|
|
 |
Початок Хрестових походів
Х. п. на Сході проти мусульман тяглися безупинно два сторіччя, до самого кінця XIII ст. Їх можна розглядати як одну з найважливіших стадій тієї боротьби між Європою й Азією, що почалася ще в стародавності й не скінчена дотепер. Вони знаходяться в одному ряді з такими фактами, як греко-перські війни, завоювання Олександра Великого на Сході, навала на Європу арабів і потім османських турків.
Х. п. не були випадкові: вони були неминучі як обумовлена духом часу форма зіткнення двох різних світів, не розділених природними перешкодами. Результати цього зіткнення виявилися надзвичайно важливими для Європи: в історії європейської цивілізації Х. п. створили епоху.
Протилежність між двома світами, азіатським і європейським, що жваво почувалася й раніше, особливо загострилася з тих пір, як поява ісламу створила різку релігійну протилежність між Європою й Сходом.
Зіткнення обох світів стало неминучим, тим більше, що як християнство, так і іслам однаково вважали себе покликаними до панування в усьому світі.
Початок Хрестових походів
Швидкі успіхи ісламу в першому сторіччі його існування погрожували серйозною небезпекою європейській християнській цивілізації: араби завоювали Сирію, Палестину, Єгипет, Північну Африку, Іспанію.
Початок 8 сторіччя був для Європи критичним моментом: на Сході араби завоювали Малу Азію й були загрозою Константинополю, а на Заході намагалися проникнути за Піренеї. Перемоги Лева Ісавра й Карла Мартелла врятували Європу від безпосередньої небезпеки, а подальше поширення ісламу було зупинено незабаром політичним розкладанням мусульманського світу, що був доти страшний саме своєю єдністю. Халіфат роздрібнився на частини, що ворогували одна з одною.
У другій половині XX ст. східна імперія, що постійно залишалася передовим постом Європи проти Азії, одержала навіть можливість повернути дещо із загубленого раніше: Ничипір II Фока завоював у арабів Кріт, частину Сирії, Антіохію.
В XI ст. положення справ на Сході знову змінилося в несприятливому для християн змісті. Візантійський престол після смерті Василя II (1025) займали слабкі государі, притому безперервно перемінялися. Слабкість верховної влади виявилася ще небезпечною для Візантії тому, що саме в цей час східній імперії стала погрожувати серйозна небезпека і в Європі, і в Азії.
У Передній Азії сельджукські турки робили свій наступальний рух на Захід, що призвело до освіження й небезпечного зосередження сил ісламу. Турки-сельджуки під керівництвом Шакир-бека (пом. 1059) і Тогруль-бека (пом. 1063) підкорили своїй владі більшу частину Ірану й Месопотамії. Син Шакира, Алп-арс-лан, спустошив Вірменію, потім значну частину Малої Азії (1067-1070) і взяв у полон, при Манцікерті, імператора Романа IV Діогена (1071).
Між 1070 і 1081 сельджуки відняли в єгипетських Фатимидрів Сирію й Палестину (Єрусалим – в 1071 - 73, Дамаск – в 1076), а Сулейман, син Кутулмуша, двоюрідний брат Тогруль-бека, відняв до 1081 р. у візантійців всю Малу Азію; Нікея стала його столицею. Нарешті, турки взяли й Антіохію (1085). Знову, як в 8 ст., вороги були під самим Константинополем. У той же час європейські провінції імперії піддавалися (з 1048) безперервним вторгненням диких печенігів і узів, які робили страшні спустошення іноді під самими стінами столиці.
Особливо важким був для імперії 1091 р.: турки, із Чахою на чолі, підготовлювали напад на Константинополь з моря, а печенегська орда стояла на суші під самою столицею. Імп. Олексій Комнін не міг сподіватися на успіх, ведучи боротьбу одними своїми військами: його сили були в значній мірі вичерпані за останні роки у війні з італійськими норманами, що робили спроби затвердитися й на Балканському півострові.
На Заході до кінця XI ст. цілий ряд причин створив настрій і обстановку, сприятливі для заклику на боротьбу з невірними, з чим і звернувся туди імператор Олексій: надзвичайно підсилилося релігійне почуття й розвився аскетичний настрій, що знаходив собі вираження у всякого роду духовних подвигах, між іншим і в численних паломництвах.
Особливо багато прочан здавна направлялося в Палестину, до Труни Господньої. Араби не перешкоджали таким паломництвам, але християнське почуття іноді сильно ображалося проявами мусульманського фанатизму. Уже тоді, під враженням цієї події, папа Сергій IV проповідував священну війну, але безуспішно. Утвердження в Палестині турків зробило паломництво християн набагато більше важким, дорогим і небезпечними: пілігримам набагато частіше доводилося ставати жертвами мусульманського фанатизму.
Розповіді пілігримів, що поверталися, розвивали в релігійно настроєних масах західного християнства почуття болю про сумну долю св. місць і сильне обурення проти невірних. Крім релігійного одушевлення, були й інші мотиви, що могутньо діяли в тім же напрямку.
В XI ст. ще не зовсім стихла пристрасть до пересувань, що становила як би останні відгомони великого переселення народів (нормани, їх пересування). Ствердження феодального ладу створювало в лицарському класі значний контингент осіб, що не знаходили на батьківщині доповнення своїм силам (напр., молодші члени баронських родин) і готових йти туди, де була надія знайти що-небудь краще.
Тяжкі соціально-економічні умови охоплювали в Х. п. велику кількість людей з нижчих шарів суспільства. У деяких країнах Заходу (напр., у Франції, що давала найбільший контингент хрестоносців) в XI ст. положення народних мас стало ще більш нестерпним внаслідок цілого ряду стихійних лих: повеней, неврожаїв, повальних хвороб.
Багаті торговельні міста Італії готові були підтримувати хрестоносні походи в надії на значні торговельні вигоди від ствердження християн на Сході. Папство, що тільки що підсилило аскетичною реформою свій моральний авторитет на всьому Заході й засвоїло собі ідею єдиного царства Божия на землі, не могло не відгукнутися на заклик, звернений до нього з Константинополя, у надії стати на чолі руху й, може бути, одержати духовну владу на Сході.
Нарешті, західні християни давно були підняті проти мусульман боротьбою з ними в Іспанії, Італії й Сицилії: для всієї південної Європи мусульмани були добре знайомим, спадкоємним ворогом. Все це сприяло успіху звернення Олексія Комніна, що уже з близько 1089 перебував у відносинах з папою Урбаном II і готовий був, очевидно, покласти кінець церковному розбрату, щоб одержати допомогу від латинського Заходу. Зайшла мова про собор у Константинополі для цієї мети; папа звільнив Олексія від відлучення, що доти лежало на ньому як на схизматику. Коли в 1091 папа перебував у Кампанії, при ньому були посли Олексія. У березні 1095 папа ще раз вислухав послів Олексія (на соборі в П’ячинці), а восени того ж року був скликаний собор у Клермоні (у Франції, в Оверні).
У розумі папи Урбана II думка про допомогу Візантії прийняла ту форму, що особливо повинна була бути по душі масам. У словах, що він вимовив у Клермоні, політичний елемент був відсунутий на задній план перед елементом релігійним: Урбан II проповідував похід для звільнення від невірних Святої Землі й Труни Господньої.
Виступ папи в Клермоні (24 листопада 1095) мав величезний успіх: багато хто відразу дав обітницю йти проти невірних і нашили собі на плече хрести, від чого й одержали назву "хрестоносці", а походи – "хрестові". Так був даний поштовх руху, якому призначено було зупинитися лише через два сторіччя.
Поки на Заході зріла думка про Х. п., імператор Олексій звільнився від небезпеки, що змусила його шукати допомоги на Заході. В 1091 р. він винищив печенегську орду за допомогою половецьких ханів Тугоркана й Боняка; морська кампанія Чахи також скінчилося невдало (Чаха незабаром був убитий по наказу нікейського султана). Нарешті, Олексію вдалося в 1094-95 звільнитися й від небезпеки, що погрожувала йому з боку його недавніх союзників – половців.
Безпосередня небезпека для Візантії пройшла саме в той час, як із Заходу стали прибувати маси перших хрестоносців, на які Олексій дивився тепер із тривогою. Допомога Заходу приймала занадто широкі розміри; вона могла грозити самій Візантії через ворожнечу між латинським Заходом і грецьким Сходом.
Проповідь Х. п. мала на Заході незвичайний успіх. На чолі руху встала церква: папа призначив своїм легатом при хрестоносному війську єпископа Адемара де Пюі, що одним з перших прийняв у Клермоні хрест. Люди, що прийняли хрест, як пілігрими, приймалися церквою під її заступництво. Кредитори не могли вимагати з них боргів під час їхньої подорожі; люди, що захватили їхнє майно відлучалися від церкви; всім хрестоносцям, які йшли у Св. Землю, спонукували до того благочестям, а не прагненням до придбання почестей або багатства, відпускалися гріхи.
Уже взимку з 1095 на 1096 р. зібралися великі маси погано або майже зовсім неозброєних хрестоносців з найбідніших класів. На чолі їх встали Петро Пустельник і Вальтер Шарпак. Частина цієї юрби досягла Константинополя, але багато хто загинули раніше. Греки переправили хрестоносців в Азію, де вони майже всі були винищені сельджуками.
Література
1. Епоха хрестових походів. М., 1914.
2. Заборів М. Хрестові походи. М., 1956.
3. Заборів М. Введення в історіографію хрестових походів (латинська хронографія XI-XIII ст.). М., 1966.
4. Історіографія хрестових походів (XV-XIX ст.). М., 1971.
Джерело: http://ru.osvita.ua/vnz/reports/world_history/31750/ |
| Категорія: Середні віки | Додав: Natar (27.01.2014)
|
| Переглядів: 569
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
|
|
|
