|
|
 |
АГРАРНА РЕФОРМА П. А. СТОЛИПІНА
Результати реформи характеризуються швидким зростанням аграрного виробництва, збільшенням ємкості внутрішнього ринку, зростанням експорту сільськогосподарської продукції, причому торгівельний баланс Росії набував все більш активного характеру. У результаті вдалося не тільки вивести сільське господарство з кризи, але і перетворити його в домінанту економічного розвитку Росії. Валовий прибуток усього сільського господарства склав в 1913 році 52,6% від загального ВП. Прибуток усього народного господарства завдяки збільшенню вартості, створеної в сільському господарстві, зріс в порівняльних цінах з 1900 по 1913 роки на 33,8%.
Диференціація видів аграрного виробництва по районах привела до зростання товарності сільського господарства. Три чверті всієї переробленої індустрією сировини поступало від сільського господарства. Товарооборот сільськогосподарської продукції збільшився за період реформи на 46%.
Ще більше, на 61% в порівнянні з 1901-1905 роками, зріс в передвоєнні роки експорт сільськогосподарської продукції. Росія була найбільшим виробником і експортером хліба і льону, ряду продуктів тваринництва. Так, в 1910 році експорт російської пшениці становив 36,4% загального світового експорту.
Однак не були вирішені проблеми голоду і аграрного перенаселення. Країна по колишньому страждала від технічної, економічної і культурної відсталості. Так в США в середньому на ферму приходилося основного капіталу в розмірі 3900 карбованців, а в європейській Росії основний капітал середнього селянського господарства ледве досягав 900 карбованців. Національний прибуток на душу сільськогосподарського населення в Росії складав приблизно 52 карбованці в рік, а в США – 262 карбованці.
Темпи зростання продуктивності праці в сільському господарстві були порівняно повільними. У той час як в Росії в 1913 році отримували 55 пудів хліба з однієї десятини, в США отримували 68, у Франції - 89, а в Бельгії - 168 пудів. Економічне зростання відбувалося не на основі інтенсифікації виробництва, а за рахунок підвищення інтенсивності ручної селянської праці. Але в досліджуваний період були створені соціально-економічні умови для переходу до нового етапу аграрних перетворень - до перетворення сільського господарства в капіталомісткий, технологічно прогресивний сектор економіки.
Причини невдачі аграрної реформи.
Ряд зовнішніх обставин (смерть Столипіна, початок війни) перервали столипінську реформу.
Всього 8 років проводилася аграрна реформа, а з початком війни вона була ускладнена - і, як виявилося, назавжди. Столипін просив для повного реформування 20 років спокою, але ці 8 років були далеко не спокійними. Однак не складність періоду і не смерть автора реформи, були причиною краху всього підприємства. Головні цілі далеко не були виконані. Введення приватної подвірної власності на землю замість громадської вдалося ввести тільки у чверті общинників. Не вдалося і територіально відірвати від "миру" заможних господарів, так як на хуторських дільницях поселялися менше за половину кулаків. Переселення на околиці так само не вдалося організувати в таких розмірах, які змогли б істотно вплинути на ліквідацію земельної тісноти в центрі. Все це провіщало крах реформи ще до початку війни, хоч її вогнище продовжувало тліти, що підтримується величезним чиновничим апаратом на чолі з енергійним приємником Столипіна - головним керуючим землеустроєм і землеробством А.В.Кривошеїним.
Причин краху реформ було декілька: протидія селянства, нестача коштів, що виділяються на землеустрій і переселення, погана організація землерозпорядних робіт, підйом робочого зрушення в 1910-1914 рр. Але головною причиною був опір селянства проведенню нової аграрної політики. Незважаючи на сприятливі економічні, ідеологічні і політичні обставини, Столипін здійснив все ж ряд помилок, що поставили його реформи під загрозу невдачі. Першою помилкою Столипіна була відсутність продуманої політики відносно робітників. Як показав досвід Пруссії, для вдалого проведення консервативної політики необхідно було поєднувати жорсткі репресії по відношенню до революційних партій з одночасними зусиллями в області соціального забезпечення робітників. У Росії ж, незважаючи на загальний економічний підйом, за всі ці роки не тільки життєвий рівень робітників ніскільки не підвищився, але і соціальне законодавство робило свої перші кроки. Закон 1906 р. про десятигодинний робочий день майже не застосовувався, рівно як і закон 1903 р. про страхування робітників, що отримали каліцтва на підприємстві. Дозволені профспілки знаходилися під пильним контролем поліції і не користувалися довір'ям серед робітників. Тим часом кількість робітників постійно і помітно зростала. Нове покоління виявилося вельми прихильним до сприйняття соціалістичних ідей. Очевидно, Столипін не віддавав собі звіту в значенні робочого питання, яке з новою силою повстало в 1912 р.Другою помилкою Столипіна стало те, що він не передбачував наслідків інтенсивної русифікації неросійських народів. Столипін не приховував свої націоналістичні переконання; одного разу на засіданні Думи він різко відповів польському депутату Дмовському, що шанує за "вище щастя бути підданим Росії". Він відкрито проводив націоналістичну великоросійську політику і, природно, поставив проти себе і царського режиму всі національні меншини. Фінляндія стала притулком для багатьох опозиціонерів. Столипіна обурювало, що сейм Фінляндії складався переважно з соціалістів і лібералів. У 1908 р. він безуспішно спробував обмежити повноваження сейму, двічі розпускав його, а потім знову ввів в країні колишні диктаторські методи. До 1914 р. неприязнь фіннів до "російських окупантів" стала повсюдною. Що стосується Польщі, там ситуація була складнішою, оскільки відношення поляків до Росії не було одностайним. Частина поляків під керівництвом Дмовського намагалася добитися для своєї країни більшої автономії. Інша частина, керована Пілсудським, вимагала повної незалежності. Столипін закрив польськомовні школи, а в містах насадив муніципальні установи з переважанням росіян що служать. На Україні, де преса і вищі учбові заклади зазнали насильницької русифікації, росла національна самосвідомість української еліти, заснована на розумінні економічного могутності краю, що стала житницею і індустріальним центром всієї імперії. Царські власті жорстоко переслідували українських націоналістів, що організували Союз звільнення України і притулки, що знайшли в Галіції, що входить до складу Австро-Угорщини. Австрійські власті охоче протегували українським націоналістам, бажаючи всіляко перешкодити російській владі в помсту за підтримку в Богемії і на Балканах антиавстрійських настроїв малих слов'янських народів. При тих же причинах тюркські меншини на території Азербайджану, що об'єдналися в партію "Муссават" ( "Рівність"), рішуче пішли на зближення з оновленою після младотюркської революції Туреччиною. Частина мусульманської інтелігенції татарського походження, що проживає на території Криму і на Нижній Волзі, намагалася відродити тюрксько-татарську цивілізацію, домагаючись її визнання нарівні з російською. Царський уряд, природно, не бажав йти на подібні поступки, вважаючи мусульманські народи слаборозвиненими. Воно також заохочувало впровадження російських колонізаторів і переселенців в Середню Азію не менш жорстко, ніж це робили інші європейські держави-завойовники по відношенню до країн Азії і Африки. Столипін здійснив помилку і в питанні про запровадженню земств в західних губерніях (1911 р.), внаслідок чого він позбавився підтримки октябристів. Справа в тому, що західні губернії економічно продовжували залежати від польської шляхти. Щоб укріпити в них положення білоруського і російського населення, що складали більшість, Столипін вирішив заснувати там земську форму правління. Дума охоче його підтримала, однак державна рада зайняла зворотну позицію - класові почуття солідарності з шляхтою виявилася сильнішими національних. Столипін звернувся з проханням до Миколи II перервати роботу обох палат на три дні, щоб за цей час уряд терміново ухвалив новий закон. Засідання Думи били припинені і закон прийнятий. Однак дана процедура, що продемонструвала зневагу державної влади до власних установ, привела до розколу між урядом і навіть самими помірними лібералами. Самодержавство поставило себе в ізоляцію, відтепер його підтримували представники надто правих націоналістичних кіл. Столипін же втратив підтримку Миколи II, якому явно претило мати такого заповзятливого міністра, звинуваченими надто правими противниками, що користуються впливом при дворі, в бажанні "експропріювати всіх поміщиків взагалі" за допомогою аграрної реформи. 18 вересня 1911 р. Столипін був убитий у Києві одним з подвійних агентів, якими поліція наповнила революційні організації. Його смерть означала поразку останньої спроби свідомого і цілеспрямованого оновлення політичної системи в країні. Будучи консервативною, вона все ж була не позбавлена творчої думки.
Джерело: referaty.pp.ua |
| Категорія: Середні віки | Додав: Natar (05.02.2014)
|
| Переглядів: 517
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
|
|
|
