Для Німеччини ХІV -ХV ст. характерним було піднесення міського життя,
подальший розвиток ремесел (гірничої справи, ткацтва, книгодрукування) і
торгівлі. Цьому сприяло вигідне розташування країни — на перехресті
міжнародних торгових шляхів. На початку XIV ст. в Німеччині було близько
3500 міст.
Проте економічний розвиток значно гальмувався політичною
роздробленістю країни, що проявлялося у відсутності єдиної грошової
системи, одиниць міри й ваги, у запровадженні численних митних зборів
тощо. На дорогах грабували банди збіднілих рицарів, повсюдно панували
неспокій, невпевненість у завтрашньому дні, страх за життя. Не було
також постійної столиці як центру управління та торгівлі, культури й освіти,
що свідчило про відставання імперії від інших держав Західної Європи.
Слабкість центральної влади, недосконалість адміністративних структур
пояснювалися передовсім залежністю німецького монарха від найвпливовіших
князів (курфюрстів).
Від князівської вседозволеності найбільше потерпали міста.
Сподіватися на підтримку з боку королівської влади було марно. Тому для
захисту власних інтересів міста об'єднувалися в союзи: про Ганзейський
союз ви вже знаєте, а в другій половині XIV ст. виникли Рейнський і
Швабський союзи.
Тим часом князі всіляко намагалися не допустити посилення
імператорської влади, обираючи на трон представників небагатих родів.
У1347 р. німецьким королем, а згодом — імператором було проголошено
чеського короля Карла IV Люксембурга (1347-1378). Щоб узаконити систему й
порядок обрання короля (імператора) колегією із семи курфюрстів, він у
1356 р. видав «Золоту буллу».
Булла зберігала імператорський титул, але наділяла курфюрстів
великими правами: карбувати власну монету, стягувати мито, вершити суд,
вести феодальні війни, що урівнювало їх з імператором. Це сприяло
збереженню феодальної роздробленості.
У 1438 р. імператорська корона знову опинилася в Габсбургів.
Цього разу надовго. Представники династії Габсбургів правили Священною
Римською імперією до 1806 р. Уся сила Габсбургів була в їхніх власних
спадкових землях, які вони намагалися всіляко розширити. Велику роль у
цьому відіграла так звана шлюбна дипломатія. Вона принесла їм Нідерланди
й право на успадкування іспанської корони.
У самій Німеччині Габсбурги володіли Австрією, Штирією,
Каринтією, Крайнюю, Тиролем і частиною Швабії. Вплив імператора на решту
Німеччини був незначний. За словами одного хроніста, під час тривалого
правління Фрідріха ІІІ Габсбурга (1440-1493) у Німеччині навіть почали
забувати, що в країні взагалі є імператор. Натомість посилилися
князівські міжусобиці. Припинити їх Фрідріх III був неспроможний. Він не
мав ні загальноімперських військ і податків, ні центрального судового й
адміністративного апарату.
Німеччина мала орган станового представництва — рейхстаг. Це
були збори представників усіх земель і територій, що входили до складу
імперії. Рейхстаг складався з курфюрстів, духовних і світських князів, а
також представників великих міст. Рицарство не мало свого
представництва, а городяни брали участь у вирішенні тільки тих питань,
які торкалися їх безпосередньо. Німецький рейхстаг був органом із
дорадчими правами. Прийняті ним рішення не завжди виконувалися.
У деяких князівствах існували ландтаги — збори представників місцевого дворянства,
духовенства й городян. Вони збиралися принагідно, однак діяли досить
ефективно. Зокрема намагалися впорядкувати на своїіі території систему
управління, покращити організацію фінансової справи, удосконалити
законодавство.
Усередині країни визрівало невдоволення існуючими порядками,
особливо феодальною роздробленістю. Бюргерство було зацікавлене в
політичній єдності й прагнуло реформ. Представники бюргерства вимагали
припинити внутрішні війни, встановити контроль міст над свавіллям
князів, ліквідувати феодальні привілеї, запровадити єдині судочинство,
грошову й митну системи, скасувати залежність селянства тощо. У цій
програмі було закладено ідею перетворення Німеччини на централізовану
державу. Однак втілювати Ті в життя князі не поспішали.
Джерело: http://school.xvatit.com |