Династичні претензії Едварда III стали офіційною причиною початку війни між Англією та Францією, яку історики пізніше назвали Столітньою. Вона тривала з перервами впродовж 1337- 1453 рр. Справжні причини цього нескінченного воєнного протистояння були значно глибшими і випливали з давніх апгло-французьких суперечок: французькі королі прагнули ліквідувати англійське панування в Гієні, обидві держави бажали володіти Фландрією.

У1337 р. Філіпп VI сповістив про приєднання Гієні до свого домену, звинувативши Едварда III в невиконанні васальних зобов'язань. Натомість Едвард III оголосив війну Францій. Однак рішучі дії англійці розпочали в 1340 р., майже знищивши французький флот біля мису Слейс. У цій битві французи втратили 200 суден і двох адміралів. Англійці, за свідченням хроніста, тоді досить зневажливо підняли французів на кпини: «Якщо б Господь дав рибі дар говорити, то нона заговорила б саме французькою, бо з'їла багатенько французів».

Після цісї перемоги англійський король переніс бойові дії на сушу. Його військо захопило Нормандію і вирушило у Фландрію, розраховуючи за її підтримки розпочати наступ на Париж. Основу англійської армії становила добре вишколена наймана піхота, гордістю якої були вправні стрільці-лучники. Зі своїх майже двометрових, але порівняно легких луків вони випускали по шість стріл за хвилину. Ці стріли пробивали рицарський обладунок на відстані близько 200 метрів. Французьке військо вирушило на північний схід, щоб зустріти англійців біля кордонів Фландрії. Майже все французьке військо складалося з розрізнених рицарських загонів, якими командували сеньйори. Французькі найманці-піхотпнці були озброєні арбалетами, що випускали за хвилину не більше чотирьох стріл.

У1346 р. англійська та французька армії зустрілися у великій битві під містечком Кресі. Французькі рицарі загрузли в болоті і стали легкою мішенню для англійських лучників. У битві загинуло 1500 французьких рицарів і лише три англійських. Після перемоги під Кресі англійський король новів свою армію на місто Кале — важливий порт на північному узбережжі Франції. Його мешканці чинили запеклий опір численному війську ворога. І тільки після 12-місячної облоги англійці заволоділи містом.
Жителі Кале дуже розлютили англійського короля. Він почав вимагати привселюдної страти шести найшанованіших городян.

Тільки за цієї умови Ед-вард III погоджувався не вчиняти в місті розбою та різанини. І шестеро сміливців погодилися прийняти смерть заради спасіння рідного міста. Дружина Едварда III королева Філіппа на колінах вимолила для них пощаду. Та попри це розправа над городянами була жорстокою. їм було наказано швидко покинути місто, яке відразу ж заселялося англійцями. Порт Кале став надійною опорою Англії на континенті.

Становище Франції було критичним. Ситуацію ускладнила ще й епідемія чуми наприкінці 40-х років XIV ст., що забрала життя більшої кількості воїнів, ніж їх загинуло в боях. Восени 1356 р. наступник Філіппа VI французький король Іоанн II Добрий (1350 1364) розпочав битву біля м. Пуатье із сином англійською короля Едварда, якого за колір обладунку прозвали Чорним Принцем. Маючи шанс перемогти, французи знову зазнали поразки і втратили близько 6 тис. воїнів. Король Іоанн 11 Добрий і його молодший син Філіпп потрапили в полон до англійців.

Управління Францією тимчасово перейшло до старшого сина Іоанна II Доброго дофіна Карла. Він вирішив запровадити нові податки для озброєння армії та викупу короля Іоанна ІІ Доброго з полону. Проте Генеральні штати не схвалили це рішення і 1358 р. Париж охопило полум'я повстання. Невдоволених очолив купецький старшина, превб Парижа Етьєн Марсель. Тим часом на півночі Франції повстали селяни. Серед основних причин повстання — господарська розруха, збільшення феодальних рент та податків, епідемія чуми, що забрала від третини до половини жителів країни. Дошкуляли селянам також постійні напади й грабунки як з боку англійців, так і з боку найманої французької армії. У цьому 1358 році багато неукріплених селищ перетворило свої церкви у справжні замки, обкопавши їх ровами, встановивши на вежах і дзвіницях військові машини, каміння й балісти, щоб оборонятися віл бріганів (найманих військ) у разі нападу.

Виноградники не оброблялися, поля не засівалися і не оралися, бики і вівці не ХОДИЛИ на пасовища; церкви і будинки повсюди мали сліди пожеж або були купою руїн. Дзвони не закликали до служби Божої, а лише били на сполох, подаючи звістку про ворога, що наближається. Відчайдушне убозтво панувало скрізь, особливо серед селян, бо сеньйори відбирали в них майно та їхнє бідолашне життя.

Хоча кількість уцілілої худоби — великої та дрібної — була мізерною, сеньйори все ж вимагали платежів за кожну голову: по 10 солідів за бика, по 4 або 5 за вівцю. Проте вони рідко боронили своїх васалів від наскоків і нападів ворога...

Селяни нищили замки, спалювали податкові списки, убивали феодалів та їхні родини. Загальна кількість повсталих сягнула 100 тис. осіб. Рух селян очолив Гійом Каль. Повсталі вірили, що король не знає про їхні лиха й співчуває їм. На прапорах «жаків» було зображено королівський герб — білу лілію.

У 1360 р. в селі Бретиньї дофін Карл підписав новий, не такий гнітючий для Франції, мирний договір із англійським королем. За Англією було визнано право на Гасконь, Гієнь, Пуату та Кале. Французи також гарантували англійцям видачу викупу за Іоанна II Доброго. Водночас Едвард III зрікся претензій на французький трон.

Після укладення миру Іоанна II Доброго під чесне слово короля було відпущено з полону додому. Проте 1364 р., коли у Франції виникли труднощі зі сплатою викупу, король Іоанн II як справжній рицар повернувся до Англії, де через місяць помер. Новим королем Франції став його син дофін Карл. відомий як Карл V Мудрий (1364-1380). Він виявився здібним державцем, який розпочав свої правління з реформ: упорядкував систему збирання податків, запустив у обіг стабільну монету   золотий франк, наповнив державну скарбницю, зміцнив дисципліну в армії.

Після смерті Карла V трон перейшов до його 12-річного сина Карла VI (1380-1422). Однак досить швидко в Карла VI стали проявлятися ознаки серйозної психічної хвороби. Часті спалахи люті короля змінювалися періодами повної бездіяльності та байдужості до всього. Народ сприймав хворобу Карла як вияв Божої волі і заклик до терпіння, тому покірно зносив усі біди, зумовлені слабкістю центральної влади.

Безлад у французькій державі спонукав до рішучих дій англійського короля Генріха V Ланкастера, який висадив 30-тисячне військо в гирлі Сени. Англійці вирушили вглиб Нормандії, грабуючи міста й села. Восени 1415 р. в битві при Азенкурі французьке військо було вщент розгромлене. Цікаво, що союзником англійців став також герцог Бургундський, за сприяння якого вони здобули Париж. Тяжкохворий Карл VI у 1420 р. підписав принизливий мир у Труа, який, однак, не припинив війну.

У 1428 р. англійці взяли в облогу Орлеан. Французів охопив жах, повсюдно панував хаос. У цей непростий час у військо прибула Жанна д'Арк із села Домремі.

Дотепер походження Жанни оповите таїною. Можливо, вона належала до знатної, але збіднілої рицарської родини, яка за способом життя нагадувала селянську. За іншою версією, Жанна була зведеною сестрою короля Карла VII. Поширеною є думка про те, що дівчина народилася в простій селянській сім'ї. Відомо, що Жанна зростала дуже набожною, виховувалася в дусі християнської моралі. Саме тоді серед зневіреного люду побутували різні легенди та пророцтва, що нещастя Франції може спокутувати чиста, юна, щира душею діва. Вона, мовляв, прийде з дубового гаю. А поселення на кордоні Шампані й Лотарингії, де проживала родина Жанни, дуже нагадувало місцевість, про яку переповідав люд.

Після того, як на рідне село Жанни напали бургундці і жителі змушені були ховатися в довколишніх лісах, у дівчинки почалися видіння, їй вчувалися голоси святих, які закликали її зняти облогу Орлеана, добитися коронації Карла VII в Реймсі, звільнити Париж. Видіння не припинялися, і Жанна поїхала до Карла VII. Король повірив 17-річній дівчині й дозволив разом із військом вирушити на допомогу Орлеану.

На десятий день після прибуття Жанни до міста облогу було знято й англійців розбито. Так сповнилося перше пророцтво. Жанна стала народною героїнею. Згодом французи здобули ряд перемог, які завершилися розгромом англійців у долині Луари. Тоді Жанна запропонувала Карлові VII виступити в похідна Реймс. Увесь шлях, а це 300 км, французька армія пройшла за два тижні. Карл був урочисто коронований у Реймсі. Так здійснилося й друге пророцтво.

Після коронації Карл вирішив нагородити Жанну д'Арк. Але особисто для себе вона не прагнула ні почестей, ні нагород. Жанна попросила короля звільнити жителів її рідного села Домремі від податків і повинностей. Карл виконав прохання Жанни і жоден із наступних правителів Франції не наважився позбавити їх нього привілею.

Потім навколо Жанни почали відбуватися дивні речі. Заздрісники та недоброзичливці намагалися посіяти в душі Карла VIІ недовіру до неї. Дівчина кілька разів пропонувала королю прискорити воєнні дії й піти на Париж, але марно. Тоді Жанна на свій страх і ризик із невеликим загоном відданих людей вирушила на Париж і намагалася взяти місто штурмом, однак зазнала поразки. її трете пророцтво чомусь не збулося. Під час однієї із сутичок Жанну було поранено й вона потрапила в полон до бургундців. А ті за величезні гроші продали дівчину англійцям. Жанну перевезли до Руану, центру англійських володінь у Франції, і віддали на суд інквізиторів як чаклунку та єретичку. Після року слідства, допитів і тортур ЗО травня 1431 р. її привселюдно спалили на площі в Руані. Прикро, але Карл VII навіть не подумав визволити свою рятівницю. Тільки в XX ст. католицька церква визнала Жанну д'Арк святою.

Смерть Жанни д'Лрк, як на те сподівалися англійці, не змінила хід війни. Французькі війська продовжували успішно наступати. Бургундський герцог, усвідомивши безнадійність становища англійців, поспішив примиритися з французьким королем. Уже навесні 1436 р. Карл VII зайняв Париж.

Він став проводити реформи, розпочаті колись Карлом V Мудрим. За підтримки Генеральних штатів Карл VII добився запровадження постійного податку. У реформуванні фінансів королівства значну роль відіграв талановитий банкір Жак Кер.

Завдяки стабілізації фінансового становища країни. Карл VII провів військову реформу. Вона передбачала створення постійної армії, яка перебувала б на державному утриманні. Королівським васалам заборонялося мати озброєні загони. Відтепер війну можна було провадити незалежно від політичних уподобань рицарства.

У 1453 р. французи повністю звільнили від англійців територію своєї країни. Англія зберегла на материку лише порт Кале, який утримувала ще понад сто років. Столітня війна завершилася, хоча мирний договір між Англією та Францією підписаний не був. Франція відстояла свою незалежність. Із війни французи вийшли палкими патріотами своєї держави.

Перемога Франції в Столітній війні створила передумови для завершення її політичного об'єднання. Із цим завданням успішно впорався син і спадкоємець Карла VII король Людовік XI(1461-1483). Це був досвідчений політик і неперевер-шений дипломат, хоча за натурою підступний інтриган. За вміння загнати своїх противників у глухий кут за допомогою хитрощів і обману Людовіка XI прозвали «світовим павуком». Навіть власного сина Людовік XI повчав: «Хто не вміє хитрувати, той не вміє панувати».

Між Карлом VII і Людовіком XI траплялися конфлікти й непорозуміння. Так, у 1456 р. неслухняний дофін Людовік переховувався в бургундського герцога Філіппа Доброго (батька Карла Сміливого), головного ворога короля Франції. Той щиро тішився, що для розради дофін вибрав саме його. Про це Карл VII якось сказав: «Мій бургундський кузен пригрів лисицю, яка з'їсть його ж курей». Ця фраза, кинута спересердя французьким королем, виявилася на диво пророчою.

Найсильнішим і иайнебезпечнішим супротивником Людовіка XI на шляху до об'єднання Франції був його васал герцог Бургундський Карл Сміливий. До володінь останнього належало не тільки герцогство Бургундія, але й Нідерланди та землі вздовж Рейну. За своєю військовою силою та політичним виливом Карл Сміливий нічим не поступався маєтностям короля, а багатством його навіть перевищував. Герцог міг дозволити собі утримувати такий величний двір, який своєю розкішшю не поступався наивишукашшим королівським дворам Європи. Тому цілком закономірно, що він прагнув створити незалежну Бургундську державу. Про свої наміри герцог висловився досить відверто: «Я так люблю Францію, що волів би бачити в ній шістьох правителів замість одного». Тож зрозуміло, що боротьба Людовіка XI з Карлом Сміливим була неминучою.

Слід визнати, що Карл Сміливий був гідним супро-тивннком і спочатку успіх був па ііого поні. Для посилення власної могутності пихатий герцог звернувся до німецького імператора та запропонував його синові руку єдиної доньки й спадкоємиці Марії.

Одружитися з нею прагнуло чимало чоловіків, зокрема й брат французького короля. Такі наміри не на жарт розгнівали Людовіка XI і він уміло підбурив проти Карла Сміливого його ворогів. Заохочені грошовою підтримкою Людовіка XI, лотарингці та швейцарці оголосили війну герцогові Кар-лу. В одній із битв 1477 р. бургундська армія була розбита, а Карл Сміливий загинув. Відразу після цього Людовік XI приєднав до своїх володінь графство Пікардію та герцогство Бургундію, а згодом графство Прованс. За правління Людовіконого сина короля Карла VIII (1483-1498) до Франції відійшло й герцогство Бретань.

Отже, наприкінці XV ст. об'єднання Франції було практично завершено й вона стала однією з найбільших держав Західної Європи.