СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ РУХИ СВІТУ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX СТ.
Світовий комуністичний рух в перші післявоєнні роки досяг найвищого підйому. Число компартій в світі виросло з 60 в 1930 р. до 74 в 1945 р., а кількість їх членів збільшилася з 1,5 млн. до 4,8 млн. чоловік. Комуністи прийшли до влади в 11 країнах Європи і Азії, в 1945-1947 рр. входили до складу урядів 8 західноєвропейських країн, зокрема Франції й Італії. Успіхи комуністів пояснювалися їх роллю в русі Опору і зростанням авторитету СРСР як головної сили, що розгромила фашизм. Проте з початку 50-х рр. в світовому комуністичному русі почали наростати внутрішні проблеми. Однією з них став крах спроби відтворити єдиний керівний центр комуністичного руху. Утворене в 1947 р. Інформаційне бюро комуністичних партій уже в 1950 р. перестало функціонувати і в 1956 р. було розпущено. Його замінили міжнародні наради представників комуністичних партій -своєрідні зїзди комуністів світу, які скликалися для вирішення нагальних проблем комуністичного руху. Проте, після проведення трьох нарад (1957,1960,1969) вони перестали скликатися. Провал спроб відродити щось подібне на Комінтерн пояснюється розбіжностями усередині комуністичного руху в питанні про суть соціалізму, шляхи його побудови і дії компартій у сучасних умовах. Керівництво комуністичної партії Радянського Союзу використовувало Інфорбюро і наради для нав'язування компартіям радянської точки зору на ці питання. Такі дії лише посилювали розбіжності, які зрештою привели до появи в комуністичному русі паралельно з прорадянською течією двох нових - маоїзму і єврокомунізму. Маоїсти абсолютизували ідеї революції і революційного насилля. Вони виступали за збройну боротьбу компартій за владу, закликали "підштовхнути" світову революцію шляхом початку найрішучішої боротьби соціалістичних країн із "світовим імперіалізмом", їх ідеалом соціалістичного суспільства став "казармений соціалізм" сталінського зразка. Маоїзм набув поширення у кількох країнах Азії і Латинської Америки, де зберігалися гострі соціальні суперечності і були відсутні демократичні традиції. У Європі на позиції маоїзма перейшла в 60-е рр. компартія Албанії. Єврокомунізм сформувався в індустріально розвинених країнах. Його представники піддали критиці порушення прав людини в соціалістичних країнах, систему диктату партії над суспільством, що там склалася. Єврокомуністи проголосили демократичний шлях розвинених країн до соціалізму, без революцій і диктатури пролетаріату. Вони особливо підкреслювали прихильність до демократії, дотримання прав і свобод людини. На позиції єврокомунізму перейшли компартії Італії, Великобританії, Швейцарії. У Греції, Іспанії, Швеції, Фінляндії єврокомуністи створили свої партії. Єврокомунізм став реакцією на деградацію позицій компартій на Заході в 50-70-і роки. В цей час авторитет комуністів помітно знизився, вони втратили підтримку молоді, кваліфікованих робітників, інтелігенції, службовців. Єврокомуністи намагалися змінити ситуацію, підправивши комуністичну доктрину у бік більшої демократизації й гуманізації. Проте навіть перехід до єврокомунізму не зміг зупинити тотальної кризи комуністичного руху. Він почався в 80-і рр. і завершився на початку 90-х рр. крахом комунізму як ідейно-політичної течії. У більшості країн світу компартії втратили основну частину своїх прихильників і перестали робити серйозний вплив на політичне життя. Можна виділити декілька причин цього фаху. Перша з них - це розклад соціальної бази комуністів, основу якої складали конвеєрні робітники "старих" галузей з низьким рівнем освіти й кваліфі кації. Ця категорія трудящих неухильно скорочується у міру розвитку НТР, особливо після початку її другого етапу. Друга причина полягає у тому, що негативний вплив на позиції компартій зробив досвід розвитку країн "реального соціалізму", перш за все низький рівень життя й порушення прав людини. Проте найголовніша причина полягає у тому, що комуністична доктрина перестала відповідати реаліям сучасного суспільства)! головні ідеї - повалення існуючого ладу і диктатура пролетаріату - втрачали актуальність у міру зростання життєвого рівня й розви тку демократії. Фактично сьогодні комунізм є ідеологією маргіна лів, які не можуть інтегруватися в сучасне суспільство. Соціал-демократи. Післявоєнний час став періодом подаль¬шого зростання авторитету соціал-демократичного руху. У 1951 р. соціалістичні і соціал-демократичні партії світу об'єдналися в Соціалістичний Інтернаціонал, який у даний час налічує 89 партій. Своєю метою соціал-демократія оголосила демократичний соціалізм, який виступав як альтернатива капіталізму й комунізму. Під демократичним соціалізмом партії Соцінтерну розуміли демократичне суспільство зі змішаною економікою і високою соціальною захищеністю людини. Головна мета такого суспільства звільнити трудящих від будь-яких форм пригноблення, створити умови для усестороннього розвитку особи. Перетворення капітилізму в демократичний соціалізм соціал-демократи пропонували проводити поступово, шляхом розширення державного контролю над приватним капіталом із метою поставити його на службу всьому суспільству. У післявоєнний час соціал-демократія у своїй діяльності продовжувала слідувати принципам парламентської демократії' й основні зусилля зосередила на боротьбі за голоси виборців. З цією метою соціал-демократичні партії оголосили себе загальнонаціональними і прибрали з програм марксизм як єдину теоретичну основу свого руху. Такий крок був продиктований не тільки інтересами політичної боротьби, але і розумінням того, що багато положень класичного марксизму застаріли. Така теоретична і тактична гнучкість дозволила соціал-демократам адаптуватися до реалій післявоєнного суспільства й успішно вести в 50-70-х рр. боротьбу за владу з правими партіями. Проте в 80-е рр. соціал-демократія вслід за комуністами вступила в період кризи. Причина цього полягала у тому, що в сучас¬них умовах головні ідеї соціал-демократії (суспільна власність, соціальна справедливість і ін.) потребували нового смислового наповнення. Перед соціал-демократами постало складне теоре¬тична завдання: поєднати ринкову економіку з ідеєю соціальної справедливості, досягнення якої раніше пов'язувалося із суспіль¬ною власністю. Спроба вирішення цього завданняі була зроблена в новій про¬грамі Соцінтерну, прийнятій в 1989 р. У ній соціал-демократія не відкидала принципів ринкової економіки, але виступала проти концентрації економічної влади в руках меншості і прагнула до того, щоб кожна людина могла впливати на процеси виробництва й розподіл. Успіхи соціал-демократичних партій на парламентських виборах 1997-1998 рр. у Великобританії, Франції і ФРН показують, що соціал-демократія поступово виходить із кризи. Профспілковий рух. Він є наймасовішим міжнародним суспільним рухом. Після війни серед профспілок виразно виявилося прагнення до єдності. У жовтні 1945 р. була створена Всесвітня федерація профспілок (ВФП), що об'єднала профцентри 56 держав. Проте це майже повне об'єднання профспілок світу було порушене початком "холодної війни". У керівництві ВФП переважали комуністи, що робило цю організацію одним з інструментів зовнішньої політики СРСР. У 1949 р. після відмови ВФП підтрима¬ти план Маршалла з неї вийшли близькі до соціал-демократів профспілки, створивши Міжнародну конфедерацію вільних профспілок (МКВП). Лави ВФП залишили також профспілки, близькі до християнської демократ», які створили своє об'єднання - Всесвітню конфедерацію праці (ВКП). У 50-70-і рр. профспілки показали себе реальною силою і до-сягли великих успіхів у захисті інтересів трудящих. Але в 80-і рр., профспілковий рух опинився в глибокій кризі, яка виявилася в зменшенні чисельності профспілок, в падінні довіри до них із боку трудящих. Причина кризи полягає у тому, що керівництво проф¬спілок не зуміло вчасно оцінити зміни в структурі й психології робі¬тничого класу. Більшість профоб'єднань продовжувала орієнтуватися на інтереси зникаючого "класичного" пролетаріату і тому не отримало підтримки трудящих. Прагнучи перш за все до збере¬ження зайнятості, профспілки в 80-і рр. чинили опір структурній перебудові й модернізації' економіки, мимовільно перетворившись на гальмо її розвитку. Негативну роль зіфала також і надмірне залучення профспілкового керівництва в політичну боротьбу, що привело до відриву профспілок від захисту повсякденних інтересів трудящих. Останнім часом профспілки активно шукають шляхи виходу з кризи. Вони перестали виступати проти модернізації економіки й основну увагу приділяють вимозі забезпечення трудящим можливості реальної участі в управлінні виробництвом. Післявоєнний час характеризується появою великої кількості нових масових рухів, молодіжного, екологічного, антивоєнного, за громадянські права й ін. Усі вони носять характер громадянської ініціативи і виникли як реакція населення на низку важливих проблем, які не знаходять належної уваги з боку держави, і політичних партій. У більшості ці нові рухи не мають міцної організації і дуже різноманітні за своїм соціальним складом. Вони не мають чітких програм і часто відмовляються від співпраці з політичними партіями. Проте поява цих рухів має дуже важливе значення. У них виявилося прагнення пересічних фомадян до активної участі в житті суспільства. Останнім часом виявляється тенденція до більшої організованості нових масових рухів, вони починають все більш заявляти про себе як про реальну силу. Прикладом можуть слугувати успіхи екологічної партії ФРН ("зелених") на виборах 80-90-х рр. XX століття.
