|
|
 |
ПРОБЛЕМИ ЕТНОГЕНЕЗУ ДАВНІХ СЛОВ'ЯН
У питанні про походження сучасних слов'янських народів, які населяють простори Центральної та Південно-Східної Європи, варто виділити кілька вузлових проблем, навколо яких протягом уже досить тривалого часу точаться бурхливі дискусії не тільки серед істориків, а й серед фахівців інших галузей науки, причетних до вивчення витоків формування етносів. Основними серед них є такі: де містилася можлива прабатьківщина слов'ян; коли слов'янство вперше виступило на історичній арені як самостійна етнічна спільнота; як відбувався процес формування етносу та розселення тих племен, що стали носіями певних етнічно-культурних ознак слов'ян; на якому етапі цього процесу стався поділ слов'ян на західних, східних і південних тощо.
Вирішення всіх цих проблем ускладнюється тим, що за найретельнішого пошуку писемних джерел, які відображають події на територіях Центральної та Східної Європи, майже до початку нової ери ми не знайдемо жодних достовірних свідчень існування праслов'ян. Але водночас можна навести безліч різноманітних доказів того, що етнічна історія слов'ян розпочалася задовго до появи перших згадок про них у давньогрецьких та римських авторів початку 1 тис. н. е. Вивчення основних етапів етногенезу давніх слов'ян вимагає використання найрізноманітніших відомостей: писемних, археологічних, етнографічних, лінгвістичних, антропологічних тощо. Етногенез — це сукупність історичних явищ і процесів, які супроводжують всі етапи становлення та розвитку того чи іншого етносу: від родоплемінного ладу до формування окремих етнічних спільнот, на основі яких урешті-решт утворюються певні народності, народи, а згодом — і нації в сучасному розумінні.
Процес етногенезу давніх слов'ян характеризується низкою важливих ознак. Насамперед — це наявність певної території, яку займає даний етнос, з обов'язковим урахуванням того, що в майбутньому ареал розселення тих чи інших племен обов'язково змінюватиметься. По-друге — це наявність певної загальнослов'янської культури, що забезпечувала функціонування цих племен як повноцінної етнічної системи. По-третє — це існування праслов'янської мови, без якої процес згуртування слов'янських племен та виникнення єдиного етносу був неможливий. І нарешті — досягнення цією етнічною спільнотою необхідного рівня самосвідомості, яка сприяла формуванню системи загальнослов'янських цінностей. Ознакою досягнення саме такого рівня самосвідомості була поява у джерелах відповідного етноніма — "слов'яни".
Загальновизнаним у сучасній історичній науці вважається положення, що слов'яни, які згодом розселилися в Центральній, Південно-Східній та Східній Європі, — є автохтонами і представляють одну з гілок індоєвропейської спільноти, що колись існувала. Саме з цього етнотериторіального загалу вийшла германо-балтослов'янська спільнота, з якої згодом виділилось балтослов'янське етноплемінне об'єднання. І тільки після того, як на початку І тис. н. е. слов'янобалтська спільнота розпалася, розпочалось формування праслов'ян — носіїв давньослов'янської мови. Від початку нової ери та впродовж майже всього
Індоєвропейці — велика група племінних об'єднань (слов'ян, балтів, германців, романців, греків та ін.), формування яких відбувалося на просторі від сучасної Індії до Західної Європи. Вони розмовляли спорідненими мовами, що свідчило про їхнє спільне походження (це підтверджує наявність спільних елементів матеріальної та духовної культури). Існує гіпотеза, що прабатьківщиною індоєвропейців є Мала Азія, звідки на зламі IV—ІІІ тис. до н. е. розпочалося їхнє розселення на просторах Євразії. У процесі розселення та саморозвитку, впливу автохтонної людності та місцевих мов формуються нові етноплемінні утворення, матеріальна та духовна культура (а разом з ними і мови) яких набувають певних і досить суттєвих відмінностей. Так, на півночі Європи локалізувались германці, в центрі — кельти, на схід від Дніпра — індоіранці, а у проміжній зоні від Балтики до Карпат — слов'яни і балти.
першого тисячоліття тривала міграція слов'янських племен, що супроводжувалась відокремленням, змішуванням, асиміляцією, знищенням та іншими процесами, які, врешті-решт, у наступні століття стали підґрунтям для виникнення трьох гілок сучасного слов'янства: західної, східної та південної.
Аналіз наявних наукових даних дає підстави стверджувати, що слов'яни сформувались як спільнота в результаті процесу злиття праслов'янських племен, які використовували давньослов'янську мову, з іншими етнічними спільнотами, що в ті часи населяли (або опинилися там в результаті міграції) Центрально-Східну Європу. Так, південні слов'яни сформувалися після слов'янізації фракійців, іллірійців та іншого населення Балкан. Саме цим, певною мірою, можна пояснити той факт, що за всієї подібності мов і тотожності багатьох елементів культури, в усьому іншому між різними слов'янськими народами існують суттєві відмінності, зокрема за антропологічними ознаками. Це стосується як східних, так і південних, і західних слов'ян, проте відмінності такого роду є характерними також для окремих груп тих чи інших європейських народів.
Досить суттєві відмінності виявляються й у сфері матеріальної культури, оскільки етнічні спільноти, що ввійшли як складова частина до тих чи інших слов'янських племен, перебували на різних стадіях культурного розвитку. В царині духовної культури, скажімо в музиці, співі, танцях тощо, істотні розбіжності спостерігаються навіть у споріднених народів.
Імовірно, в глибоку давнину слов'янські племена розмовляли загальнозрозумілою давньослов'янською мовою (попередницею сучасних слов'янських мов), однак ареал її вживання був обмежений певною територією.
Незначною була й територія розселення давніх слов'ян. Зважаючи на те, що писемні повідомлення про них до початку нової ери майже зовсім відсутні або надзвичайно фрагментарні (здебільшого вони надходили з районів Північного Причорномор'я), до територій імовірного розселення праслов'ян слід включати певну частину території сучасної України, насамперед Північно-Західну Волинь. Характерно, що перші згадки про венедів (імовірних пращурів слов'ян) з'явилися у римлян тільки після того, як вони внаслідок своєї експансії досягли Паннонії, Середнього Дунаю та Норику (сучасні Австрія та Угорщина). До того ж ці свідчення були вкрай розпливчастими й неточними.
Паннонію в І-II ст. н. е. населяли різні германські та сарматські (іраномовні) племена. Територія Богемії (Чехія) дістала свою назву від кельтського племені "бойїв", поруч з якими невдовзі оселилися германці, за якими, мабуть, і перебували венеди, що про них згадують античні автори. Назва західної частини сучасної України — Галичина, імовірно, походить від галлів (кельтів), які колись тут мешкали. Виходячи з цього, первісний ареал розселення праслов'ян, мабуть, варто шукати на північ від Паннонії та Карпатських гір, на Середній Віслі й балтійському Помор'ї, поряд зі згадуваними в писемних джерелах східногерманськими племенами готів, бургундів, герулів, вандалів та ін.
Повідомляючи в І ст. н. е. про венедів, римський історик Тацит згадує балтські племена естів та фенів. За його свідченнями, венеди в той час населяли сучасну Південно-Східну Польщу, Південно-Західну Білорусь та волинські й поліські землі України. Відомості Птолемея (II ст. н. е.) дають змогу розширити територію розселення праслов'ян, долучивши до неї північне Прикарпаття й частину Балтійського узбережжя (Венедська затока). Ймовірно, що впродовж II—III ст. н. е. давні слов'яни відтіснили й асимілювали певну частину германських та інших етносів, належність яких не встановлена.
Розширення місця проживання давніх слов'ян спостерігалося й у ІІІ—ІУ ст. н. е., але, на жаль, джерела цього чеку майже відсутні. Так, згідно з Пейтингеровими таблицями, в Прикарпатті зафіксовано місцерозташування венедів та сарматів, яке, ймовірно, відповідає реаліям, до навали гунів IV ст. н.е.
Вторгнення гунів привело до значного змішування людності Східної та Центральної Європи. В степовій зоні Північного Причорномор'я, після короткочасного панування угрів, уже в VI ст. н. е. знову переважали прототюрки. На півночі — у лісостеповій зоні — іраномовні племена виявилися стійкішими, проте й вони поступово зазнавали тиску слов'ян, які неухильно рухалися на схід. Імовірно, що вже в V ст. вони підійшли до Середнього Подніпров'я, де й асимілювали залишки місцевих іранців. Згодом праслов'яни просунулися за Дніпро, до басейну річки Десни.
На сьогодні є достатню підстав стверджувати, що саме гунське вторгнення значною мірою стимулювало давні слов'янські племена до розширення ареалу свого розселення. Основними ворогами гунів тривалий час залишалися германці (готи та ін.) й іранці (алани), котрих завойовники постійно переслідували, відтісняючи далі на захід. За цих умов давні слов'яни або стали природними союзниками гунів, або вміло скористалися ситуацією, що склалася. В V ст. вони продовжували рух на захід, відтіснивши германців до Ельби, а згодом і за цю річку.
З кінця V ст. розпочинається колонізація давніми слов'янами Балкан, що, безумовно, стало однією з визначних віх їхньої етнічної історії — своєрідним "зоряним часом ", "проривом " до історії. Водночас є всі підстави стверджувати про аналогічний рух на схід та у північно-східному напрямі (сучасні Україна та Росія). У лісостеповій зоні після гунської навали кількість місцевого населення істотно зменшилася, у лісовій же вона ніколи не була значною.
Для етногенезу праслов'ян особливе значення мало не тільки слов'янсько-візантійське протистояння на Дунаї, а й налагодження співробітництва з Візантією у справі колонізації Балкан. Переконливою ілюстрацією цього є результати археологічних досліджень, унаслідок яких була відкрита "празька культура" (Прага — Корчак). На початку І тис. н. е. праслов'яни зустрілися на Дунаї з візантійською цивілізацією. Ці історичні події VI—VII ст. цілком збігаються з писемними відомостями того часу. "Празька культура" вважається найдавнішою загальновизнаною достовірно праслов'янською за своєю належністю.
Археологічна простежується її зв'язок з наступними слов'янськими "історичними "культурами жителів Центральна-Східної Європи — від Ельби та Дунаю до Середнього Придніпров'я, що знову ж таки відповідає наявним писемним джерелам про розселення в цих регіонах давньослов'янських племен. Присутність слов'янського компонента на такій великій території можна порівняти хіба що з "демографічним вибухом". Значення "празької культури" як першої достовірно праслов'янської полягає ще й у тому, що вона по суті об'єднала ті регіони, які після розпаду балтослов'янської, а згодом і праслов'янської спільноти стали ареалом початкового розселення самостійних етнолінгвістичних груп, на основі яких сформувалися пізніше племена східних, західних та південних слов'ян. У наступних століттях з цих трьох гілок виділилися вже окремі нації та народи, які сьогодні населяють Центральну, Південно-Східну й Східну Європу та значну частину Євразії.
ЛІТЕРАТУРА
- Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. Москва, 1973.
- Вернадский Г. В. Древняя Русь. Москва, 1996. Вовк Ф. Антропологічні особливості українського народу, Київ, 1994.
- Гумилев Л. Й. Конец и вновь начало. Москва, 1994.
- Древности славян и Руси. Москва, 1988. Кісь Я. П. Этногенез слов'ян. Львів, 1985. Кобычев В. П. В поисках прародины славян. Москва, 1973.
- Надерле Л. Славянские древности. Санкт-Петербург, 1902.
- Надерле Л. Славянский мир. Санкт-Петербург, 1909.
- Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. Київ, 1994.
Петров В. П. Етногенез слов'ян. Київ, 1972.
Петров В. П. Походження слов'ян. Київ, 1991.
Свод древнейших письменных известий о славянах: В 2 т. Москва, 1991. Т. 1.
Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. Москва, 1979.
- Седов В. В. Очерки по археологии славян. Москва, 1994.
Третьяков П. Н. По следам древних славянских племен. Москва, 1982.
Трубачев О. М. Этногенез и культура древнейших славян. Лингвистические исследования. Москва, 1991.
Этногенез народов Балкан и Северного Причерноморья. Лингвистика, история, археология. Москва, 1984.
Этногенез, ранняя этническая история и культура славян. Москва, 1965.
|
| Категорія: Середні віки | Додав: lanaori (23.01.2017)
|
| Переглядів: 524
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
|
|
|
