|
|
 |
БОРОТЬБА ЗА ВІДНОВЛЕННЯ ЄДИНОЇ ПОЛЬСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Першу спробу об'єднати Польщу здійснив сілезький князь Генрік IV Праведний. Приєднавши до свого уділу Малу Польщу, він звернувся до папи Римського з проханням дозволити йому прийняти королівський титул. Так і не дочекавшись позитивної відповіді, Генрік IV помер у 1290 р. Згідно з його заповітом Краківська земля відійшла до велико польського князя Пшемислава II.
Пшемислав II правив Малою Польщею тільки рік. Невдовзі, за підтримки сілезьких князів і городян, її захопив чеський король Вашіав II Пржемислович. Великопольський князь покинув Краків і повернувся до спадкового уділу, прихопивши з Вавельського палацу монарші регалії. Незабаром Пшемислав II приєднав до Великої Польщі Східне Помор'я. Князівство заповідав йому місцевий князь, який боявся, що після його смерті воно може підпасти під владу хрестоносців і бранденбуржців. Володіючи двома удільними князівствами, Пшемислав II вирішив відродити традиції монархії і в 1295 р. коронувався. Отже, майже через 200 років польський князь повернув собі королівський титул. Проте наступного року феодами Бранденбурга й місцеві магнати вбили Пшемислава.
У Великій Польщі до влади прийшов куявський князь Владислав Локетек (1306—1333). Він намагався продовжувати політику об'єднання польських земель, що спричинило гострий конфлікт з окремими можновладцями. Як і його попереднику, Локетку погрожували заколотом і в 1300 р. він змушений був рятуватися втечею. Деякий час Локетек переховувався в печерах під Краковом, а потім упродовж чотирьох років мандрував різними країнами, намагаючись заручитися підтримкою сусідніх володарів, щоб повернути собі трон.
Тим часом група великопольських сановників запросила на престол завойовника Малої Польщі чеського короля Ваилава II. Після одруження з дочкою Пшемислава II, той зміцнив своє становище й у Великій Польщі. У 1300 р. його коронували як польського короля. Здобувши дві головні провінції держави Пястів, Вацлав II розпочав змагання за посилення свого впливу на інші польські терени. Однак у цілому діяльність чеських Пржемисловичів суперечила інтересам майбутньої Польської держави, особливо за сина й наступника Вацлава II — Вацлава III (1305-1306). Розраховуючи на підтримку бранденбурзьких маркграфів у боротьбі з Владиславом Локетком він пообіцяв їм віддати Гданське Помор'я. Певно, саме за це у 1306 р. Вацлава III підступно вбили.
Після загибелі Вацлава III Локетек, за підтримки угорського короля й малопольської знаті, невдоволеної політикою Пржемисловичів, захопив Краківську землю. Проте тривалий час він змушений був боротися з опозицією. Лише в 1311 р. Владислав Локетек остаточно утвердився в Малій Польщі. У 1314 р., скориставшись невдоволенням населення політикою місцевих князів, Локетек захопив Велику Польщу. Незважаючи на невизначену позицію папи Римського стосовно коронування польського князя, Владислав Локетек у 1320р. проголосив себе королем. Його коронували не в Гнєзно, як це відбувалося раніше, а в Кракові. Відтепер кафедральний собор на Вавелі став місцем коронації всіх наступних польських монархів. Ця подія започаткувала новий період в історії Польщі й справила великий вплив на подальше об'єднання країни та зміцнення центральної влади.
Однак об'єднання польських земель за Локетка не завершилося. У 1308 р. Тевтонський орден загарбав Гданське Помор'я. Під час війни з хрестоносцями у 1327—1332 рр. Польща знову втратила Куявію і Добжинську землю. У 1329-1331 рр. чеський король Ян Люксембурзький захопив Сілезію. Незалежним князівством залишалася Мазовія.
Змагання за зміцнення єдності польської держави продовжував син Локетка — Казимир НІ Великий (1333—1370). На відміну від батька він у зовнішній політиці віддавав перевагу дипломатичним методам. У 1343 р. Польща уклала мирну угоду з Тевтонським орденом у Каліші, за якою хрестоносці повернули Куявію та Добжинську землю, але залишили за собою Східне Помор'я і Хелмінську область. У 1348 р. Казимир III відмовився від прав на Сілезію, завдяки чому Польща здобула мир з Чехією. Сілезія відокремилася від королівства на довгі століття, хоча завжди підтримувала з ним тісні культурні й економічні зв'язки. У 1355 р. Мазовія формально визнала васальну залежність від Польщі.
Завершенню відновлення єдиної держави перешкоджала передусім наявність на етнічно польських територіях поза межами королівства великої кількості німців та онімечених поляків серед місцевих феодалів і переважання в містах німецького патриціату. Хоча слід зауважити, що політику міської верхівки частіше визначали не стільки етнічні, скільки матеріальні інтереси. Крім того, остаточному об'єднанню країни заважала агресивна політика малопольських феодалів на сході. Експансія на схід стала для Польщі фатальною. Кілька століть вона відволікала сили країни від боротьби за повернення власне польських західних земель.
Восени 1349 р., зібравши війська начебто для походу на Бранденбург, Казимир III раптово напав на Галицьку Русь. Війна закінчилася лише в 1366 р., після загарбання Галицької Русі, а також Хелмської, Белзької, Володимирської земель і Поділля. Внаслідок цього територія Польської держави зросла майже в два рази.
Забезпечивши спокій на кордонах, Казимир ПІ розпочав реформи, спрямовані на посилення королівської влади й створення централізованої держави. Він перетворив удільні князівства на воєводства і землі, якими від королівського імені керували старости. На відміну від воєвод, яких обирала місцева знать, старост призначав сам король. Казимир III доклав чимало зусиль для того, щоб влада монарха могла спиратися на систему староств. Водночас він створив королівську раду, королівську канцелярію, очолювану канцлером, центральну скарбницю, очолювану підскарбієм, та інші загальнодержавні органи влади й управління. Король дуже обачливо добирав сановників, надаючи перевагу насамперед відданості главі країни, а не знатності походження. Проте система староств від самого початку зустріла опір місцевої феодальної аристократії, а тому не дістала широкого розвитку. Цьому сприяла й та обставина, що воєвода зберігав за собою право командувати місцевим ополченням, і навіть військова реформа, проведена Казимиром III, не змінила цього стану речей.
Згідно з положеннями військової реформи до служби в королівському війську залучалися всі землевласники, тобто не тільки магнати (пани) і рицарі (шляхта), а й духовенство, що мало збільшити чисельність армії. Казимир III створив міцну систему оборони країни. У прикордонних районах і навколо столиці він наказав збудувати кам'яні укріплені замки, а міста обнести фортечними мурами.
З метою централізації держави Казимир III провів судову реформу. По-перше, він намагався кодифікувати місцеве звичаєве право й запровадити єдине для всієї країни загальне законодавство. Однак через певні відмінності між Великою і Малою Польщею це йому не вдалося. Звичаєве право було кодифіковане окремо для кожної з двох частин королівства. По-друге, король заснував для магнатів і рицарів кримінальні суди старост (гродські суди), а для міщан і селян — у Кракові Вищий суд німецького права. Після створення цього суду королівська влада заборонила містах; звертатися за консультаціями з судових справ до Магдебурга та інших німецьких міст.
Казимир Великий виявляв особливий інтерес до торгівлі й ремесел. Він надавав містам, їхнім торговельним і ремісничим корпораціям привілеї, які давали змогу отримувати прибуток з міжнародного обміну. Пожвавленню торгівлі й збагаченню державної скарбниці сприяла грошова реформа. Замість знецінених грошей, які карбувалися на монетних дворах окремих князів, король ввів у обіг срібний гріш і наказав усім своїм підданим ним користуватися. Запроваджувалася також система єдиного мита.
Внаслідок, усіх цих заходів Казимир III об'єднав більшість польських земель у складі централізованої держави, що, своєю чергою, сприяло посиленню ролі королівської влади. Про централізованість Польщі в XIV ст. свідчив, зокрема, той факт, що в офіційних документах вона почала згадуватися під одною назвою — "Regnum Poloniae". Казимир також усе частіше підкреслював належність до Польської корони тих етнічно польських земель, які входили до складу інших держав, і навіть вимагав від папської курії підпорядкування Західно-поморського єпископства архієпископові Гнєзненському.
ЛІТЕРАТУРА
Галл Аноним. Хроника и деяния князей и правителей польских. Москва, 1961.
"Великая хроника" о Польше, Руси и их соседях ХІ - ХШ вв. Москва, 1987.
Головко А.Б. Древняя Русь и Польша в политических взаимоотношениях X — первой трети ХІІІ в. Киев, 1988.
История Европы: В 8 т. Москва, 1992. Т. 2. История Польши: В 3 т. Москва, 1954. Т. 1.
Королюк В. Д. Древнепольское государство. Москва, 1957.
Королюк В.Д. Славяне и восточные Романцы в эпоху раннего средневековья. Москва, 1985.
Краткая история Польши. Москва, 1993.
Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья. Москва, 1982.
Разумовская Л. В. Очерки по истории польских крестьян. Москва; Ленинград, 1958.
Рутковский Я. Экономическая история Польши. Москва, 1953.
|
| Категорія: Середні віки | Додав: lanaori (23.01.2017)
|
| Переглядів: 519
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
|
|
|
