Referat-info
Меню сайту
Категорії розділу
Стародавня історія [158]
Середні віки [243]
Нова історія [302]
Новітня історія [377]
Block title
Block title
Block title
Головна » Статті » Всесвітня історія » Новітня історія

Тема: Релігійний фактор політичного конфлікту в Ольстері

ЗМІСТ 

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ВИТОКИ ОЛЬСТЕРСЬКОЇ ПРОБЛЕМИ

РОЗДІЛ 2. ПЕРШИЙ ЕТАП МИРНОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ ПІВНІЧНОІРЛАНДСЬКОГО КОНФЛІКТУ (СІЧЕНЬ 1988 Р. - КВІТЕНЬ 1998 Р

РОЗДІЛ 3. ПРОЦЕС РЕАЛІЗАЦІЇ «ДОМОВЛЕНОСТЕЙ СТРАСНОЇ П`ЯТНИЦІ» (КВІТЕНЬ 1998 Р. - 2007 Р

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 
 

ВСТУП 

При розгляді сучасних європейських процесів особливу увагу привертає один з найбільш тривалих, хоча і дещо приглушених останнім часом конфліктів - північноірландський. Аналіз причин виникнення конфлікту, а також методів його вирішення важливий не тільки для визначення перспектив розвитку Великобританії, Ірландії, а також Північної Ірландії як складової частини Сполученого Королівства, але і для розуміння природи сучасних етно-конфесійних протистоянь досить близьких у багатьох відношеннях для європейських громад. Цей конфлікт відбувався безпосередньо у межах певного регіону, що дозволяє його назвати регіональним. Конфлікт відбувався між протестантською та католицькою общинами Північної Ірландії шляхом великої кількості терористичних актів та криз з обох боків.

Міжнаціональні конфлікти є дуже небезпечним і, нажаль, доволі поширеним явищем, що є притаманним для України, особливо за теперішнього стану справ. Тому дослідження моделі Ольстерського конфлікту є актуальним, а саме дослідження його зародження, розвитку і шляхів вирішення. Хід розвитку ситуації в Криму та східних областях є надзвичайно актуальним питанням сьогодення. Тому подібна модель вирішення конфліктної ситуації є і в найближчий час залишатиметься одним із наголовніших питань нашого часу.

Різнобічне переплетіння національних, соціальних, релігійних, культурних та економічних протиріч являлось основою затяжного північноірландського конфлікту, який почався ще у 20-х роках ХХ століття, набув кульмінації у 60-х роках і завершився у першому десятиліття ХХІ століття. Суть даного конфлікту може бути ясною лише при чіткому розумінні причин виникнення проблеми та поетапного шляху її вирішення.

Стан наукової розробки теми. Аналіз публікацій і досліджень про Ольстерську проблему свідчить про те, що науковці та журналісти дуже рідко досліджують дане питання. Адже лише одиниці з них намагалися у своїх працях висвітлити причини, історію розвитку конфлікту, шляхи його урегулювання та наслідки. Серед таких науковців вирізняють Зімуліну Л.А., чию роботу я аналізувала при написанні курсової роботи.

Розгляд британо-ірландських взаємин на всіх етапах розвитку північноірландського конфлікту є обєктомданого дослідження.

Предметом дослідження є вивчення реалізації політичних моделей мирного врегулювання конфлікту на території Ольстера, представлених усіма зацікавленими сторонами: Великобританією, політичними силами Північної Ірландії, Республікою Ірландії, США.

Метою даної курсової роботи є розгляд мирного процесу у Північній Ірландії.

Відповідно до поставленої мети, потрібно вирішити наступні завдання:

1.Виявити причини, які привели до зародження конфлікту між двома релігійними общинами: протестантами та католиками

2.Проаналізувати зародження і подальший розвиток переговорної діяльності між політичними силами Північної Ірландії, Великобританії та Республіки Ірландії

.Прослідкувати процес прийняття ключового документу у мирному процесі в Північній Ірландії - Белфастської Угоди або «Угоди Страсної Пятниці»

Хронологічні рамки дослідження визначені завданнями дослідження та обмежені 1988 р. - першим десятиліттям XXI ст..

рік визначений як початковий, адже саме тоді відбулась ключова подія Ольстерського конфлікту - відбулись переговори між двома найбільшими націоналістичними партіями - президентом Шинн Фейн Дж. Адамсом та лідером СДЛП Дж. Х`юмом. Це послужило фінальним етапом зміни політичного курсу Шинн Фейн від позиції фундаментального республіканізму до поозиції дипломатичного вирішення проблеми.

В інтересах дослідження була використана методика аналізу статистичної, аналітичної та довідкової інформації стосовно північноірландського конфлікту.

Структура обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури. 

РОЗДІЛ 1.ВИТОКИ ОЛЬСТЕРСЬКОЇ ПРОБЛЕМИ 

Говорячи про витоки «ольстерської проблеми», слід почати ще з подій 1169 року, тобто з початку англійської колонізації Ірландії. Формальним приводом для англійського вторгнення стала папська булла 1155 р., в якій Папа Адріан IV дозволив Генріху II почати експансійну політику щодо Ірландії, включаючи «реформування» її церкви. З 1169 по 1171 роки англо-нормандське військо отримало низку легких перемог. Перший етап колонізації Ірландії завершився в 1177 році, коли Генріх IV проголосив свого молодшого сина Джона «Королем Ірландії». Експансійна політика щодо Ірландії закінчилась через цілий ряд пріоритетніших питань як у внутрішній, так і в зовнішній політиці, таких як «Столітня війна» та «Війна Троянд».

За часів правління Єлизавети I (1558-1603) до логічного продовження прийшов колонізаційний період. Після «реформації» Генріха II два сусідні острови вже розєднували не лише етнічні, а й релігійні відмінності. Найбільш буремною була провінція Ольстер. Після придушення повстань в 1567р. та 1597-1603 рр., англійська сторона вирішила застосувати новий спосіб колонізації. Якщо раніше великі ділянки землі віддавалися англійським феодалам, то тепер вони віддавалися людям, які могли постояти за себе і своє майно, якиv не було чого втрачати: релігійні дисиденти, відставні офіцери.

З роками розвивалося і почуття ольстерського протестантського націоналізму. Нащадки англійських та шотландських переселенців вважали Ольстер своєю Батьківщиною, вони були готові захищати свої землі будь-якими способами від ольстерців-католиків, нащадків корінного населення.

Піля походів Кромвеля та поразки якобітів (прибічників короля Якоба, які, здебільшого, були католиками) у 1691 р. У битві на річці Бойн колонізацію Англією Ірландії можна вважати завершеною.

Підсумки 17 століття для ірландців-католиків були дуже сумними. Якщо в 1641 році в католиків Ірландії було 59% ірландської землі, то в останні роки 17 століття ця цифра знизилась до 14%, а за правління Георга І (1714 - 1727) доля землі сягала 7%. століття визначалось політикою викорінення католицицької віри з ірландського населення: була видана ціла низка законів, які в історії назвали «каральними».

Юридичне закріплення колоніального статусу Ірландії було скоєно після прийняття акта про унію. За цим документом, що вступив в силу в січні 1801 р., єдиним парламентом ставав парламент в Лондоні, а Дублінський парламент було ліквідовано. це остаточно закріпило колоніальне становище країни.

Розглядаючи боротьбу протестантів та католиків в Ірландії неможливо обійти голод 1845-1849 років. Саме в ці роки грибком фітофтора було пошкоджено урожай картоплі, від якої була надзвичайно залежна основна маса ірландського населення - селяни. Вони не знали як боротися з цією хворобою. Дощ, туман та вітер розносили захворювання по усіх землях Ольстера. У результаті цього померло від голоду близько 800 000 чоловік, крім того, близько 1 мільйона виїхало здебільшого в США та Австралію. Саме з цього часу бере початок американсько-ірландська спільнота в США. Беручи до уваги те, що під час цих жахливих подій загинув кожен 10 ірландець, населення звинуватило Англію в наслідках лиха, що ще більше додало гостроти до їх стосунків.

У 1905 р. А. Гріффітсом була заснована партія Шинн Фейн. Лідер партії виступав проти участі ірландського населення на виборах у Вестмінстер, але за якнайшвидше створення в Ірландії такого парламенту, який би взяв на себе урядові функції. Ця ідея привернула до партії симпатії з боку войовничо налаштованих націоналістів, завдяки яким партія (після повстання 1916 р.) твердовстала на шлях республіканізму. Боротьба повстанців під час «Повстання на пасхальному тижні» 1916 р. і розправа з ними дали новий імпульс розвитку національної самосвідомості.

У 1919 р. в Дубліні був створений ірландський парламент, який проголосив незалежність Ірландської республіки. Це означало початок національної революції, яка прийняла форму англо-ірландської війни та завершилася в грудні 1921 р. підписанням англо-ірландського договору, що передбачав поділ Ірландії на дві частини: домініон «Вільна держава» з широкими автономними правами та «Північна Ірландія» (створена з 6 графств провінції Ольстер), як невідємна частина Великої Британії.

Розділ острова викликав неприйняття найбільшого католицького терористичного угрупування - Ірландської Республіканської Армії (ІРА), що розпочала в 1921 р. в Ольстері терористичну кампанію і вступила в боротьбу з незалежним ірландським урядом на півдні Ірландії (1922-1923 рр..). ІРА зазнала поразки у цій боротьбі.

Таким чином, з грудня 1921 історія Ірландії розпадається на історію Ірландської держави, що стала остаточно незалежною у 1948р., та історію Північної Ірландії.

У період, що почався у 1929 році, тобто у рік світової кризи Північа Ірландія переживала не найкращі свої часи. Цей період характеризувався високим рівнем безробіття та великою кількістю сектантських бунтів.

У цей період у Лондоні проводилися переговори з ірландським урядом, результатом цих переговорів стало формування трьох основних пунктів стратегії соціально-економічного розвитку, що не дали Північній Ірландії зовсім занепасти у важкий період кризи: принцип економічного паритету, рівність в оподаткуванні та паритет в соціальному забезпеченні.

Ближче до кінця Другої світової войни Юніоністська партія підійшла до своєї двадцять п'ятого річниці безперервного контролю над Північною Ірландією. У 1943 р. новим прем'єр-міністром Північної Ірландії став міністр сільського господарства сер Б. Брук (1945-1963 рр..) Уряд Брука зіткнувся зі складними проблемами післявоєнного часу.

У лютому 1949 р. прем'єр-міністр розпустив Стормонт з метою призначити нові вибори для того, щоб показати світові, в якому стані перебувала Північна Ірландія. Результати виборів для ЛПСІ були жахливими. Партія втратила всі свої місця, в той час як юніоністи повернули всі втрачені місця, розширивши свою перевагу по графствам з 50% в 1945 р. до 63%.

Після відставки лорда Брукборо (Б. Брука) прем'єр-міністром став Т. О`Нейл. Політика нового прем`єр-міністра була спрямована на вирішення двоєдиного завдання: економічного розвитку провінції (подолання проблеми безробіття) і пом'якшення протиріч між протестантською і католицької громадами як розширення основи для загальної згоди.

У 60-ті роки економічне положення Північної Ірландії неймовірно покращилась (підвищився рівень ВВП, загальний рівень життя і т.д.)

Будівництво промислової зони, нового університету в протестантському районі та інші фактори спричинили гостру боротьбу католиків за власні громадянські права. На початку 1967 р. була створена Північноірландська Асоціація боротьби за цивільні права, що висунула програму реформ та включала вимоги скасування дискримінації при прийомі на роботу і розподілі житла, скасування підтасування виборчих округів, зміни порядку виборів до місцеві органи влади, ліквідації надзвичайних законів і розпуску спеціальної поліції. Однією з форм діяльності Асоціації стала організація мирних масових демонстрацій на захист громадянських прав.

Наступним кроком «ольстерської проблеми вважається» період ольстерської кризи, яку більшість істориків повязують з 5 жовтня 1968, коли вище згадана Асоціація мала намір провести марш протесту у місті Деррі, де 2/3 жителів складали католики. Побоюючись заворушень, влада заборонила демонстрації, але це лише посилило рішучість борців за громадянські права. Почавши свій, похід, вони наштовхнулися на опір ольстерської поліції, на 99% що стояла з протестантів. Багато демонстрантів були жорстоко побиті.

Ескалацією насилля католицького населення стали події в Лондондеррі. Це місто стало місцем проведення маршу за громадянські права 5 жовтня 1968, так саме він став індикатором рівня безробіття в Північній Ірландії. Кількість «католицьких» робочих місць там було непропорційно низьким порівняно з рівнем зайнятості протестантів. Іншою важливою проблемою було зниження темпів забудови будинків для католицького населення. Відмова органів влади, які були назначені юнионистами для того, щоб розширити межі міста з метою побудови там нових будинків. Ці проблеми привели до накопичення великої кількості приводів для невдоволення, які місцева католицька громада направила проти центрального уряду.

Протестуючі мали спільну підозру, що центральний уряд навмисне проводить дискримінаційну політику проти міста і його жителів, виходячи з політичних міркувань. Серед причин таких думок було закриття Великої Північної залізничної лінії, відсутність ефективних заходів щодо ліквідації безробіття і, як зазначалося вище, будівництво нового промислового району Крейгавон на протестантській території та установа нового університету в Колрейні, а не в Лондондеррі.

Перед проведенням маршу в місті пройшло кілька нарад суспільних груп і організацій. На них не були присутні представники церков обох громад та члени Юніоністської партії. У підсумку 8 вересня Секретар Асоціації в Белфасті видав відповідну заяву про марш, що мав проводитись, виходячи з статутних рекомендацій.

Маршрут процесії проходив як через протестантські, так і крізь католицькі території Лондондеррі. Члени комісії з розслідування заворушень 5 жовтня 1968 прийшли до висновку про те, що пропозиція слідувати даним маршрутом мала продемонструвати відсутність в Асоціації сектантського характеру.

Головною помилкою організаторів демонстрації була невідповідність кількості заявлених та існуючих протестантів, адже влада заявила про 5000 людей, а насправді прийшло підтримати марш лише кілька сотень чоловік. Саме тому чисельність поліцейських та просто люду надзвичайно відрізнялась.

Більшість демонстрантів належали до опозиційних сил щодо уряду Північної Ірландії та Юніоністської партії. Та провести ненасильницький хід не вдалось, адже на протесті були і члени Ірландської Республіканської Армії.

Марш був прикладом неузгодженості дії демонстрантів та поліції: по-перше, на час початку маршу голова Асоціації боротьби за громадянські права місіс Сінклер була відсутня у місті, по-друге, за наказом Інспектора графства маршрут був несподівано змінений і перенаправлений на Дьюк Стріт, вулицю з одностороннім рухом. Також було сказано про те, що парад повинні залишити жінки і діти. Більш того, на дану вулицю був перекинутий резервний взвод поліції.

Коли протестуючі перейшли на Дьюк Стріт, то опинилися в своєрідній пастці, так як протилежний кінець вулиці також виявився заблокованим ще одним поліцейським взводом. До цього часу місіс Сінклер прибула з Белфаста і стала першою з тих, що виступили на мітингу. Головною думкою виступу було незастосування якого насильства як з боку протестуючих, так і з боку поліції.

У поліцейського кордону, який замикав Дьюк Стріт, не було наказу розганяти натовп, але коли члени процесії кинулися в його бік, рятуючись від насильства поліції з іншого боку, вони опинилися під ударами поліції. Швидкому розгону натовпу посприяло використання поліцією водометів. Через півтори години після початку демонстрації натовп розсіявся.

Заворушення продовжилися і після розгону демонстрації. Ясно, що говорити про будь-які організованості в діях протестувальників не доводилося, оскільки в їх ряди включилися хуліганські елементи, які тільки підігрівали радикальні настрої.

Протести закінчилися на наступний день. У їх результаті отримали травми 11 поліцейських і 77 цивільних осіб.

Як результат на ці дії та протесту вальні настрої, що поширювалися у листопаді 1968 року були видана програма реформ щодо змін до місцевого самоврядування, розподілі житла, а також пом'якшення законодавства. Виборча вимога «одна людина - один голос» у програмі реформ не значилося.

Та навіть такі незначні здвиги посунули за собою бурхливу негативну реакцію зі сторони протестантсько-юніоністського населення.

Протягом 10-16 серпня 1969 року у містах Деррі та Белфасті прокотилась хвиля сектантських протестів. Влада з неабиякою силою почала вирішувати проблему безладу, причиною цього стало те, що Ірландська Республіка зажадала розгляду питання в Раді Безпеки і введення в Ольстер військ ООН.

У цих умовах в серпні 1969 лейбористський уряд увів в провінцію десятитисячне військо і одночасно змусив Стормонт дати згоду на проведення реформ. Згідно підписаним королевою білем оголошувалася реформа місцевого виборчого права за принципом «одна людина - один голос», передбачалися заходи щодо запобігання релігійної діскрімінації в різних сферах життя Ольстера, в тому числі при розподілі житла, реорганізації воєнізованої королівської ольстерської поліції і розпуск спеціальних сил з подальшою заміною їх Полком оборони Ольстера (ПОО - UDR) під контролем британської армії.

Бурхливі події в провінції спричинили за собою зміни в розстановці політичних сил, перебудову партійної системи та оформлення її в тому вигляді, в якому вона в загальних рисах існує і зараз. Першою ознакою зміни північноірландській політичної системи став розкол юніоністського табору.

До початку 70-х рр.. в юніоністській партії стався явний ідейно-політичний розкол. Результатом цієї події стало утворення трьох структур, об'єднаних рамками юніоністської ідеології, але які відрізняються між собою ступенем лояльності по відношенню до націоналістичної громаді. В Юніоністську Партію Ольстера об`єдналися «офіційні» юніоністи.

Більш ліберально настроєна частина юніоністів, яка виступала за модернізацію режиму, вийшла зі складу партії (ЮПО), і взяла участь у формуванні нової, побудованої не за релігійним принципом біконфессіональной партії Альянс, створеної на початку 1970 року.

Незадоволені реформістської політикою «нового юніонізму», почавши з групи тиску всередині партії, в 1973 р. об'єдналися в нову партію «Венгард» під керівництвом У. Крейга, який був відомий своїми ультраправими поглядами. Партія «Венгард» виступала за найрішучіші заходи в боротьбі з католицькою опозицією, включаючи збройні (у її складі були представники збройних формувань).

Не бажаючи підкорятися тиску Лондона у проведенні реформ, Крейг і його прихильники, суперечачи головним установкам юніонізму, підкреслювали самостійне, автономне становище Північної Ірландії у складі Сполученого Королівства.

У лавах республіканців у період кінця 60 -х - початку 70 -х рр. . також спостерігалися серйозні зміни. Головною парламентською партією, що відображала інтереси католицької громади, стала заснована в 1970 році Соціал -демократична і лейбористська партія (СДЛП) на чолі з Дж. Фіттіхом. Її програма відображала соціально-економічні вимоги трудящих, а також містила установку на залучення католиків до участі у владних структурах за принципом «поділу влади». Надзвичайно важливим у політичному плані було положення про те, що об'єднання Ірландії не може відбутися без згоди більшості населення Північної Ірландії.

У воєнізованої частини націоналістичного руху теж відбувалися структурні зміни. У Ірландської республіканської армії, що стала захисницею жителів католицьких кварталів від протестантів, а потім і від самої британської арміі, наприкінці 1969-початку 1970 років стався розкол. ІРА розкололася на «Тимчасову» (з політичним крилом - «Тимчасовим» Шин Фейном) та «Офіційну» ІРА з «Офіційним» Шинн Фейном.

Прихильники «Тимчасового крила» Шин Фейн заперечували значення методів політичної боротьби і виступали за традиційний шлях збройних нападів на англійських солдатів, поліцейських, за розширення терористичної діяльності ІРА. На відміну від неї «офіційне» крило стояло за виняткове використання методів, політичної боротьби, активно виступало в-підтримку соціально-економічних вимог трудящих. Розкол був оцінений «офіційним» Шинн Фейном як тріумф «соціалістичних ідей і соціалістичного курсу в республіканському русі».

Паралельно спостерігалося зростання насильства з боку воєнізованих формувань протестантських екстремістів, таких як Асоціація оборони Ольстера (АОО) та Добровольчі сили Ольстера (ДСО).

На початку 1971 року на пост премєра прийшов Фолкнер, який був одним із найдосвідченіших юніоністських політиків. Але за його влади було здійснено чимало «рокових» помилок.

Введення 9 серпня 1971 інтернування (тобто ув'язнення без суду і слідства) стало першою серйозною помилкою уряду Б. Фолкнера. Остаточним провалом розвитку північноірландської автономії став розстріл 20 січня 1972 британськими парашутистами мирної демонстрації в Деррі («Кривава неділя»). Ця подія лише посилило хвилю терору, що захлеснула провінцію з початку сімдесятих років ( у 1970 році було вбито 25 чоловік, а у 1971 - 173 людини), що показало нездатність уряду вирішити проблему усередині країни.

У відповідь британський уряд розпустив Стормонт і увів пряме правління з Лондона. 30 березня 1972 Першим Державним секретарем у справах Північної Ірландії став У. Уайтлоу.

У 1973 році був проведений референдум, на якому більшість населення (58%) висловилися за збереження унії з Великобританією.

Якщо врахувати той фактор, що населення Північної Ірладнії на три чверті складається з протестантів, які виступали за будь-які звязки з Великобританією і також те, що учасники ІРА не брали участі в референдумі, то його результати були неймовірно передбачувані.

В 1973 році були проведені вибори в північноірландську Асамблею - новий орган самоуправління, у якому СДЛП та Альянс добилися певного успіху, на відміну від уніоністів, які показали власну роздробленість.

Та намагання створити органи самоуправління з певною частиною місць для католиків викликали неймовірний протест у протестантів на чолі з Пейслі, Крейгом та іншими. Особливо злісну реакцію визвала англо-ірландська Санінгдейльська домовленість, яка містилася у ході зустрічі, яка проводилась з 6 по 9 грудня 1973 року між премєрами Великобританії, Ірландської республіки та центристськими партіями Північної Ірландії. Дана домовленість містила у собі підходи до вирішення конфлікту. Основні позиції сторін містилася в наступному.

Позиція конституційної католицької меншості, що була представлена партією СДЛП, та представляла потребу в обєднанні Ірландії. Це означало, що думка націоналістично настроєного населення Ольстера зводилася до відновлення культурно-історичної справедливості. Але в третьому пункті договору підкреслювалось, що «єдину форму обєднання, яку вони хотіла б бачити, був союз, заснований на згоді».

Таким чином компромісна політика СДЛП дозволяла підтримувати та розвивати стосунки з уніоністами і водночас з центральною владою в Лондоні.

Позиція уніоністів полягала у збереженні Північної Ірландії у складі Великої Британії. Їх погляди представляли «офіційні» юніоністи та партія Альянс.

Статус Північної Ірландії - частина Сполученого Королівства. Також в угоді підкреслювалося, якщо в майбутньому більшість жителів Північної Ірландії проявить бажання стати частиною єдиної Ірландії, британський уряд підтримає це бажання.

Однак санінгдейльські домовленості не набули чинності через потужний страйк представників протестантської громади.

Наступна спроба примирення відбулася при новому лейбористському уряді в 1975 р. Саме тоді пройшли вибори до Конституційного конвенту, що мав виробити конституцію провінції і створити урядову структуру за принципом «поділу влади». Але наступного року цей орган був розпущений через несумісність поглядів учасників.

Після приходу до влади уряду М. Тетчер у березні 1979 миротворчу діяльність продовжили консерватори. У жовтні 1982 року вони обрали новий склад Асамблеї Північної Ірландії, таким чином намагаючись знову повернути до життя діяльність органів самоврядування. Саме у цих виборах вперше прийняла участь у виборах партія Шинн Фейн. Партія отримала 5 мандатів, але її представники, як і представники СДЛП відмовилися приймати участь у роботі Асамблеї. Наступного року після терактів, здійснених бойовиками - республіканцями в північноірландському графстві Арма, свої місця покинула і велика частина лоялістів .

Новий кабінет міністрів на чолі з М. Тетчер зайняв досить жорстку позицію щодо воєнізованих націоналістичних угруповань. Реакція військового угрупування республіканців не заставила себе чекати. У відповідь на ігнорування прем'єр-міністром голодування засуджених за тероризм на чолі з Б.Сендсом, що призвело до смерті самого Сендса і ще десяти людей, ІРА організувала в 1984 р. потужний вибух в місті Брайтон, зруйнувавши частину Гранд-готелю. Саме там в ті дні проводилася щорічна конференція Консервативної партії. Ця терористична акція стала найбільш вражаючим замахом на членів уряду в історії західних країн. Кілька людей загинули на місці, інші померли пізніше від отриманих ран, включаючи двох депутатів-консерваторів. Ледве уникла смерті і М.Тетчер. Але військова кампанія ІРА на цьому не згорнула свою діяльність.

Можна зробити висновок, що насильство, яке до того обмежувалося територією Північної Ірландії, поширилося і на інший берег моря у вигляді вибухів бомб в англійських містах і навіть замахів на політичних діячів. Один з родичів королеви - відомий державний діяч і адмірал Маунтбеттен загинув на своїй яхті в результаті вибуху бомби, підкладеної ІРА.

Не дивлячись на терористичний акт в Брайтоні, влада не припинила пошуку виходу з конфлікту, залучивши вже і Ірландію. Цей крок став одоним із найважливіших на шляху до майбутнього примирення. Також тоді почали проводитися секретні переговори між Шинн Фейн та СДЛП.

У першій половині вісімдесятих років ХХ століття між двома урядами відбулася низка зустрічей на найвищому рівні, на яких розглядалися північноірландські проблеми. 15 листопада 1985 року у Хіллсборо був підписаний Англо-ірландський договір, за яким було визначено, що воззєднання Ірландії має відбутися лише тоді, коли б цього побажала більшість населення Північної Ірландії. Угода була направлена на врегулювання конфлікту, однак в цей період не вийшло створити органу місцевого самоуправління, тому правління здійснювалось безпосередньо з Лондона.

Не зважаючи на боротьбу католиків та протестантів, відбулась помітна еволюція республіканського політичного табору. З часом католицьке населення почало надавати перевагу більш радикально настроєній партії Шинн Фейн, це виявилось тоді, коли у 1983 році на виборах у Вестмінстер більшість проголосувала за майбутнього керівника партії Шинн Фейн - Дж. Адамса.

У 1986 році Шинн Фейн згодилась на участь у виборах до ірландського парламенту, хоча ще нещодавно його бойкотувала і звинувачувала в опортунізмі (Опортунізм - політичний курс, який характеризується пристосуванством, безпринципністю, запопадливістю, зрадою інтересів певної політичної сили <#"justify">РОЗДІЛ 2. ПЕРШИЙ ЕТАП МИРНОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ ПІВНІЧНОІРЛАНДСЬКОГО КОНФЛІКТУ (1988-1998 РР..) 

Початок процесу урегулювання конфлікту в Ольстері вчені повязують з 1993 роком, коли британський та ірландський премєр-міністри Дж. Мейджор та А.Рейнолдс підписали декларацію Даунінг-Стріт, але чомусь ніхто не згадує 1986 рік, коли Дж. Адамс (лідер партії Шинн Фейн) та Дж. Хьюм( лідер партії СДЛП) провели ряд переговорів та виробили кілька спільних комюніке, окремі положення з яких згодом увійшли до декларації Даунінг-Стріт.

Тож, Декларація Даунінг-Стріт являлась каталізатором мирних переговорів. Ухваленню декларації сприяло два чинники - це втручання офіційного Лондона, що виразилося в переговорах Брука та Мейхью, а також в переговорах між Дж. Хьюмом і Ч. Хоухі.

Намагаючись подолати політичний бар'єр між юніоністами, які оголосили бойкот Англо- Ірландській Угоді, і рештою політичних сил, П. Брук виступив 9 січня 1990 з промовою у м.Бангор, в якій закликав усіх шукати можливість подолання політичного тупика шляхом визначення можливості нового раунду міжпартійних переговорів, що стосуються відновлення влади в Північній Ірландії. Зокрема він зазначив, що існує значна «общинна основа» для того , щоб прогрес дав про себе знати. Також П. Брук наполягав на тому, щоб юніоністи відновили контакт з британським урядом.

16 січня 1990 Дж. Тейлор, член парламенту від ОЮП, закликав юніоністів до відновлення переговорів з членами міністерства у справах Північної Ірландії.

Основними перешкодами для початку переговорів були наступні пункти:

1.відмова представників юніоністів приймати умови Хіллсборскої

угоди;

2.неможливість скасування цього акту британським урядом;

3.незгода республіки Ірландія скасувати статті 2 і 3 Конституції, в яких були висвітлені претензії на території Північної Ірландії

У ході 1990 року П. Бруком була проведена ціла серія переговорів з лідерами юніоністских партій Дж. Моліно (ОЮП), Я. Пейслі (ДЮП), а також з лідером СДЛП Дж. Хьюмом.

Варто високо оцінити і особисті заслуги П. Брука, який буквально умовляв юніоністів вступити в переговори, представляючи їх як альтернативи Англо-Ірландської Угоди. Більше того, 9 листопада 1990 П. Брук виступив з промовою, що стосується британської позиції щодо Північної Ірландії, в якій заявив про те, що «Британія не має «Стратегічного чи економічного інтересу» в Північній Ірландії і сприятиме об'єднанню Ірландії, якщо так побажають мешканці Північної Ірландії ».

26 березня П. Брук оголосив про те , що політичні переговори будуть являти собою тристоронній процес. Перша секція повинна включати в себе налагодження відносин всередині самої Північної Ірландії з метою відновлення уряду; друга сеція має займатися розвитком відносин між Північною Ірландією і Республікою Ірландією; Секція 3 передбачала налагодження контактів між британським і ірландським урядами. У ході роботи цих трьох секцій повинен був зявитися головний принцип переговорів - «нічого не погоджено, поки не погоджено усе».

Для підтвердження своєї лояльності по відношенню до переговорів головний терористичний орган лоялістів - Об'єднана лоялістська Озброєна Команда, 29 квітня обявила про початок перемиря, яке продовжувалось до 4 липня, а саме до закінчення прелімінарного етапу переговорів.

Відповідальним за переговори щодо урегулювання конфлікту між Північною Ірландією та Великобританією було назначено колишнього генерал-губернатора Австралії сера Н.Стефена.

Переговори розпочалися 17 червня, але юніоністи, дізнавшись про те, що британський та ірландський уряд планували провести засідання Англо-Ірландської міжурядової конференції в середині липня, сказали про свій вихід з переговорів. Таким чином, перший раунд переговорів закінчився 3 липня, а наступного дня було оголошено про закінчення перемир'я ОЛВК.

Результати опитувань громадської думки показували велику ступінь підтримки політичних переговорів (73% жителів Північної Ірландії; 87% в Республіці Ірландія та 79% у Британії)

На початку лютого А. Рейнолдс був обраний лідером Фіанна Фоїл - правлячої партії Республіки Ірландія, і був призначений на посаду премєр-міністра після схвалення його кандидатури Дойлом. Новим міністром закордонних справ замість Дж. Коллінза став Д. Ендрюс, він продовжив лінію свого попередника, заявивши юніоністам про те, що статті 2 і 3 повинні бути винесені на загальне обговорення.

Проте, всі зусилля П. Брука з відновлення переговорного процесу не пройшли даром. 9 березня чотирма головними політичними партіями було проведено пленарне засідання. Представники партій домовилися знову зустрітися після загальних виборів, які були намічені на 9 квітня.

Вибори знову виграла Консервативна партія, але 11 квітня новим Державним секретарем у справах Північної Ірландії був призначено П. Мейхью, який ще на початку своєї діяльності заявив, що оскільки у нього немає чарівної формули для досягнення політичного врегулювання, то його головною метою буде подальша побудова процесу мирного врегулювання на фундаменті, закладеному П. Бруком через міжпартійний діалог між чотирма головними конституційними партіями.

Тим самим був забезпечений можливий розвиток мирного процесу в Північній Ірландії. Основа переговорного процесу, закладена П. Бруком, являлася системоутворюючим фактором, що залучав усі політичні сили Ольстера до політичного врегулювання.

Приводом для початку перелому у переговорному процесі став витік інформації про план СДЛП, який стосується Секції 1 переговорного процесу.

червня 1992 почалися переговори по Секції 3. На початку обговорень відбулася зустріч всіх юніоністських сил, у тому числі і ДЮП, з ірландськими міністрами. Це відбулося вперше з часів Саннінгдейлской конференції 1973 р.

Таким чином, починаючи з літа 1992 року переговорних процес пішов на спад.

У жовтні 1992 р. стало очевидно, що прогрес, досягнутий у ході переговорів був незначним, і чергова спроба дипломатичного врегулювання північноірландської кризи йшла до колапсу .

Офіційною датою закінчення переговорів Брука-Мейхью стало 10 листопада 1992 року. У цей день юніоністи остаточно покинули стіл переговорів, що було викликано початком підготовки до чергової Англо-Ірландської конференції, заснованої угодою в Хіллсборо в 1985 р. Оскільки дана форма співпраці між двома державами була неприйнятна для юніоністських сил Ольстера, то надалі контакти британського уряду з політичними партіями продовжилися в неформальному порядку.

Головною політичною віссю по вирішенню північноірландського конфлікту в першій половині 90 -х років XX століття залишався контакт між Лондоном і Дубліном. У червні 1993 р. премєр-міністром Республіки Ірландія А. Рейнолдс був представлений чорновий проект нової угоди, що повинна була служити базисом для подальших дискусій і переговорів. Але після цього сталось чергове зіткнення інтересів всіх політичних сил. Представники політичного крила республіканців, включаючи керівництво СДЛП, вважали, що заради миру необхідно прийняти угоду в представленому варіанті. Британський уряд віддав перевагу провести «перезавантаження» переговорного процесу Брука - Мейхью, тим самим, очевидно, затягуючи вирішення конфлікту. Для А.Рейнолдса важливішим переговорного процесу було забезпечення припинення вогню з боку ІРА. Відродження переговорів Брука-Мейхью призвело б до затягування мирного процесу на довгі роки, протягом яких продовжували б гинути люди. Можна згадати і про те, що переговори 1991-1992 рр. . проходили без участі багатьох політичних сил (за винятком Шинн Фейн до початку переговорів, регулярні заяви лідера ОЮП Дж. Моліно про вихід з переговорного процесу, відхід ДЮП Я. Пейслі). Тому міцна угода могла бути досягнута лише за участю більшості зацікавлених сторін.

Категорія: Новітня історія | Додав: Natar (21.11.2017)
Переглядів: 921 | Теги: Тема: Релігійний фактор політичного | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Block title
Block title

Copyright MyCorp © 2024