Вступ
Варварські королівства, на відміну від Римської імперії, не мали регулярних армій. В них кожна соціальна група чи сім’я сама дбала про свою безпеку. Король закликав до війська усіх спроможних носити зброю, причому упродовж усієї воєнної компанії вони мали самі себе утримувати. За ухиляння від військової служби страчували. У франків військову повинність виконували не лише вільні, а й літи (напівраби) та раби. У вестготів із невільників складалося ядро війська. Щоб військових механізм працював бездоганно, дозволялося усім носити зброю. 
На світанку Середньовіччя використовувалася проста зброя. Франкські воїни були озброєні мечем і щитом, вікінги — мечем і грізною дворучною датською бойовою сокирою.
У X — першій половині XII ст. основну роль у боях уже відігравали озброєні довгим списом і мечем вершники-рицарі, захищені шоломом і гнучкою кольчугою та іншими обладунками,
У другій половині XII й упродовж XIII ст. зросла роль у бою піших лучників і арбалетників. Лук і арбалет (поєднання лука й ложа з прикладом та спусковим механізмом) мали свої переваги. Перевагою лука була скорострільність (із нього за хвилину випускали десяток стріл, із арбалета — лише дві), зате убивча сила стріли, випущеної з арбалета, була більшою. Візантійська принцеса Анна Комніна (XI ст.) стверджувала: "Випущена [з нього] з величезною силою стріла... наскрізь пробиває і щит, і товсті лати і летить далі... Отож, здається, що із нього лука стріляє сам диявол". II Латеранський собор (1139) заборонив застосування лука й арбалета у війнах між християнами, проте наприкінці XII ст. з легкої руки англійського короля Річарда І Левове Серце тогочасні армії знову вдалися до цієї грізної зброї (до речі, цьому монархові вкоротила віку стріла, випущена з арбалета). Коли арбалетник перезаряджав свою зброю, інший піхотинець прикривав його великим щитом.
Хоча стабільний мир і спокій були для західноєвропейського Середньовіччя недосяжним ідеалом, усе ж не всі можновладці при вирішенні політичних питань покладалися лише на голу силу. Багато хто з них прагнув уладнати суперечки чи конфлікти за допомогою дипломатії.
Ще в період утворення "варварських королівств" дипломатія відігравала важливу роль у замиренні ворогуючих сторін. Варвари швидко засвоїли "секрети" римської дипломатичної служби й обзавелися своїми дипломатами, причому поширили на них принцип недоторканності. Наприклад, Аттила не стратив змовника, який готував замах на його життя, лише тому, що не хотів порушувати дипломатичних норм. Римлянин Кассіодор, провідний політик остготського короля Теодоріха Великого, спираючись на традиції римської дипломатії, навіть розробив низку принципів міжнародної політики. Він рахував за мирне вирішення міжнародних конфліктів (за допомогою третьої держави), наголошував, що порушення договору однією стороною звільняє іншу сторону від його дотримування, надавав важливого значення шлюбним зв'язкам для підтримування миру між державами тощо. Кассіодор вважав дипломатію "великим мистецтвом", обов'язки посла — дуже відповідальними, його особу — недоторканною.
1. Військова система.
У X—XIII ст. у військовій системі Західної Європи з'явилися значні регіональні відмінності. Так, у Франції, яка на той час була роздроблена на десятки й сотні майже самостійних герцогств, маркграфств, графств, баронете, ледь не кожна з них "держав у державі" мала свої військові сили й могла оголошувати війну й укладати мир. Не дивно, що полум'я міжусобних чвар у цій країні не вщухало. У нескінченних воєнних баталіях значну роль відігравали замки, то належали місцевим володарям, їхнім родичам і васалам чи були незаконно побудовані або ж захоплені магнатами й усілякими авантюристами. Ядром французького війська стало рицарство. Проте й піхота відігравала в ньому поважну роль. Селяни, мобілізовані до війська, не лише виконували ремонтно-будівельні і транспортні роботи, а й брали безпосередню участь у боях.
Англосакси спершу створили низку королівств, кожне з яких мало власну армію. Проте невдовзі вони утворили єдине королівство з армією, що підлягала монархові. Вирішальну військову роль в Англії відігравало не народне ополчення, а королівські дружинники. Однак напередодні нормандського завоювання Англії в ній відродилося народне ополчення: велике (оголошувалася загальна мобілізація вільних людей) і мале (від кожної сім'ї, згідно з датським правом, призивався один чоловік, а п'ять портових міст виставляли від кожних 60 сімей озброєний екіпаж військового судна та 60 воїнів-веслярів). Вільгельм Завойовник навербував військо зі світських баронів, зобов'язавши їх нести безоплатну службу: під час війни — двомісячну, в мирний час — 40-денну. Водночас використовувалося й народне ополчення та здійснювався військовий найм.
У Німеччині кожне королівство мало свої війська. Велика, королівська, армія складалася з окремих формувань па територіальній чи навіть етнічній основі. Ані король, ані магнати не мали права вимагати від своїх васалів безоплатної чи безстрокової військової служби. Монарх міг доручити військове командування відразу двом особам: світській і духовній (герцогу та єпископові), як це повелося ше з часів Каролінгів.
Нормани Північної Європи (вікінги) жили у воєнізованому суспільстві, де кожен чоловік "до самої смерті не розлучався зі зброєю" (Ф. Контамін). їхні загони, які здебільшого складалися з кількох сотень воїнів, здійснювали несподівані сміливі набіги одночасно на суші й на морі, використовуючи свої судна та захоплених у ворога коней. Сучасники вважали їх дуже жорстокими, підступними й зухвалими.
Іспанія практикувала кілька типів воєн. Не міжусобні конфлікти магнатів, війни з арабами-мусульманами, великі походи під проводом короля чи його намісника, локальні кампанії, організовані здебільшого містами. В разі ворожого нашестя створювалося народне ополчення. У цій країні були "модними" раптові набіги на сусідні території. В одній із хронік ці події описані так: "Щоденно із замків виїжджають великі групи рицарів... і, розсипавшись направо і наліво, грабують околиці Севільї, Кордови і Кремони, залишаючи після себе згарища".
Воєнна перевага угрів (мадярів), які упродовж кінця ІХ — середини X ст. здійснили з Паннонської рівнини понад три десятки спустошливих набігів на сусідів, полягала у їхній мобільності та несподіваності нападу. Вочевидь, грабіжницькі напади влаштовувала аристократична меншість, тоді як народні маси швидко стали осілими мирними землеробами. Облогових пристроїв угри не мали, тому на замки і захищені міста вони нападали рідко, обмежуючись спустошенням їхніх околиць.
У XII—ХІІІ ст. ядром європейських армій, як і раніше, залишалося рицарство. Проте стати рицарем для багатьох було непосильним тягарем. Рицарська зброя та спорядження коштували дуже дорого; навіть звичайний рицар мав привести з собою коня і двох помічників, знатний же — двох коней і почет із п'яти осіб. Тому власники рицарських ф'єфів почали під різними приводами ухилятися від посвяти в рицарство (а відтак — від рицарської служби), то особливо проявилося в Англії наприкінці ХНІ ст. Як і раніше, важливу роль у війську відігравали лучники й арбалетники. Це були здебільшого піхотинці, але з'явилися також кінні арбалетники (легка кавалерія).
У другій половині XII ст. увійшли в практику щитові гроші — відкупні від військової служби. Причиною цього явища була демілітаризація окремих васалів, зростання грошового обігу, поява місцевих чи іноземних рицарів, готових за платню нести безстрокову службу. Нерідко король призивав до війська лише частину своїх васалів, іншим же дозволяв споряджати на власні кошти певну кількість воїнів.
До початку XIV ст. у Франції система обов'язкової військової служби по суті розвалилася. Це стало наслідком передусім територіальних обмежень (тулузці не хотіли служити за межами графства Тулузького, шампанці — за межами Шампані і т. ін.). В Англії принцип загальної військової повинності, навпаки, працював ефективно. Це пояснювалося збереженням у ній давніх англосаксонських традицій, досконалою державно-адміністративною організацією, живучістю общинної свідомості. Англійський король Генріх II Плантагенет зобов'язав кожного власника рицарського ф'єфу мати зброю і військове спорядження. Менш успішну спробу запровадити в державі загальну військову повинність здійснив у скрутній ситуації також французький король Філіп IV Красивий.
Дедалі ширше практикувався військовий найм — оскільки людей, змушених через життєві обставини шукати заробіток, завжди було вдосталь. Найманців, які жахали населення своїм розбоєм і мародерством, охоче набирали з воєнних міркувань. Вважалося, що вони високопрофесійні вояки. Особливої слави зажили арабські лучники, італійські арбалетники, гасконські піхотинці.
На схилку Середньовіччя (XIV—XV ст.) в Англії відійшли в минуле війська, що складалися з рицарів, зобов'язаних нести феодальну службу, а залишилися, набрані військовими комісарами, національні підрозділи та звичайні добровольці. У Франції, як і раніше, долю воєнних операцій вирішували важко озброєні вершники за підтримки лучників і арбалетників. Чимало воїнів билися пішими лише тому, що через свою бідність не могли обзавестися бойовим конем. В Італії ядром війська були найманці— кондотьєри. Там існували цілі родини, які постачали суспільству таких вояків.
Суттєвої відмінності між воїнами, які несли обов'язкову військову службу, і воїнами-добровольцями ще не було. Це пояснюється, мабуть, тим, що і ті, й інші одержували платню, а тому охочих служити безплатно зголошувалося небагато.
Наприкінці Середньовіччя почали формуватися постійні армії. Одну з перших спроб сформувати постійну піхоту здійснив французький король Людовік XI, йому наслідувала іспанська монархія. Проте окремі держави (скажімо, Англія) не квапилися запроваджувати нові військові структури, до того ж професійні армії в бою ще не почувалися упевненіше за традиційні.
Армії, хоч як це дивно, залишалися невеликими, налічували щонайбільше кілька десятків тисяч вояків. Особливо вражає неправдоподібно малий склад тодішніх міських і фортечних гарнізонів. Так, у роки Столітньої війни м. Руан, тодішній оплот англійського панування у Франції, захищали двоє важко озброєпих вершників, 12 піхотинців і 38 лучників. Менш важливі укріплення захищали 5—6 важко озброєних рицарів чи десяток лучників. Зламати опір такого "гарнізону" було неважко, особливо, якщо вдавалося напасти зненацька.
Склад армій був надзвичайно строкатий. Крім рицарських загонів, до них входили допоміжні війська, що складалися з абияк озброєних селян, жебраків, бродяг, колишніх в'язнів, маркітанок, прислужниць, повій (у тому числі — озброєних "дам" і "баронес"). Уся ця публіка поводилася досить безцеремонне. Нерідко до війська потрапляли навіть монахи та клірики. Збереглися спогади Фруассара про одного капелана (приватного священика), який так завзято ганявся з сокирою за ворогами, що його підвищили по службі.
Воєнні кампанії
Варварські королівства спиралися на давні військові традиції, завдяки яким погано вишколеним і не краще озброєним варварським племенам удалося повалити Римського колоса. Військові загони варварів застосовували примітивну тактику, не мали тилового забезпечення. Проте вони мали інші військові переваги, то відіграли вирішальну роль у боях з римськими військами. Якщо в Римській імперії солдати становили близько 4 % від загальної кількості населення, то у варварів вояками були всі дорослі чоловіки, тобто 20—25 % населення. Від степовиків вони запозичили мистецтво верхової їзди.
Войовничість варварських королівств була різною. Проте загалом усі вони орієнтувалися на війну. В них навіть мирні сторони суспільного житгя "легко набували воєнного забарвлення" (Ф. Контрмін ІІ). За словами французького медієвіста Ж.Дюбі, "цивілізація, породжена великими переселеннями, була цивілізацією війни та агресії",
На світанку Середньовіччя стерлися відмінності між війною публічною і приватною, між вендетою (кривавою помстою) і війною, яку розпочинав монарх для посилення своєї влади й держави. У варварських королівствах відбувалося етнічне й культурне злиття переможців і переможених.
Ані Меровінги, ані, тим паче, Каролінги не обходилися без воєн. Найбільше воювали Піпін II Геристадьський, Карл Мартел, Піпін ІІІ Короткий та Карл Великий. В періоди їхнього правління роки мирного перепочинку траплялися так рідко, що спеціально відзначалися в анналах.
У період високого Середньовіччя військовий Молох не полишав Західну Європу. Тривали Хрестові походи, ареною воєн стали Північна й Центральна Італія (їх намагалися загарбати німецькі імператори). Та все ж кількість воєн дещо зменшилася порівняно з добою раннього Середньовіччя. Припинилися спустошливі набіги вікінгів і угрів, більшість західноєвропейських монархів уже не організовували щорічні воєнні походи. Королі й князі дещо вгамували воєнний запал своїх підлеглих. Усе це посприяло демографічному та господарському піднесенню європейських країн. Лише наприкінці ХІІІ ст. воєнний маховик знову почав розкручуватись (відновився воєнний конфлікт між французами і англійцями, англійська корона воювала проти шотландців тощо).
Воювали за тих часів без особливих хитромудрощів. "Армія шикувалася в одну лінію, рицарі безладно кидалися в бій, кожен вибирав собі гідного супротивника. Бій являв собою сукупність поєдинків, і воєначальник брав у ньому участь як звичайний воїн" (Р. Ван Оверстретон). Війна була "низкою облог, численних сутичок і спустошень, які коли-не-коли переривали великі й часто кровопролитні бої... Завершені кампанії були винятком, а перервані — правилом” (Ф. Контамін). На війні основну увагу приділяли облозі міст. Замки штурмували зрідка, бо здобуття їх це обіцяло таких очевидних вигод, як захоплення міст, адже "саме міські центри, а не замки, були в XII—XIII ст. справжніми господарями території" (Ф. Контамін). Облога міста нерідко тривала місяці, а то й роки.
Воювати ефективніше не давали змоги нікудишній вишкіл вояків і примітивність зброї та військового спорядження. Військова підготовка в Середні віки здійснювалася не в спеціальних навчальних закладах, а безпосередньо на полі бою, на практиці. Щоправда, наприкінці XIV ст. Франція здійснила досить вдалу спробу підвищити рівень військової підготовки завдяки організації масових спортивних змагань зі стрільби з лука та арбалета, однак успішність цього заходу налякала Карла VI. Король збагнув, що загальний військовий вишкіл може посприяти соціальному вибухові, й рішуче припинив небезпечний експеримент.
У ХІУ-ХУ ст. військова активність Західної Європи зросла. Феодальна знать, як і раніше, прагнула розширити свої володіння та реалізувати честолюбні задуми. Принци і дворянські діти, як і раніше, виховувалися в дусі рицарської моралі, мріяли про воєнні подвиги. Для багатьох авантюристів, збіднілих дворян, не кажучи вже про розорених селян, війна стала годувальницею. "Поєднання двох чинників — економічного й психологічного — вилилося в незмінну готовність воювати" (Г. Кенігсбергер).
Якщо в період високого Середньовіччя віддушиною для войовничих елементів суспільства були Хрестові походи, то в XIV—XV ст. ареною затяжних воєнних конфліктів стала Західна Європа — християни з дорогою душею винищували християн. Найбільшими європейськими війнами були Столітня війна між Англією і Францією (1337— 1453), гуситські війни (1419—1434), збройні конфлікти між Тевтонським орденом і його сусідами, експансія турків-османів, війна Червоної і Білої троянд в Англії (1455-1485).
Як і раніше, в XIV—XV ст. воєнні конфлікти між двома великими державами були рідкістю. Війну здебільшого вели "дрібні загони під командуванням капітанів чи, точніше, проводирів банд" (М. Дефурно). Французький історик-романтик Ж. Мішле писав, що у Франції після бою під Пуатьє "шляхи перетворилися на скупчення розбійницьких гнізд, села — па поля битви. Війна велася повсюдно, й годі було зрозуміти, де ворог, а де друг".
Зросла роль піхотинців, які не потребували коней і задовольнялися простою зброєю, а тому обходились державній казні значно дешевше, аніж вершники-рицарі. На полі бою піхота билася злагоджено і не поступалася рицарям, успішно протидіяла атакам кіннотників. Особливо славились озброєні алебардами швейцарські піхотинці, яких охоче наймали на службу іноземні держави. Зростав авторитет і німецьких ландскнехтів, "нестримних і диких" (Ф. Контамін), великих майстрів воєнного грабунку. Роль рицарів з появою вогнепальної зброї, навпаки, зменшувалась. Змінився характер рицарських турнірів, які вже не імітували справжню битву, а "скоріше стали ритуалізованим спектаклем.., демонстрацією дедалі жорсткіших етикетних норм" (Ф. Контамін).
Полум'я війни тривалий час не згасало й після її офіційного завершення. Оскільки регулярної армії те не існувало, король після того, як війна закінчувалася, відпускав лише допоміжні війська, а загони пожадливих найманців тимчасом й надалі реалізовували горезвісний принцип "війна годує війну". Французькі "шкуродери", італійські кондотьєри, німецькі ландскнехти, албанські стратіоти та інші доводили до розпачу середньовічний люд своїм розбишацтвом та пограбунками.
Ё
вання" підривало військову дисципліну. Існував неписаний кодекс честі, який вимагав ставитися до полоненого відповідно до його соціального рангу і не правити за нього непомірний викуп; полонений, зі свого боку, мав чесно внести викупну суму. Траплялося, що зібрати необхідні кошти не вдавалося. В такому разі бранець проводив залишок свого життя у полоні. Іноді полонений доводив до розорення свого власника, змушеного в марному чеканні на викуп роками годувати й поїти його.
Висновок
Хоча війни в Середні віки здебільшого були нетривалими й характеризувалися порівняно незначною кількістю учасників, усе ж їхні економічні наслідки часто були катастрофічними. Із захоплених територій вивозили, все, що можна було вивезти. Від посівів, будівель залишалися самі згарища. Англійський король Генріх V (1413—1422) заявляв, що "війна без вогню — все одно, їло ковбаса без гірчиці". Воєнна розруха значною мірою була наслідком поширення найманства й участі у воєнних діях усіляких волоцюг та авантюристів. До того ж, війна нерідко ставала народною, народна стихія ж була безмежно далекою від рицарських умовностей.
Утім окремі народи чи соціальні групи зуміли "приручити" війну — наживалися на ній.
Війна певною мірою посприяла технічному прогресові, особливо у сфері виробництва зброї, металургії, обробки металів, військової "інженерії", транспорту, картографії тощо.
2.Зброя і військове спорядження
На озброєнні тодішніх піхотинців були довгий сине чи бодай загострений кілок (його встромляли в землю перед ворожою лавою, щоб стримати натиск кінноти), алебарда, меч. Заможніші піхотинці захищали своє тіло залізним шишаком, нашийником, щитом, малою кольчугою, убогі ж покладалися в бою лише на боже милосердя.
Під час облоги ворожих укріплень використовувалися громіздкі пристрої та споруди. Одні з них допомагали штурмовим загонам піднятися па захисну стіну міста чи фортеці, інші, балісти, жбурляли в захисників 100 – 150 кілограмові камені, запалювальні снаряди, трупи тварин і людей (щоб викликати спалах епідемії). За допомогою метальної машини також відстрілювали ворожих командирів (французького барона, Симона де Монфора, як свідчать джерела, відправили до праотців тулузькі жінки за допомогою каменюки, випущеної балістою). Для штурму укріплень використовувалися також пересувні щити, решітки, перекидні містки, розбірні драбини тощо.
В період пізнього Середньовіччя метальні машини поступово витіснила вогнепальна зброя, передусім артилерія. Повільність цього процесу пояснювалася малою ефективністю перших гармат (їх далекобійність була низькою та й влучністю вони не вирізнялися).
Переворот в артилерійській справі відбувся лише в середині XV ст., після вдосконалення виробництва пороху, коли кам'яні ядра поступилися місцем металевим. У середині XIV ст. артилерію мали всі армії країн Заходу. Спершу гармати встановлювали на козли чи спеціальну станину, а з середини XV ст. — на лафет із цапфами. У XIV—XV ст. відливали велетенські гармати вагою в десятки тонн, однак уже на зламі XV- XVI ст. від цієї гігантоманії відмовилися на користь стандартизованих гармат — скорострільних і легших. Водночас з'явилася також легка вогнепальна зброя — ручні кулевріни, аркебузи.
Гармати були переважно облоговими, в польових боях вони використовувалися лише зрідка. Та й під час облоги користі від них було небагато. Рідко коли вдавалося оволодіти містом чи фортецею за допомогою артобстрілу, тому їх здебільшого брали не штурмом, а тривалою облогою. Та оскільки вояків для щільної облоги завжди не вистачало, то вдавалися до випробуваного методу: шукали серед захисників зрадника, який би за винагороду відкрив міські ворота.
Висновок
З появою вогнепальної зброї почали більше дбати про захист тіла. На зміну металевим пластинкам (вони прикривали лише окремі ділянки тіла) й відносно легкій кольчузі у другій половині XIV ст. майже все тіло (кінцівки, голову, тулуб) одягли в "білий обладунок" — металевий панцир. Він був таким важким, що іноді рицаря доводилось підсаджувати на бойового коня (також закованого у броню) за допомогою горизонтального коловороту. Щоб перемогти вершника в обладунку, досить було вибити його з сідла: на землі він не міг вільно пересуватися і ставав немічним.
Основною ударною силою війська в XIV—XV ст. залишалася важка кіннота, проте вже з'явилася й легка кавалерія: кінні лучники й арбалетники.
3. Дипломатія.
Посол у варварів був особою вельми шанованою. "Салічна правда" захищала життя дипломата вергельдом у 1800 солідів, тобто втроє вищим, аніж життя королівського дружинника.
На світанку Середньовіччя найдосконалішою вважалася дипломатична служба Візантії, де краще збереглися давні римські традиції. Саме вона найбільше вплинула на дипломатію італійських держав і західноєвропейських монархій. Візантійські дипломати збирали корисну для державної політики інформацію про сусідні племена, про впливових людей, намагалися — заманливими обіцянками чи брутальним підкупом — зробити їх союзниками Візантії, а якщо це не вдавалося, то бодай пересварити їх між собою. Візантійські впливи посилювали також місіонери.
Іноземні посли перебували у Візантії під пильним наглядом. Надовго їх у Константинополі не затримували, щоб вони не встигли зібрати шпигунську інформацію та навербувати агентів. Ліутіранд, посол короля Італії Беренгарія та німецького імператора Оттона І, у X ст. на власному досвіді переконався, що візантійці "могли приголомшити іноземних послів пишнотою прийому, але вміли також і принизити їх, отруїти їхнє перебування в Константинополі" (Є. О. Космінський).
Іноземні посли у Візантії мали пред'явити вірчі грамоти, вказати мету свого посольства (якщо не справжню, то бодай вигадану), принести подарунки (найчастіше василевсу дарували мощі святих). Імператор, щоб зберегти гідність, щедро віддаровував гостей. Остаточну відповідь двору посли отримували під час останньої аудієнції.
Візантійські посли таємно інтригували при чужих дворах, однак у рамках інструкцій, одержаних від свого уряду. Скріплені їхніми підписами міжнародні договори вважалися чинними лише після їх ратифікації імператором. Західноєвропейські монархи запозичили у візантійців дипломатичний етикет. Через брак освічених людей вони, на відміну від візантійців, використовували на дипломатичній службі не лише світських, а й духовних осіб (єпископів, абатів). Дипломатичні відносини зі Сходом вони підтримували переважно через основних торгових посередників — євреїв.
За доби політичної роздробленості Західної Європи кожен сеньйор міг на свій розсуд укладати мирні договори й союзи. Міжнародні відносини ускладнювалися й тим, що чимало великих феодалів володіли землями відразу в кількох державах і були, таким чином, васалами кількох монархів. Кордони між великими державами стиралися, державами стали сеньйорії. Державу, немов вотчину, ділили, заповідали, віддавали як посаг. "За допомогою шлюбів утворювалися нові держави... часто випадкові й недовговічні" (Є. О. Космінський). Повсюдно встановлювалося право приватної війни, а відтак і приватної дипломатії. Сеньйори підтримували дипломатичні зв'язки між собою, зі своїм й іноземними монархами. Самостійну політику вершили й міста, які оголошували війну своєму сеньйорові, одне одному, укладали союзи.
У період високого Середньовіччя дипломатичне життя особливо активізувалося — значною мірою завдяки Хрестовим походам. Його пожвавленню сприяли також зіткнення Західної Європи з мусульманським світом і Візантією, втягування Заходу і Сходу в іноді неймовірні союзи й коаліції, поява на Сході держав хрестоносців. Саме тоді з'явилися нові форми дипломатичних відносин (наприклад консульська служба).
Утворення національних держав у Європі ставило нові завдання перед дипломатією й зробило її більш реалістичною та гнучкою. Найефективнішу дипломатію демонстрували Апостольська Столиця, Франція, італійські міста-держави.
Папська дипломатія, яка спиралася на авторитет католицької церкви, задавала тон у політичному житії християнського Заходу впродовж усього Середньовіччя. Із середини V ст. пани тримали при константинопольському дворі своїх резидентів — апокрисіаріїв (дослідники вважають їх першими постійними дипломатичними представниками при іноземних дворах). Апокрисіарії не лише залагоджували церковні справи, а й виконували окремі спеціальні доручення політичного характеру. Серед самих пап траплялися талановиті дипломати. Так, неабиякий дипломатичний хист мав Григорій І Великий (590—604), який ''уміло використовував впливи жінок-католичок на своїх чоловіків-язичників чи єретиків" (Є. О. Косминський). Він скромно називав себе "рабом рабів Божих", що практикують папи в офіційних документах і дотепер. Проте підмурівок папської дипломатії заклав за доби високого Середньовіччя Григорій VII. Він відряджав до королівських дворів особливих уповноважених Апостольської Столиці — легатів, які могли зміщувати єпископів, проголошувати анафему королям тощо. Утім, діяльність цих посланців папа контролював. Блискучим дипломатом був також Інокентій III, який став справжнім політичним арбітром цілої католицької Європи. Він використав боротьбу за імператорський трон наприкінці XII — на початку XIII ст. для зміцнення папських впливів у Священній Римській імперії, змагання між Капетінгами і Плантагенетами — для перетворення Англії у васала папської курії.
Папи використовували в політичних цілях укладання і розриви шлюбів між коронованими особами, право римської курії вирішувати всі судові справи католицької церкви (це право трактувалося дуже широко й давало змогу церкві втручатися у внутрішні справи католицьких держав). Світська влада, щоб захистити свої інтереси в папській курії, направляла туди прокураторів — своїх посланців, їм доводилося надовго затримуватися при папському дворі, що робило їх фактично постійними дипломатичними представниками.
Французькі королі, особливо Людовік IX Святий, Філіп IV Красивий та Людовік XI, у міжнародній політиці більше покладалися не на військову силу, а на дипломатію. Людовік IХ успішно вирішував політичні проблеми шляхом взаємних поступок. Зокрема, він порозумівся з королем Генріхом III Англійським (1216—1272), і коли французькі барони дорікали йому за надмірну поступливість, він відповів їм: "Мені здається, що я добре використовую те, що дав йому (Генріху III), адже раніше він не був моїм васалом, а тепер став ним". За правління Людовіка IX Франція здійснила спробу встановити дипломатичні зв'язки з могутніми монгольськими ханами. При цьому французькі посли зуміли вивідати важливі для Заходу військові таємниці монголів.
За правління Філіпа IV було закладено підвалини всієї подальшої французької дипломатії. Якщо його попередники обмежувались спорадичним направленням нетривалих дипломатичних місій, то він споряджав посольства досить часто, а головне — започаткував регулярне дипломатичне листування з іноземними посольствами. Філіпп IV прагнув надавати своїм територіальним загарбанням видимість законності. Задля цього він часто організовував судові процеси, започаткував традиції королівської канцелярії, оточив себе юристами й нотаріусами, без участі яких не вів жодних міжнародних переговорів.
Однак найбільші здобутки на дипломатичній ниві мав Людовік XI (1461 — 1483), якого нерідко називають "батьком сучасної дипломатії”. Цей неперевершений дипломат обрав основним знаряддям досягнення своїх політичних цілей дипломатичні хитрощі й інтриги. Від своїх дипломатів він вимагав уміння одурити досвідчених іноземних майстрів обману: "Вони вам брешуть? Гаразд! Брешіть їм більше". Король прислухався до порад свого італійського союзника у боротьбі з коаліцією феодальної знаті: "Роз'єднуйте своїх ворогів, тимчасово задовольніть вимоги кожного з них, а потім розбийте їх поодинці й не дайте їм знову об'єднатися".
Правління Людовіка XI, об'єднувача Франції, дуже вплинуло на розвиток західноєвропейської дипломатії, докорінно змінило її методи і форми. На зміну тимчасовим дипломатичним відносинам прийшли постійні представництва при дворах. Невдовзі жодна європейська держава вже не могла обійтися без дипломатичної служби. Услід за Людовіком XI інші європейські монархи зробили дипломатичні відносини монополією держави. Дипломатів зобов'язували також шпигувати і вербувати агентів.
Проте, на думку багатьох дослідників, справжньою батьківщиною сучасної дипломатії була Італія. Активному розвиткові дипломатії в Італії сприяли чвари між містами-державами, часті зміни урядів і політичних режимів, баланс політичних сил, загальна нехіть до політичного об'єднання країни, наявність на півострові папської держави з її обширними міжнародними зв'язками й відносинами, політична відособленість Південної Італії та Сицилії й іноземне володарювання в них. Дипломатична служба в Італії була поставлена так добре, що окремі італійські міста-держави (особливо Флоренції!) постачали дипломатів для Франції, Англії, Угорщини та інших держав Європи. До плеяди блискучих флорентійських дипломатів входили в XIV ст. Данте, Петрарка, Бокаччо, па початку XVI ст. — Макіавеллі, Гвічарді та ін.
Не відставала на схилку Середньовіччя від Флоренції в організації дипломатичної служби й Венеція, яка запозичила методи дипломатії у Візантії, значно удосконаливши їх. Вона тримала штат секретних агентів і шпигунів, причому використовувала для секретних місій тих, хто міг пробратися туди, куди для інших двері були зачинені, — ченців, лікарів, жінок. Ії агенти підкуповували для збору секретної інформації місцевих жителів, навіть здійснювали таємні вбивства.
Хоч як це дивно, уряд Венеції, створивши досконалу посольську службу, оплачував працю своїх дипломатів не особливо щедро, отож охочих зробити дипломатичну кар'єру в цій державі було небагато. У XV ст. послів тримали за кордоном упродовж лише двох-трьох років, щоб там їх не встигли підкупити.
Для потреб дипломатичного листування венеціанці розробили примітивний шифр, який час від часу міняли. Дипломатичні акти у Венеції дбайливо зберігали, а з ХЇ1 ст. їх заносили в особливі книги — "Книгу договорів", "Пам'ятну книгу подій" та ін. У XIV ст. писемну фіксацію договорів венеціанці для зручності систематизували.
Наприкінці Середніх віків у Західній Європі вже проводились міжнародні конгреси, їх попередниками були церковні собори, на яких розглядали також світські справи, приймали ухвали міжнародного характеру. Зокрема, на церковних соборах (Вселенських, помісних) проголошували Божий мир і Боже перемир'я, встановлювали правові обмеження для євреїв і мусульман, пільги хрестоносцям та їхнім сім'ям, забороняли військову допомогу ворогам християнства, розробляли заходи щодо боротьби з піратством, розглядали кандидатури па імператорський трон, питання про детронізацію окремих імператорів, плани об'єднання католицької і православної церков, ішлося також про організацію опору монгольській навалі тощо. Соборні рішення здебільшого ухвалювались під сильним тиском світської влади. Особливо важливу роль в історії міжнародних відносин відіграли Вселенські собори XV ст. — Пізанський (1409), Констанцький (1414— 1418), Базельський (1431 — 1449) та Ферраро-Флорентійський (1438—1439), учасниками яких були, окрім верхівки духовенства, представники окремих університетів, магістри богослов'я і доктори права, посли католицьких держав.
Пізанський собор шукав шляхів ліквідації Великої схизми (розколу церкви в 1378—1417 рр.), Констанцький — намагався примирити Францію і Англію, які вели Столітню війну, уладнати суперечку між Річчю Посполитою і Тевтонським орденом, Базельський — налагодити стосунки між Литвою і Польщею, припинити Столітню війну та гуситський рух, відвернути турецьку загрозу, Ферраро-
Флорентійський — відродити унію між католицькою і православною церквами.
Поряд із церковними соборами в XV ст. скликалися й світські конгреси — для розв'язання складних міжнародних проблем. На один із таких конгресів, Арраський (1435), зібралися папські легати, посол Базельського собору, посли імператора, окремих європейських держав, герцога Бургундського, герцога Міланського. Столітню війну конгрес, звичайно, не припинив, однак посприяв укладенню сепаратного миру між Францією і Бургундією.
Висновок
У Середні віки зародилася наука міжнародного права. Спершу завдяки глосаторам до міжнародних відносин застосовували норми цивільного права, оскільки па той час ще не існувало чіткої грані між правом приватним і публічним. Однак уже у глосаторів простежувалися зародки вчень стосовно окремих інститутів міжнародного права. У працях "пізніх глосаторів" уже йшлося про суверенітет окремих держав і норми міжнародного права визначилися досить виразно. Все ж міжнародне право стало окремою наукою пізніше, в XVII ст.
Література.
Басавская Н. Столетняя война: Леопард против лили. Москва, 202.
Дефурно М. Повседневная жизнь времен Жанны д’Арк/Пер. С фр. Санкт-Петербург, 2002.
История дипломатии: В 5 т. Узд. 2-е. Москва, 1959. Т. 1.
Контамин Ф. Война в Средние века/Пер. С фр. Санкт-Петербург, 2001.
Мюссе Л. Варварское нашествие на Европу. Вторая волна / Пер. С фр. Санкт-Петербург, 2001.
Носов К. С. Рыцарские турниры. Санкт-Петербург, 2002.
Парруа Э. Столетняя война / Пер. с фр. Санкт-Петербург, 2002.