Починаючи з IX ст., переважно в Північній і Середній Італії інтенсивно розвиваються міста. Вони досить швидко багатіли завдяки посередницькій торгівлі між Сходом і Заходом, ремісничому виробництву, кредитно-грошовим операціям. Так, Венеція, Генуя, Піза мали сильний флот та вели жваву торгівлю з країнами Середземномор'я. Деякі міста славшійся окремими ремеслами. Мілан, наприклад, став центром зброярства, у Павії були найкращі кушніри, Лукка була відома виготовленням якісного сукна, Венеція - виробами зі скла.

В італійських комунах вирувато внутрішнє політичне протистояння, у якому зійшлися два угруповання — гвельфи та гібелгни. Їхня поява пов'язана з боротьбою італійських комун проти німецьких імператорів. Гвельфи орієнтувалися на союз із папою, а гібеліпи підтримували імператора. Проте основу конфлікту між гвельфами та гібелінами, ідо тривав понад два століття, становила не тільки прихильність до папи чи імператора, а, передусім, економічне суперництво, гостра конкуренція у внутрішній та зовнішній торгівлі. Опорою гвельфів переважно були купці, ремісники, банкіри, які виступали за розвиток торгівлі й республіканський устрій, а гібелінів — феодали-гранди, прихильники земельної власності та монархії.

Із розвитком міського ремесла й торгівлі посилювалися позиції поііо.іанів, які поділялися на «гладких», тобто заможних, і «худих», або бідних. Вони добивалися участі в управлінні комунами. Щоб зберегти свої позиції, знатні роди (нобілітет) передавали виконавчу владу одній особі, зазвичай, першому консулові. Наприкінці XII ст. консульське управління в багатьох містах було повністю ліквідовано. Влада там перейшла до подести, якого запрошувані з іншого міста. Це був платний чиновник комуни, якого обирали, як правило, на рік. Незважаючи на протидію нобілітету, у Флоренції, Мілані та інших містах пополанська верхівка стала відігравати провідну роль в управлінні містом.

Розквіт пополанської демократії припадає на XIV ст. Однак насправді основні важелі впливу перебували в руках «гладких». Це не могло не позначитися на їхніх стосунках із «худими», невдоволення яких призвело до низки міських повстань. Серед них чи не найбільшим за розмахом було повстання чбміїі (чесальників вовни та інших найманих робітників), що спалахнуло в ліпші 1378 р. у Флоренції. Повсталі вимагали підвищення заробітної платні, надання місць в органах управління, організації нового цеху найманих робітників тощо.

Чомпі захопили штурмом палац подести і сформували новий уряд із представників «гладких» і «худих» пополанів. На чолі Флоренції став вихідепь із чомпі Мікеле ді Ландо. Було створено три нові цехи — один для чомпі і два для дрібних ремісників.

Однак вимогу про підвищення заробітної платні не виконали. Тоді чомпі створили власний уряд, який отримав назву «Вісім святих божого народу». Ллє Мікеле ді Ландо став на бік «гладких» пополанів. які готували проти чомпі змову. Він зібрав ополчення всіх цехів і вони розправилися з повсталими.

У XV ст. міські республіки гак зміцніли, що зважилися розпочати боротьбу за переділ Італії. Передусім вони прагнули заволодіти торговими шляхами. Багаті міста наймати військові загони іноземців (кондотьєрів) і завойовувати слабші. Так, Генуя контролювала більшу частину Лігурійського узбережжя. Флоренція — велику частину Тоскани, а Венеція заволоділа значною територією Північної Італії.

Політичні перипетії зумовили зміну республіканського ладу в окремих містах-державах синьйорією, а в інших -тиранією. Нерідко тиранами ставали багаті купці, підприємці та банкіри. Так, 1434 р. до влади у Флоренції прийшов багатші банкір Кошмо Медічі, який і став повноправним володарем міста.