ПЛАН Вступ 1.Перший нафтовий шок 2.Другий нафтовий шок 3.Світова економічна криза Висновки ВСТУП Глобалізація економіки, що набирає силу з 70-х років, у наш час стала характерною рисою сучасності.Глобалізація — це якісно новий стан інтернаціоналізації, який відрізняється від перших післявоєнних десятиліть надзвичайною інтенсифікацією і масштабністю зарубіжної діяльності ТНК, інституціональних інвесторів і кредиторів, формуванням автономних євроринків. Найбільш характерний цей процес для світових валютно-фінансових потоків. Якщо зіставити обсяги світового валютного ринку з обсягами міжнародної торгівлі та переміщенням боргів, то можна зробити висновок, що ринок іноземної валюти не залежить прямо від них. Якщо відобразити десятки мільярдів доларів щоденних операцій у конкретних торговельних угодах, то одержимо в 10 разів більше, ніж цього вимагають реальні умови торгівлі й інвестицій. Іншими словами, на кожну реальну торговельну угоду припадає дев'ять спекулятивних.За останні 15 років у світі сформувалися грандіозні потоки "гарячих грошей", які є виявом потреб виробництва, торгівлі, інвестування чи споживання. Головним їх гаслом є "торгівля грошима". Ці "світові гроші" вже не виконують економічних функцій господарювання, а тому не підлягають дії об'єктивних економічних законів. Вони перестали бути мірилом вартості, засобом обміну чи втіленням багатства.
Перший нафтовий шок
Перший нафтовий шок 1970 р. викликав різке збільшення дефіцитів поточних платіжних балансів усіх країн — імпортерів нафти. А це, у свою чергу, призвело до великих запозичень на міжнародному ринку капіталів.Розпочався сучасний етап глобалізації і фінансової інтеграції. В 1974-75рр. Країни-члени ОПЕК оголосили про бойкот поставок нафти на Захід під час арабо-ізраїльської війни. Це призвело до небаченого на той час зростання цін на нафту. Криза 70-рр. стала потужним стимулом для пошуку шляхів порятунку від негативних наслідків нафтової залежності.
Першопричиною сучасної світової валютно-фінансової кризи прийнято вважати нафтові шоки, які розпочалися з 1970 р. і призвели до переростання заборгованості окремих країн, головним чином, країн, що розвиваються, у глобальну кризу заборгованості. Фактор нафти та газу ще у 20-му столітті відігравав значну роль у геополітиці. У контексті рекордно високих цін на нафту більшість урядів країн- експортерів нафти не тільки збільшили дохідну частину своїх бюджетів, але й отримали додаткову можливість для реалізації власного політичного курсу. Проте, головна провина в існуванні нерівномірного розподілу прибутків лежить на плечах головних країн-експортерів - Заходу. Другий нафтовий шок Другий нафтовий шок з 1979 по 1981 р. ще більше ускладнив ситуацію. За 1974—1981 рр. сукупне негативне сальдо за поточними рахунками промислово розвинутих країн досягло 154,2 млрд. дол.; країн, що розвиваються, — 330 млрд. Водночас сукупне позитивне сальдо країн ОПЕК становило 393 млрд. дол. США. В результаті за 1972-1981рр, ціни на нафту зросли в 14.5 разів. Ця ситуація була названа "світовим нафтовим шоком”, що ознаменував кінець ери дешевої нафти та викликав ланцюгову реакцію подорожчання різних інших видів сировини.Деякі аналітики тих років розцінювали подібні події як свідчення виснаження світових не поновлюваних природних ресурсів і вступу людства в епоху тривалого енергетичного та сировинного "голоду”
Енергетична та сировинна кризи 70-х — початку 80-х рр. завдали важкого удару по системі світогосподарських зв'язків, яка існувала раніше, та викликали важкі наслідки в багатьох країнах. Насамперед це торкнулося тих країн, які в розвитку своїх національних економік значною мірою орієнтувались на відносно дешевий і стійкий імпорт енергоносіїв та мінеральної сировини. Найбільш глибоко енергетична та сировинна кризи торкнулися більшості країн, що розвиваються поставивши під сумнів можливість реалізації економічного виживання держави. Відомо, що переважна частина запасів корисних копалин які знаходяться на території країн, що розвиваються, зосереджена приблизно в 30-ти з них. Решта ж країн, що розвиваються, для забезпечення свого економічного розвитку, в основу якого в багатьох з них було закладено ідею індустріалізації, змушені імпортувати більшу частину необхідної мінеральної сировини й енергоносіїв.
Енергетична та сировинна кризи 70-х — початку 80-х рр несли в собі також позитивні моменти. По-перше, спільні дії постачальників природних ресурсів із країн, що розвиваються, давали змогу країнам аутсайдерам щодо оркмих угод країн — експортерів сировини провіодити більш активну зовнішньоторговельну сировинну політику. Так, одним із найбільших експортерів нафти та деяких інших видів енергетичної і мінеральної сировини став колишній Радянський Союз. По-друге, кризи дали імпульс розвитку енергозберігаючих і матеріалозберігаючих технологій, посиленню режиму економії сировини, прискоренню структурної перебудови економіки. Ці заходи, розпочаті насамперед розвинутими країнами, дали можливість значно пом'якшити наслідки енергосировинної книги.
Під впливом кризи стали проводитись великомасштабні геологорозвідувальні роботи, що привели до відкриття нових нафтогазових родовищ, а також економічно рентабельних запасів інших видів природної сировини. Так, новими великими районами видобутку нафти стали Північне море і Аляска, мінеральні сировини — Австралія, Канада, ПАР У результаті песимістичні прогнози забезпеченості світових потреб в енергоносіях і мінеральній сировині змінилися оптимістичними розрахунками, що базуються на нових даних. Світова економічна криза
Третім, вирішальним, поштовхом до глобальної валютно-фінансової кризи стала світова економічна криза початку 80-х років, яка одночасно започаткувала і сучасну міжнародну кризу зовнішньої заборгованості.За цих умов навіть країни — члени ОПЕК мали дефіцит за поточними статтями платіжного балансу з 1982 по 1989 р.Першим симптомом сучасної глобальної валютно-фінансової кризи як продукту новітньої світової фінансової системи стала криза в Мексиці у 1995 р., яка практично звела нанівець шість років важкої праці мексиканського народу. Мексика стояла перед загрозою колапсу всієї економіки, що мало б руйнівний вплив на весь Американський континент.
Треба було вживати термінових заходів. І президент США прийняв рішення на власний розсуд, оскільки для підтримки Конгресу потрібен був певний час, а зволікати не можна було. Мексиці було надано 20 млрд. дол. США з Фонду валютної стабілізації, 25 млрд. — зі спеціального пулу для підтримки американського долара, 18 млрд. від МВФ, 10 млрд. виділили центральні банки індустріальних країн через Банк міжнародних розрахунків у Базелі й 3 млрд. надійшло від комерційних банків, разом — 76 млрд. дол. США. Мексику вдалося втримати на поверхні.
Щодо наслідків банківських криз, які охопили інші країни Латинської Америки, то Чилі, наприклад, зазнала втрат у зв'язку з банківською кризою, враховуючи всі непрямі витрати, які перевищили 30 % ВВП, під час банківської кризи у Венесуелі подібні втрати становили понад 20 % ВВП.Проте такий колосальний валютно-фінансовий обвал, як завжди, нікого нічому не навчив. Серед політиків, учених, практиків аж до 1997 р. панували спокій, самовдоволеність і самовпевненість.
Криза спочатку вразила Японію, однак ця могутня країна, хоч і з певними втратами (падіння ВВП у 1998 р. становило більш як 2 %), все-таки змогла витримати її удар.Однак у лютому 1998 р. стало очевидним, що спочатку Таїланд, згодом Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Південна Корея подібного удару не витримають. І це незважаючи на те, що економіка цих країн впродовж останніх 30 років зростала темпами у п'ять і більше відсотків ВВП на одного жителя. В Індонезії, наприклад, норма бідності зменшилася з 64% у 1975 р. до 11 % у 1995 р.
Економіки країн Південно-Східної Азії не встояли перед бурею песимізму, паніки, втрати довіри і відчаю, хоч інфляція тут безпосередньо напередодні кризи, як і раніше, була незначною. Сталося небувале розладнання приватного сектору, незважаючи на відносну міць державних фінансів більшості країн Південно-Східної Азії.Показники фондових ринків у названих країнах порівняно з 1996—1997 рр. впали більш ніж на 50 %, а в деяких випадках — на 75 %. Валюти країн Південно-Східної Азії знецінились щодо американського долара на 40—72 % залежно від країни, істотних втрат зазнала реальна економіка цих країн, особливо постраждав приватний сектор.Падіння ВВП на душу населення у 1998 р. порівняно з 1996 р. (коли цей показник сягнув максимального рівня) становило: в Індонезії — майже 73 %, Таїланді — 40, Південній Кореї — 43, Малайзії — 30 %. Остання відмовилася від допомоги МВФ, звинувативши у всіх бідах світових фінансових спекулянтів і обмеживши їх доступ на малайзійський ринок.
Спочатку вважалося, що валютно-фінансова криза матиме виключно регіональний азіатський характер. Однак невдовзі, в серпні 1998 р., вона досягла Росії, згодом України та інших держав СНД. За даними тодішнього голови Правління Національного банку України Віктора Ющенка, російські банки втратили внаслідок кризи 10 млрд. нових рублів, українські — 650 млн. дол. США.Наприкінці 1998 р. криза знайшла відгук у тій країні Латиноамериканського континенту, про яку ще на початку 70-х років тодішній президент США Річард Ніксон сказав: "Куди піде Бразилія, туди прямуватиме й уся Латинська Америка"
Першою реакцією валютного ринку Бразилії було здешевлення реала на 27 %. Однак, щоб запобігти подальшим, більш руйнівним наслідкам валютно-фінансової кризи, глава держави Фернанду Енріке Кардозу, колишній міністр фінансів Бразилії, запропонував Центральному банку суттєво збільшити процентні ставки. Проте, як підтверджує світова практика, такої тактики можна дотримуватися дуже недовго, після чого, як правило, має настати серйозний спад в економіці.Крім того, уряд Бразилії тримав ціни під контролем, а також знизив тарифи на імпорт деяких товарів, щоб не допустити їх подорожчання. Сенат, у свою чергу, схвалив конституційну поправку, згідно з якою натри роки продовжувався й одночасно збільшувався податок на фінансові операції, заробітні плати і пенсії.
Хоча сьогодні руйнівні наслідки світової валютно-фінансової кризи ще не до кінця усвідомлені, а глобалізований характер міжнародних фінансів як унікальне явище ще недостатньо вивчений, все ж можна зробити певні висновки.По-перше, як показує світовий досвід, країни, котрі залучають значні обсяги приватного капіталу, більш вразливі у разі несподіваної зміни рівня довіри інвесторів.Саме Азія до певного часу була наочним прикладом переваг глобалізації. Тільки в 1996 р., наприклад, приплив приватного капіталу в країни, що розвиваються, і в країни з перехідною економікою досяг рекордно високого рівня — 235 млрд. дол. США, причому майже половина цієї суми припадала на Азію.
По-друге, за аналогією з Великою депресією 1929—1933 рр. світова фінансова криза пов'язана з надвиробництвом.Диспропорція, що сформувалася впродовж двох останніх десятиліть між можливостями нарощування виробництва, що постійно зростають, і невідповідною йому базою споживання, обернулася неймовірним збільшенням обсягів "гарячих грошей".Саме завдяки цьому нові індустріальні країни Південно-Східної Азії, створивши найбільш динамічний виробничий потенціал, могли впродовж тривалого часу абсорбувати у свої економіки стільки грошей, скільки це було необхідно з погляду потреб інвестиційного розвитку.Це дало можливість цим країнам завантажити світові ринки дешевою товарною масою, яка за обсягами істотно перевищувала масштаби світового платоспроможного попиту.
І, по-третє, найсуттєвіше полягає в тому, що світова фінансова криза з якихось причин вдарила насамперед по основних конкурентах США (мається на увазі Японія).Наслідком кризи стало те, що й необхідно було очікувати: світ повернувся обличчям до Америки, куди почали стікатися зростаючі потоки світових фінансів. Хоча міжнародна торгівля продовжує випереджати зростання світового ВВП (у 1960 р. — у 1,5 раза, у 1987—1998 рр. — у 1,8—1,9 раза), все ж сьогодні вона поступилася лідерством у загальному процесі глобалізації на користь світових валютно- кредитних і фінансових зв'язків. ВИСНОВКИ Таким чином, глобальної енергосировинної проблеми в її колишньому розумінні як небезпеки абсолютного браку не існує. Але сама по собі проблема надійного забезпечення людства сировиною й енергією залишається. В даний час вирішення проблеми ресурсів і енергозабезпечення залежить, по-перше, від динаміки попиту, цінової еластичночті на вже відомі запаси та ресурси; по-друге, від потреб, що змінюються під впливом науково-технічного прогресу, в енергетичних і мінеральних ресурсах; по-третє, від можливості їх заміни альтернативними джерелами сировини й енергії та рівня цін на замінники; по-четверте, від можливих нових технологічних підходів до розв'язання глобальної енергосировинної проблеми, забезпечити які може безупинний науково-технічний прогрес. Друга половина ХХ століття — це час небачених раніше темпів економічного розвитку. Однак він в усе більшій мірі став здійснюватися без належного врахування можливостей навколишнього природного середовища, припустимих господарських навантажень на нього, потенційної ємності біосфери.
