Іван IV Грозний (рос. Иван (Иоанн) IV Грозный) (* 25 серпня 1530, с. Коломенське поблизу Москви — † 18 березня 1584, Москва) — московський самодержець; титулувався як великий князь Московський і всєя Русі (1533–1547 рр.), Великий государ, Божиєю милістю цар і великий князь всєя Русі (з 16 січня 1547 р. до 18 березня 1584 р., крім 1575–1576 рр., коли «великим князем всєя Русі» номінально був Симеон Бекбулатович). Син Великого князя московського Василя III та Олени Василівни Глинської. Увійшов в історію Росії як дуже суперечлива особистість: з одного боку — як реформатор і талановитий публіцист, автор блискучих літературних «послань» до різних діячів, а з іншого — як жорстокий тиран і людина з хворобливою психікою.
З кінця 1540-х років правив за участю Вибраної ради. За його правління почали скликати Земські собори, укладений Судебник 1550 року. Проведені реформи суду та управління, зокрема впроваджені елементи самоврядування на місцевому рівні (губна, земська і інші реформи). 1565 року. Після зради князя Курбського, запроваджена опричнина (комплекс адміністративних і військових заходів для посилення царської влади та знищення опозиції). При Іванові IV встановлені торгівельні зв'язки із Англією (1553)[4], заснована перша друкарня у Москві. Підкорені Казанське (1552) та Астраханське (1556) ханства. У 1558–1583 роках велася Лівонська війна за вихід до Балтійського моря і вперта боротьба проти протекторату кримського хана — нащадка золотоординських ханів із династії Чингізідів — Девлет I Ґерая (Московсько-кримська війна 1571–1572). Після несподіваної перемоги у Молодинській битві (1572) Московська держава здобула фактичну незалежність та укріпила за собою права на Казанське та Астраханське ханства, а також розпочала приєднання Сибірського царства (1581). Внутрішня політика Івана IV, після смуги невдач під час Лівонської війни, набула репресивного характеру щодо боярства і торгової верхівки. Багаторічна виснажлива війна на декілька фронтів призвела до посилення податкового тягара і селянської залежності.
1 Біографія
1.1 Дитинство і юність Івана
1.2 Вінчання на царство. Військові походи і державні реформи Івана IV
1.3 Лівонська війна і встановлення опричнини
1.4 Особисте життя. Сім’я і діти Івана IV
1.5 Останні роки життя та підсумки правління Івана Грозного
Дитинство і юність Івана Після смерті батька трирічний Іван залишився під опікою матері, яка була його регентшою і померла в ніч з 3 на 4 квітня 1538 року . Від 1538 до 1547 року - до повноліття царевича - тривало боярське правління. Іван зростав в обстановці палацових переворотів, боротьби за владу ворогуючих між собою боярських родів Шуйських та Бельских. Вбивства, інтриги і насильство, що оточували його, сприяли розвитку його підозрілості, мстивості й жорстокості. Схильність знущатися над живими істотами проявилася у Івана вже в дитинстві, і щонайближчі схвалювали це. Одними із сильних юнацьких вражень царя були «велика пожежа» і Московське повстання 1547.
Після вбивства одного з Глинських, родича царя, бунтівники з'явилися у селі Воробйовому, де сховався великий князь, і зажадали видачі інших Глинських. З великими труднощами вдалося умовити натовп розійтися, переконавши його, що їх у Воробйовому немає. Ледве небезпека минула, цар наказав заарештувати головних змовників і стратити їх. Вінчання на царство. Військові походи і державні реформи Івана IV Улюбленою ідеєю царя, усвідомленою вже в юності, стала думка про необмежену самодержавну владу. Ця ідея спиралася на створену за Василя III концепцію "Москви - Третього Риму", що стала ідеологічним підґрунтям московського самодержавства. 16 січня 1547 в Успенському соборі Московського Кремля відбулося урочисте вінчання на царство великого князя Івана IV. На нього були покладені знаки царської гідності: хрест Животворящого Дерева, барми і шапка Мономаха. Царський титул дозволяв зайняти поважнішу позицію у дипломатичних зносинах із Західною Європою. Великокнязівський титул перекладали як «принц» чи навіть «великий герцог». Титул же «цар» або зовсім не перекладали, або перекладали як «імператор». Російський самодержець тим самим ставав врівень з єдиним у Європі імператором Священної Римської імперії.
Від 1549 разом з Вибраною радою (окольничий О. Ф. Адашев, митрополит Макарій, А. М. Курбський, протопоп Сильвестр). У тому ж 1549 р. засновано Посольський приказ, очолений І. М. Вісковатим; починає формуватися приказна система управління Московського царства. Іван IV провів ряд реформ, спрямованих на централізацію держави: земську реформу, губну реформу, перебудову армії. 1550 року прийнято новий Судебник Івана IV. 1549 року скликано перший Земський собор, 1551 — Стоглавий собор, що прийняв збірник рішень про церковне життя «Стоглав».
Цар Іоанн IV відкриває перший Земський собор своєю покаянною промовою. Картина К. В. Лебедева (1894)
У 1550–1551 Іван Грозний особисто брав участь у Казанських походах. 1552 року була підкорена Казань, потім Астраханське ханство (1556), в залежність від російського царя потрапили сибірський хан Єдігер і Ногай Великий. Від 1553 встановлюються торговельні відносини з Англією. Лівонська війна і встановлення опричнини 1558 Іван IV розпочав Лівонську війну за оволодіння узбережжям Балтійського моря. Спочатку військові дії розвивалися успішно для Москви. До 1560 армія Лівонського ордена була остаточно розгромлена, а сам Орден перестав існувати.
Тим часом у внутрішньому становищі країни відбулися серйозні зміни. Близько 1560 цар порвав з діячами Вибраної ради і наклав на них різні опали; особливо жорстоким до боярства цар став після несподіваної смерті цариці Анастасії (7/20 серпня 1560 р), підозрюючи, що її отруїли[6]. На думку деяких істориків, Сильвестр і Адашев, розуміючи, що Лівонська війна не обіцяє Росії успіху, безуспішно радили царю піти на угоду з ворогом. 1563 року російські війська оволоділи Полоцьком, на той час великою литовською фортецею. Цар особливо пишався цією перемогою, здобутою вже після розриву з Вибраною радою. Проте вже 1564 Росія зазнала серйозної поразки. Цар став шукати «винних», почалися опали і страти.
Іван IV дедалі більше переймався думкою про встановлення особистої диктатури. 1565 року він оголосив про введення в країні опричнини. Країна ділилася на дві частини: території, що не входили до опричнини, називалися Земщина, кожен опричник приносив клятву на вірність цареві і зобов'язувався не спілкуватися з земськими. Опричники вдягалися в чорний одяг, подібний до чернечого. Кінні опричники мали особливі знаки відмінності, до сідел чіплялися похмурі символи епохи: мітла — щоб вимітати зраду, і собачі голови — щоб вигризати зраду. За допомогою опричників, які були звільнені від судової відповідальності, Іван IV насильно конфісковував боярські вотчини, передаючи їх дворянам-опричникам. Страти і опали супроводжувалися терором і розбоєм серед населення. Значною подією опричнини був новгородський погром у січні-лютому 1570, приводом до якого стала підозра у бажанні Новгорода відійти до Литви. Цар особисто керував походом. Були пограбовані всі міста на шляху від Москви до Новгорода. Під час цього походу в грудні 1569 Малюта Скуратов задушив у тверському Отроч монастирі митрополита Пилипа, що намагався протистояти царю. Вважається, що число жертв у Новгороді, де тоді проживало не більше 30 тисяч чоловік, досягло 10-15 тисяч. Більшість істориків вважають, що 1572 року цар скасував опричнину. Свою роль відіграв напад на Москву 1571 року кримського хана Девлет-Гірея, що його опричницьке військо не змогло зупинити; були підпалені будівлі, вогонь перекинувся на Китай-город і Кремль.
Поділ країни згубно позначився на економіці держави. Величезне число земель було зруйноване і спустошене. 1581 року, з метою запобігти запустінню земель Іван запровадив заповідні літа — тимчасову заборону селянам йти від своїх господарів у Юріїв день, що сприяло утвердженню в Росії кріпосницьких відносин. Лівонська війна завершилася повною невдачею і втратою земель, що належали Московській державі. Об'єктивні підсумки царювання Іван Грозний міг побачити вже за життя: це був провал усіх внутрішньо- та зовнішньополітичних починань. Від 1578 цар перестав страчувати. Майже в цей же час він наказав скласти синодики (поминальні списки) страчених і розіслати по монастирях вклади на поминання їх душ; у заповіті 1579 каявся у скоєному.
Цар Іван Грозний просить ігумена Корнилія постригти його в ченці. Картина К. В. Лебедєва (1852-1916), олія на полотні.
Періоди покаяння і молитви змінювалися страшними нападами люті. Під час одного з таких нападів 9 листопада 1582 в Олександрійській слободі, заміській резиденції, цар випадково вбив свого сина Івана Івановича, потрапивши палицею із залізним наконечником йому в скроню. Смерть спадкоємця привела царя у відчай, оскільки інший його син, Федір Іванович, був нездатний керувати країною. Іван Грозний відправив в монастир великий внесок на поминання душі сина, навіть сам думав піти у монастир. Особисте життя. Сім’я і діти Івана IV Точно невідома кількість дружин Івана Грозного, але, ймовірно, він був одружений вісім разів[7]. Не рахуючи дітей, померлих у дитинстві, у нього було троє синів. Від першого шлюбу з Анастасією Захар'їною-Кошкіною народилося двоє синів, Іван і Федір. Другою дружиною була дочка Кабардинського князя Марія Темрюківна. Третьою — Марфа Собакіна, несподівано померла через три тижні після весілля. За церковними правилами одружитися більше трьох разів заборонялося. У травні 1572 був скликаний церковний собор, щоб дозволити четвертий шлюб — з Анною Колтовською. Але в тому ж році вона була пострижена в черниці. П'ятої дружиною стала в 1575 Анна Васильчикова, померла в 1579, шостий, ймовірно, Василина Мелентьєва. Останній шлюб був укладений восени 1580 з Марією Нагою. 19 листопада 1582 народився третій син царя — Дмитро Іванович, який загинув у 1591 в Угличі. Останні роки життя та підсумки правління Івана Грозного Іван IV увійшов в історію не лише як тиран. Він був одним з найосвіченіших людей свого часу, мав феноменальну пам'ять, богословську ерудицією. Він автор численних послань (в тому числі до князя Курбського), музики і тексту служби свята Володимирської Богоматері, канону Архангелу Михаїлу. Цар сприяв організації книгодрукування в Москві і будівництва храму Василя Блаженного на Красній площі. На початку 2000-х рр. навіть обговорювалася ідея канонізації царя[8], однак вона зустріла спротив тодішнього патріарха Московського і Всєя Русі Алексія II з огляду на те, що від царя постраждало багато церковників, в тому числі митрополит Пилип II (Количев)[9]. Сам Алексій II назвав намагання прихильників канонізації Івана Грозного канонізувати царя "спробами псевдоревнителів Православ'я канонізувати тиранів і авантюристів[10]".
Правління Івана Грозного відбувалось війною проти свого народу, державним терором, використовуваним виключно для зміцнення особистої влади, а це, своєю чергою, впливало на моральну атмосферу в суспільстві. Існуюча суспільна мораль розкладалась легкістю розправи над людиною. Все це наклало серйозний відбиток на подальшу російську історію [11].
Джерело: http://uk.wikipedia.org/wiki/ |
