|
|
 |
Основи ідеології раннього ісламу
В галузі ідеології, роль якої відігравала релігія, з'являється прагнення до монотеїзму. В Аравію проникали і християнство та іудаїзм, але іслам виник на арабському ґрунті. Він поєднував елементи цих релігій.
Засновник ісламу Мухаммед вважався пророком, що повинен передати волю Аллаха людям. Таких пророків, за вченням ісламу було 6:
Адам,
Ной,
Авраам,
Моїсей,
Ісус Христос,
Мухаммед.
Після переселення Мухаммеда та його прибічників у Медину там склалася мусульманська община. Вона стала організаційною основою арабської держави. Інші зв'язки - родоплемінні - відступали на другий план.
Мухаммед вважався пророком, що передавав "одкровення". Його учні записували їх на пальмових листках, каменях. Вже пізніше ці записи були відредаговані і склали Коран.
Основою віровчення було визнання пророчої місії Мухаммеда. Віруючі повинні були щоденно здійснювати п'ятикратну молитву, сплачувати від усієї нерухомості 1/40 на податок - закат. Вважалося - що на користь бідних, справді ж - на користь державі. В місяці рамадані треба було дотримуватись посту і хоч раз у житті здійснити паломництво в Мекку.
Коран встановлював норми поведінки. Оскільки Мухаммед мав і політичну владу, його проповіді містили і норми в галузі права. Ось чому деякі країни не раз і не без успіху використовують його як закон. За Кораном непорушною є приватна власність, детально визначено право спадкування, укладення шлюбів і розлучень, опікунство. Існували різні заборони: пити вино, їсти свинину, займатися лихварством. Мусульманам належало брати участь у священній війні (джихад) з "невірними". Це положення виникло в часи війни Медини і Мекки і стало ідеологічним обґрунтуванням арабських завоювань.
Саме слово "Коран" означає "читання". Написаний він класичною арабською мовою, має 114 глав (сур), що не мають у розташуванні внутрішнього зв'язку. Ось приклад.
Глава 8, стих 42: "Знайте, що з усього, що ви берете у здобич, п'ята частина богові, посланнику та родичам його, сиротам, бідним, мандрівникам... "
Глава 9, стих 123: "Немає потреби віруючим виходити в похід усім, з кожного коліна їх би виходив якийсь загін, для того, щоб їм вчитися справам благочестя і щоб наставляти народ свій".
Глава 43, стих 31: "Ми роздаємо... життєві потреби в цьому долішньому житті, звеличуємо одних над другим у ступенях, так що один з них тримає інших підвладними собі невільниками".
Мусульманська релігія і нова мусульманська держава надавали великого значення власності на землю. На врожай накладався податок - 1/10 - ушр. Ніхто не звільнявся від нього, навіть знать. Однак неосвоєні землі не підлягали розділу і повинні були поступати у володіння мусульманської общини. Без відома держави ніхто не мав права зайняти ці землі. Мухаммед широко практикував наділення своїх наближених земельними ділянками. Власник ділянки був зобов'язаний сплачувати державі податок, але земля передавалась у спадок.
Отже, в арабській державі вже на першому етапі його існування склалося 4 категорії земель:
землі племен, що були у спільній власності;
приватні землі - мюльк;
землі держави;
землі, пожалувані державою мусульманській знаті.
Виникали нові суспільні відносини. Іслам (буквально - покірність) передбачав централізацію. Керівниками мусульманської общини були, крім Мухаммеда, купці Абу Бекір і Омар.
Після смерті Мухаммеда правителі держави обиралися з його сподвижників і родичів, що одержували титул халіфів, заступників пророка. Таких виборних халіфів було 4: Абу Бекір (632 - 634), Омар (634 - 644), Осман (644 - 656), Алі (656 - 661).
Першим халіфам довелося придушувати збройні заколоти, очолювані лжепророками. Найкращим способом примирити простих арабів, а особливо бедуїнів, з державою та ісламом була політика широких завоювань, що давала б нові землі і багату воєнну здобич. Так почались арабські завоювання. Міжнародна обстановка була сприятливою. Тривала війна між Візантією і Іраном послабила цих сусідів Аравії.
Зібравши велике військо, араби зуміли почати війну одночасно з Іраном і Візантією. На 640 р. вони завоювали Палестину й Сирію, потім Єгипет (640 - 642). У 649 р. підійшли до Карфагена. У 631 - 651 рр. Повністю підкорили Іран. Раніш могутня держава Сасанідів перестала існувати. У 658 р. араби оволоділи Вірменією, частиною Грузії, а за Кавказом дійшли до землі хазар.
До початку УІІІ ст. араби залишали у завойованих країнах місцеві порядки й віру. Араби тільки переходили до класового суспільства і ще не оволоділи усім апаратом феодального управління. На землях, які раніше входили до Візантії та Ірану (були підкорені ними), населення дивилось на арабів, як на визволителів.
Частина арабів переселилась на нові завойовані землі. Інші лишилися кочівниками. В ряді місць, де араби жили й раніше, населення сприйняло їх мову, культуру. У Закавказзі, Ірані й Середній Азії - навпаки, араби сприйняли місцеві мову й культуру і асимілювались із місцевим населенням.
Величезні завоювання і багата воєнна здобич сприяли ще більшій майновій диференціації і росту соціальних суперечностей. Особливо це стало помітно за третього халіфа - Османа, який разом з оточенням - родичами-Омейядами, перейшов від політики опори на військо - воєнно-демократичних порядків - до опори на аристократію. За Османа знать захоплювала землі і нагромаджувала багатства в своїх руках.
Невдоволені - опозиція - групувались навколо Алі, кузена й зятя Мухаммеда, одруженого з його дочкою Фатімою. Їх стали називати шиїтами (шна - арабською група, партія). Спершу це було лише політичне угрупування і лише пізніше перетворилося на релігійну течію в ісламі. Головна вимога в шиїтів - щоб халіфом став Алі, а потім щоб халіфами були його нащадки. До шиїтів пристали селяни, бедуїни, що сподівалися на "справедливого халіфа".
У 656 р. повсталими шиїтами Осман був убитий. Четвертим халіфом був обраний Алі. Аристократи, в тому числі й Омейяди, відмовились визнати його. Почалась громадянська війна (656 - 661). Алі підтримували низи арабського народу. Але сам він діяв нерішуче і розчарував частину своїх прибічників. Вони його покинули і дістали назву хариджитів (ті, що пішли). Хариджити виступали за повернення до первісного ісламу, під яким розуміли соціальну рівність, спільне володіння землею, рівний поділ воєнної здобичі, вимагаючи також виборів халіфа усіма мусульманами. Хариджити були демократичною течією в ісламі. Згодом вони стали особливою сектою.
В середині VІІ ст. сформувалися 3 течії в ісламі. Перша - сунніти (усунна - зібрання розповідей про судження та вчення Мухаммеда. На основі сунни розроблений шаріат - звід мусульманських законів). Сунніти були прихильниками офіційного "правовірного" ісламу. Іх очолювали Омейяди на чолі з Муавією. Друга течія - шиїти, третя - хариджити, що згодом стали сектою.
Література
Взаимосвязь социальных отношений и идеологии в средневековой Европе. – М., 1983.
Всемирная история. – М., 1957.
Господстующий класс феодальной Европы. – М., 1989.
Гутнова Е. В. Классовая борьба и общественное сознание крестьянства в средневековой Западной Европе (ХІ – ХV ст.). – М., 1984.
Европа в средние века: экономика, политика, культура / Сб. статей к 80-летию академика Сказкина С. Д. – М., 1972.
Джерело: http://ru.osvita.ua/vnz/reports/world_history/30934/ |
| Категорія: Середні віки | Додав: Natar (27.01.2014)
|
| Переглядів: 480
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
|
|
|
