбільш промислове розвинені департаменти, де відбувалися військові дії, були зруйновані. Виведено з ладу 6 тис. км залізничних колій, 52 тис. км шосейних доріг. Занепало сільське господарство - 325 тис. га орної землі стали непридатні для використання. Фінанси були підірвані - Франція заборгувала велику суму Великій Британії та США. 1920 p. державний борг сягнув 300 млрд франків. Водночас війна значно вплинула на економіку Франції. Військове виробництво вимагало розвитку низки галузей промисловості, викликало збільшення загального промислового потенціалу країни. За роки війни виникли нові індустріальні райони: Центральний, Південний, Пів-денно-Західний, нові підприємства - Рено, Сітроен. Створення нових промислових районів та відновлення зруйнованих значно збільшили внутрішній ринок французької промисловості. Зріс попит на обладнання та різноманітні види сировини. Повернення Ельзасу та Лотарингії подвоїло потужність металургії, сприяло швидкому розвиткові хімічної й текстильної промисловості. До 1935 р. Франція експлуатувала вугільні запаси Саара. Країна швидко перетворювалася з аграрно-індустріальної країни в індустріально-аграрну.
Після війни Франція залишилась президентською республікою. В країні діяла конституція 1875 р. Головою держави був президент, що обирався парламентом і був наділений великими повноваженнями. Він призначав главу виконавчої влади - голову Ради міністрів, що відповідав перед законодавчим органом. Вищим законодавчим органом влади були Національні збори (парламент), що складалися з палати депутатів і сенату. Виборче право мали чоловіки, що досягли 21 року. Жінки, військовослужбовці, молодь, сезонні робітники виборчих прав не мали. У Франції склалася багатопартійна система, але найбільш впливовими партіями були республіканська й радикальна.
Після війни уряд Ж. Клемансо намагався посилити патріотичні настрої.
Жорж Клемансо (1841-1929 pp.) - один з провідних державних і політичних діячів Франції. За освітою лікар. Член французької Академії (1918 р.). У період Другої імперії брав участь в радикальному русі. На початку 80-х років Клемансо - лідер радикалів. Запропонував голосний план демократичних реформ. Був запеклим прибічником війни до реваншу з Німеччиною. За темпераментні та різкі виступи в парламенті дістав прізвисько "Тигр". У 1902 та 1909 pp. був обраний до сенату. У 1906-1909 pp. - голова Ради міністрів. З початку війни вимагав продовження її до повного розгрому Німеччини, не рахуючись з жодними жертвами. У листопаді 1917 р. знов стає головою Ради міністрів і водночас військовим міністром, намагається запровадити диктаторський режим у країні. Бувши головою Паризької мирної конференції 1919-1920 pp., главою французької делегації на ній, був одним з творців Версальського договору 1919 р. Домагався гегемонії Франції в Європі. Зазнавши поразки на президентських виборах 1920 p., відійшов від активного політичного життя. З цією метою було влаштовано офіційні святкування з приводу повернення Ельзасу та Лотарингії, організовано у Парижі парад Перемоги. День перемир'я з Німеччиною - 11 листопада - оголошено національним святом. Під Тріумфальну арку на Єлісейських полях перенесли останки невідомого солдата, доставлені з поля битви під Верденом, і запалили над ними вічний вогонь. Інвалідам війни й колишнім фронтовикам було виявлено пщкреслену повагу: їм встановили особисті пенсії, сплата яких мала здійснюватись за рахунок репарацій з Німеччини. Маршал Фош удостоївся честі бути похованим поряд з усипальницею Наполеона Бонапарта в соборі Інвалідів.
У листопаді 1919 р. у Франції відбулися перші після війни парламентські вибори. Напередодні виборів партії патріотичного напряму об'єдналися у виборчу коаліцію - Національний блок. До нього пристала й частина радикалів. Виборча програма Національного блоку повинна була забезпечити в країні "соціальний та релігійний мир". У програмі йшлося про захист республіканського ладу, про необхідність відновлення економіки, турботу про ветеранів війни, ретельне дотримання Версальського договору.
Внаслідок виборів перемогу одержав Національний блок, діставши понад 2/3 місць в палаті депутатів. Прем'єр-міністром став Мільєран, котрий на час виборів вважався безпартійним, але відкрито підтримував республіканців. Незважаючи на економічну кризу 1918 - 1921 pp. і складне повоєнне становище, Франція загоювала рани війни.
2. Соціальні конфлікти
Франція завжди була країною з традиційно розвиненими й соціальне спрямованими робітничим і демократичним рухами. Перемога у війні викликала у більшості французьких робітників приплив патріотичних почуттів. Підйом робітничого руху був тісно пов'язаний з економічною кризою 1918-1921 pp. Однак страйки рідко мали політичний характер. Не відкидаючи ідею "соціального миру", робітники боролися за свої економічні права. Головними вимогами були запровадження 8-годинного робочого дня та збільшення зарплати. Найбільшого розмаху страйковий рух досяг у 1919-1920 pp., коли в ньому щорічно брали участь понад 1 млн чоловік, тобто у 3-4 рази більше, ніж у 1917 або 1918 pp. Одним з найбільших виступів був страйк залізничників у травні 1920 p., під час якого було висунуто вимогу націоналізації залізниць.
У цей період помітно зріс вплив Соціалістичної партії Франції, що будувала свою діяльність на соціал-демокра-тичній основі й закликала до проведення соціальне значущих реформ. Вона значно збільшила свої лави за рахунок робітників і солдат, що демобілізувалися. Соціалістична партія всього лише за два роки - з 1918 по 1920 - зросла більше ніж у 5 разів.
Загальна конфедерація праці - найбільша профспілкова організація Франції - також посилювала свій вплив на робітничий рух. Чисельність ЗКП у 1918 р. збільшилася більш ніж у 4 рази й досягла 1,5 млн чоловік.
Ліворадикальні соціалісти заснували у 1920 р. Комуністичну партію Франції (ФКП). її утворення було тісно пов'язане з Комінтерном. ФКП не мала широкої соціальної бази в країні й не користувалася підтримкою більшості французьких робітників.
Загалом жодна з політичних партій лівого спрямування або профспілкові центри не змогли очолити робітничий рух у країні. З кінця 1920 р. у Франції почався спад масового робітничого руху.
3. Країна в період стабілізації (1924-1929 pp.)
В 1924-1929 pp. у Франції, як і в інших західних країнах, відбувшійся стабілізація й розвиток економіки на основі зростаючої політичноїстабільності французького суспільства, відновлення демократії. Високі темпи промислового розвитку Франції в ті роки пояснюються отриманням репарацій з Німеччини (9 млн. марок золотом), використанням саарського вугілля та лотарингської руди, наявністю дешевої робочої сили в колоніях. Крім того, у міжвоєнний період Франція перетворилася на своєрідну Мекку для іноземного туризму, зокрема із США, що сприяло розвиткові сфери обслуговування.
Сільське господарство теж розвивалося досить успішно. В 1931 р. міського населення вперше виявилося більше, ніж сільського, хоча частка останнього складала 49,2%, тобто його було значно більше, ніж в інших розвиненихкраїнах. Незважаючи на появу та розвиток великих підприємств, понад 40% французьких робітників працювали на дрібних підприємствах. 25% торговельних закладів і 53% сільських господарств не застосовували найманої праці.
Франція залишалася державою рантьє. У 1929 р. прибутки від цінних паперів майже утричі перевищували прибуток від промисловості.
За темпами промислового розвитку у роки стабілізації Франція випереджала Німеччину та Велику Британію й поступалася тільки США. Максимального у міжвоєнний час обсягу промислового виробництва було досягнуто 1930 р. - він на 40% перевищив довоєнний рівень.
4. Прояви економічної депресії
Короткий період відносної економічної стабільності та добробуту змінився наприкінці 1930 р. глибокою кризою, що настала пізніше, ніж в інших країнах. Це пояснюється відновленням зруйнованих під час війни районів, отриманням німецьких репарацій, будівництвом військових укріплень ("лінії Мажіно"). Спад промислового виробництва і зовнішньої торгівлі був не таким глибоким, як у СІЛА або Німеччині, але тривалішим, ніж в інших країнах Заходу.
У розвитку кризи у Франції можно помітити два кульмінаційні пункти - 1932 р. і 1935 р. У 1932 р. обсяг промислового виробництва скоротився на 44% порівняно з найвищим рівнем 1930 р. 1935 р. промислове виробниц-тво на 46% відставало від рівня 1930 р. Імпорт і експорт скоротилися на 65% від рівня 1930 р. Фактично половина робітничого класу потерпала від повного або часткового безробіття.
Криза дуже згубно позначилася на стані сільськогосподарського виробництва. Ціни на сільгосппродукти зменшились удвічі. Утворилися "ножиці" цін. Сільськогосподарське виробництво стало збитковим. Розорення загрожувало передусім дрібним фермерам. Швидкими темпами відбувалося розорення дрібних торговців, ремісників, власників невеликих підприємств. Злидні чекали на багатьох пенсіонерів, колишніх фронтовиків, частину інтелігенції, що втратили звичні умови існування. У дещо кращому становищі опинилися робітники державних підприємств, що отримували дотації від держави.
Економічна криза відбилася на політичній стабільності суспільства. Більшість представників великого капіталу вбачали вихід з кризи в сильній владі та державному регулюванні економіки. Вони вважали за необхідне створити органи державного економічного контролю і планування. Соціалісти вважали за необхідне націоналізувати банки і поставити їх під державний контроль, створити органи управління і регулювання, фіксувати ціни і рівень зарплати, скоротити робочий день та надати робітникам відпустки. Фашистські організації, що діяли у Франції, закликали до абсолютної централізації влади та економіки й запровадження диктаторських засобів управління.
На виборах 1932 p., коли невдоволення політикою правих кабінетів досягло апогею, перемогу здобув блок соціалістів та радикалів. Проте і в 1932-1934 pp. тривала часта зміна кабінетів нового блоку. За цей час при владі побувало 5 урядів лівих партій, що підкреслювало нестабільність обстановки в країні.
5. Прихід до влади і політика уряду Народного фронту
У другій половині 30-х років у Франції, як і в Іспанії, виникло нове політичне явище: до влади прийшов уряд Народного фронту, що представляв ліві політичні партії. В країні реально наростала загроза фашизму - наслідок криз, нестабільності, неспроможності республіканців, радикалів, представників інших кабінетів кардинально вирішити проблеми, що постали перед країною. Французькі фашистські організації не були класичними партіями, а являли собою воєнізовані ліги.
Найбільші фашистські ліги - "Бойові хрести" полковника де ля Рока (350 тис. членів), "Французька дія" (60 тис. членів) та їхні юнацькі та спортивні філії - володіли великою кількістю зброї (аж до літаків) і не мали потреби у грошах. Вони отримували субсидії навіть зі спеціальних урядових фондів, а багато міністрів або таємно належали до фашистських організацій, або були тісно з ними пов'язані. 1934 p., користуючись підтримкою уряду Де-ладьє, французькі фашисти зробили спробу державного перевороту.
Фашистський путч буквально сколихнув Францію. Почалися масові антифашистські демонстрації, організовані комуністами та соціалістами. 12 лютого 1934 р. на заклик соціалістів розпочався політичний страйк з вимогою заборони фашистських організацій, до якого приєднались і комуністи. Влітку того ж року вони підписали пакт про єдність дій, 1935 р. до них приєдналася частина радикалів. Г4 липня 1935 p., у день, коли була здобута Бастілія, було проведено спільну демонстрацію, її очолили Леон Блюм, Моріз Торез і Едуар Деладьє - лідери соціалістів, комуністів і радикалів. 1936 р. ці партії розробили спільну програму й, одержавши на виборах 330 з 612 місць у Палаті депутатів парламенту, дістали право формувати уряд Франції - уряд Народного фронту.
На шляху до цієї єдності було багато труднощів, серед них найголовніша - традиційно ворожі стосунки між соціалістами та комуністами. Соціалісти відкрито відкидали курс на революцію й рішуче виступали проти диктатури пролетаріату. Проте прихід фашистів до влади в Німеччині, розгром там як комуністів, так і соціал-демократів, наочно довели згубність подальшої конфронтації.
Все це зробило можливим прихід до влади 1936 р. уряду Народного фронту на чолі з соціалістом Леоном Блюмом. Комуністи до уряду не ввійшли, однак оголосили про його підтримку в парламенті. Прихід до влади уряду Народного фронту позначився хвилею страйків. Робітники вимагали підвищення зарплати, надання оплачуваних відпусток та визнання профспілок. Новий уряд був змушений розпочати свою діяльність залагоджуванням найбільшого в історії Франції трудового конфлікту.
У резиденції прем'єр-міністра Франції - Матіньйонському палаці - було досягнуто угоди між Загальною конфедерацією праці та Загальною конфедерацією підприємців. За цією угодою страйк припинявся, заробітна плата підвищувалася, підприємці зобов'язувалися укласти колективний договір з профспілками.
Влітку 1936 р. французький парламент прийняв 133 закони, великою мірою реалізувавши програму Народного фронту. Було заборонено фашистські ліги, прийнято закони про 40-годинний робочий тиждень, про щорічну двотижневу оплачувану відпустку, збільшено пенсії й допомогу безробітним, підвищено закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, встановлено контроль надФранцузьким банком і залізницями. Однак всередині Народного фронту зріла незгода. Комуністи і частина со-ціалістів вимагали повної заборони фашистських організацій, хоч це були ліги, хоч партії. Л. Блюм не вважав за можливе порушувати конституцію, у якій партіям надавались однакові права.
Тим часом економічне становище країни погіршувалося. Побоюючись збільшення податків, капіталісти почали переказувати кошти за кордон. Зростання прибутків призвело до інфляції, почався "товарний голод". Економіка так і не вийшла на докризовий рівень, що серйозно загострило суперечності всередині Народного фронту, спричинило масову зневіру. Криза Народного фронту стала очевидною. У червні 1937 р. Л. Блюм пішов у відставку, а наступного року Народний фронт припинив своє існування.
Діяльність Народного фронту передусім була спрямована проти фашизму і загрози його приходу до влади. Ці завдання були виконані, хоча фашизм не було викорінено. Соціально-економічна політика Народного фронту була досить результативною та послідовною. На довгі роки вона залишалася своєрідним еталоном вирішення численних проблем, що виникають у країні.
Список використаної літератури
1. Всесвітня історія. 1914-1939 рр. Посібник. - К., 2001.
2. Яцура М.В. Європа між світовими війнами. - Харків, 1999.
Джерело: http://referatcentral.org.ua/history_world_load.php?id=299 |
| Категорія: Новітня історія | Додав: Natar (13.02.2014)
|
| Переглядів: 6782
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
|
|
|
