Новий етап переговорів розпочався у червні 1993 року. Протягом шести місяців обидва уряди намагалися прийти до компромісу. Головною проблемою було питання самовизначення. У підсумку британський уряд не зміг прийняти принцип самовизначення для всіх жителів Ірландії. Острів міг бути об'єднаний за умови, що більшість жителів Північної Ірландії були б згодні на це. У цей самий час Лондон відмовився вирішувати північноірландську проблеми інструментами сили, цим самим демонструючи свою готовність йти на компроміс з усіма політичними силами Ольстера.

Отож, вищесказані положення були зафіксовані у Спільній декларації про мир, що була прийнята 15 грудня 1993 року( Декларація Даунінг-стріт).

У першому пункті декларації йдеться про те, що найбільш важливою проблемою Великобританії та Ірландії є вирішення конфлікту, встановлення історичної справедливості та викікування від розділів, що призвели до великої кількості страждань та болю.

Але перший пункт Декларації не зовсім демонструє суть наступних пунктів. У третьому пункті Декларації йдеться про те, що Ірландія та Великобританія є двома незалежними державами, рівноправними партнерами у ЄС. Але говорячи про незалежність у Декларації йдеться лише про південну частину Ірландії (Республіку Ірландію). У першому пункті також йшлось про те, що британський уряд хоче встановити історичну справедливість, тобто подолати розділ острова. Та в четвертому пункті премєр-міністр від імені британського уряду наголосив на тому, що він буде підтримувати будь-яке демократичне волевиявлення більшості жителів Північної Ірландії у питанні бажання підтримки Союзу чи бути частиною обєднаної Ірландії.

Та зважаючи на те, що 60 % населення Ольстера були лоялістами, а 40% - націоналістами, то результат такого волевиявлення був відомий раніше, що надзвичайно суперечить першому пункті Декларації.

У шостому пункті премєр-міністр Ірландії Рейнолдс взяв на себе персональну обіцянку щодо примирення двох общин.

Пятий пункт Декларації перечислював політичні права жителів обох общин, такі як право на вільне політичне мислення, право на вільну релігійну приналежність, право добиватися конституційних змін мирним та легітимним способом, право вільно вибирати місце прожиття, право на рівну участь у будь-яких виявленнях національної чи економічної діяльності, не дивлячись на класову приналежність, переконання, стать чи колір шкіри.

Даний список прав був представлений і в ключовому документі північноірланського мирного процесу - в Угодах Страсної Пятниці( Белфастський договір) від 10 квітня 1998 року. Декларація Даунінг-стріт стала каталізатором посилення американської активності в регіоні. Одним із головних кроків зі сторони уряду Клінтона у вирішенні конфлікту став дозвіл на вїздну візу до США для президента Шинн Фейн Дж.Адамса, це стало головним чинником перелому думки про партію, яка раніше виступала у ролі терористичного угрупування.

Надзвичайно важливою подією стала заява про прогошення ІРА перемиря, що було результатом Декларації Даунінг-стріт та видачі вїзної візи. Перемиря було проголошено 31 серпня 1994.

У лютому 1995 року було представлено Нову Структуру Договору, у ній було представлено три майбутні структури, що допомогли б наладити стосунки між общинами. Ці структури включали у себе внутрішні структури Північної Ірландії, Північні/Південні структури (Північна Ірландія та Республіка Ірландія) та Східні/Західні структури (Республіка Ірландія та Великобританія).

Ціллю створення цих структур було уведення прямого діалогу з усіма політичними партіями Північної Ірландії.

Немаловажливим питанням у вирішенні ольстерської проблеми стало питання про декомісію ІРА. Британський та ірландський уряд поставив перед Шинн Фейн умову про складання та передання усієї зброї до початку багатопартійних переговорів.

У січні 1996 року Незалежна комісія по роззброєнню повинна була опублікувати свій план розвитку ідеї роззброєння, вона у свою чергу висловила думку, про те, що списання зброї терористичними групами має відбутися до початку багатопартійних переговорів. 24 січня 1996 року Комісія на чолі з Мітчеллом опублікувала свій доклад. Центральною рекомендацією було те, що групи мали скласти зброю паралельно з ходом переговорів та проведення виборів до Північноірландського форуму.

Рекомендація Мітчелла про Північноірландський форум знову привела до розколу в націоналістичній та юніоністській общині. Не зважаючи на критику республіканців 29 січня 1997 року Держсекретар у справах Північної Ірландії сер П.Мейхью підтвердив, що переговори не розпочнуться без виборів до багатопартійного форуму та без списання зброї ІРА.

Зважаючи на думку Шинн Фейн про «провал» докладу Мітчелла та ненависть бойовиків ІРА до британського уряду та юніоністської общини, 9 лютого було перервано договір про мир. Була зірвана бомба величезної потуги в районі лондонських доків, від якої загинули 2 цивільних осіб. Пізніше було установлено, що теракт був запланований задовго до постанови Мітчелла.

Реакцією на поновлення вираження жорстокості зі сторони ІРА, шляхом розгрому центра Манчестера, підрив штабу лондонської армії в Лесберні, став розрив контактів за сторони британського та ірландського уряду.

Офіційний переговорний процес, що призвів до утворення Белфастського договору від 10 квітня 1998 року, був надзвичайно довгим. Він продовжувався 22 місяці, починаючи з 10 червня 1996 року.

Переговори проводилися у трьох ключових комітетах та двох підкомісіях.

Перший комітет мав справу з відносинами між католицькою та протестантською громадами в Північній Ірландії і розглядав пропозиції про нові політичні установи, другий комітет - взаємини між Північчю і Півднем і ті пропозиції про формування нових політичних інститутів, які звяжуть обидві частини країни. Третій комітет займався проблемами Сходу-Заходу, тобто британо-ірландськими взаємовідносинами та пропозиціями про заснування інститутів, які могли б пов'язати Ірландію та Британію. Також працювали дві субкомісії. Перша субкомісія розглядала заходи по списуванні зброї членами збройних угруповань спільно з Міжнародною організацією з списування зброї, заснованої обома урядами з метою консультування та спостереження за процесом роззброєння в його розвитку. Друга субкомісія мала широкі повноваження з розгляду «довірчих установчих заходів», тобто ініціатив від всіх сторін переговорного процесу про зміст увязнених, про зрівняння права вступу на роботу, статусу культури і мови, економічному розвитку і права людини. Старшим незалежним співголовою переговорів став Дж. Мітчелл.

Починаючи з літа 1996 р., переговорний процес став заручником збройного конфлікту що тривав на території Північної Ірландії.

Але тим не менше, 12 червня всі присутні на переговорах партії погодилися прийняти так звані «принципи Мітчелла». Більш ніж через місяць партії домовилися про процедурні правила. Про «принципи Мітчелла» варто сказати окремо, тому що дані положення були прийняті всіма сторонами в якості тесту на право бути допущеним на переговори.

Дані шість принципів були запропоновані Міжнародною комісією з роззброєння. Можна було вважати, що їх прийняття знаменує собою прихильність принципу ненасильства .

«... Всі учасники таких переговорів підтвердили свою повну і абсолютну прихильність до:

демократичних і виключно мирних засобів дозволу спірних політичних питань;

повного роззброєння всіх воєнізованих угруповань;

погодження з тим, що таке роззброєння повинно піддаватися перевірці, що задовольняє незалежну комісію;

відмови зі свого боку і протидії будь-яким спробам з боку інших застосовувати силу або загрожувати застосуванням сили, щоб впливати на хід інклюзивних переговорів;

закликання припинити вбивства і побиття в цілях «покарання» і зробити дієві кроки на шляху припинення подібних дій».

З 1 травня 1997 почався новий період, як в історії північноірландського мирного процесу, так і в ході багатопартійних переговорів на території Ольстера: в ході загальних виборів до парламенту жителі Великобританії, в переважній більшості, віддали свої голоси лейбористській партії на чолі з Е.Блером. Перемога лейбористів повинна була стати суттєвою політичною зміною в розкладі сил на багатопартійних переговорах.

У середині травня Е. Блер заявив, що північноірландські переговори є одним з найважливіших пріоритетів уряду. І дійсно, до середини червня вимога списування зброї ІРА до входження Шинн Фейн в переговорний процес була виконана. ІРА оголосила нове перемир'я 20 липня 1997, а 9 вересня Шинн Фейн вступила в переговори. Зайнявши пост премєр-міністра, Е. Блер почав здійснювати політику по «автономізації» Британії, повязану зі створенням Шотландського парламенту і Асамблеї Уельсу.

Отож, за півтора роки переговорного процесу його учасники так і не змогли виробити повістку дня, яка б усім підходила. Дехто поговорював про закінчення переговорів.

У січні 1998 р. два премєр-міністра - Т.Блер і Б.Ахерн підготували свої власні «основні елементи угоди» - документи, що схожі з начерками «ключових проблем», які обговорювалися напередодні перерв. Мета полягала в тому, щоб у певній мірі сфокусувати позиції на переговорах після їх відновлення, так як наближався термін закінчення переговорного процесу, намічений на 10 травня 1998 року.

Головними подіями нової сесії стало відсторонення представників Демократичної партії Ольстера (ДПО) від переговорів у Лондоні, а Шинн Фейн - в Дубліні, зважаючи на порушення ними договору про припинення вогню. У країні стався свого роду розкол, адже два братні народи убивали один одного.

січня 1998 після різдвяної перерви британський і ірландський уряд опублікували документ під назвою «Основні частини угоди» з метою надавання нового імпульсу подальшому розвитку переговорного процесу. Даний документ містив ряд пропозицій, зокрема проведення конституційних змін на основі принципу згоди; внесення змін до Конституції Великобританії та Республіки Ірландії. Але найбільш важливою частиною цього документа були пропозиції про створення органу з передачі частини владних повноважень від Британії до Північної Ірландії. Передбачалося створення Асамблеї Північної Ірландії, Міністерської Ради «Північ-Південь»; Ради Островів. З середини лютого переговорний процес знову було інтенсифіковано.

Одночасно з ілюзіями, якими себе вшановували особи на переговорах, відбувалось озброєння націоналістичних та лоялістичних груп. 21 січня вони убили відразу трьох жителів Ольстера та відмовилися від прийняття основних частин Угоди, як проюніоністського документа.

Дж.Мітчелл, який очолював переговори, назвав крайню дату завершення переговорного процесу - 9 квітня 1998 року.

Було установлено проміжну дату (3 квітня) підготовки документу, який би включав проект угоди, але вона не була дотримана.

Через сімнадцять годин після закінчення терміну, відведеного для прийняття рішення, усі політичні партії Північної Ірландії погодилися прийняти спільну угоду. О 17 годині 36 хвилин Дж.Мітчелл, перебуваючи в будівлі Стормонт, зробив офіційну заяву, в якій оголосив про те, що обидва уряди і політичні партії Північної Ірландії досягли угоди.

Оскільки даний документ був підписаний у Белфасті, то його офіційна назва була «Белфастська угода». Але фінальний тиждень переговорів був пасхальним і угода отримала іншу, більш поширену назву - «Домовленості Страсної П'ятниці». Основні пункти договору були такими:

-Створення Північноірландської асамблеї з законодавчими та виконавчими повноваженнями, у тому числі у галузі фінансів, охорони здоровя та освіти.

-Формування Виконавчого комітету для виконання функцій уряду Північної Ірландії, у який повинні були увійти представники католицької та протестантської громад.

Створення міністерства між ірландської ради «Північ-Південь» для налагодження співпраці між Північною Ірландією та Ірландською Республікою, координації дій з питань, що становлять взаємний інтерес для Ірландії та Ольстера.

Внесення спеціальних поправок до Конституції Ірландії щодо територіальних претензій на Північну Ірландію і в британський Конституційний Акт щодо Північної Ірландії, який обмежував повноваження органів місцевого самоврядування в провінції.

Роззброєння воєнізованих угруповань Північної Ірландії протягом найближчих двох років після проведення референдуму.

Реформа Ольстером поліції.

Звільнення увязнених північноірландців із британських вязниць протягом двох років за умови роззброєння воєнізованих угруповань. Тобто Північна Ірландія залишалась у складі Великобританії, а Ірландська республіка відмовлялась від територіальних претензій у регіоні.

За цю угоду на референдумі на всьому острові проголосувала переважна більшість населення: 94,39% в Ірландські Республіці і 71,12% в Північній Ірландії. Через місяць, 25 червня, відбулися вибори в Асамблею.

Діалог відбувався і був очевидний. Чого варте було лише припинення вогню. У цьому значну роль зіграло ініціювання мирних переговорів Джоном Хьюмом( лідером СДЛП). Він і Д.Трімбл (лідер ольстерських уніоністів) отримали Нобелівську премію миру у 1998 році за особливі заслуги у врегулювання мирного процесу на острові.

Підводячи підсумки, слід зазначити, що імпульс у переговорному процесі, підсумком якого і стало прийняття Угоди, був даний в кінці 80 -х років, коли відбулися якісні зміни у розвитку північноірландського націоналізму (перехід до дипломатичної форми досягнення поставлених цілей, що було виражено на початку січня 1988 переговорах Дж. Адамса і Дж. Хьюмена). Цей позитивний рух було підхоплено Дж. Мейджором і А. Рейнолдсом та передано Е.Блеру і Б.Ахерну, яким судилося стати головними «героями революції ».

Белфастська Угода ознаменувала собою новий етап дипломатичного врегулювання конфлікту в Північній Ірландії. Даний процес пройшов у своєму розвитку кілька ступенів: період реалізації Саннінгдейлского угоди 1973 році, процес впровадження положень Угоди, прийнятої в Хіллсборо в 1985 році, реалізація Угоди Даунінг- стріт 1993 р.

Слід зазначити , що ні угоду 1973 р., ні Хіллсборску угоду 1985 не було реалізовано через безперервну збройну боротьбу на території Ольстера і певну інертность офіційного Лондона у мирному врегулюванні конфлікту. Угода Страсної П'ятниці 1998 створювала можливість для початку процесу роззброєння терористичних угруповань, що діяли на території Північної Ірландії. 

РОЗДІЛ 3. ПРОЦЕС РЕАЛІЗАЦІЇ «ДОМОВЛЕНОСТЕЙ СТРАСНОЇ П`ЯТНИЦІ» (КВІТЕНЬ 1998 Р. - 2007 Р.) 

Усім сторонам , які брали участь у процесі багатопартійних переговорів, було очевидно, що досягнення угоди було тільки початком важкого шляху політичного врегулювання кризи в Північній Ірландії. У міру того, як проходили місяці після проведення референдуму і виборів в Асамблею, коли різні складові частини угоди стали вступати в силу, всіма політичними лідерами було усвідомлено, що процес виконання угоди потребуватиме ще більшої концентрації енергії, аніж безпосередньо процес багатопартійних переговорів.

М. МакУільямс і К. Фіарон у своїй статті «Проблеми реалізації угоди» відзначають, що для реалізації зобов'язань, що містяться в угоді, було потрібно вирішити сімдесят чотири різноманітні завдання різного ступеня складності. Відповідальність за виконання одних завдань була покладена на британський уряд, інших - на ірландський уряд, третіх - на партії, що брали участь у переговорному процесі. Реалізація деяких положень залежала від лобіювання окремих партій та зацікавлених груп.

Період з 10 квітня по 22 травня 1998 характеризувався відновленням ідеологічних зіткнень між представниками націоналістичної та юніоністської громад. 13 квітня лідер ДЮП Я. Пейслі звернувся до співгромадян із закликом не приймати умови Угоди. У. Томпсон, член ОЮП і депутат парламенту, заявив про свою підтримку ДЮП.

Таким чином можна прослідкувати деяку недалекоглядність у поглядах представників ДЮП, адже вони самі не залишили собі шансів хоч трохи підстроїти Угаду під себе, а Пейслі зважився на запізніле відстоювання інтересів партії.

Таким чином, у даній ситуації було добре видно триваюче дроблення в таборі юніоністів і все більш сильну радикалізацію ДЮП. Тим більше юніоністів (а точніше ДЮП) підтримав їх головний союзник поза стінами парламенту - Велика Оранжістская ложа, головний орган Ордена оранжистів.

Та вже 16 квітня були опубліковані результати опитування, проведеного серед жителів Північної Ірландії, що показали підтримку 73% жителів Північної Ірландії щодо Угоди Страсної П'ятниці. Громада хотіла якнайшвидшого завершення трагічної історії їхнього регіону, яка тривала і донині у вигляді вуличної борьби.

квітня було проведено останню пленарну сесію учасників багатопартійних переговорів, після чого в повну міць про себе заявили дві масштабні кампанії, що умовно отримали назви кампанія «Так» і кампанія «Ні».

17 травня Е. Блер і Б. Клінтон видають спільну заяву, в якій в черговий раз закликають жителів Північної Ірландії проголосувати за Угоду Страсної П'ятниці. Поступово кампанія «Так» починає ставати все більш масштабною.

Останнім кроком перед референдумом був виступ Е. Блера в університеті Ольстера, де він виголосив промову, яка дістала згодом назву «Обіцянки Блера». Головним з перерахованих британським прем'єр-міністром обіцянок було залишення ув'язнених під вартою до того часу, поки насильство не припиниться.

Для того, щоб надати угоді максимальну легітимність, в обох частинах Ірландії були проведені референдуми. У цьому полягала ще одна суттєва особливість деволюції Ольстера в порівнянні з Уельсом і Шотландією.

Результати голосування у Північній Ірландії розподілилися наступним чином: «Так» сказали 71,12% виборців, «Ні» відповіло 28,88% осіб, а у Республікі Ірландія результати голосування були такими: «Так» відповіли 94,4% виборців, «Ні» - 5,6%.

25 червня 1998 року послідували вибори і до місцевої 108 Асамблеї.

Обрання 1 червня 1998 Д. Тримбла та Ш.Меллона в якості відповідно Першого міністра та його Заступника (в обох випадках з відстрочкою вступу на посаду, що було пов'язано з тимчасовою відсутністю у Асамблеї законодавчої влади) знаменувало собою перший крок у справі реалізації Угоди та створення передбачених ним інститутів. Але з перших же днів роботи Асамблеї стало очевидно, що двоїста роль Д. Тримбла і Ш. Меллона, у ролі представників Асамблеї та своїх власних партій, була для них занадто непосильною, адже вони мали одночасно і стояти на сторожі інтересів своїх виборців.

Період з липня по серпень 1998 ознаменувався новим витком насильства з боку збройних угруповань. Апогеєм терористичної діяльності став вибух 16 серпня 1998 у м. Ома в графстві Тайрон, в результаті якого 55 осіб загинуло, 530 отримали поранення. Вибух був проведений бойовиками «справжньої» ІРА. Серед убитих в результаті скоєного теракту виявилося 60% католиків і 40% протестантів, на що, природньо, не розраховували його організатори.

Даний теракт не зміг остаточно загальмувати хід процесу мирного врегулювання, так як Дж. Адамс, якого багато хто вважав представником ІРА в Асамблеї, зробив офіційну заяву про те, що націоналістичні політики засуджують подібні методи боротьби. Розуміючи суспільний настрій, дві націоналістичні збройні групи оголосили про припинення вогню зі своєї сторони. 18 серпня про це оголосила «справжня» ІРА ( хоча в її заяві вказувалося на те, що це припинення носить тимчасовий характер). 22 серпня про припинення вогню з полудня заявила Ірландська Національна Визвольна Армія.

До виконання своїх Обов'язків Асамблея змогла повернутися лише у вересні 1998 р. Головним питанням для обговорення була в першу чергу проблема роззброєння.

Але оскільки Асамблея поки не була наділена законодавчими повноваженнями, то в розглянутий період ситуація в ній характеризувалася постійними сутичками між політичними партіями, що призводило до деструктуризації головного органу політичної системи Північної Ірландії.

Політичні лідери прийняли рішення щодо проведення ряду переговорів у режимі «тет-а-тет». Перші такі переговори пройшли між Д.Трімблом і Дж.Адамсом. Лідер Шинн Фейн заявив про те, що він з радістю б співпрацював з Д.Трімблом, але він не може прискорити процес обеззброєння.

Внаслідок сформованих протиріч виконавча влада на території Ольстера не була сформована до кінцевої дати, визначеної Угодою - 31 жовтня 1998 р.

Таке затягування процесу виконання рішення Угоди призвело до приєднання до неї представників як США, так і Північної Ірландії та Республіки Ірландія. У листопаді - грудні відбувся ряд переговорів політичних партій Ольстера з Е.Блером, Дж.Мітчеллом і Б.Ахеном. У результаті яких було створено 4 додаткові міністерства на території Північної Ірландії та 6 органів, що займалися внутрішніми справами Ірландії.

Наступною кінцевою датою формування виконавчої влади у Північній Ірландії стало 2 квітня 1999 року. Практично за місяць на цієї дати британським та ірландським урядами було підписано чотири міждержавних договори, що забезпечували законодавче оформлення делегованих владних інститутів Північної Ірландії, а саме: шести міжкордонних органів влади; Міністерської Ради Північ-Південь; Британо-Ірландської Ради і Британо-Ірландської Міжурядової Конференції.

Таке затягування призвело до нової хвилі терористичних актів. Для вирішення цієї проблеми Е.Блер та Б.Ахерн провели ряд переговорів в Хіллборо, де головним питанням залишалось роззброєння терористичних угрупувань. Їх підсумком стало прийняття спільної Декларації, у якій вказувалося наступне: «У термін, встановлений Незалежною Міжнародною Комісією зі списування Зброї (НМКСЗ), або не пізніше місяця, має бути прийнятий колективний акт примирення. Це дозволить вилучити частину зброї на добровільній основі за планом, схваленим Незалежною Міжнародною Комісією зі списування Зброї». Ці переговори теж визвали шквал непорозумінь зі сторони Шин Фейн, що не могла провести демілітаризацію доти, доки виконавча влада не буде сформована.

грудня 1999 року було сформовано коаліційний уряд, куди увійшли члени Ольстерської юніоністської партії, СДЛП і Шин Фейн. Перший главою уряду став Девід Трімбл. Але на цьому формування і завершилась. Протестанти були проти того, аби з ними розділяли владу представники Шин Фейн доти, доки не будуть повністю роззброєні католицькі бойовики. Затримка у виконанні цієї вимоги привела до чергової кризи.

Католики вимагали на виконанні умов Угод Страсної Пятниці, де було записано, що представники католицької громади мають увійти до уряду. Уряд був визнаний нелегітимним, але усе-таки спроби відтворити самоврядування велися увесь час. Не раз звучали думки Е.Блера щодо неможливості врегулювання конфлікту взагалі, але все-таки була поставлена вимога виконати домовленості.Підкреслювалося, що ІРА складає зброю і не має причин для подальшої боротьби. Одночано висловлювалися думки і про скасування існування Асамблеї у разі неподолання кризи.

Проте, вибори до Асамблеї проводилися завжди вчасно, не дивлячись на те, що вона майже не функціонувала.

Хоча сьогодні воззєднання острова для Ірландії не є нагальною проблемою, тим не менш, ця недосконалість може бути використана як інструмент впливу на країну у відносинах з Великобританією.

Повільно, проте відбувся процес роззброєння ІРА в середині 2002 року, що було підкріплено вибаченнями за загибель невинних людей.

За час, який минув піяля підписання Белфастської Угоди політичні кризи відбувалися одна за одною. Діяльність Асамблеї прийнялась та знову поновлювалась, замінювалась прямим правлінням з Лондона 4 рази. Останній раз це відбулось у 2002 році, коли Шин Фейн було звинувачено у шпигунстві на користь ІРА. У березні 2003 року британський та ірландський премєри провели переговори, покликані врятувати процес політичного врегулювання. Був вироблений проект спільної декларації. Копітка робота дала відчутні результати, а саме укладений у жовтні 2006 року «Договір Сент-Ендрюс» за назвою шотландського містечка, де протягом трьох днів проходили переговори між Тоні Блером (прем'єр-міністром Великої Британії), і Берті Ахерном (премєр-міністром Республіки Ірландії) та представниками північноірландських партій. Договір передбачав, що до 26 березня 2007 року в Белфасті повинен почати роботу місцевий уряд, у який будуть входити представники католиків і протестантів. Висування кандидатур, за договором, повинне було відбутися до 24 листопада 2006 року.

Вибори в північноірландську асамблею відбулися 7 березня 2007 року. Перемогу одержала «ДЮП». Партія отримала 36 з 108 місць у асамблеї. «Шин Фейн» - 28 місць у парламенті Ольстера. Таким чином, «ДЮП» і «Шин Фейн» могли претендувати на 9 з 12 адміністративних постів у майбутній коаліційній адміністрації північної Ірландії. Вибори розглядалися Лондоном і Дубліном як перший вагомий етап на шляху до врегулювання тривалої політичної кризи в Ольстері та формуванню там коаліційного уряду. Однак їхні результати зафіксували фактичний розділ законодавчих зборів Ольстера між двома конфронтуючими один одному політичними силами.

Об'єднаний міжконфесійний уряд Північної Ірландії був створений 10 травня 2007 року. Лідер північноірландських протестантів Ян Пейслі був обраний на посаду першого міністра нового уряду Північної Ірландії. Відразу після прийняття присяги (на церемонії присяги нового кабінету міністрів був присутній Тоні Блер) Я.Пейслі, у посаду його заступника вступив Мартін Макгінесс - один з лідерів «Шин Фейн», в минулому - один з командирів «Ірландської республіканської армії». Робота парламенту в Північній Ірландії була відновлена 8 травня 2007 року.

Заява ІРА про роззброєння від 28 липня 2005 р. стала поворотним етапом у зниженні рівня терористичної загрози. Втрачаючи підтримку серед населення Ольстера, збройні угруповання не могли вести активну діяльність, тому більшістю з них були зроблені заяви про роззброєння.

Отож, Угоди Страсної Пятниці визначили шлях самостійного політичного розвитку Ольстера і висвітлили ряд проблем, які могли вплинути на процес деволюції. Саме їх виконання урегулювало ситуацію. Постійні спалахи терористичної активності з боку лоялістских і націоналістичних збройних угруповань поставили на чільне місце питання про роззброєння, як головного засобу успішної реалізації Белфастської Угоди. Оскільки основні політичні партії Північної Ірландії були пов'язані з діяльністю терористичних угруповань, то основною умовою оптимальної роботи Асамблеї стала відмова політичних сил Ольстера «закривати очі» на періодичну ескалацію насильства по відношенню до жителів Північної Ірландії. 

ВИСНОВКИ 

Ірландське питання в політиці Великобританії зявилося через ряд причин, головними з яких є велика кількість англійських переселенців на території Північної Ірландії та дискримінація прав та свобод корінного ірландського населення. Насильницьке придушення Лондоном різних форм прояву цивільно-правової активності населення Ольстера призвело до ліквідації політичної автономії регіону.

Розуміючи неможливість інтегрування Великобританії та Республіки Ірландії в новий європейський простір, що формувався в кінці 80-х-початку 90-х рр.. XX ст. при наявності триваючого міжетнічного конфлікту, пов'язаного з терористичною активністю, політичні сили Північної Ірландії, Великобританії та Ірландії приступили до процесу дипломатичних переговорів щодо виходу з кризи, що склалася.

рік став вихідною точкою процесу мирного врегулювання північноірландської проблеми: відбулися переговори між лідерами двох найбільших націоналістичних партій Ольстера - президентом Шинн Фейн Дж. Адамсом і лідером СДЛП Дж. Хьюмом. З цього моменту політичний курс Шинн Фейн зазнав значних змін. Партія перейшла на новий рівень визнання дипломатичних переговорів як засобу досягнення своїх цілей.

Позиція Великобританії стала чіткішою, вона усвідомила, що переговорний процес може надзвичайно допомогти у вирішенні конфлікту. Головними документами на початковому рівні урегулювання конфлікту стали Декларація Даунінг-стріт та заява ІРА про складення зброї 1994 року.

«Угоди Страсної Пятниці» являються головним документом, що допоміг уладити конфлікт у Північній Ірландії. Головною проблемою реалізації даного документу є діяльність терористичних угрупувань. Для контролю за встановленою Угодою процесу роззброєння був створений зовнішній ревізійний орган - Незалежна Міжнародна Комісія зі Списування Зброї (НМКСО) під керівництвом колишнього американського сенатора, представника проірландского лобі Дж. Мітчелла.

Модель розвитку процесу північноірландського мирного врегулювання, сформована в 90-х рр.. XX ст., довела свою спроможність. Можна припустити, що функції нових кабінетів міністрів Великобританії будуть зводитися, в основному, до контролю, а не до прямої участі у внутрішніх справах Північної Ірландії.